Контрольні питання

Спеціальні терміни

Геостаціонарна орбіта, дистанційне зондування Землі, космічний об'єкт, космічний простір, космонавт, небесні тіла, шкода.

Який предмет регулювання міжнародного космічного права?

З яких правових інститутів складається міжнародне космічне право?

Які основні напрямки співробітництва держав у галузі дослі­дження й використання космосу?

У чому складаються особливості міжнародного космічного права в порівнянні з іншими галузями міжнародного права?

З якими галузями міжнародного публічного права тісно взаємо­діє міжнародне космічне право?

Дайте характеристику джерел міжнародного космічного права.

Які основні принципи космічної діяльності вам відомі?

Які універсальні міжнародні договори укладені у сфері міжна­родного космічного права? Дайте їм коротку характеристику.

Чи застосовується в міжнародному космічному праві звичай?

Яка роль ООН і її органів у формуванні й реалізації норм між­народного космічного права?

Яка роль міжнародних неурядових організацій у формуванні й реалізації норм міжнародного космічного права?

Які міжнародні організації діють у галузі міжнародного косміч­ного права?

Який механізм урегулювання спорів у сфері міжнародного кос­мічного права?

У чому є особливості регулювання дослідження й використання космічного простору й небесних тіл?

У чому полягають особливості регулювання правового положення геостаціонарної орбіти?

Яким чином здійснюється реєстрація космічних об'єктів? Яким чином здійснюється рятування космонавтів і космічних об'єктів?

У чому особливості відповідальності за здійснення правопору­шень у галузі міжнародного космічного права?

У чому полягає специфіка космічного простору в порівнянні з повітряним простором або морським простором?

Глава 20 МІЖНАРОДНЕ ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО

20.1. Історико-правові аспекти міжнародного регулювання охорони навколишнього природного середовища

У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі вже існують уявлення про становлення й розвиток міжнародного екологічного права в історичній ретроспективі. Для всіх їх харак­терний умовний поділ історії виникнення й розвитку міжнародного екологічного права на періоди, залежно від переважних на тому або іншому етапі тенденцій у вирішенні екологічних «проблем.

Варто вказати, що має місце загальний підхід відносно визна­чення часових рамок етапів історії міжнародного екологічного права:

— перший етап — з 1839 по 1948 роки;

— другий етап — з 1948 по 1972 роки;

— третій етап — з 1972 по 1992 роки;

— четвертий етап — сучасний етап розвитку міжнародного еко­
логічного права.

На першому етапі окремі держави вживали зусилля на дво­сторонньому, субрегиональному і регіональному рівнях з захисту й збереженню окремих об'єктів живої природи. Проведені в той період міждержавні й епізодичні міжнародні конференцій з пи­тань охорони навколишнього природного середовища не тільки не координувалися, але й не користувалися ефективною підтримкою урядів. Певна увага, що була виявлена державами до екологічних питань, знайшла свій конкретний прояв у висновках більш ніж 10 регіональних міжнародних угод, які вирішували локальні проб­леми.

Другий етап характеризується появою численних міжурядо­вих і неурядових організацій, діяльність яких прямо або побічно пов'язана з міжнародною охороною природи. На цьому етапі еко­логічна проблема здобуває глобальний характер, а до її рішення

намагаються адаптуватися ООН, а також низка спеціалізованих установ останньої. Укладаються перші універсальні міжнародні до­говори й угоди, що спрямовані на захист і використання конкретних природних об'єктів і комплексів.

