КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Конференціявідкрилася 5 червня 1972 року. У її роботі взяли участь представники 114держав, спеціалізованих установ ООН, багатьох ММУО й мну о
Році. Попереднійпорядок денний і проект процедури конференції був схваленийрезолюцією 2850 (XXVI), прийнятою ГА ООН в 1971 Дискусій. Істотним організаційним недоліком даної конференції стало те, що застосування дискримінаційної так званої Віденської формули, прийнятої ГАООН, призвело до того, що серед учасників Конференції не було Німецької Демократичної Республіки, що у той час не булані членом ООН, ні членом якої-небудь спеціалізованої установи ООН. У порядку солідарності із НДР і в знак протесту проти дискримінаційної практики ООН на конференцію відмовилася приїхати більшість країн соціалістичного табору, що активно брали участь у її підготовці. Все це, природно, призвело до істотного перекручування політичного значення конференції й знизило цінність її рішень. Інцидент із формуванням складу учасників Стокгольмської конференції об'єктивно призвів до того, що її рішення були прийняті з порушенням принципів універсальності й справедливого географічного представництва. Конференцію відкрив Генеральний секретар ООН. На 1-му пленарному засіданні були обрані: голова конференції — міністр сільського господарства Швеції І. Бентсон, 26 його заступників, головний доповідач (укладач заключної доповіді конференції), керівні органи трьох сесійних комітетів, інші допоміжні органи. До порядку денного, зокрема, були включені такі питання: декларація про навколишнє середовище, що оточує людину; планування населених пунктів і керування ними з урахуванням якості навколишнього середовища; аспекти керування природними ресурсами, що пов'язані з навколишнім середовищем; визначення забруднювачів, що мають важливе міжнародне значення, і боротьба з ними; освітні, інформаційні, соціальні й культурні аспекти проблем навколишнього середовища; розвиток і навколишнє середовище; міжнародні організаційні наслідки пропозицій про заходи; затвердження плану дій і доповіді конференції.
Підсумком Стокгольмської конференції стало прийняття Декларації принципів, Плану дій і Резолюції про організаційні й фінансові заходи. Ці документи стали основою для активної на- ступної діяльності держав і міжнародних організацій. Безсумнівно, що саме під визначальним впливом рішень даної Конференції протягом наступних 20 років склалася система універсальних і регіональних міжнародних конвенцій, угод, договорів, протоколів і т.п., присвячених питанням охорони навколишнього природного середовища. Декларацію принципів прийнято відносити до категорії джерел «м'якого» права, що вимагають особливих способів для імплементації. Як відзначав ще в 1976 році французький юрист А. Киці, Декларація є джерелом міжнародного права тому, що в ній зафіксовані принципи, з якими держави повинні рахуватися, але які не можуть бути застосовані традиційними способами. Декларація, пише він, може служити загальним базисом для будь-яких майбутніх міжнародних дій, що стосується охорони навколишнього середовища. Аналіз 26 принципів, що ввійшли в Стокгольмську декларацію, показує, що вони є різнорідними за своїм характером. Деякі з них не є нормами права. Таким, наприклад, є Принцип 1: «людина має право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишнім середовищі, якість якого дозволяє вести гідне й процвітаюче життя, і несе головну відповідальність за охорону й поліпшення навколишнього середовища на благо нинішнього й майбутнього поколінь...» У цьому положенні міститься певна ідея, воно сформульовано як декларація, і його формулювання носить занадто загальний і абстрактний характер, щоб бути призначеним для перетворення в норми права.
