Роль української інтелігенції в рухові національного відродження

У цей час відбувається самовизначення української інтелігенції, яка захоплюється ідеєю національного відродження і пов'язує його перш за все із поверненням до народних витоків. Набуває поширен­ня таке явище, як народництво, що охопило майже всіх представ­ників інтелігенції, які бачили в народі ту реальну силу, що визначає майбутнє. Одним із способів спілкування з народом стало звернен­ня до його культури. З цією метою інтелігенція знайомилася із життям простих людей, вивчала народні традиції й звичаї, запису­вала пісні, думи, легенди, казки тощо.

Велику роль у розвитку ідей національного відродження віді­грало відкриття 1805 р. Харківського університету, засновником якого був відомий громадський діяч В.Н. Каразін. При університе­ті створювалися товариства розповсюдження української мови й культури, поширювалися ідеї демократизму, велася робота з укра­їнського народознавства, формувалася національно свідома укра­їнська інтелігенція.

Значний вплив на розвиток духовної культури України справи­ла діяльність Кирило-Мефодіївського братства, організоване у Києві 1845 року. До його складу входили М. Гулак, М. Костомаров, В. Бі-лозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін. Братство ставило перед собою мету створити всеслов'янську спілку вільних народів. У сво­єму літературному маніфесті члени цієї організації стверджували,

що Україна посяде провідне місце в об'єднанні всіх слов'ян на за­садах рівності, свободи та толерантності.

Хоча ідеї про волю братчиків були більш романтичними та лібе­ральними, ніж революційно-демократичними, однак і в такому вигляді вони не сподобалися російському урядові, і 1847 року ді­яльність товариства було припинено, а активних учасників зааре­штовано.

З другої половини 50-х років демократичні ідеї знову набирають сили, зокрема через скасування кріпацтва. Національний рух стає продовженням традицій Кирило-Мефодіївського товариства і на­дихається спадщиною Т. Шевченка.

Наявність українського національного руху і культури, орієн­тованої на національну самобутність, створювала особливу атмос­феру української цілісності.

Громадсько-політичні рухи в Україні

XIX ст. було тим періодом, коли суспільний розвиток пов'язу­вався з освітою народу. Функцію просвітництва взяла на себе інте­лігенція. У цей час легально створюються українські громади, ор­ганізовуються недільні школи, які намагаються налагодити на­вчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, консолі­дуються національні свідомі сили.

Перша громада була створена в Петербурзі. Крім М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, до неї увійшли відомий правник О.Ф. Кістяківський, Д.С. Каменецький, завідувач друкар­нею Куліша письменник О.Стороженко, брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О.М. Лазаревський, історик і судовий діяч. Це була неформальна спільнота, яку цікавили насамперед культурно-просвітницькі пи­тання.

1861 р. створена громада в Києві, засновниками якої стали В. Ан­тонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Активну участь у громадському русі брали студенти, які працювали в неділь­них школах. Дещо пізніше виникли громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Наприкінці 50-х років у Київському університеті існував сту­дентський гурток з українськими уподобаннями. Студенти займа­лися учительською роботою в недільних школах, створених за пі­клуванням М.І. Пирогова. Уже на час відкриття недільних шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: одні вважали, що орієнтуватися треба на «суто українську культуру», інші — на світовий рівень. Перші вважали себе українцями, а дру­гі — космополітами. А втім, програми були майже однакові, і так само вчителі користувалися то українською, то російською мовами у викладацькій діяльності, залежно від наявності книжок і можли­востей як учнів, так і педагогів.

Діяльність громад була легальною і культурницькою, і тільки в 1863 році ситуація суттєво змінилася після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на «поль­ську інтригу», хоча загалом українці лишилися осторонь від поль­ського повстання. 20 липня 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр про заборону друкувати літературу українською мовою, крім худож­ньої літератури. Українська мова розглядалася як екзотичне «на­річчя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Коли 1873 р. був заснований «Південно-Західний відділ Імпера­торського Російського географічного товариства», то він одразу став центром українського руху і згуртував навколо себе всі кращі науко­ві сили України на чолі з проф. П. Чубинським. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премію за працю «Історичні пісні малоросійського народу». Таким чином, в Україні утворюється зародок Національної академії наук.

Але російський уряд на зусилля української інтелігенції відпо­вів новою забороною українського слова, яка отримала назву «Емський акт» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 p.). Цей акт різко посилив репресії щодо української культури: заборонив увіз кни­жок українською мовою, українські переклади п'єс для театраль­них вистав, закрив громади, встановив суворий контроль за ви­даннями художніх творів. Урядова політика зводилася до того, щоб загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталос­ті, розгромити її організаційні центри, незалежно від мови, якою вони б не користувалися.

Це спричинило внутрішню кризу серед української інтелігенції: старше покоління втратило сили для боротьби за національне від­родження, середнє — орієнтувалося на аполітичний зміст своєї ді­яльності. Молодь, прагнучи активних перетворень, вступала до ре­волюційних організацій, які поширилися наприкінці XIX ст. і ста­вили за мету повне повалення існуючої влади («Народна воля», со-ціал-демократичні гуртки, Революційна Українська партія та ін.).

Громади існували у цей час підпільно і залишалися осередками, що підтримували національне культурне життя.

Велику роль у загальноімперському визвольному й українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали — де­мократичні діячі земського руху (Ю. Гордієнко, І. Петрункевич, Ф. Лизогуб, М. Стороженко, М. Вороний, М. Самійленко, Б. Грін-ченко, М. Коцюбинський та ін.).

Земський рух був загальноросійським, оскільки ліберали, як і революціонери, виходили з тієї засади, що тільки через кардиналь­ні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. Хоча демокра­тичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдан­ня, як створення на селі шкіл українською мовою.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух. Незважаючи на політико-ідеологічну різноманітність його впливів, залишається незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості. Так, в Україні з'явилися со-ціал-демократичні гуртки, сформувалися Революційна Українська партія, Народна Українська партія, а Загальна Українська органі­зація перетворилася в Українську демократичну партію.

Дата добавления: 2015-05-09