Початок третього етапу в розвитку міжнародного екологічного права багато дослідників справедливо пов'язують із проведенням в 1972 року в Стокгольмі першої універсальної Конференції ООН із проблем навколишнього середовища, що оточує людину й установою та появою за її рекомендацією ЮНЕП (Програма ООН з навколиш­нього середовища) як допоміжного органу Генеральної Асамблеї ООН, покликаного координувати зусилля міжнародних організацій і держав у сфері міжнародної охорони природи. У цей період, що тривав два десятиліття, розширюється й заглиблюється міжнародне природоохоронне співробітництво, укладаються універсальні між­народні конвенції по глобальних питаннях, в урегулюванні яких за­цікавлене все людство, обновляються раніше прийняті міжнародні договори й угоди, активізується робота з офіційної й неофіційної кодифікації галузевих принципів міжнародного екологічного права. До цього ж періоду відноситься поява в міжнародному екологічному праві двох нових предметних областей — відносин із забезпечення екологічної безпеки й відносин із забезпечення дотримання еколо­гічних прав людини.

Сучасний, четвертий по рахунку, період в історії міжнародного екологічного права бере початок з Конференції ООН з навколиш­нього середовища й розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992 року. Ця Конференція поклала початок сучасному етапу кодифікації міжнародного екологічного права, що базується на принципах соціоприродного розвитку. Параметри й строки виконання положень прийнятого на Конференції «Порядку денного на XXI століття» були уточнені на Всесвітній зустрічі на вищому рівні по сталому розвитку 2002 року в м. Йоганнесбурзі (Всесвітній саміт Землі).

Паралельно продовжували укладатися двосторонні угоди в галузі охорони навколишнього середовища, основний акцент у яких став робитися на забезпеченні екологічної безпеки й сталого розвитку сторін, що беруть у них участь.

Міжнародний союз охорони природи й природних ресурсів (МСОП) до 1995 року завершив роботу над проектом Міжнародного пакту з навколишнього середовища й розвитку, у якому піддалися кодифікації дев'ять галузевих принципів міжнародного екологіч­ного права.

Продовжує заглиблюватися й розширюватися регіональне при­родоохоронне співробітництво, про що свідчать дві нові екологічні

програми, прийняті в рамках ЄС, і поява в рамках СНД Міждер­жавної екологічної ради.

Нарешті, з метою вирішення міжнародних екологічних спорів стали створюватися відповідні інституціональні механізми. У липні 1993 року в складі Міжнародного Суду ООН була створена камера з екологічних питань, а в 1994 році був заснований Міжнародний суд екологічного арбітражу й примирення, що є неурядовою орга­нізацією.

При розгляді першого етапу розвитку міжнародного екологіч­ного права варто пам'ятати, що першим міжнародним договором, що відноситься до регулювання міжнародних екологічних відносин, прийнято вважати двосторонню Конвенцію про вилов устриць і рибальство біля берегів Великої Британії й Франції від 2 серпня 1839 року.

Біоресурсна проблематика одержала свій подальший розвиток у Конвенції між Великим Князівством Баден і Швейцарією щодо промислу риби в Рейні 1869 року й у Конвенції між Італією й Швей­царією щодо промислу риби в прикордонних водах 1882 року.

Першою багатосторонньою міжнародною конвенцією з екологіч­них питань, що була підписана 19 травня 1900 року, але, на жаль, не набула чинності, стала Конвенція з захисту диких тварин, птахів і риби в Африці. її прийняття було продиктовано прагненням зупи­нити винищування тих особин тварин, які вважалися корисними й безпечними для людини. Одночасно договір заохочував знищення тварин, визнаних шкідливими для людини, зокрема левів, леопар­дів, крокодилів і отруйних змій.

Першою глобальною конвенцією, що набула чинності, стала Угода 1902 року з захисту конкретних видів птахів, корисних у сільському господарстві. Сама назва конвенції вказує на ті цілі, які мали її учасники.

