Конференціявідкрилася 5 червня 1972 року. У її роботі взяли участь представники 114держав, спеціалізованих установ ООН, багатьох ММУО й мну о

Році.

Попереднійпорядок денний і проект процедури конференції був схваленийрезолюцією 2850 (XXVI), прийнятою ГА ООН в 1971

Дискусій.

Істотним організаційним недоліком даної конференції стало те, що застосування дискримінаційної так званої Віденської формули, прийнятої ГАООН, призвело до того, що серед учасників Конферен­ції не було Німецької Демократичної Республіки, що у той час не булані членом ООН, ні членом якої-небудь спеціалізованої установи ООН. У порядку солідарності із НДР і в знак протесту проти дис­кримінаційної практики ООН на конференцію відмовилася приїхати більшість країн соціалістичного табору, що активно брали участь у її підготовці. Все це, природно, призвело до істотного перекручування політичного значення конференції й знизило цінність її рішень.

Інцидент із формуванням складу учасників Стокгольмської конференції об'єктивно призвів до того, що її рішення були при­йняті з порушенням принципів універсальності й справедливого географічного представництва.

Конференцію відкрив Генеральний секретар ООН. На 1-му пленарному засіданні були обрані: голова конференції — міністр сільського господарства Швеції І. Бентсон, 26 його заступників, головний доповідач (укладач заключної доповіді конференції), ке­рівні органи трьох сесійних комітетів, інші допоміжні органи. До порядку денного, зокрема, були включені такі питання: декларація про навколишнє середовище, що оточує людину; планування насе­лених пунктів і керування ними з урахуванням якості навколиш­нього середовища; аспекти керування природними ресурсами, що пов'язані з навколишнім середовищем; визначення забруднювачів, що мають важливе міжнародне значення, і боротьба з ними; освітні, інформаційні, соціальні й культурні аспекти проблем навколиш­нього середовища; розвиток і навколишнє середовище; міжнародні організаційні наслідки пропозицій про заходи; затвердження плану дій і доповіді конференції.

Підсумком Стокгольмської конференції стало прийняття Де­кларації принципів, Плану дій і Резолюції про організаційні й фінансові заходи. Ці документи стали основою для активної на-

ступної діяльності держав і міжнародних організацій. Безсумнів­но, що саме під визначальним впливом рішень даної Конференції протягом наступних 20 років склалася система універсальних і регіональних міжнародних конвенцій, угод, договорів, протоколів і т.п., присвячених питанням охорони навколишнього природного середовища.

Декларацію принципів прийнято відносити до категорії джерел «м'якого» права, що вимагають особливих способів для імплемен­тації. Як відзначав ще в 1976 році французький юрист А. Киці, Де­кларація є джерелом міжнародного права тому, що в ній зафіксовані принципи, з якими держави повинні рахуватися, але які не можуть бути застосовані традиційними способами. Декларація, пише він, може служити загальним базисом для будь-яких майбутніх між­народних дій, що стосується охорони навколишнього середовища.

Аналіз 26 принципів, що ввійшли в Стокгольмську декларацію, показує, що вони є різнорідними за своїм характером. Деякі з них не є нормами права.

Таким, наприклад, є Принцип 1: «людина має право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишнім середовищі, якість якого дозволяє вести гідне й процвітаюче життя, і несе головну від­повідальність за охорону й поліпшення навколишнього середовища на благо нинішнього й майбутнього поколінь...» У цьому положенні міститься певна ідея, воно сформульовано як декларація, і його формулювання носить занадто загальний і абстрактний характер, щоб бути призначеним для перетворення в норми права.

Принципи 2-5 Стокгольмської декларації, незважаючи на те, що вони є більш конкретними по своєму змісту, також не можуть бути визнані нормативними. Вони містять у собі заклики до збере­ження поновлюваних і непоновлюваних рідних ресурсів Землі, а також запобіганню забруднення навколишнього середовища. Це так звані принципи-ідеї, що відбивають біосферний підхід до проблем співіснування людини й природи.

