Класичні теорії в соціології права: М.Вебер, Е.Дюркгейм, К.Маркс, Т.Парсонс 1 страница

Досить неоднозначно був вплив початкової (позитивістської) версії соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними засновниками – О.Контом, Г.Спенсером. Для О.Конта соціологія – це тотальна наука, наука наук, яка виникає будь-яку можливість існування внутрішньої диференціації самої соціології і більше того – іншого способу (методу) пізнання соціальної реальності. Так при своєму виникненні соціологія мала ознаки універсального, тотального методу пізнання, що пізніше було визначено як соціологічний «імперіалізм»[20]. Ця риса була характерна і для Е.Дюркгейма, що також виходив з тотальності соціологічного методу і вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на інші галузі знань (політику, право, історію, релігію і т.п.)[21].

Становлення соціології права починалось в рамках більш широкої трансформації теоретико–методологічних засад правознавства, який досить часто визначається як «соціологічний рух в праві» і пов’язується з кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в другій половині ХІХ століття[14]. Будучи реакцією на неадекватність правового формалізму, “правового традиціоналізму” цей рух характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціологію, як основу методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація обумовлювалась, за свідченням А.Ханта, необхідністю “знайти адекватні правові механізми “артикуляції” нового ідеологічного базису існування суспільного коду за умов масової парламентарної демократії, оскільки традиційна методологія правопізнання все більше проявила свою невідповідність новим потребам[15].

Історія соціології права, навіть з урахуванням означених хронологічних обмежень, насичена іменами, теоретичними школами, дискусіями, пересіченним з іншими галузями знань, і тому дуже складна для побудови історичного огляду.

Для відтворення внутрішньої логіки цього процесу західні дослідники досить часто намагаються виділити певні періоди (фази) цього процесу.

Наприклад, П. Селзнік виділяє три стадії в розвитку соціології права:

а) "примітивна або місіонерська стадія"; б) стадія "набуття соціологічного професіоналізму"; в) стадія, коли соціологи перестають виконувати "допоміжні ролі" та намагаються створити загальну теорію "права як соціального феномену".

Р.Томашич виділяє три етапи в розвитку соціології права. Перший,"європейський етап", відзначений діяльністю "батьків- засновників": М.Вебера, Е.Дюркгейма,Є. Ерліха, Л.Петражицького, Є.Пашуканіса, О.Жені, Г.Гурвича, К.Поппера, М.Тімашева. Їх дослідження були сфокусовані на аналізі взаємозв'язку між правом та соціальним розвитком, і маючи макросоціологічний характер повинні були відзначити загальнотеоретичні рамки соціології права. Цей період закінчився в 20-30 -х роках.

Другий, "американський етап", відзначається звуженням проблематики до переважно емпіричних досліджень, що розглядаються як підгрунтя "соціальної інженерії за допомогою права". Хоча ознаки такої орієнтації з'являються ще на початку ХХ ст. в працях не тільки американських, але й європейських дослідників, в повній мірі вона проявилась в "правовому реалізмі" та "соціологічній юриспруденції" Р.Паунда. Досяг свого піку на початку 60-х років.

Третій, "інтернаціональний етап", починається як реакція на обмеженість емпіричних підходів та наростаючу проблемність в розвитку західного права. Його найсуттєвішими ознаками були:

а) "ренесанс" класичних соціологічних чи соціально - філософських теорій права (Вебера, Маркса, Дюркгейма);

б) проби створення нових узагальнюючих теорій;

в) поєднання теоретичних досліджень з емпіричними соціальними дослідженнями та історичними дослідженнями [13].

Логіка (та структура) нашого історичного огляду буде враховувати наведені вище періодизації, але за основу ми візьмемо дещо інший підхід. На наш погляд, для розуміння логіки історичного розвитку соціології права і особливо, сучасного стану, необхідно виділяти три ключові фази, що в певному відношенні можуть не зовсім чітко розділятись участі, але які фіксують зміну якісних станів цієї галузі знань. Такими фазами є наступні:

а) становлення соціологічного підходу в правознавстві та виділення його теоретичного ядра - соціології права ("відкриття соціології - юристами, відкриття права - соціологами" М.Тімашев); б) оформлення основних великих ("класичних") теорій в соціології права: М.Вебер, К. Маркс, Е.Дюркгейм, Т.Парсонс; в) методологічні трансформації 60 - 90-х рр. 20 ст., завершення інституалізації соціології права як наукової дисципліни (субдисципліни).

2.1. Становлення соціології права: «відкриття соціології юристами, права – соціологами».

Як зазначав Д.Блек, «правовий формалізм, тобто методологія та практика засновані на нормативістській інтерпретації права, стає домінуючим за певних соціальних умов, коли суспільство характеризується соціальною нерівністю і соціальні дистанції між основними групами стають соціальною прірвою». Але він втрачає своє значення по мірі «демократизації та диверсифікації суспільства».

Варто звернути увагу ще на одну важливу передумову появи соціологічного підходу в правопізнанні, яку зазначає Д.Блек: в “ХІХ на початку ХХ ст. певні зрушення відбулись в соціальній структурі юридичної професії”. Формування юристів як соціально–професійної групи відбувалось на більш широкій соціальній основі, вихідці з інших класів привносили нові ідеї, погляди цінності, слабкішав традиційний формалізм та консерватизм[16].

Важливим чинником формування соціологічної парадігми в правопізнанні стали теоретичні зрушення в суспільствознавці, що торкались не лише оформлення дисциплінарного статусу соціології.

Суттєвою ознакою “соціологічного руху в правопізнанні” була тісна взаємодія між суто юридичним та соціологічним підходом. Відповідно, процес становлення соціології права М.Тімашев зображує як два взаємодіючі процеси: “відкриття права – соціологами” і “відкриття соціології – юристами”[17].

Поява соціологічного підходу в правових науках в значній мірі була ініційована методологічними інтенціями, які мала історична школа в правознавстві. На це вказував ще в кінці ХІХ ст. С.О.Муромцев[18], а на початку ХХ ст. Р.Паунд, аналізуючи теоретичні витоки вчення Є.Ерліха, відзначав,що “Ерліх будує своє вчення на вершині історичної школи”[19].

Таким же було відношення до права і правової науки і у Г.Спенсера, який був основоположником органічної школи в соціології. Він включав правові науки до етики, яка будувались ним на суть біологічних засадах[22]. Але його еволюційне вчення мало значний вплив на становлення соціологічного підходу в правопізнанні. Основою будь-якого розвитку в суспільстві, ствержував Спенсер, є закон органічної еволюції. Поступовий перехід від однородного до неоднородного, від простого до складного складає зміст тих процесів, в яких відбувається розвиток суспільства і всіх його інститутів. При цьому суспільство (і його підсистеми) він розглядав по аналогії з біологічними організмами, що дозволяло врахувати такі його ознаки як цілісність, диференціація, функціональний розподіл і т.п.

Теоретичні засади органіцизму надихали і відомого французського дослідника А.Есліпаса, який вбачав джерелом права почуття симпатії до собі подібних, що формувало уявлення про необхідність колективного захисту. Але симпатія може з’явитись лише в результаті еволюції на основі органічних імпульсів. Симпатія до інших – видозмінена форма любові до себе. Відповідно, право, що базується на симпатії – є продукт органічної еволюції. Важливо, що Есліпас не вважав право природним, включеним a priori до природи людини, а набутим на основі його визнання громадською думкою суспільства[23]. Саме під впливом ідей органіцизму в 80–90 рр. ХІХ століття починаються спроби визначити співвідношення соціології та правових наук. Очевидно, вперше це питання було розглянуто російським правознавцем С.А.Муромцевим, який спираючись на позитивістську соціологію ствержував, що закони, які досліджує правознавство, є аналогом законів досліджуваних соціологами, саме тому юридичні науки в певному відношенні входять до складу соціології[24].

Через чотири роки, в 1889 р., французський юрист Л.Дюгі в роботі “Конституційне право та соціологія” робить висновок, що Конституційне право – це розділ соціології, що вивчає закони формування, розвитку та функціонування держави, яка виконує в суспільстві функції, що є аналогічними функціям центральної нервної системи в живому організмі[25].

За свідченням М.Тімашева, в ці роки з’являється і сам термін “юридична соціологія”. Вперше його в 1892 р. використав італійській юрист Д.Анціллотті в роботі “Філософія права і соціологія”, а в 1894 р. Л.Дюгі видав статтю під назвою “Нарис юридичної соціології”[26].

Але в цілому в другій половині ХІХ ст. орієнтація правознавців на соціологічній підхід була вираженою досить слабо, не створюючи значних теоретичних засад нової галузі знань. Переважали спроби доповнити та розширити домінуючий методологічній підхід за рахунок включення нових аспектів бачення правової реальності. Тому в європейській науці найбільш суттєві кроки в становленні соціології права були здійснені соціологами. Створення “класичних соціологічних парадигм” М.Вебера, Е.Дюркгейма, В.Парето та інших ініціювали відповідні зрушення в соціологічних пошуках юристів[27]. Цим на десятиліття було визначено переважаючий теоретичний характер європейської соціології права, що відрізняло її від американської традиції.

В другій половині ХІХ століття динамічні політико–правові процеси в США, де службова роль держави та права по відношенню до громадянського суспільства ставила все більш відсутною, посилили відчуття обмеженності правового формалізму.

Методологічним проявом такої негативної реакції стала поява в Сполучених Штатах трьох теоретичних рухів: а) соціологічної юриспруденції; б) “правового реалізму”; в) відновлення та розвиток філософської юриспруденції. Це відбулось в кінці ХІХ – на початку ХХ століття і, за свідченням Р.Паунда, саме ці рухи визначили розвиток правової думки в першій половині ХХ століття, привнесли такі суттєві ознаки: а) наголос більше на функціях, ніж на змісті, природі права; б) індивідуалізація правосуддя, справедливості; в) широке використання методів соціальних наук; г) зростаюча об’єктивність; д) оцінка значимості цінністних канонів[28].

Перші кроки до становлення соціології права були зроблені юристами.

Як зазначає Г.Гурвіч, “підготовча фаза” цього процесу пов’язана з іменем О.В.Холмса, який знаходячись під впливом свого близького друга, видатного філософа У.Джеймса, вже в своїй праці “Загальне право” (Common Law) в 1881 році закликав до “соціологічного перевороту в юриспруденції”[29].

О.Холмс, який за свідченням Ф.Д.Девіса, уособлює американську юриспруденцію двадцатого століття, своїми теоретичними працями ініціював появу двох нових параметрів в розвитку правової думки. Його досить відоме визначення, що “дійсне життя права це не логіка, а досвід” знаменувало “соціологічний переворот” в методології юриспруденції. Зосереднуючи увагу на процесуальних характеристиках правового буття, він стверджував, що будучи логічним за формою права соціальне за суттю, а судові рішення, базуючись на певних соціальних уявленнях про те, що є за даних умов суспільним благом, стають основою нормативних приписів. Саме соціальні переваги норм (а не правовий прецедент сам по собі) формують “неартикульовані установки” в свідомості судей, які проявляються в зв’язку з тим, що вони не можуть залишитись осторонь актуальних суспільних проблем Холмс наполягав на залученні юристів до дослідження соціальної реальності на базі методів соціальних наук[30].

Ідеї Холмса не тільки ініціювали появу “соціологічної юриспруденції” (Р.Паунд, Б.Кердозо та інші), але й вплинули на погляди засновників “правового реалізму”.

Р.Паунд – одна з ключових фігур американської соціологічної юриспруденції. Його прийняття соціологічної парадигми було обумовлене розчаруванням в традиційних методах правових досліджень. Він розпочинав свої теоретичні пошуки на основі методології аналітичної юриспруденції, яку згодом він поєднував з історико – порівняльним методом, все частіше намагаючись досягти соціально – філософських узагальнень. Під впливом Е.Росса та А.Смолла, він прийняв соціологічний підхід, що став основою його методології. Як і його попередники (перше за все Е.Росс), він розглядав право як фазу (елемент) соціального контролю, що має досліджуватись у взаємодії з загальним соціальним контекстом його буття. Р.Паунд поділяв погляди Л.Уорда на взаємозалежність соціальних наук і стверджував, що кризові явища в теоретичному правознавстві, що визначились напередодні першої світової війни, в значній мірі обумовлені методологічними бар’єрами, що відділили юриспруденцію від інших соціальних наук. Він неодноразово заявляв, що юристи зробили у соціологів так багато концептуальних запозичень, як ні у кого іншого. При всій широті поглядів та глибині теоретичних узагальнень Паунд надихався, перш за все, практичними потребами. Він вважав, що саме поєднання юриспруденції, як “соціальної інженерії” з соціологією буде сприяти кращому досягненню соціальних цілей права[31].

Р.Паунд мав глибоку віру в можливість раціонального правового порядку, що базувалась на його вірності позитивістській методологічній традиції в розумінні співвідношення раціонального та емпіричного.

Одним з вузлових елементів його теоретичних досліджень був аналіз ролі “правил, принципів, концепцій та стандартів в бутті права. Правила – це визначення, що зводять певні визначенні наслідки до фактів, що їх спричиняють. Паунд правила пов’язував з примітивним правом, вважаючи їх найбільш раннім типом правових понять. Принципи – це вихідні моменти юридичного доказування, що присутні як в судочинстві, так і в законотворчості. Саме завдяки принципам юристи мають змогу диференцьовано розглядати справи. Концепції – утворюються певними юридичними категоріями (наприклад, власність, шкода і т.п.) і являють собою “авторитетні категорії, згідно з якими до окремих типів справ застосовуються певні правила та принципи. Паунд зазначав, що повсякденне соціальне буття стає об’єктом правового регулювання саме завдяки тому, що норми (правила) базуються на принципах та концепціях.

Ключовим в його аналізі права, як основи соціального контролю, було поняття “стандарти”, яким він визначав “міру визначеної правом поведінки”. Саме стандарт дозволяє застосувати право і як внутрішній механізм оцінки та мотивації особистості і як інструмент соціального контролю. Паунд зазначав, що на формування правового стандарту не мають впливу такі критерії як справедливість та розумність, оскільки вони є “джерелом труднощів”. Стандарти спрямовані на те, щоб підтримувати вже існуючі “пануючі ідеали”, що уособлюють “ідеальні відносини людей” і тому – справедливі[32].

Аналіз юридичніх понять, норм, принципів базується на принципі соціологічного релятивізму, тобто вони виводяться з типологічних особливостей суспільства та культури[33].

Генетичні аспекти в аналізі права доповнюються дослідженням структурних характеристик соціального буття права.

Найважливішими зрізами соціальної реальності права Паунд вважає: а) юридичний процес, що будується як адміністративна діяльність; б) право; в) правова система; г) ідеальні (цінностні) основи правового буття. В свою чергу, власне право, як основу соціальної реальності права, Паунд поділяє на: а) норми (“жорстке, застигле право”); б) принципи, поняття, стандарти (“гнучке право”); в) дискретне право на основі правової інтуіції[34].

Така концепція права має суто соціологічній характер, оскільки за основу береться соціальне буття права і його реальність не радикується до абстрактних моделей поведінки (як в традиційній юриспруденції), утверджується необхідність вивчати право як цінність, не обмежуючись “символами”, а знаходити те, що вони символізують[35].

Разом з тим Паунд ототожнює соціологію права з юриспруденцією, юридичним мистецтвом чи технікою, створюючи соціологічно орієнтовану юриспруденцію, або “соціологічну юриспруденцію”[36].

Б.Кордозо, подібно Р.Паунду, намагався на основі соціологічного підходу осмислити все більш очевидну та разючу відмінність між “абстрактною юридичною технікою “ та “живою реальністю сучасного права[37]. В центрі його досліджень була діяльність суду. Вже в першій значній праці “Природа юридичного процесу” (1921 р.) Кордозо намагається показати, що “зростаюча невизначеність юридичних рішень” є проявом специфічної природи юридичного процесу, який є “не стільки відкриття, скільки творення”, що обумовлене реальною ситуацією реального права (“життя права”)[38]. В своїй реальності юридичний (судовий) процес пронизують антиномії, що визвані не стільки чисто юридичними чинниками (наприклад, конфлікт норм, прогалини в законі чи праві і т.п.), скільки “спонтанним конфліктом регуляції в самому суспільстві “. Зворотній бік прецеденту створюють правові поняття та концепції як основа юридичної аргументації. Але, в свою чергу, вони є похідними від “життєвого ладу, інститутів суспільства”, народжуючись в процесі соціальної взаємодії. Тому, робить висновок Кордозо, саме соціологія права, досліджуючи дійсні витоки та форми прояву “живого права”, дає суддям можливість знайти пояснення тим “труднощям та протиріччям, якими насичений судовий процес[39].

Слід погодитись з Г.Гурвічем, який зазначив, що Кордозо долав існуюче в рамках “соціологічної юриспруденції” уявлення про соціологію права як додатковий метод в діяльності суду, що дозволяє давати більш точну (в порівнянні з традиційними методами) інтерпретацію соціальних цілей в оціночних судженнях[40]. Але Кордозо ніколи чітко не відділяв соціологію права від “соціологічної юриспруденції”, уникаючи при цьому включення “суспільного ладу (звичаїв суспільства)”, який він вважав фундаментальним рівнем соціального буття права, до самого права, що було характерно для Дюгі, Ерліха. Він стверджував, що “звичаї, лад суспільства” стають правом лише тоді, коли вони санкціоньовані, чи можуть бути санкціоньовані, судом[41].

Соціальну реальність права він визначав як мінливу, нестабільну, в якій “все тече, все змінюється”. Пізнання такої реальності має бути вільним від “тиранії понять”, які намагаються підкорити своїй внутрішній логіці все різноманяття соціальних проявів права[42].

Інституалізація соціології права відбувалась і під впливом розвитку та поштрення традиційної соціологічної теорїї та проблематики на правову реальність. Перш за все, це стосується концепції соціального контролю, що в значній мірі ініціювала появу соціологічної юриспруденції в США.

Проблематика соціального контролю була досить поширеною в першій половині XX століття, але піонером в дослідженні права в контексті дії механізмів соціального контролю вважають Е.А.Росса, який, за свідченням Е.Ф.Девіса, не тільки визначив місце права в проблематиці соціологічної науки, але й надихнув Р.Паунда та інших юристів на дослідження права як “найбільш спеціалізованого та завершеного типу контролю, що використовується суспільством”[43]. Важливе значення мали праці Ч.Кули, що досліджував місце права в процесі соціалізаціїї особи, а також П.Х.Ляпдис, Л.Бернарда. На початку ХХ ст. відношення соціологів до права було досить обережним, не завжди адекватно оцінювались його соціальні функції. Так, Л.Уорд вважав, що право лише механізм волюнтарістського втручання в соціальні відносини[44].

Але поступово ця проблематика стала мало не центральною в дослідженні соціального контролю. Формувались передумови для інстутиційного оформлення соціології права як спеціальної соціологічної теорії, що почалось в кінці 30 – на початку 40-х років в значній мірі під впливом європейської соціології права. Бурхливі події цього періоду сприяли поновленню інтелектуального обміну між Європою та Америкою. Багато видатних юристів та соціологів знайшли в США порятунок від “нового порядку”, що встановлювався в Європі фашистськими диктаторами.

В 1936 році вперше в США була видана монографія під назвою “соціологія права”. Нею став переклад класичної праці Е.Ерліха. В своїй передмові Р.Паунд зазначав, що “Ерліх будує свій функціональний аналіз на вершині історичної школи в юриспруденції і що ця праця є виключно корисною для американських дослідників права”. Теорія Ерліха була співзвучна найбільш суттєвим методологічним інтенціям американської правової думки. Зокрема, представники соціологічної юриспруденції та “правового реалізму” часто повторювали тезу Ерліха про “вільне виявлення” права суддями, які скоріше його створюють, ніж просто декларують[45].

В ці ж роки були перекладені фундаментальні праці М.Вебера, Е.Дюркгейма та інших європейських авторів. Але найважливішим стала поява перших систематизованих викладів соціології права М.Тімашева та Ж.Гурвіча.

В загальних рисах бачення соціологія права сформувалось у М.Тимашева ще в 1916-20 рр., коли він в Петрограді займався викладанням та проводив дослідницьку роботу. На формування його поглядів не могло не вплинути те середовище, в якому він працював в ці роки і яке дало не одного дослідника з світовим ім’ям (достатньо згадати П.Сорокина чи Г.Гурвича). Але коли в 1921 році під тиском більшовиків, що в запалі класової боротьби звільнялись від “безнадійно” буржуазної професури, він був змушений покинути Росію, рукопис його програмної праці був втрачений. Потрібні були роки напруженої праці спочатку в Берлині, а потім в Гарварді, щоб відновити втрачене та подати систематизований виклад соціології права, що підсумовував дослідження попередників, спираючись на оригінальну авторську концепцію[46].

Вихідним положенням його аналізу права є його визначення права як однієї з форм “соціальної координації”, що в більшій мірі виражає правові процедури та структури, ніж зміст правових приписів. Координація може грунтуватись на засадах моралі, або навіть на таких речах як страх, зручність, користь і т.п. Координація набуває різновидів в залежності від того, чим керуються малі групи (як основні актори – дійові особи). Якщо їх поведінка визначається зовнішними владними інститутами, то це імперативна координація, а коли вона спирається на звичаї,”ввічливість, релігійні стандарти – неімперативна. Правові корні мають моральний характер, оскільки вони завжди можуть визначені як твердження про “належне”. Тому право Тімашев називає “етико-імперативною координацією поведінки”.

Методологію свого дослідження правової реальності сам Тімашев визначає як метод “причинно-функціонального аналізу”, що базується на використанні таких суть соціологічніх методів як спостереження, експеримент. Оскільки в центрі уваги соціології права знаходяться каузальні зв’язки, вона є номографічною наукою, на відміну від юриспруденції, що є дескритетивною та ідеографічною наукою, що описує правові норми в конкретних умовах.

Г.Гурвич був професором права перед тим, як він, подібно Тімашеву, в 1921 р. був змушений покинути Росію, щоб через кілька років стати видатним французським соціологом.

Друга світова війна спричинила його переїзд до США, де в 1942 р. він видав “Соціологію права”. Спираючись на веберівський метод типологічного аналізу, Г.Гурвич аналізує різноманітний історичний матеріал. Проблематику соціології права він зводить до трьох основних проблем: а) відносини права до інших форм та рівнів соціальності; б) типи правових систем в окремих соціальних групах та типах суспільств; в) обумовленість розвитку та змін права в окремих типах суспільств.

Гурвич не визнає державу джерелом права, використовуючи визнання права, що є досить широким, за змістом наближаючись до соціальних норм в цілому. Він розділяє “право суспільства” та “право держави, що дозволяє створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальними джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто “спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування” (як соціального інституту). Поняття “юридична регуляція охоплює всі основні форми соціального контролю, хоча особливим предметом аналізу стає так зване “організоване право”, що відповідає офіційному “державному” праву.

Аналізуючи відношення права до соціальної солідарності він пропонує таксономічну схему, що суттєво відрізняється від позиції Дюркгейма. Він стверджував, що організоване право це лише оболонка, за якою знаходиться “спонтанне право”.

Він розділяє “право суспільства” та “право держави”, що дозволяє створювати обмеження держави суспільством. Первинними матеріальним джерелами “суспільного права” він вважав нормативні факти, тобто “спільноти, що створюють себе, породжуючи право, яке є основою їх існування” (як соціального інституту).

Ж.Гурвіч дає наступне визначення: “Соціологія права – це та частина соціології людської духовності, яка вивчає цілісну соціальну реальність права, починаючи з його видимих зовнішніх проявів в ефективній колективній поведінці (що кристалізується в організаціях, звичаєвій практиці, традиціях), в матеріальних основах (структури юридичних інститутів)[47].

Соціологія права, як відзначає Ж.Гурвіч, не може мати на миті визначення сутності права чи опрацювання системи юридичних категорій чи принципів, цінностей, тобто заміщення теорії права.

В другій половині ХІХ ст. одним з епіцентрів “соціологічного руху” в правознавстві була Росія. Теоретичні здобутки таких юристів як С.А.Муромцев, М.М. Ковалевський, Л.І.Петрожицький, М.М.Коркунов та інших не тільки відповідали загальноєвропейському рівню “соціологізації юридичної науки”, але й багато в чому його випереджали. (На жаль, ці результати не знайшли адекватної та своєчасної оцінки на Западі, оскільки вони ставали відомими світовому науковому співтовариству через десятиліття завдяки працям та перекладам їх учнів. Що стали визначеними фундаторами західної соціології права – наприклад. Ж.Гурвіч, Т.Тімашева та інших).

М.М.Коркунов вважав, що правова наука має звернутись до “вивчення права в його житті, в його русі”[48]. А змістом суспільного життя є постійна взаємодія різнонаправлених інтересів. Стабільність та цілісність суспільства за таких умов підтримується правом. Що є механізмом “розмежування протидіючих інтересів”, завдяки чому встановлюється “належний порядок суспільних відносин”[49]. “Перетворення інтересу в право здійснюється саме через обмеження іншого, протилежного інтересу, встановлення відповідного обов’язку. Право… не є охорона інтересу взагалі…, а тільки охорона одного інтересу у відношенні до іншого”[50]. Право має дуалістичну природу: його складають як юридичні норми (об’єктивний елемент), так і юридичні відносини (суб’єктивний елемент). “Юридичні відносини – життєві, побутові відносини, але врегульовані юридичною нормою”[51].

Витоки права Коркунов пов’язує не з державою чи політичною системою, а з “громадським суспільством”. “Державна влада є сила, що заснована на усвідомленні людьми своєї залежності від держави”, а остання є “суспільним союзом, наділеним самостійною силою примусу”, який виникає і функціонує як засіб втілення права в життя[52]. Оскільки носіями державної влади стають не лише органи держави, а й громадянське суспільство, воно отримує можливість обмеження держави, а право постає не як “право держави”, а “право суспільства”.

Таким чином, в працях М.М.Коркунова були запропоновані принципово нові підходи. В аналізі права та держави, що були соціологічними за своїми методологічними основами, хоча проблема можливості виділення спеціалізованої дисципліни (соціології права) ним не ставилась[53].

М.М.Ковалевський торкається проблем використання соціологічного підходу в зв’язку з розглядом генетичних та історико-порівняльних аспектів права та держави. Російська компоративістика була насичена “соціологізмом” і “в значно більшій мірі заслуговувала назви соціологічної, ніж численні течії, що афішували свій соціологізм”[54]. Певний вплив на нього мали ідей марксизму. Зокрема, це стосується його тлумачення соціальної обумовленості права, яке він будував на “ідеї внутрішнього розвитку та тісної взаємодії, що існує в кожний даний момент між правом і економічним, суспільним, політичним, релігійно-моральним укладом”[55]. Хоча при цьому він не погоджується з економічним детермінізмом марксизму, вважаючи, що діє сума рівнозначних “факторів” (економіка, політика і т.п.), які є похідними від рівня розвитку “громадськості”. Тому ж він не зводить право і до держави, вважаючи його відносно самостійним утворенням, що має плюралістичний характер, оскільки визначається не тільки волею держави, але й створюється як продукт взаємодії соціальних спільнот. Держава не створює право, а визнає його як факти соціального життя. Ковалевський М.М. відзначає обмеженість тогочасної юридичної науки “яка втратила усвідомлення того зв’язку, в якому право поєднується з ростом культури та громадянства”[56]. В правознавстві мають існувати як взаємодоповнюючі три підходи до аналізу правових явищ: догматичний, історичний, соціальний (соціологічний).

С.А.Муромцев створив найбільш завершену та послідовну соціологічну концепцію права в російській юридичній науці, яка не простобазувалась на використанні соціологічних підходів, а мала замінити традиційний (“юридичний”) підхід[57]. “Правознавство має стати розділом соціології”, зосереджуючись на дослідженні не правил формально-логічної обробки діючого права, а на відкритті соціологічних законів розвитку… права як певної сукупності соціальних явищ”[58]. “Догматику права” (власне юриспруденцію) він вважав не “наукою, а мистецтвом”, тобто прикладною, техніко-допоміжною дисципліною, що дає практичні орієнтири для професійно зайнятих в сфері правозастосування[59].

Дата добавления: 2015-05-10