Угода стосувалася корисних птахів, особливо комахоїдних, і була націленою насамперед на збільшення сільськогосподарського виробництва. Додаток 2 Конвенції, що носила найменування «Не­корисні птахи», містило в собі більшість птахів, використовуваних на полюванні, включаючи деякі різновиди орлів і соколів, що пе­ребувають сьогодні під строгим захистом. Критерієм захисту було обрано їхнє короткострокове використання та корисність особин, що захищаються. Значення інших птахів для екосистем, особливо мисливців на гризунів, повністю ігнорувалося. Такий же утилітар­ний підхід був характерний і для укладеного в 1911 році Договору між США й Великою Британією про збереження й захист морських котиків. Вашингтонська конвенціяі911 року, яка була прийнятою після вказаного договору та яку крім США й Великої Британії під­писали Росія і Японія, була заснована на такому ж підході.

Разом з тим, зазначені угоди все-таки містили в собі й прогре­сивні положення, що встановлювали національні квоти й регулю­вали міжнародну торгівлю продукцією полювання на морських котиків.

У цей же період з'являються міжнародні договори, які частково стосуються й торкаються питань захисту й формують правовий ста­тус інших об'єктів навколишнього природного середовища. Серед них можна зустріти кілька угод по прикордонних водах, які містять положення, спрямовані на боротьбу із забрудненням вод. Прикладом тут може вважатися Договір між США й Канадою по прикордонних водах 1909 року. Стаття 2 цього договору, зокрема, передбачала, що прикордонні води й «води, що перетинають кордон, ні по одну, ні по іншу її сторону не підлягають забрудненню для того, щоб це не завдавало шкоди здоров'ю населення й власності, розташованим відповідно по одну або по іншу сторону кордону».

Варто вказати, що даний договір, що продовжує діяти й сьогод­ні, заснував Об'єднану міжнародну комісію, в чию компетенцію й структуру були внесені зміни у зв'язку з укладенням між США й Канадою 15 квітня 1972 року Угоди про Великі Озера. Серед різ­них функцій, покладених на Комісію, вона, зокрема, займається розглядом і врегулюванням спірних проблем, які передаються на її розгляд за умови, що хоча б одна зі сторін визнала за необхідне передачу таких спорів або проблем на розгляд Комісії.

1930-ті роки ознаменувалися появою чисто екологічного підходу в міжнародно-правовій регламентації. Такий підхід містився у двох документах. Перший з них — Лондонська конвенція про збережен­ня фауни й флори в їхньому природному стані 1930 року — діяла у відношенні колоніальної Африки, за винятком територій метро­полій. Конвенцією передбачалося створення національних парків і суворий захист деяких видів диких тварин. Крім того, вона також регулювала, а в деяких випадках і забороняла експорт мисливських трофеїв і деяких способів полювання.

Другий документ — Конвенція про захист навколишнього середовища й збереження дикої природи в Західній півкулі 1940 року. Подібно Лондонської конвенції вона передбачала створення заповідників і захист диких тварин і рослин, особливо мігруючих птахів. Разом з тим, більшість положень цього документа є більш загальними й менш обмежуючими в порівнянні з Лондонською конвенцією.

У період між Першою й Другою світовими війнами держави про­довжили практику укладання двосторонніх прикордонних угод, які включали в себе положення, що стосуються проблеми забруднення вод. Ця практика збереглася й у перші роки після Другої світової

війни, особливо в Центральній і Східній Європі, де деякі держави, такі, як, наприклад, колишня Югославія, уклали цілу низку дво­сторонніх угод, спрямованих на використання водних ресурсів через заснування міжнародних комісій.

До цього ж періоду розвитку міжнародного екологічного права відноситься відоме рішення міжнародного арбітражного трибуналу від 11 березня 1941 року в справі«Трайл-Смелтер», що вперше сфор­мулювало галузевий принцип міжнародного екологічного права, відповідно до якого «жодна держава не має права використовувати свою територію або дозволяти її використання таким чином, щоб це заподіювало збиток території (або на території іншої держави власності й особам)». Сьогодні цей принцип несе в собі організуючу домінанту й має системоутворюючий характер для всієї галузі між­народного екологічного права.