Принципи Стокгольмської декларації, за винятком принципів 7, 21-24, які носять правовий характер, часто мають форму загальних суджень і навіть заяв. Це пояснюється тим, що положення Сток­гольмської декларації мають філософський, світоглядний зміст, але це в жодному разі не применшує їхнього значення для розвитку міжнародного екологічного права.

Поряд із принципами-ідеями Стокгольмська декларація містить і принципи-норми, які згодом перетворилися в правові норми між­народного екологічного права. Так, положення Принципу 7 Де­кларації, у якому говориться, що «держави вживають всі можливі заходи для запобігання забруднення морів речовинами, які можуть

поставити під загрозу здоров'я людини, завдати шкоди живим ре­сурсам і морським видам, завдати шкоди судноплавству або ство­рити перешкоди для інших законних видів використання морів», знайшли своє договірне закріплення в Конвенції щодо запобігання забрудненню із суден 1973 року, зміненої пізніше Протоколом 1978 року (Конвенція МАРПОЛ 73/78), у Лондонській конвенції з запо­біганню забруднення моря скиданнями відходів і інших матеріалів 1972 року й інших міжнародно-правових документах у цій галузі. На ньому засновані положення прийнятої в 1982 році Конвенції ООН по морському праву, що містить загальні принципи, які стосуються всіх видів забруднення моря.

У Стокгольмській декларації також сформульовані й такі принципи-норми, які по своєму змістові й характеру мають най­більш загальне значення для всієї галузі міжнародного екологічного права (Принципи 21, 22 і 24).

Для вирішення завдань екологічного розвитку людство потребує не тільки відповідної нормативно-правової бази, але й структурно-інституціональних, предметно-організаційних засад діяльності у вигляді плану дій, програми або стратегії. У такого роду документах, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, звичайно містяться всебічний аналіз і оцінка сформованої ситуації, виокремлюються пріоритетні проблеми, визначаються строки, шля­хи й засоби їхнього вирішення. Одним з таких документів саме і є План дій, прийнятий на Стокгольмській конференції. Це документ програмного характеру, що адресований в основному ООН і між­народним організаціям системи ООН і спрямований на об'єднання зусиль всіх держав — членів організації у сфері охорони навко­лишнього середовища, на підвищення централізації й концентрації природоохоронної діяльності в системі ООН.

План дій намітив шляхи переходу міжнародної діяльності в галузі навколишнього середовища з рівня окремих установ на рівень системи ООН, хоча й мав ряд недоліків, пов'язаних зі склад­ністю його структури, а також різними планами й масштабністю рекомендацій, що містяться в ньому.

Важливим рішенням Конференції стала рекомендація Генераль­ній Асамблеї ООН заснувати ЮНЕП як спеціальний інституційний механізм для консолідації й розвитку природоохоронних програм держав з урахуванням поставлених Декларацією принципів і Пла­ном дій якісно нових завдань у цій сфері.

ЮНЕП була заснована на підставі резолюції ГА ООН 2997 (XXVII) від 15 грудня 1972 року, що визначила обсяг компетенції й напрямки діяльності чотирьох головних органів Програми: Ради керуючих, Секретаріату, Фонду з навколишнього середовища й

Ради з координації в галузі навколишнього середовища (в 1977 році рішенням Г А ООН Рада з координації була скасованою як така, що не виправдала надій, і її функції були передано Адміністративному комітету ООН з координації).

Оперативність, з якою ООН відреагувала на рекомендацію Сток­гольмської конференції, свідчить про гостру зацікавленість прак­тично всіх членів ООН у виробленні ефективного інституційного механізму в даній сфері.

У підсумку оул-j прийнято иолоішвчасте рішення: заснувати ЮНЕП, що є допоміжним органом Г А ООН і функціонує в тісному співробітництві з ЕКОСОС.

Аналізуючи ізищезазаазсне. можла стверджувати, що учасники Конференції гісопу.лили. _Рідк> ло>:кліо.лоіь створення не просто ді­ючого міжнародного, а іЦіД^йціоігальноіо механізму в даній сфері. Тим часом у гооуло.--илист v о;-ооо.олпо..олог<; природного середовища у зв 'язлу з глс'оолмлій, Аорокоеїлол цього питання, потреба в таких наднаціональних меланізм;^-л оо^ґціу;л оться усе більш гостро.

Для підвищення ііЗголоі л Юі:!-'.). і оув винайдений спеціальний термін «кагалітиопа роль?;;o ноглй-і рц.і-ювид функції керування, іцо виник як розу.:о.і лі орлооос Оіолооя. організаційної структури системи ООН до глоилльи-ї щл.^С,-;'.Ott.ofякі-. Разом з тим, аналіз такої ролі вказує на '"о.:цо тут оідс-оґяо лорушшня в традиційному субординаціиному зміст; нього <. лоол, а мас місце звичайна коорди­нація. Свідченням чело/стан? иконооеоно. даної функції: * В умовах, коли в діяльності по тій обо іт'нііо г.ііобольйій проблемі потенційно може й повинна брати у^!і"ото полика і.'цп.кісті. різних установ ООН, центральна коордизутооа інотооилр системи ноншіна прагнути не стільки брати на себе ликоиакня загальної робочої програми, скіль­ки виступали з рот; ініціатор.- проелтіго, оперативне виконання яких варто пєоед"-зло г відповідним ■ "ог.ог.му профілю підрозділам загальної системи ООН *

Звідси, є невипндкоЕим. що молл-є відразу піотя заснування ЮНЕП стали вноситися різні пропозиції щодо її трансформування в спеціалізовану установу ООН (Велико Британія, 1983 рік) або в Раду екологічної безпеки {f'PCV- • Q8P рік). Усі сходяться на тому, що ЮНЕП полішчн боти перетворена в повноцінну міжнародну організацію на оопоаї міжнародного договору, яку останнім часом все частіше й частіше пропонують іменувати Міжнародною еколо­гічною адміністрацією і МЁ/i/,

В 1972 році в.і їарижі ЮНЕьлОпрпйняла Конвенцію про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини, до якої приєднала­ся більшість країн світу. Держави, на території яких розташовані об'єкти всесвітньої спадщини, берулъ на себе зобов'язання по їх­ньому збереженню.

Згідно до ст. 2 Конвенції під природною спадгциіюю розумі­ються:

— природні пам'ятки, отворен: фізичними в біологічними утво­реннями або групами таких утворень, що мають видатну уні­версальну цінність із погляду естетики або науки;

— геологічні й фізіографічні утворення й строго обмежені зони, що представляють ареал видів, які піддаються загрозі, тварин і рослин, що мають видатну універсальну цінність із погляду науки або збереження;

— природні визначні місця або строго обмежені природні зони,
що мають видатну універсальну цінність із погляду науки,
-збереження або природної кооси.

Статус об'єкта всесвітньої спадптиии дао наступні переваги:

додаткові гарантії схоронносте й цілісності унікальних природ­них комплексів;

підвищує престиж територій і керуючих янми устаног;

сприяє популяризації нколоченлх у список об'єкті.¹* і розвитку альтернативних видів прироо-.скористуї'.апня і у першу чергу еко­логічного туризму);

забезпечує нріоритетніеоо у залученні фінансових засобів для підтримки об'єктів всесвітньої культурної й природної спадщини, у першу чергу з Фонду ве.еск.тіьої спадщини:

сприяє організації моніторингу й контролю за станок схоронності

природних об'єктів.

За станом на 200г> рік у списку всесвітньої спадщини значиться 812 об'єктів (у тому числі ^р>28 культурних, 1Ь0 природних і 24 змі­шаних) зі 137 країн

Удосконалюючи міжнародно-правоілш режим захисту окремих видів дикої флори й фауни. 12 держав --- учасниць консультатив­них нарад Договору про Антарктику разом з ФАО в тому ж 1972 році зібралися в Лондоні на міжнародну конференцію й прийняли Конвенцію про збереження тюленів Антарктики. Конвенція вста­новлює дуже строгі правила з регулювання наукових досліджень антарктичних тюленів і, особливо, по їхньому можливому промис­лу. Конкретні заходи щодо збереження й раціональному промислу антарктичних тюленів містяться в Додатку до Конвенції, що є її невід'ємною частиною. У Конвенції перераховані райони, які оголошуються заповідниками, зазначені шість промислових зон і встановлений порядок черговості їхнього закриття для промислу на певний період (пп. 4 і 5 Додатку).

15 листопада 1973 року арктичними країнами (Данія, Канада, Норвегія, СРСР і США) у м. Осло (Норвегія) була укладена Угода про збереження білих ведмедів, яка після її ратифікації й набрання

чинності (1976) стала міжнародно-правовою основою для охорони, вивчення й використання цього біологічного виду. Як сказано в преамбулі Угоди, держави арктичного району визнають за собою «особливу відповідальність і особливі інтереси відносно захисту фауни й флори арктичного району», а також те, що «білий ведмідь є важливим видом ресурсів арктичного району, який має потребу в додатковому захисті».

Такий захист повинен бути забезпечений за допомогою скоор­динованих національних заходів держав арктичного району щодо його збереження й раціонального використання. Держави також зобов'язалися вживати відповідних заходів з метою захисту еко­систем, частиною яких є білі ведмеді, приділяючи особливу увагу таким компонентам місць їх перебування, як барлоги, місця видо­бутку корму, а також характеру міграції, і регулювати використан­ня популяції білого ведмедя відповідно до раціональної практики охорони, заснованої на новітніх наукових даних (стаття II).

Полярна проблематика пізніше одержала подальший розвиток у трьох міжнародно-правових актах: у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 року, Конвенції з регу­лювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 року й у Протоколі про охорону навколишнього середовища 1991 року до Договору про Антарктику.

З метою боротьби з нелегальним видобутком і незаконною тор­гівлею найбільш уразливими об'єктами живої природи з ініціативи МСОП була прийнята Конвенція про торгівлю дикими видами фауни й флори, що перебувають під загрозою зникнення — СІТЕС. Конвен­ція була укладена в м. Вашингтоні (США) 3 березня 1973 року.

СІТЕС, регулюючи міжнародну торгівлю, побічно охороняє біль­ше 30 тис. видів флори й фауни. З моменту набрання Конвенцією чинності, не зник у результаті торгівлі жоден вид, що перебуває під її захистом.

Основна мета Конвенції — забезпечити міжнародний контроль над торгівлею дикими видами тварин і рослин, чисельність яких підірвана або може бути підірваною через те, що вони є популярними об'єктами торгівлі. Вигода, одержувана від міжнародного продажу живих тварин, продукції, є серйозним стимулом до їхнього добуван­ня й головною загрозою для виживання рідких і зникаючих видів флори й фауни. Відповідно до положень Конвенції система заходів охорони видів, що перебувають під загрозою вимирання, поширю­ється на сфери як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі, включаючи міри суворого контролю за переміщенням через державні кордони видів тварин, що потребують особливої охорони, жорсткої право­вої регламентації всіх операцій (включаючи правила перевезення,

розміри кліток, контейнерів і т.п.), посилення відповідальності, підвищення неминучості покарання, а також організацію спеці­альних служб і органів. Торгівля цими видами дозволяється тільки у виняткових випадках і по спеціальних дозволах, видаваним з урахуванням висновків наукових організацій.

Істотний внесок у розвиток міжнародного екологічного права вніс Заключний акт, прийнятий в м. Гельсінкі (Фінляндія) Нарадою по безпеці й співробітництву в Європі в 1975 році. Центральне місце в цьому документі належить Декларації принципів, якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємних відносинах. На основі цілей і принципів, закріплених в Статуті ООН, у Декларації розвинений й конкретизований зміст десяти загальновизнаних принципів між­народного права стосовно до умов європейського регіону.