Принципи 2-5 Стокгольмської декларації, незважаючи на те, що вони є більш конкретними по своєму змісту, також не можуть бути визнані нормативними. Вони містять у собі заклики до збереження поновлюваних і непоновлюваних рідних ресурсів Землі, а також запобіганню забруднення навколишнього середовища. Це так звані принципи-ідеї, що відбивають біосферний підхід до проблем співіснування людини й природи. Принципи Стокгольмської декларації, за винятком принципів 7, 21-24, які носять правовий характер, часто мають форму загальних суджень і навіть заяв. Це пояснюється тим, що положення Стокгольмської декларації мають філософський, світоглядний зміст, але це в жодному разі не применшує їхнього значення для розвитку міжнародного екологічного права. Поряд із принципами-ідеями Стокгольмська декларація містить і принципи-норми, які згодом перетворилися в правові норми міжнародного екологічного права. Так, положення Принципу 7 Декларації, у якому говориться, що «держави вживають всі можливі заходи для запобігання забруднення морів речовинами, які можуть поставити під загрозу здоров'я людини, завдати шкоди живим ресурсам і морським видам, завдати шкоди судноплавству або створити перешкоди для інших законних видів використання морів», знайшли своє договірне закріплення в Конвенції щодо запобігання забрудненню із суден 1973 року, зміненої пізніше Протоколом 1978 року (Конвенція МАРПОЛ 73/78), у Лондонській конвенції з запобіганню забруднення моря скиданнями відходів і інших матеріалів 1972 року й інших міжнародно-правових документах у цій галузі. На ньому засновані положення прийнятої в 1982 році Конвенції ООН по морському праву, що містить загальні принципи, які стосуються всіх видів забруднення моря. У Стокгольмській декларації також сформульовані й такі принципи-норми, які по своєму змістові й характеру мають найбільш загальне значення для всієї галузі міжнародного екологічного права (Принципи 21, 22 і 24). Для вирішення завдань екологічного розвитку людство потребує не тільки відповідної нормативно-правової бази, але й структурно-інституціональних, предметно-організаційних засад діяльності у вигляді плану дій, програми або стратегії. У такого роду документах, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, звичайно містяться всебічний аналіз і оцінка сформованої ситуації, виокремлюються пріоритетні проблеми, визначаються строки, шляхи й засоби їхнього вирішення. Одним з таких документів саме і є План дій, прийнятий на Стокгольмській конференції. Це документ програмного характеру, що адресований в основному ООН і міжнародним організаціям системи ООН і спрямований на об'єднання зусиль всіх держав — членів організації у сфері охорони навколишнього середовища, на підвищення централізації й концентрації природоохоронної діяльності в системі ООН.
План дій намітив шляхи переходу міжнародної діяльності в галузі навколишнього середовища з рівня окремих установ на рівень системи ООН, хоча й мав ряд недоліків, пов'язаних зі складністю його структури, а також різними планами й масштабністю рекомендацій, що містяться в ньому. Важливим рішенням Конференції стала рекомендація Генеральній Асамблеї ООН заснувати ЮНЕП як спеціальний інституційний механізм для консолідації й розвитку природоохоронних програм держав з урахуванням поставлених Декларацією принципів і Планом дій якісно нових завдань у цій сфері. ЮНЕП була заснована на підставі резолюції ГА ООН 2997 (XXVII) від 15 грудня 1972 року, що визначила обсяг компетенції й напрямки діяльності чотирьох головних органів Програми: Ради керуючих, Секретаріату, Фонду з навколишнього середовища й Ради з координації в галузі навколишнього середовища (в 1977 році рішенням Г А ООН Рада з координації була скасованою як така, що не виправдала надій, і її функції були передано Адміністративному комітету ООН з координації). Оперативність, з якою ООН відреагувала на рекомендацію Стокгольмської конференції, свідчить про гостру зацікавленість практично всіх членів ООН у виробленні ефективного інституційного механізму в даній сфері. У підсумку оул-j прийнято иолоішвчасте рішення: заснувати ЮНЕП, що є допоміжним органом Г А ООН і функціонує в тісному співробітництві з ЕКОСОС.