Другий етап в історії розвитку міжнародного екологічного права (1848-1972) характеризується насамперед зміцненням інституціо-нальної бази міжнародного природоохоронного співробітництва, що пов'язано головним чином зі створенням ООН і її спеціалізова­них установ, а також утворенням цілого ряду МНУО екологічного

характеру.

Необхідно вказати, що проблема захисту й збереження навко­лишнього природного середовища навіть мимохіть не згадується в Статуті ООН. І це реально, тому що по цілком з'ясовних причинах увага держав-переможців виявилася зосередженою на післявоєнному устрої світу, на забезпеченні міжнародної безпеки. В1945 році еколо­гічні проблеми ще не одержали сучасного глобального розмаху.

Тому повноваження ООН у сфері охорони навколишнього при­родного середовища й раціонального використання природних ресурсів доводиться інтерпретувати на основі й з урахуванням уні­версальної правосуб'єктності цієї організації, якою вона наділена її державами-членами.

Відповідно до положень Статуту (преамбула, стаття 1) ООН по­кликана бути центром з узгодження дій держав у справі вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру й у заохоченні й розвитку поваги до прав людини. Ці положення Статуту ООН одночасно служать і правовою основою компетенції організації в галузі міжнародного співробіт­ництва з охорони навколишнього природного середовища, тому що екологічна проблематика, безперечно, може бути віднесена як до категорії проблем гуманітарного, так і економічного характеру, якщо дотримуватися запропонованої Статутом класифікації.

З повноважень ООН, установлених її Статутом (статті 55, 56), випливає не тільки функція координації діяльності держав щодо

забезпечення Охорони навколишнього природного середовища, але й діяльність як безпосередньо системи міжнародного співробітни­цтва в цій галузі.

Як відзначалося вище, вже 21 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією 174 (II) прийняла рішення про створення в складі ООН Комісії з кодифікації й прогресивного роз­витку міжнародного права (Комісії ООН). Перші вибори Комісії були проведені 3 листопада 1948 року, а її І сесія відкрилася 3 ли­стопада 1949 року. У структурному аспекті Комісія складається з 34 чоловік, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на 5-річний строк. Незважаючи на те, що кандидатури цих членів подаються державами, після обрання вони діють в особистій якості.

Комісія в 1949-1956 роки підготувала проект 73 статей, що від­носяться до морського права, і рекомендувала Генеральній Асамблеї ООН скликати конференцію повноважних представників держав для розгляду сучасного морського права, беручи до уваги «не тіль­ки юридичну, але й технічну, біологічну, економічну й політичну сторони проблеми». У цьому документі, зокрема, велика увага була приділена положенням, які стосувалися морських багатств і стаці­онарних рибальських промислів.

Кодифікаційні зусилля Комісії ООН у даній галузі здійснювалися під сильним впливом підсумків роботи Міжнародної технічної кон­ференції 1955 року, на якій були сформульовані наступні складові керування морськими живими ресурсами:

— зобов'язання держав, зайнятих у морському рибальстві, здій­снювати збір наукових даних про стан біологічних ресурсів, статистичної інформації про промислове зусилля та обсяг вилову;

— проведення морських наукових досліджень, у тому числі для цілей підтримки на належному рівні стабільного відтворення запасу, що відловлювався;

— огляд і пошук адекватного вирішення міжнародних проблем, обумовлених розбіжністю кордонів ареалів перебування ве­ликих промислових запасів і кордонів конвенційних районів тощо.

У світлі доповіді Комісією був представлений новий проект статей по рибальству для заміни тих, які були схвалені нею ж у 1953 році. При цьому в доповіді вибірково цитувався текст доповіді Міжнарод­ної науково-технічної конференції 1955 року. Більше того, у допо­віді Комісії ООН уперше було використане поняття «керування» стосовно до морських живих ресурсів, а Комісія в цілому визнала, що пропозиція про заохочення збільшення або відновлення про­дуктивності ресурсів, можливо, відбиває проблеми й інтереси, що заслуговують визнання в міжнародному праві.