Розділ 5 Заключного акта спеціально присвячений захисту на­вколишнього середовища як однієї із проблем, що мають «велике значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх кра­їн». У цьому розділі підтверджені й розвинені деякі спеціальні принципи міжнародного екологічного права, зокрема ті, які були встановлені в Стокгольмській декларації ООН 1972 року (принцип раціонального використання природних ресурсів; принцип заборони трансграничного забруднення навколишнього середовища й т.д.). У Заключному акті вперше одержав своє закріплення такий новий спеціальний принцип, як екологічна рівновага.

Підкресливши вирішальне значення превентивних (профілак­тичних) заходів у вирішенні проблем у галузі захисту й збереження навколишнього середовища, Заключний акт визначив основні цілі й сфери загальноєвропейського співробітництва в даному напрямку. При цьому, з огляду на особливості європейського регіону, встанов­лений певний порядок черговості таких сфер, а стосовно до кожної з них окремо проведена подальша специфікація.

Поряд із цілями й сферами загальноєвропейського співробіт­ництва із захисту навколишнього середовища в Заключному акті визначені також форми й методи їх здійснення. Тут, зокрема, встановлено, що «проблеми, які стосуються охорони й поліпшення навколишнього середовища, будуть вирішуватися як на двосторон­ній, так і на багатосторонній основі», у тому числі регіональній й субрегіональній, при повному використанні існуючих форм спів­робітництва. Поряд із цим у даному документі підкреслена необ­хідність всебічного, комплексного підходу до вирішення проблем в галузі захисту навколишнього середовища, у тому числі й у Євро­пі. У цьому зв'язку в Заключному акті відзначалася необхідність тісного співробітництва всіх держав для ефективного вирішення нагальних проблем.

Таким чином, Заключний акт ІШСЄ, намітивши широку програ­му загальноєвропейської о опі врооітництва в вирішенні екологічних проблем, підтвердив, що захист навколишнього середовища вийшов за рамки соціально-економічних і технічних проблем і перетворився в актуальну політичну проблему глобального значення.

Свідченням реалізації державами відповідних домовленостей, закріплених у Заключному акті И.БСЄ, на практиці стала Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані, прийнята в 1979 році Нарадою на високому рівні в рамках Європейської еко­логічної комісії (ЄЕК) ООН з охорони навколишнього природного середовища.

Виступаючи як «рамкова» угода, Конвенція в цей час нараховує 8 додаткових протоколів, шо є її невід'ємними частинами:

Протокол про довгострокове фінансування спільної програми з моніторингу й оцінки трансграничного переносу атмосферних по- лютантів (ЕМЕП) від 2,8 вересня 1984 року;

Протокол про скорочення викидів сірки або їх трансграничних потоків щонайменше на ЗО відсотків від 8 липня 1985 року;

Протокол про обмеження викидів окислів азоту і їх трансгранич­них потоків від 31 жовтня 1988 року;

Протокол про обмеження викидів летучих органічних сполук або їх трансграничних потоків від 18 листопада 1991 року;

Протокол про подальше скорочення викидів сірки від 14 червня 1994 року;

Протокол по важких металах від 24. червня 1998 року;

Протокол по стійких органічних забруднювачах від 24 червня 1998 року;

Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і при­земним озоном від ЗО листопада 1999 року.

Під впливом результатів Стокгольмської конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, в період з 1973 до 1982 роки проходила робота НІ Конференції ООН з морського права, що завершилася прийняттям в 1982 році Конвенції ООН з морського права. Ця Конвенція об'єднала в собі й поставила в чіткі рамки усе раніше існуюче міжнародно-правове регулювання захисту й збереження екосистем Світового океану. У ній знайшов своє закріплення такий спеціальний і важливий принцип, відповід­но до якого всі держави несуть обов'язок захищати й зберігати морське середовище.

Загалом можна сказати, що ця Конвенція підсилює відповідаль­ність держави прапора, розширює права прибережної держави (пе­редбачаючи певні права з боротьби із забрудненням в економічній зоні) і вводить так звану універсальну юрисдикцію держави-порту.

Дата добавления: 2015-05-10