Аналізуючи ізищезазаазсне. можла стверджувати, що учасники Конференції гісопу.лили. Рідк> ло>:кліо.лоіь створення не просто діючого міжнародного, а іЦіД^йціоігальноіо механізму в даній сфері. Тим часом у гооуло.--илист v о;-ооо.олпо..олог<; природного середовища у зв 'язлу з глс'оолмлій, Аорокоеїлол цього питання, потреба в таких наднаціональних меланізм;-л ооґціу;л оться усе більш гостро. Для підвищення ііЗголоі л Юі:!-'.). і оув винайдений спеціальний термін «кагалітиопа роль?;;o ноглй-і рц.і-ювид функції керування, іцо виник як розу.:о.і лі орлооос Оіолооя. організаційної структури системи ООН до глоилльи-ї щл.^С,-;'.Ott.ofякі-. Разом з тим, аналіз такої ролі вказує на '"о.:цо тут оідс-оґяо лорушшня в традиційному субординаціиному зміст; нього <. лоол, а мас місце звичайна координація. Свідченням чело/стан? иконооеоно. даної функції: * В умовах, коли в діяльності по тій обо іт'нііо г.ііобольйій проблемі потенційно може й повинна брати у!і"ото полика і.'цп.кісті. різних установ ООН, центральна коордизутооа інотооилр системи ноншіна прагнути не стільки брати на себе ликоиакня загальної робочої програми, скільки виступали з рот; ініціатор.- проелтіго, оперативне виконання яких варто пєоед"-зло г відповідним ■ "ог.ог.му профілю підрозділам загальної системи ООН * Звідси, є невипндкоЕим. що молл-є відразу піотя заснування ЮНЕП стали вноситися різні пропозиції щодо її трансформування в спеціалізовану установу ООН (Велико Британія, 1983 рік) або в Раду екологічної безпеки {f'PCV- • Q8P рік). Усі сходяться на тому, що ЮНЕП полішчн боти перетворена в повноцінну міжнародну організацію на оопоаї міжнародного договору, яку останнім часом все частіше й частіше пропонують іменувати Міжнародною екологічною адміністрацією і МЁ/i/, В 1972 році в.і їарижі ЮНЕьлОпрпйняла Конвенцію про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини, до якої приєдналася більшість країн світу. Держави, на території яких розташовані об'єкти всесвітньої спадщини, берулъ на себе зобов'язання по їхньому збереженню. Згідно до ст. 2 Конвенції під природною спадгциіюю розуміються: — природні пам'ятки, отворен: фізичними в біологічними утвореннями або групами таких утворень, що мають видатну універсальну цінність із погляду естетики або науки; — геологічні й фізіографічні утворення й строго обмежені зони, що представляють ареал видів, які піддаються загрозі, тварин і рослин, що мають видатну універсальну цінність із погляду науки або збереження; — природні визначні місця або строго обмежені природні зони, Статус об'єкта всесвітньої спадптиии дао наступні переваги: додаткові гарантії схоронносте й цілісності унікальних природних комплексів; підвищує престиж територій і керуючих янми устаног; сприяє популяризації нколоченлх у список об'єкті.1* і розвитку альтернативних видів прироо-.скористуї'.апня і у першу чергу екологічного туризму); забезпечує нріоритетніеоо у залученні фінансових засобів для підтримки об'єктів всесвітньої культурної й природної спадщини, у першу чергу з Фонду ве.еск.тіьої спадщини: сприяє організації моніторингу й контролю за станок схоронності природних об'єктів. За станом на 200г> рік у списку всесвітньої спадщини значиться 812 об'єктів (у тому числі р>28 культурних, 1Ь0 природних і 24 змішаних) зі 137 країн Удосконалюючи міжнародно-правоілш режим захисту окремих видів дикої флори й фауни. 12 держав --- учасниць консультативних нарад Договору про Антарктику разом з ФАО в тому ж 1972 році зібралися в Лондоні на міжнародну конференцію й прийняли Конвенцію про збереження тюленів Антарктики. Конвенція встановлює дуже строгі правила з регулювання наукових досліджень антарктичних тюленів і, особливо, по їхньому можливому промислу. Конкретні заходи щодо збереження й раціональному промислу антарктичних тюленів містяться в Додатку до Конвенції, що є її невід'ємною частиною. У Конвенції перераховані райони, які оголошуються заповідниками, зазначені шість промислових зон і встановлений порядок черговості їхнього закриття для промислу на певний період (пп. 4 і 5 Додатку). 