цією, сторони зобов'язалися вживати спільних заходів по захисту цих рік від забруднення. У цих цілях, відповідно до протоколів від 20 грудня 1961 року, в подальшому були засновані спеціальні одно­йменні комісії. Зазначені дві угоди були спрямовані на захист водної системи ріки Рейн від забруднення й з метою подальшого розвитку такого співробітництва між шістьма прибережними державами, що розділяють цю систему, 20 квітня 1963 року була підписана Угода про Міжнародну комісію із захисту Рейну від забруднення.

Уперше зусилля по боротьбі із забрудненням Світового океану були початі в 1950-ті роки. Першим кроком у цьому напрямку стала Лондонська конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою 1954 року. Довгий час вона була основною міжнародною угодою універсального характеру, якою передбачалося обмежен­ня навмисних скидань стійких видів нафти із суден. Важливою характерною рисою цієї Конвенції стало те, що в ній узяли участь близько 70 держав, що представляють більше 95% світового тор­говельного флоту.

У своєму первісному виді ця Конвенція була спрямована голов­ним чином на захист від забруднення узбережжя й прибережних вод — скидання нафти заборонялося лише в так званих «заборон­них» зонах, шириною, за загальним правилом, 50 миль (від берега). Положення Конвенції були посилені виправленнями, прийнятими в 1962, 1969, 1971 роках. У результаті повністю було заборонене скидання нафти на всій акваторії Світового океану, за винятком спеціально застережених умов.

Пізніше ця Конвенція була замінена більш ефективною й до­кладною конвенцією — Міжнародною конвенцією щодо запобігання забруднення із суден 1973 року (Конвенція МАРПОЛ 73/78). По своєму змістові вона не тільки повністю перекриває Конвенцію 1954 року, але й передбачає досить істотні додаткові заходи по запобіган­ню забруднення моря. Конвенція МАРПОЛ має на меті вживання всеосяжних заходів щодо запобігання навмисного забруднення мор­ського середовища експлуатаційними відходами із суден (а також частково зі стаціонарних і плавучих платформ) практично всіма відомими речовинами, за винятком радіоактивних.

У ракетно-ядерній галузі науково-технічний прогрес привів до того, що в договори по більш загальних питаннях стали включатися екологічні проблеми. Це, в першу чергу, відноситься до Московсько­го договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою 1963 року, до Договору про заборо­ну розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 року й до Договору про створення зони, вільної від ядерної зброї, у Латинській Америці від 14 січня 1967 року (Договір Тлателолко).

Зокрема, Московський договір 1963 року зобов'язав його учасни­ків заборонити, запобігти й не робити будь-які випробування ядерної зброї, будь-які інші ядерні вибухи в атмосфері, у тому числі за її межами, включаючи космічний простір, і під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Учасниками цього договору сьогодні є близько 140 держав.

Договір 1971 року зобов'язав держави не встановлювати й не роз­міщати на дні морів і океанів і в його надрах будь-яку ядерну зброю або будь-які інші види зброї масового знищення, а також споруджен­ня, пускові установки й інші пристрої, спеціально призначені для зберігання, випробування або застосування такої зброї.

Згідно зі статтею 1 Договору Тлателолко, держави-учасниці взя­ли на себе зобов'язання використовувати винятково в мирних цілях ядерні матеріали й засоби, що перебувають під їхньою юрисдикцією, і забороняти й запобігати на своїй території: «а) випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь-яким шляхом ядерної зброї самими цими сторонами, прямо або побічно, від імені кого-небудь іншого або в будь-якій іншій формі; і б) одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно, самими цими сторонами, ким-небудь іншим від їхнього імені або в будь-якій іншій формі».

