Травня 1980 року в Афінах (Греція) середземноморськими державами був підписаний Протокол про захист Середземного моря

Протокол про співробітництво в боротьбі із забрудненням Середземного моря нафтою й іншими шкідливими речови­ нами.

В 1975 році був вироблений План заходів щодо регіону Серед­земного моря, а в 1976 році ЮНЕП скликала в Барселоні (Іспанія) конференцію середземноморських країн із проблем захисту Серед­земного моря, на якій були прийняті три регіональних міжнародних

Програма регіональних морів ЮНЕП, що у цей час включає 14 регіонів і більше 120 держав, почала здійснюватися з 1974 року.

ЮНЕП вважає, що такий підхід дозволяє їй сконцентрувати увагу на специфічних високопріоритетних для держав окремого регіону проблемах і тим самим допомогти цим країнам більш повно мобілізувати свої ресурси для боротьби із забрудненням морського середовища. У той же час, за задумом ЮНЕП, такий регіональний підхід у перспективі повинен створити базу для розгляду екологіч­них проблем Світового океану в цілому, у глобальному масштабі.

Уже на перших сесіях Ради керуючих ЮНЕП був вироблений ре­гіональний підхід до проблем контролю за забрудненням морського середовища й керування морськими й прибережними ресурсами.

Велику роль у створенні міжнародно-правових засад регіональ­ної морської екологічної безпеки відіграла ЮНЕП з її Програмою регіональних морів.

Конвенція усуває прогалину відносно визначення просторових меж юрисдикції прибережних держав з регулювання поховання відходів, ясно вказуючи, що вони можуть регулювати й контролювати похо­вання не тільки в територіальному морі, але також і в економічній зоні й на континентальному шельфі.

Є примітним, що в Конвенції стосовно до різних джерел забруд­нення передбачений різний взаємозв'язок міжнародних норм і стандартів із національними законами й правилами. Так, стосовно міжнародних норм закони й правила відносно до забруднення із суден повинні бути «щонайменше настільки ж ефективними» (п. 2 статті 211); стосовно до забруднення із суші, а також з атмосфери або через неї — «братися до уваги» (п. 1 статті 207 і п. 1 статті 212), а відносно інших джерел забруднення (діяльність на морському дні, поховання) — «бути не менш ефективними» (п. З статті 208, п. 2 статті 209 і п. 6 статті 210).

угоди:

— Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення;

— Протокол щодо попередження забруднення Середземного моря скиданнями із суден і літальних апаратів;

від забруднення з наземних джерел, а в 1982 році — Протокол про райони Середземного моря, що підлягають спеціальному захисту. В 1989 році в Кувейті був підписаний Протокол, що стосується за­бруднення моря внаслідок дослідження й експлуатації континен­тального шельфу.

У цей час договірний механізм захисту морських екосистем існує також, наприклад, у Перській затоці (Кувейт, 1978 рік), у Західній й Центральній Африці (Абіджан, 1981 рік), у Південно-Східній частині Тихого океану (Ліма, 1981 рік) і в Східній Африці (Найро­бі, 1985 рік), у регіоні Червоного моря й Перської затоки (Джидда, 1982 рік), у великому Карибському регіоні (Картахена, 1983 рік), у південній частині Тихого океану (Нумєя, 1986 рік), у Чорному морі (Бухарест, 1992 рік), у регіоні Північно-Східної Атлантики (Париж, 1992 рік) і в Балтійському морі (Гельсінкі, 1992 рік).

З 1973 року екологічні програми починають прийматися в Євро­пейському Економічному Співтоваристві (їхня офіційна назва — Програми дій в інтересах навколишнього середовища). Всі вони по своїй природі є політико-юридичними документами, що визна­чають перспективи розвитку правотворчості й іншої діяльності у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища в рамках Співтовариства на позначений період: перша — 1973-1976 роки; друга — 1977-1981 роки; третя — 1982-1986 роки; четвер­та — 1987-1992 роки; п'ята — 1993-2000 роки; і, нарешті, шоста — 2001-2010 роки.

Якщо перша й друга програми ЄЕС акцентували увагу на вирі­шенні першочергових проблем, спрямованих на усунення наслідків забруднення, то третя й четверта програми виходять із пріоритету «превентивного» підходу, що повинен запобігти виникненню еко­логічних проблем, тобто в рамках ЄЕС відбулася зміна підходу до вирішення проблеми в цілому.

За кілька тижнів до прийняття Конвенції ООН з морського права ГА ООН урочисто прийняла Всесвітню хартію природи (28 жовтня 1982 року), що складається із преамбули й 24 статей. У преамбулі документа знайшли своє закріплення положення світоглядного характеру:

— людство є частиною природи;

— цивілізація взаємозалежна з навколишньою природою;

— кожна форма життя унікальна й заслуговує поваги, незалежно
від її цінності для людини тощо.

Таким чином, будь-яка діяльність людини, що могла впливати на навколишнє середовище, повинна відповідно до Хартії здійсню­ватися й оцінюватися відповідно до заявлених принципів.

Самі принципи встановлюють повагу до природи, а також те, що її фундаментальні закони не повинні порушуватися, генетична

життєздатність Землі не повинна піддаватися ризику, і що чисель­ність популяцій всіх форм життя, диких і одомашнених, повинна бути, принаймні, достатньою для їхнього виживання. Крім того, особливий захист повинен бути наданий унікальним районам земної кулі як на суші, так і на морі. Екологічні системи й види, також, як інші природні ресурси, повинні управлятися таким чином, щоб досягалося й підтримувалося їхнє оптимальне відтворення й неви­черпність.

Хартія передбачає облік природоохоронних аспектів при розробці й здійсненні стратегій соціально-економічного розвитку, беручи до уваги здатність природи забезпечувати їжу людським населенням. Майже половина принципів Хартії стосується її застосування й по­ступового перетворення в юридично обов'язкові норми. Вони перед­бачають створення фондів, програм й відповідних адміністративних структур, які необхідні для забезпечення охорони навколишнього середовища. І хоча по своїй природі принципи Хартії являли собою норми «м'якого» міжнародного екологічного права, вони, проте, вплинули на процес кодифікації й прогресивного розвитку галузі, і зокрема, на формування принципів сталого розвитку.

Більше того, вони були сприйняті багатьма конвенціями, зокре­ма, Угодою країн АСЕАН про охорону природи й природних ресурсів 1985 року, а також знайшли своє відбиття в національному законо­давстві держав. Так, відповідно до даної Угоди (стаття 1) держави зобов'язалися прийняти в рамках національного законодавства, ін­дивідуально або у взаємодії (при необхідності), всі необхідні заходи з метою захисту найважливіших екологічних процесів і процесів, необхідних для підтримки життя, збереження генетичної розмаї­тості й забезпечення підтримки стійкого рівня використовуваних природних ресурсів, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

Після Стокгольмської конференції для світового співтовари­ства прояснилися ті проблеми, які не були сприйняті раніше, такі, наприклад, як виснаження озонового шару. У зв'язку із цим, у Відні 22 березня 1985 року була прийнята Конвенція про охорону озонового шару.

Віденська конвенція разом g Монреальським протоколом по речо­винах, що руйнують озоновий шар, 1987 року створили ефективний міжнародний механізм скорочення емісії озоноруйнівних речовин. Ті єднальні процедури, які в них були закріплені, стали зразком для інших угод, що стосуються захисту навколишнього середовища.

Примітно, що в серпні того ж 1985 року було ухвалене рішення про створення без'ядерної зони в південній частині Тихого океану й підписаний так званий Договір Раротонга. Відповідно до договору, його учасники зобов'язуються:

а) не робити або не здобувати, не володіти або не мати контролю

над будь-яким ядерним вибуховим пристроєм будь-якими за­собами будь-де — усередині або за межами без'ядерної зони в південній частині Тихого океану;

б) не прагнути до одержання або не одержувати будь-якої допо-

моги у виробництві або придбанні будь-якого ядерного ви­бухового пристрою;

в) не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення

виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою.

Стаття 5 Договору Раротонга містить зобов'язання його учасників запобігати розміщенню на своїй території ядерних вибухових при­строїв, стаття 6 зобов'язує «запобігати випробуванням будь-якого ядерного вибухового пристрою на своїй території» і «не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення випробувань будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою», стаття 7 містить зобов'язання «не скидати радіоактивні відходи й інші радіоактивні речовини в море будь-де у без'ядерній зоні в південній частині Тихого океану» і не заохочувати будь-кого до по­дібних дій.

У свою чергу, безпрецедентна ядерна катастрофа в Чорнобилі в 1986 році привела до негайного прийняття двох угод: Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію й Конвенцію про допо­могу у випадку ядерної аварії або радіаційній аварійній ситуації.

Учасники зазначених конвенцій взяли на себе зобов'язання суворо стежити за станом ядерних об'єктів, а у випадку виникнення ядерних аварій або аварійних ситуацій, поряд із вживанням захисних захо­дів, негайно сповіщати інші договірні сторони. Вони зобов'язалися також надавати різноманітну технічну, соціальну й іншу допомогу (оперативно й у довгостроковому контексті) тим державам і народам, які виявилися жертвами ядерної аварії або аварійної ситуації. Було прийнято й здійснюється безліч програм, пов'язаних із реалізацією міжнародних екологічних правовідносин в галузі розвитку атомної енергетики й забезпечення радіаційної безпеки.

Розгляд третього етапу в розвитку міжнародного екологічного права можна завершити двома конвенціями, зміст яких має важливе значення й підводить до розуміння сутності сучасного етапу в розвит­ку міжнародного екологічного права. Це Конвенція Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН про оцінку впливу на навколишнє середовище в трансграничному контексті 1991 року і Конвенція про трансграничний вплив промислових аварій 1992 року.

Відповідно до Конвенції 1991 року її учасники вживають всі на­лежні й ефективні заходи щодо запобігання значного шкідливого

трансграничного впливу в результаті планованої діяльності, змен­шення такого впливу й контролю за ним. Ця конвенція стала пер­шою міжнародною угодою, що закріпила права громадськості на доступ, до інформацїі про пропоновані види діяльності й прийняття рішень, пов'язаних з ними. Сторони Конвенції розробили процедуру оцінки впливу на навколишнє середовище, що дає можливість участі громадськості в цьому процесі. Конвенція встановлює:

— можливість громадськості брати участь у процедурах оцінки
впливу на навколишнє середовище;

—- необхідність забезпечення доступу громадськості до інформа­ції (документації) про пропоновані види діяльності;

— можливість громадськості коментувати пропоновані види

діяльності.

Цей документ стосується видів діяльності, що можуть зробити значний трансграничний вплив. Такі види діяльності перераховані в додатку до Конвенції. Вказані права відносяться як до громадськос­ті «країн, з яких виходять впливи», так і країни, що піддається

впливу.

Друга Конвенція, підписана в м. Гельсінкі 17 березня 1992 року, була укладена з метою запобігання промислових аварій, забезпе­чення готовності до них і ліквідації наслідків аварій, які можуть призвести до трансграничного впливу, включаючи вплив аварій, викликаних стихійними лихами. Конвенція вимагає, щоб на дода­ток до зусиль, що вживаються на національному й міжнародному рівнях, сторони вживали відповідних заходів і співробітничали з метою захисту людей і навколишнього природного середовища від промислових аварій шляхом запобігання таких аварій, наскільки це можливо, зменшення їхньої частоти й серйозності та зм'якшення їхнього впливу.

У Конвенції визначено, що за допомогою обміну інформацією, консультацій і інших спільних заходів сторони розробляють і здій­снюють без необґрунтованого зволікання політику та стратегію для зниження ризику промислових аварій і вдосконалювання заходів щодо їхнього запобігання, забезпечення готовності до них і лікві­дації їхніх наслідків, включаючи відбудовні заходи.

Сучасний етап розвитку міжнародного екологічного права бере свій початок з Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992 року. З огляду на особливу актуальність документів, прийнятих у рамках цієї конференції й фактичне настання глобальних екологіч­ний наслідків негативного характеру, розглянемо їх у наступних параграфах цієї глави.

Дата добавления: 2015-05-10