15 листопада 1973 року арктичними країнами (Данія, Канада, Норвегія, СРСР і США) у м. Осло (Норвегія) була укладена Угода про збереження білих ведмедів, яка після її ратифікації й набрання чинності (1976) стала міжнародно-правовою основою для охорони, вивчення й використання цього біологічного виду. Як сказано в преамбулі Угоди, держави арктичного району визнають за собою «особливу відповідальність і особливі інтереси відносно захисту фауни й флори арктичного району», а також те, що «білий ведмідь є важливим видом ресурсів арктичного району, який має потребу в додатковому захисті». Такий захист повинен бути забезпечений за допомогою скоординованих національних заходів держав арктичного району щодо його збереження й раціонального використання. Держави також зобов'язалися вживати відповідних заходів з метою захисту екосистем, частиною яких є білі ведмеді, приділяючи особливу увагу таким компонентам місць їх перебування, як барлоги, місця видобутку корму, а також характеру міграції, і регулювати використання популяції білого ведмедя відповідно до раціональної практики охорони, заснованої на новітніх наукових даних (стаття II). Полярна проблематика пізніше одержала подальший розвиток у трьох міжнародно-правових актах: у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року, Конвенції з регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 року й у Протоколі про охорону навколишнього середовища 1991 року до Договору про Антарктику. З метою боротьби з нелегальним видобутком і незаконною торгівлею найбільш уразливими об'єктами живої природи з ініціативи МСОП була прийнята Конвенція про торгівлю дикими видами фауни й флори, що перебувають під загрозою зникнення — СІТЕС. Конвенція була укладена в м. Вашингтоні (США) 3 березня 1973 року. СІТЕС, регулюючи міжнародну торгівлю, побічно охороняє більше 30 тис. видів флори й фауни. З моменту набрання Конвенцією чинності, не зник у результаті торгівлі жоден вид, що перебуває під її захистом. Основна мета Конвенції — забезпечити міжнародний контроль над торгівлею дикими видами тварин і рослин, чисельність яких підірвана або може бути підірваною через те, що вони є популярними об'єктами торгівлі. Вигода, одержувана від міжнародного продажу живих тварин, продукції, є серйозним стимулом до їхнього добування й головною загрозою для виживання рідких і зникаючих видів флори й фауни. Відповідно до положень Конвенції система заходів охорони видів, що перебувають під загрозою вимирання, поширюється на сфери як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі, включаючи міри суворого контролю за переміщенням через державні кордони видів тварин, що потребують особливої охорони, жорсткої правової регламентації всіх операцій (включаючи правила перевезення, розміри кліток, контейнерів і т.п.), посилення відповідальності, підвищення неминучості покарання, а також організацію спеціальних служб і органів. Торгівля цими видами дозволяється тільки у виняткових випадках і по спеціальних дозволах, видаваним з урахуванням висновків наукових організацій. Істотний внесок у розвиток міжнародного екологічного права вніс Заключний акт, прийнятий в м. Гельсінкі (Фінляндія) Нарадою по безпеці й співробітництву в Європі в 1975 році. Центральне місце в цьому документі належить Декларації принципів, якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємних відносинах. На основі цілей і принципів, закріплених в Статуті ООН, у Декларації розвинений й конкретизований зміст десяти загальновизнаних принципів міжнародного права стосовно до умов європейського регіону. Розділ 5 Заключного акта спеціально присвячений захисту навколишнього середовища як однієї із проблем, що мають «велике значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх країн». У цьому розділі підтверджені й розвинені деякі спеціальні принципи міжнародного екологічного права, зокрема ті, які були встановлені в Стокгольмській декларації ООН 1972 року (принцип раціонального використання природних ресурсів; принцип заборони трансграничного забруднення навколишнього середовища й т.