Договір про Антарктику 1959 року наклав заборону на викори­стання ядерної зброї на шостому континенті й поховання в цьому районі радіоактивних матеріалів, а також передбачив заходи щодо захисту тварин і рослин.

Дві із чотирьох Женевських конвенцій 1958 року по морсько­му праву заборонили забруднення Світового океану нафтою й із трубопроводів, а також радіоактивними відходами, так само як і завдання збитків морській екосистемі в результаті буравлення на континентальному шельфі.

Третя з Женевських конвенцій була повністю присвячена ри­бальству й збереженню морських живих ресурсів. Відповідно до неї право кожної держави на рибальство у відкритому морі зумовлено: а) її договірними зобов'язаннями; б) інтересами й правами прибе­режної держави; в) конвенційними постановами про збереження живих ресурсів відкритого моря (стаття 1).

Конвенція передбачає зобов'язання навіть для однієї держави, громадяни якої ведуть рибальство в якомусь районі відкритого моря, вживати заходів збереження біоресурсів у такому районі (стаття 3). Якщо в районі відкритого моря ведуть рибальство дві або більше держави, на вимогу кожної з них ці держави зобов'язані погодити міри збереження живих ресурсів у цьому районі; якщо

така угода не досягнута «протягом дванадцяти місяців», кожна зі сторін вправі вдатися до обов'язкової процедури врегулювання спорів, передбаченою Конвенцією (статті 4, 8).

Відносно космічного простору ст. IX Договору про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967 року закріп­лює, що: «Держави — учасниці Договору здійснюють вивчення й дослідження космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, таким чином, щоб уникати їхнього шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки неземної речовини...»

На початку 1950-х років починають розроблятися й прийматися перші міжнародні договори, спрямовані на захист і збереження флори. Мова йде насамперед про прийняття 6 грудня 1951 року Міжнародної конвенції по захисту рослин. її основною метою є розширення співробітництва в боротьбі зі шкідниками рослин і рослинної продукції, запобігання їхнього проникнення на тери­торію держав-учасниць. У зв'язку із цим, під час підписання дво­сторонніх угод про співробітництво в галузі карантину й захисту рослин сторони домовляються про встановлення взаємних прав і обов'язків по забезпеченню їхньої фітосанітарної безпеки. Примі­ром, держави-учасниці повинні повідомляти про введення на своїй території карантинних режимів депозитарію (ФАО) даної Конвенції, який у свою чергу зобов'язаний довести цю інформацію до інших учасників.

2 лютого 1971 року в м. Рамсар (Іран) була прийнята підготовлена в рамках ЮНЕСКО Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місцеперебування водо­плавних птахів. Метою цього документа є виявлення й збереження найцінніших водно-болотних угідь (морські затоки, озера, ділянки долин рік, заболочені території) незалежно від географічного по­ложення, які по ряду встановлених критеріїв відповідають статусу угідь, що мають міжнародне значення.

Критерії, по яких визначається значущість водно-болотного угіддя, мають на увазі, що таке угіддя повинне бути типовим або унікальним для відповідного регіону, мати особливу цінність для підтримки біологічної розмаїтості й регулярно відвідуватися біль­шою кількістю водоплавних птахів (20 тис. птахів або 1% особин популяції одного виду або підвиду водоплавних птахів). Такі місця є рефугіумами специфічного біологічного різноманіття, стабіліза­торами клімату, а часто й джерелами прісної води. Проголошення водно-болотного угіддя «таким, що має міжнародне значення» і включення його в Список Конвенції означає, що держава бере на себе

зобов'язання здійснювати свою діяльність на даному угідді таким чином, щоб сприяти збереженню й стійкому використанню водно-болотного угіддя, а також сприяти охороні, керуванню й раціональ­ному використанню ресурсів мігруючих водоплавних птахів.

У той часовий період панувала точка зору, відповідно до якої по­гіршення навколишнього середовища є насамперед результатом про­мислового забруднення й, отже, має відношення тільки до держав Північної півкулі. Разом з тим, спростовуючи такий підхід, глави держав і урядів ОАЄ 15 вересня 1968 року підписали Африканську конвенцію про охорону природи й природних ресурсів, що замінила собою Лондонську конвенцію 1933 року.

Африканська конвенція є фактично першим прикладом комп­лексного підходу до проблеми захисту навколишнього природного середовища: вона, стосується збереження ґрунту, води, тварин і рос­лин, інакше кажучи, практично всієї природи. Широта охоплення Конвенції дозволяє дійти висновку, іцо деякі її положення являють собою лише загальні принципи. Проте положення Конвенції, які стосуються захисту рослин і тварин, носять цілком конкретний характер і передбачають створення природних заповідників, регу­лювання полювання, лову, рибальства, а також особливий захист для окремих особин.

Африканська конвенція містить два принципово нових моменти:

1) визнання необхідності захищати середовище перебування ви­дів, що перебувають під загрозою зникнення, нарівні із захистом і самих таких видів;

2) заява про особливу відповідальність тих держав, чия територія є єдиним місцем перебування рідких видів.

Таким чином, з'являються перші елементи «кодексу» охорони навколишнього середовища. Цьому в чималому ступені сприяла й судова практика, що накопичувалася на той час.

Так, Рішенням Арбітражної комісії з озера Лану від 19 листопада 1956 року було вирішено спірне питання між Францією й Іспанією за прикордонним договором — чи будуть зміни, початі Францією у відношенні власних водних ресурсів озера Лану, без попередньої на те згоди з боку Іспанії, становити порушення Байонського при­кордонного договору. Арбітраж був створений в 1957 році Францією й Іспанією на підставі їхнього загального договору про арбітраж від 1929 року. В обґрунтуванні своєї скарги іспанська сторона заявила, що зміна режиму озера Лану на французькій території, що настане в результаті здійснення Францією свого гідротехнічного проекту, порушує зазначену вище угоду. •¥ своє виправдання Франція за­явила, що відведені в результаті гідробудівництва води з озера Лану надійдуть у ріку Кєрол, що бере з нього початок і протікає по

території Іспанії. Таким чином, на думку Франції, режим водної системи на іспанській території не порушується, і тому Франція компетентна вирішувати питання про гідробудівництво на своїй території на власний розсуд.

Розглянувши справу, арбітраж дійшов висновку, що в результаті здійснення Францією на своїй території гідробудівельного проекту не порушуються ні положення зазначеної вище угоди, ні положення міжнародного права. Збитку території Іспанії нанесено не було. Ви­ходячи із цього, арбітраж, зокрема, вирішив, що «при здійсненні власних «прав» прибережна держава не може ігнорувати «інтереси» своїх сусідів по басейну» і що «відповідно до норм доброї волі, дер­жава, яка лежить вище, несе обов'язок ураховувати різні інтереси, які можуть бути порушені, і прагне до того, щоб забезпечити їхнє задоволення, що не суперечить здійсненню своїх власних інтересів». Ці прецеденти сформували перші принципи, на яких почалося бу­дівництво сучасного міжнародного екологічного права.

Наприкінці 60-х років XX ст., завдяки науковим застереженням учених, громадськість довідалася про ту загрозу, яка нависла над біосферою. Результатом цього з'явилася мобілізація суспільної думки, що фактично до цього не мала собі аналогів в історії. По-перше, цей рух спочатку зародився в глибинних шарах суспільства й лише ї*абагато пізніше одержав офіційну підтримку декількох держав, що прийняли екологічні програми. По-друге, цей рух із самого початку був інтернаціональним. У підсумку, як ні по якому іншому питанню, що вимагає правового регулювання, національні парламенти в різних частинах світу одноголосно прийняли численні екологічні закони.

Початок третього етапу в розвитку міжнародного екологічно­го права, як ми вже відзначали, прийнято зв'язувати зі скликанням у червні 1972 року Стокгольмської конференції ООН із проблем навколишнього середовища, що оточує людину. Ця Конференція разом із прийнятими на ній підсумковими документами перевела міжнародне природоохоронне співробітництво на якісно новий рівень всієї системи ООН.

Уперше ідея про скликання спеціальної міжнародної конферен­ції із проблем навколишнього середовища пролунала на сесії Гене­ральної Асамблеї ООН в 1967 році. Надалі ця ідея була підтримана ЕКОСОС ООН, що у своїй резолюції 1346, прийнятої на 45-й сесії в 1968 році, підкреслив термінову необхідність посилення заходів як на національному, так і на міжнародному рівнях для обмеження й по можливості призупинення забруднення навколишнього сере­довища людини й рекомендував ГА ООН розглянути на черговій сесії питання про бажаність скликання Конференції ООН із проблем навколишньої середовища, що оточує людину.

Необхідність такої конференції була визнана також на Між­урядовій конференції експертів з наукових засад раціонального використання й охорони ресурсів біосфери, що відбулася в Парижі у вересні 1968 року. У рішенні конференції говориться: «Будучи інформованою, що ЕКОСОС схвалив на своїй 45-й сесії резолюцію з питання про скликання Міжнародної конференції по обговоренню проблем навколишнього середовища, що оточує людину, по якій ГА ООН повинна прийняти рішення, конференція рекомендує, щоб при розгляді даного питання ГА ООН могла б: 1) взяти до відома реко­мендації цієї конференції щодо біосфери; 2) розглянути питання про доцільність розробки Загальної декларації по захисту й поліпшенню навколишнього середовища, що оточує людину».

Рішення про скликання Конференції ООН із проблем навколиш­нього середовища, що оточує людину, було прийнято ГА ООН у її резолюції 2398 (XXIII) від 3 грудня 1968 року. У цій резолюції ГА ООН визначила, що «головна мета конференції повинна полягати в тому, щоб служити практичним засобом заохочення й напрямку дій урядів і міжнародних організацій по захисту й поліпшенню на­вколишнього середовища людини, по відновленню й запобіганню її забруднення за допомогою міжнародного співробітництва, маючи на увазі, що це дасть можливість країнам, що розвиваються, не до­пустити виникнення таких проблем».

ГА ООН поклала відповідальність за організацію такої конфе­ренції на Генерального секретаря ООН, просила створити для цього невеликий секретаріат і призначити генерального секретаря кон­ференції. У заснований Підготовчий комітет конференції ввійшли представники від Аргентини, Бразилії, Гани, Гвінеї, Замбії, Індії, Ірану, Італії, Канади, Кіпру, Коста-Рики, Арабської Республіки Єгипет, Сінгапуру, Великої Британії, США, СРСР, Того, Франції, ЧССР, Швеції, СФРЮ, Ямайки і Японії. Генеральним секретарем конференції був призначений канадський промисловець і громад­ський діяч Моріс Ф. Стронг.

У вітчизняній юридичній літературі іноді можна зустріти твер­дження про те, що дії ГА ООН з організації підготовки й проведення спеціальної міжнародної конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, мали під собою серйозну організа­ційну й правову основу у вигляді раніше прийнятих резолюцій ГА. При цьому, зокрема, посилаються на резолюцію 1831 «Економічний розвиток і охорона природи», прийняту 18 грудня 1962 року на

XVII сесії ГА ООН.

У цій резолюції висловлювалася надія на те, що країни, особ­ливо такі, що розвиваються, вживуть невідкладних заходів, які спрямовані на:

Здійснена Підготовчим комітетом разом із Секретаріатом кон­ференції робота значною мірою визначила успіх Стокгольмської конференції ООН із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, позбавивши її учасників від багатьох складних

Дата добавления: 2015-05-10