Поняття політичної системи суспільства 1 страница

Держава — це організація політичної влади, і, як організація політична, вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають політичну систему суспільства.

Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.

У вітчизняній філософській, соціологічній та юридичній літературі в минулому і сьогодні у багатьох випадках розглядають це питання як політичну організацію суспільства або «державу в політичній системі суспільства». Лише деякі дослідники у своїх працях виділяють політичну систему держави. На наш погляд, розривати політичну систему або політичну організацію держави і суспільства неможливо, оскільки між ними існує дуалізм. А ще ми виходимо з того, що державу також не можна ототожнювати з державною владою, оскільки держава за своєю структурою складається з двох значних компонентів - системи органів державної влади і системи суспільства - різноманітних суб'єктів, які прямо не належать до системи державних органів влади, але впливають на формування і діяльність органів влади або навпаки.

За радянської доби поняття «політична організація суспільства» дослідники розглядали з найширших позицій І включали до нього також систему державно-правових інститутів та установ. У Конституції СРСР 1977 р. також зазначалося, що Комуністична партія Радянського Союзу була ядром політичної системи суспільства, а не держава і не державна влада. У реальному житті Комуністична партія СРСР дійсно була керівною і спрямовуючою силою суспільства і держави, займалась підбором і розстановкою керівних кадрів, здійснювала і розробляла внутрішню і зовнішню політику держави та суспільства, формально виражала потреби та інтереси народу тощо.

Практично керівництво КПРС здійснювало управління всією системою органів державної влади і суспільства і певною мірою стояло над державою і державними органами влади. З ліквідацією КПРС і Компартії України вищі державні органи влади здійснюють управління державою і суспільством самостійно.

Філософський словник розглядає поняття «політична організація суспільства» як систему державно-правових, політичних і суспільних інститутів, організацій та установ, які регулюють політичні відносини між класами, державами, народами. Ці відносини проявляються не тільки в політичній галузі, айв усіх інших аспектах суспільного життя. Поняття політичної організації суспільства розкриває взаємозв'язок і співвідношення установ, що входять до політичної розбудови. Домінуючу роль у політичній організації класово-антагоністичного суспільства відіграє механізм диктатури пануючого класу, який в умовах тогочасного капіталістичного суспільства охоплював державу, буржуазні партії, церкву, реакційні профспілки тощо.

Політична система - це механізм соціальних імпульсів, які «струмують» від суспільства в політичні рішення і дії. Політична система суспільства - це складне, багатогранне явище, яке аналізується спеціалістами в різних галузях держави і права, соціології, філософи і под. У філософсько-правовій літературі систему визначають як упорядковану певним чином велику кількість елементів, взаємопов'язаних між собою, які утворюють деяку цілісну єдність, що має відносну самостійність, стійкість і автономність функціонування. Система - це цілісна єдність елементів і структури, структура - це спосіб упорядкування елементів, які характеризуються певною стійкістю.

Політична система - це сукупність взаємопов'язаних державних, громадських та інших організацій, які покликані розвивати організаційну самостійність і політичну активність громадян у процесі реалізації ними політичної влади.

У літературі склався й інший підхід до розуміння цього питання. А саме: політична система - це сукупність взаємодіючих між собою норм, ідей і заснованих на них політичних інститутів, установ і дій, які організують політичну владу, взаємозв'язок громадян і держави. Головним призначенням цього багатомірного утворення є забезпечення цілісності, єдності людей у політиці.

У літературі підкреслюється, що політична система становить діалектичну єдність чотирьох сторін:

1) інституційна (держава, політичні партії, соціально-економічні та інші організації, які складають у сукупності політичну організацію суспільства);

2) регулятивна (право, політичні норми і традиції, деякі норми моралі і т. ін.);

3) функціональна (методи політичної діяльності, які становлять основу політичного режиму);

4) ідеологічна (політична свідомість, передусім пануюча в даному суспільстві ідеологія).

Деякі спеціалісти вважають, що такий підхід можна підтримати, але доцільно виділити такі основні компоненти: 1) політичні й правові норми; 2) політичну структуру; 3) політичну діяльність; 4) політичну свідомість і політичну культуру.

На думку політологів, політична система - це сукупність державних політичних організацій та інститутів, що взаємодіють між собою; вона охоплює також класову структуру суспільства, політичні відносини всіх класів. У політологічній науці є різні підходи до визначення політичної системи, які можна об'єднати у дві групи: 1) вузькоспеціалізоване визначення політичної системи, яке зводить її до одного із структурних елементів - система державних органів, партійна система, система громадських органів і рухів, система засобів масової інформації; 2) всеохопне визначення політичної системи, що включає в неї як структурні елементи політичні дії, політичні відносини, політичні погляди, ідеї й теорії, політичну свідомість, політичну культуру, суспільні процеси і явища, тобто все, що стосується політики.

Політична система може виступати як у межах держави і називатися політичною організацією даного суспільства, так і на міжнародному рівні та представляти глобальну або регіональну (наприклад, загальноєвропейську) політичну систему, функціонування якої залежить як від норм і принципів взаємних політичних контактів окремих її елементів, так і від внутрішньодержавних суспільно-політичних реальностей.

Політична система являє собою одну з частин або підсистем сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами: соціальною, економічною, ідеологічною, етичною, правовою, культурною. Центральне становище політичної системи визначається організаційною та регулятивно-контрольною роллю самої політики. Політична система суспільства визначається формою держави, її соціальним ладом, класовою природою, формою соціально-політичних відносин (стабільні чи ні, конфліктні чи консенсусні), політико-правовим статусом держави та іншими факторами.

20) Держава як основний політичний інститут.

Починаючи вивчення другого питання теми, треба мати на увазі, що проблема природи і походження держави перебуває в центрі уваги і сьогоденної філософської думки не зважаючи на величезний матеріал, що міститься у творах Ксенофонта, Протагора, Демокрита, Платона, Аристотеля, Цицерона, Бодена, Гоббса, Локка, Монтеск’є, Фіхте, Гегеля, Маркса, Спенсера, Вебера, Ніцше, Фрейда та інших.

У період античності найбільш вагомий вклад до тлумачення проблеми держави внесли Платон і Аристотель. Платонівська теорія, викладена у „Державі” і ”Законах”, була нормативною теорією „ ідеальної держави”, побудованої на принципах добра і справедливості. Його ідеальна держава засновується на знанні про доброчесність. Ідеальною формою правління за Платоном є монархія. Філософ вважав, що держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знання – філософи. Аристотель, навпаки, вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. На його думку конституційне правління, а не монархічне є ідеальною формою у державі. Філософ твердив, що закон є необхідною умовою цивілізованого життя.

Вагомий внесок щодо розробки теорії про державу як публічно-правову спільноту зробив Цицерон. Держава за Цицероном – це „справа народу”. Тобто держава постає не лише як вираження загального інтересу всіх громадян, що було характерним для давньогрецької концепції, а й як узгоджене правове спілкування цих громадян, як певне правове утворення.

Суттєвий вклад до розробки проблеми держави як основного політичного інституту зробив відомий німецькийфілософ І.Кант. Згідно його теорії, держава – це об’єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.

У філософії Гегеля держава постає конституційною монархією з поділом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Його ідеалом була органічна єдність влад. Саме в пануванні цілого, у залежності й підпорядкуванні різних влад державній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Гегель захищав суверенітет державно-правового цілого, піддаючи критиці беззаконня.

Звернення до філософії Нового часу дозволяє відновити державу у правах засобу інтеграції суспільства, його вищої управлінської ланки і, нарешті, організації для забезпечення безпеки членів суспільства. При повсюдному прагненні індивіда до влади виникає потреба в обмеженні сваволі окремих осіб, що може виявитись згубною для інших людей і людської спільноти взагалі. В зв’язку з цим державі властиві функції придушення природних потягів індивідів.М.Штирнер з цього приводу зауважував: „Власна воля і держава – дві сили, ворожі одна одній не на життя, а на смерть, недоречно думати про встановлення між ними „вічного миру”.

Але на те й існує політика, щоб регулювати, послаблювати, змінювати спрямування цього репресивного тиску. Саме вона є „вид діяльності, шляхом якої люди перерішують свої долі і змінюють статус в суспільстві”.

Засобами її здійснення забезпечується зворотний вплив індивіда на державну владу.

Основними ознаками держави є:

- територіальний принцип закріплення населення замість кровно родинного, який був панівним до виникнення держави; наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція – правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території;

- наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади – публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів зокрема належить спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо;

- система податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання державного апарату, здійснення влади в різних сферах суспільного життя.

Держава як орган політичної влади й управління пройшла тривалий шлях свого розвитку. Відомі такі її історичні типи, як рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний.

Крім держави до політичної системи суспільства відносяться також політичні партії, суспільно-політичні рухи, профспілки, громадські організації тощо.

В сучасному суспільстві політичним партіям належить вирішальна роль в організації соціальних сил для політичної боротьби, у здійсненні державної влади.

Необхідно звернути увагу на те, що важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура. Політична свідомість – це відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин в цілому.

Кожний суб’єкт політики має свої інтереси і їх контролює. Зіткнення різних інтересів відбувається на перехрестях боротьби за політичну владу. Саме боротьба за владу та її устрій і є центральною проблемою політичного мислення і політичної свідомості.

При усвідомленні питання про державу слід мати на увазі, що держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління – це система вищих органів державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:

а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються:

- абсолютна монархія – всевладдя глави держави;

- конституційна – коли глава держави наділений переважно виконавчою владою, або фактично тільки представницькими функціями;

б) республіка – така форма, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, що обирається населенням на певний строк.

Пряме відношення до можливостей впливу індивіда на державну політику має електорат, виборці державних органів, права і обов’язки яких докладно вивчаються відповідними розділами соціології.

Підсумовуючи питання, необхідно, на нашу думку, підкреслити, що найпрогресивнішим спрямуванням еволюції держави щодо особистості є створення держави, основною характеристикою якої є орієнтація на особистість, захист її прав, усунення невиправданих обмежень її буття.

Шлях до реалізації можливостей існування такої форми державності тернистий. Адже вона виникає на підставі відповідного рівня розвитку саме індивідів як елемента суспільності. На типі державного устрою позначаються не лише культурні досягнення суспільства, але і ступень культури особистості, а також типологічні особливості індивідів і їх „соціальний характер”, про який докладно говорить відомий представник „гуманістичного психоаналізу” Е.Фромм. Радикальний гуманізм Фромма полягає у вимозі докорінно змінити внутрішню природу людини, що виявляється у переході від домінуючої установки на „володіння” до наступної установки на „буття”.

21) Громадське суспільство і держава.

Звертаючись до вивчення третього питання теми, треба мати на увазі, що ідея громадського суспільства закладена ще філософами античності. Зокрема вона розроблялась у творчості Цицерона. Сучасні уявлення про громадське суспільство ґрунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять „держава” і „суспільство”.

Громадське суспільство – це суспільство в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об’єднань.

Основою громадського суспільства є вільні громадяни та їхні добровільні об’єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадське суспільство має складну структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (школа, сім’я, церква, добровільні об’єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, політичні партії, тощо), взаємодія яких регулюється правом.

Громадське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньо діяльністю держави. Однак вони не ізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі становлення і розвитку громадського суспільства відбувається заміна традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми в усіх сферах суспільного буття. Це дає підставу стверджувати, що громадське суспільство і правова держава є одним цілим і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її правового механізму.

Отже, суспільство, що прагне до правової держави і ефективної політичної влади, в першу чергу повинно не обмежувати можливості високих устремлінь особистостей, а навпаки, стимулювати їх шляхом забезпечення відповідних матеріальних і духовних умов.

22) Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Закони суспільного життя, подібно до законів природи, існують і діють, незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати їх. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати в процесі суспільної практики.

Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно, у суспільстві - прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати. Це зовсім не означає, що закони втрачають свою об'єктивність. Вони діють так само нездоланно, неминуче, як і в природі. Це - історична необхідність. Але закони суспільства, їх дія проявляються як тенденція, що зумовлена взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивного фактора.

Під об'єктивним фактором розуміють такі умови, які не залежать від волі й свідомості людей і визначають напрями й межі їх діяльності. Це передусім природні умови регіону, досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, історично назрілі потреби суспільного розвитку та ін.

Суб'єктивним фактором є діяльність народних мас, держави, класів, політичних партій, громадських рухів, окремих осіб - їх свідомість, воля, рівень розуміння об'єктивних потреб розвитку суспільства тощо.

Люди у своїй діяльності змушені зважати на об'єктивні умови. Тільки їх врахування в конкретних історичних обставинах дає змогу вирішувати проблеми суспільного життя й розвитку. Разом з тим, наявність об'єктивних умов недостатня для перемоги нового, перетворення можливості в дійсність. Рушійною силою історичного процесу завжди виступають прогресивні, революційні елементи суб'єктивного фактора. Своєю активно-творчою діяльністю вони дають простір для дії об'єктивних законів розвитку. Проте поряд з ними є й такі елементи, які перешкоджають соціальному прогресу - фашизм, расизм, неонацизм та ін.

Дію об'єктивних умов та суб'єктивних факторів у суспільному розвитку слід розглядати нероздільно, в їх діалектичній єдності. Абсолютизація ролі свідомості, волі людей чи соціальних інституцій, ігнорування об'єктивних умов і законів веде до волюнтаризму та авантюризму. Фетишизація об'єктивних законів і умов при ігноруванні ролі суб'єктивного фактора породжує фаталізм, схиляння перед стихійністю.

Співвідношення історичної закономірності та свідомої діяльності людей треба розглядати в діалектичному взаємозв'язку, який розкривається в категоріях необхідності й свободи.

Історична необхідність - це те, що закономірно випливає з дії об'єктивних законів розвитку суспільства. Вона впливає на дії, вчинки людей, які, в подальшому, зворотньо впливають (як позитивно, так і негативно) на цю необхідність, відкриваючи шляхи для розширення своєї свободи.

Свобода є продуктом історичного розвитку людства. Дії об'єктивних законів людина уникнути не може. Свобода не означає протиставлення суб'єкта цим законам або "звільнення" від них. Такий шлях до свободи є ілюзорним. Реальна свобода досягається шляхом пізнання і використання необхідності. Свобода людини, як підкреслював Ф.Енгельс, полягає не в уявній незалежності від законів природи Й суспільства, а в пізнанні їх та вмінні використовувати у своїй діяльності.

Оволодіння природною необхідністю реалізується в розвитку продуктивних сил. їх прогрес можна інтерпретувати як поступовий процес звільнення людства від підкорення стихійним силам природи, тобто розширення свободи суспільства по відношенню до природи. Відношення до природи завжди опосередковане певною формою суспільних відносин, законами суспільного розвитку. Свобода суспільства визначається мірою оволодіння цими законами, їх перебування під свідомим контролем, подолання панування соціальної стихії. В міру розвитку суспільства, його продуктивних сил і виробничих відносин свобода розширює свої межі, панування людини над природними і суспільними процесами посилюється.

У живій та неживій природі відсутні приклади абсолютної свободи, свободи від усього, від будь-якої залежності. Ще складнішим і багатограннішим є соціальний зміст поняття свободи. Аналізуючи його, необхідно підходити завжди конкретно-історично. Людина як частина природи і суспільства всіма своїми діями вплітається в різноманітні відносини з природою та суспільством, державою і нацією, класом і партією, трудовим колективом та сім'єю. Тому при визначенні свободи особи природно виникають питання: свобода від чого і від кого, а також свобода для чого і для кого? Свобода в чому?

Абсолютна свобода неможлива не тільки тому, що людина включена у всезагальні зв'язки з природою і суспільством, а ще й тому, що завжди обмеженими є її власні можливості. Природні й соціальні умови завжди обмежували і будуть обмежувати свободу особи. Але можливості останньої постійно розширюються. Людина не може бути повністю незалежною від зовнішніх природних і суспільних умов. Це означає, що вона завжди має лише відносну свободу. При цьому, зрозуміло, рівень її свободи залежить від міри свободи суспільства, в якому вона живе.

Для розуміння свободи важливе значення має пізнання необхідності. Однією із особливостей взаємозв'язку свободи і необхідності є те, що необхідність виступає основним елементом свободи, її об'єктивним змістом. Характеристика свободи як пізнаної необхідності складає сутність її гносеологічного аспекту. Однак свободу не можна зводити тільки до необхідності. Досягнення свободи пов'язане не лише з пізнанням дійсності, а й з активною практичною діяльністю людини. Історична необхідність, на відміну від необхідності в природі, реалізується в діяльності людей. Необхідність обмежує свободу діяльності і разом з тим утверджує її.

Існування необхідності в реальному світі створює умови для свідомої діяльності особи, для вибору. Людина в процесі та в результаті своєї діяльності пізнає необхідність не тільки природи, але й людського суспільства. В результаті пізнання необхідності в матеріальному світі особа спрямовує свою діяльність у відповідність з нею. В процесі практичної діяльності наше пізнання необхідності може корегуватися, доповнюватися, уточнюватися тощо. За рахунок цього відбувається розширення нашої свободи, яка необхідна нам для розвитку. Чим повніше ми пізнаємо природні й суспільні явища, власну природу, потреби, ідеали і таке ін., тим ефективніше використовуємо свої сили, тим ширшої свободи набуваємо.

На шляху розвитку людства простежуються більш-менш чіткі історичні етапи зростання свободи. Як уже говорилось, для їх позначення К.Маркс ввів поняття "суспільно-економічна формація", показавши, що зміна однієї з них на іншу - більш досконалу є послідовним і закономірним історичним процесом зростання свободи людства, де в історичній перспективі майбутнє людства - реальний гуманізм (тобто комунізм) - завершиться утвердженням дійсної свободи людства.

При характеристиці історичного процесу набуття свободи людством поряд з категорією "формація" широко використовуються такі категорії, як "епоха" і "цивілізація". Якщо "формація" фіксує і характеризує певний історичний тип окремого суспільства, то "епоха" - інший відрізок всесвітньої історії, контролюючи при цьому провідну (для того часу) тенденцію суспільного розвитку. Ця тенденція може обмежуватися однією формацією або навіть її певною частиною, а може охоплювати міх формаційні періоди розвитку людського суспільства (епоха первісного суспільства, епоха феодалізму, епоха первісного нагромадження капіталу, епоха монополістичного капіталізму, епоха переходу від капіталізму до соціалізму тощо). Стосовно культурного феномену розрізняють, наприклад, епоху Відродження, епоху Просвітництва і таке ін.

Цивілізаційний підхід характеризує не просто рівень розвитку суспільства, а привертає увагу й до ступеня розвитку його матеріальної та духовної культури; це особливий стан організації суспільного життя, який характеризується з різних сторін, як зростанням матеріального добробуту (благополуччя), так і невпинним удосконаленням моралі та розширенням меж людської свободи (істини й краси).

23) Духовне життя суспільства надзвичайно складне. Воно не обмежується різноманітними проявами свідомості людей, їх помислів та почуттів, хоча свідомість є стрижнем, ядром духовного життя людини і суспільства.

До основних елементів духовного життя суспільства відносяться духовні потреби людей, спрямовані на створення певних духовних цінностей, духовне виробництво в цілому. До елементів духовного життя відноситься також споживання духовних цінностей; сюди ж відноситься і міжособистісне духовне спілкування.

Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність, яку можна розглядати як діяльність свідомості, в процесі якої виникають ті чи інші думки й почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Результатом цієї діяльності стають певні погляди людей на світ, наукові ідеї і теорії, мораль, мистецтво, релігія тощо. Вони втілюються в моральних принципах та нормах поведінки, творах народного та професійного мистецтва, в релігійних обрядах, ритуалах і т.п.

Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей з метою їх засвоєння людьми, що має вирішальне значення для підвищення їх освіченості, культури. Основною рушійною силою духовної діяльності є духовні потреби — внутрішні спонукання людини до духовної творчості, до створення духовних цінностей та їх споживання, до духовного спілкування.

Виробництво і споживання духовних цінностей опосередковується духовними відносинами. Вони існують як відносини людини безпосередньо до тих чи інших духовних цінностей, тобто — схвалює вона їх чи відкидає, а також відносини між людьми щодо цих цінностей: до їх виробництва, розповсюдження, споживання, збереження.

Духовні відносини опосередковують будь-яку духовну діяльність. Тому виділяються такі види духовних відносин, як пізнавальні, моральні, естетичні, релігійні та інші. Отже, вони є перш за все відносинами розуму і почуттів людини до тих чи інших духовних цінностей і, відповідно, - до всієї дійсності. Ті духовні відносини, які існують у суспільстві, проявляються у повсякденному міжособистісному спілкуванні людей у будь-яких сферах їх життєдіяльності — у сімейній, виробничій, міжнаціональній тощо; вони створюють інтелектуальний та емоційно-психологічний фон міжособистісних відносин і багато в чому визначають його зміст.

Духовна культура - це досягнення, що виражають рівень та глибину духовно-теоретичного освоєння дійсності, це сукупність досягнутого суспільством у сфері морального та художнього життя, в науці і філософії, політиці та праві тощо. Такі явища духовного життя, як мова, логіка мислення, правила поведінки, рівень та глибина почуттів також характеризують духовну культуру суспільства. Вона охоплює систему виховання, освіти, духовної творчості, а також установи та організації, які

Духовна культура як елемент духовного життя, суспільних, духовних відносин включає в себе певну систему цінностей, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, норм, традицій в органічній єдності з соціальною гуманістично значимою діяльністю людей щодо освоєння, творення буття. Духовна культура створюється діяльністю соціальних суб'єктів і спрямована на перетворення суспільного буття, розвиток сутнісних сил людини, зокрема її духовності, їх всебічну самореалізацію; це не тільки свідомість, а й соціальна активність, перетворююча діяльність особистості, яка вимірюється обсягом створюваних нею духовних, соціогуманістичних цінностей. Така культура свідчить про здатність кожної особистості до сприйняття передового, прогресивного в суспільному бутті, так само як і до його поширення, творення у відповідності з творчими силами та здібностями кожної індивідуальності; про готовність особистості до самовіддачі, саморозвитку своєї духовності як свого особистого, так і всього суспільства.

24) Поняття культури у філософії. Культура як символічний світ людського буття:

Приступаючи до вивчення першого питання, студентам слід звернути особливу увагу на зміст поняття культура. Існує більш як півтисячі визначень цього складного утворення. Першим цей термін запровадив у філософію Цицерон, в значенні "мистецтво вдосконалення своєї душі, розуму " протиставивши його терміну "натура" - тобто природа. Зараз у філософії існують різні підходи до розуміння культури. Релігійно-ідеалістична філософія акцентує увагу на духовному аспекті культури, визначає її як вираження прагнення людини добудувати своє природне та соціальне буття до рівня духовності. Лише за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини, досягається її гармонія з оточуючим світом, реалізується її вище призначення. Матеріалістична філософія розглядає як домінуючий виділяє діяльнісний аспект культури, її орієнтованість на людину, яка виступає її творцем і споживачем. Спільним у всіх підходів дорозуміння культури є підкреслення того, що світ культури створений людиною, природа входить в нього як перетворена людиною. Г.Гегель особливо підкреслив, що "культура - це створена людиною "друга природа".

Можна сказати, що в культурі конституюється світ, який складає безпосередню дійсність буття людини, і тільки через входження в нього людина стає людиною – творцем культури, суспільства, себе, на основі засвоєння надбань уже створеної людством культури. Людина є суб’єктом і об’єктом культури. Культура орієнтує людину в світі, включає її в світ суспільства, людства, регулює відносини в суспільстві, визначає систему цінностей У широкому значенні під культурою ми розуміємо всі основні сфери людського буття - виробництво матеріальних благ; духовну культуру в її розмаїтті та складності, включаючи міфологію, релігію, науку, мистецтво; різні форми стосунків у суспільстві від особистісних до політичних.

Але культура не тотожна суспільству. Культура перебуває у діалектичній взаємодії з суспільством. Вона функціонує за своїми законами і в той же час підлягає дії суспільних законів. Структурні складові суспільства впливають на зміст і форми культурного процесу і в той же час культура вносить відповідні корективи у розвиток суспільства, відображає стан його морального здоров’я, рівень економічних та політичних свобод, характеризує його духовний потенціал. На стан культури впливають спосіб виробництва, політична система суспільства, становище індивіда в суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-07