д.). У Заключному акті вперше одержав своє закріплення такий новий спеціальний принцип, як екологічна рівновага. Підкресливши вирішальне значення превентивних (профілактичних) заходів у вирішенні проблем у галузі захисту й збереження навколишнього середовища, Заключний акт визначив основні цілі й сфери загальноєвропейського співробітництва в даному напрямку. При цьому, з огляду на особливості європейського регіону, встановлений певний порядок черговості таких сфер, а стосовно до кожної з них окремо проведена подальша специфікація. Поряд із цілями й сферами загальноєвропейського співробітництва із захисту навколишнього середовища в Заключному акті визначені також форми й методи їх здійснення. Тут, зокрема, встановлено, що «проблеми, які стосуються охорони й поліпшення навколишнього середовища, будуть вирішуватися як на двосторонній, так і на багатосторонній основі», у тому числі регіональній й субрегіональній, при повному використанні існуючих форм співробітництва. Поряд із цим у даному документі підкреслена необхідність всебічного, комплексного підходу до вирішення проблем в галузі захисту навколишнього середовища, у тому числі й у Європі. У цьому зв'язку в Заключному акті відзначалася необхідність тісного співробітництва всіх держав для ефективного вирішення нагальних проблем. Таким чином, Заключний акт ІШСЄ, намітивши широку програму загальноєвропейської о опі врооітництва в вирішенні екологічних проблем, підтвердив, що захист навколишнього середовища вийшов за рамки соціально-економічних і технічних проблем і перетворився в актуальну політичну проблему глобального значення. Свідченням реалізації державами відповідних домовленостей, закріплених у Заключному акті И.БСЄ, на практиці стала Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані, прийнята в 1979 році Нарадою на високому рівні в рамках Європейської екологічної комісії (ЄЕК) ООН з охорони навколишнього природного середовища. Виступаючи як «рамкова» угода, Конвенція в цей час нараховує 8 додаткових протоколів, шо є її невід'ємними частинами: Протокол про довгострокове фінансування спільної програми з моніторингу й оцінки трансграничного переносу атмосферних по- лютантів (ЕМЕП) від 2,8 вересня 1984 року; Протокол про скорочення викидів сірки або їх трансграничних потоків щонайменше на ЗО відсотків від 8 липня 1985 року; Протокол про обмеження викидів окислів азоту і їх трансграничних потоків від 31 жовтня 1988 року; Протокол про обмеження викидів летучих органічних сполук або їх трансграничних потоків від 18 листопада 1991 року; Протокол про подальше скорочення викидів сірки від 14 червня 1994 року; Протокол по важких металах від 24. червня 1998 року; Протокол по стійких органічних забруднювачах від 24 червня 1998 року; Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і приземним озоном від ЗО листопада 1999 року. Під впливом результатів Стокгольмської конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, в період з 1973 до 1982 роки проходила робота НІ Конференції ООН з морського права, що завершилася прийняттям в 1982 році Конвенції ООН з морського права. Ця Конвенція об'єднала в собі й поставила в чіткі рамки усе раніше існуюче міжнародно-правове регулювання захисту й збереження екосистем Світового океану. У ній знайшов своє закріплення такий спеціальний і важливий принцип, відповідно до якого всі держави несуть обов'язок захищати й зберігати морське середовище. Загалом можна сказати, що ця Конвенція підсилює відповідальність держави прапора, розширює права прибережної держави (передбачаючи певні права з боротьби із забрудненням в економічній зоні) і вводить так звану універсальну юрисдикцію держави-порту.
Дата добавления: 2015-05-10; Просмотров: 609; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |