Поняття й особливості застосування права

Застосування права — одна з форм буття права в процесі його владної реалізації. Це особлива форма й разом з тим специфічний правовий^-правовий-організаційно-правовий спосіб правореализации, Постановка його в один ряд з іншими формами реалізації права (дотриманням, виконанням, використанням) підкреслює його націленість на правомірне перетворення нормативних правових приписань у життя, а акцентування уваги на тім, що це ще й особливий правовий^-правовий-організаційно-правовий спосіб правореализации, підкреслює владну, юридично формалізовану процедуру.

У самому загальному виді застосування права є владна організаційна діяльність компетентних, тобто спеціально на це уповноважених, органів і посадових осіб по розгляду й дозволу юридичних справ шляхом видання індивідуальних правових приписань на основі й у виконання чинного законодавства. Із цього визначення можна вивести наступні основні риси правозастосовної діяльності: а) владний характер й особливий склад суб'єктів; б) управлінська природа; в) видання індивідуальних приписань як результат правозастосування; г) комплексне правореализационное зміст; д) процесуальна урегульованість; е) професіоналізм діяльності; ж) інтелектуально-творчий, вольовий зміст; з) особливі приводи до виникнення правозастосовної діяльності.

Властный характер правозастосування полягає в тому, що дана діяльність здійснюється тільки спеціальними органами, посадовими особами й деякими суспільними об'єднаннями, яким держава її доручає й довіряє, контролюючи результати. Із цього треба, що конкретні громадяни не можуть займатися застосуванням права; вони лише дотримують, виконують і використають право, беручи участь у такий спосіб у правореализации. Таке положення досить жваве обговорювалося в науковій літературі ще в 60-х рр., у результаті чого було вироблене подання про основні форми реалізації права й специфіці правозастосування¹. Прихильники включення громадян у число суб'єктів, що застосовують право (П. Е. Недбайло, А. С. Гречин, Ю. X. Калмиків), не виробили переконливих аргументів в обґрунтування їхньої концепції, а приклади, що приводять ними, ілюстрували участь громадян не в правозастосуванні, а в дотриманні, виконанні й ^{використанні} права2. У сучасних умовах теоретичне положення про владний характер правозастосування не оспаривается.

Владність правозастосування производна від політичної влади і є її функціональною характеристикою. "Щоб забороняти або пропонувати, — відзначав ще В. И. Ленін, — треба бути владою в державі"¹. Вона створює гармонію дії суб'єктів управлінських відносин, підтримує їхню дисципліну; на її основі акти застосування права стають обов'язковими й забезпечуються всіма способами, якими володіє держава (мірами переконання й заохочення, матеріальними, грошовими й людськими ресурсами, а також можливостями примуса)². Владний характер правозастосовної діяльності розкривається в наступних основних її ознаках: а) застосуванням права займаються тільки спеціально уповноважені на це суб'єкти й у межах наданої їм компетенції; б) правозастосовна діяльність по своєму змісті характеризується винесенням індивідуально-владних правових приписань, звернених до персонально певних осіб; в) за допомогою цієї діяльності організується державне керування в соціально-правовому середовищі шляхом рішення юридичних справ; г) застосування права здійснюється в спеціально встановлених законом формах; д) правозастосовна діяльність забезпечується можливістю застосування мер державного примуса й суспільного впливу; е) вона породжує передбачені законом юридичні наслідки; ж) така діяльність є професійною правовою діяльністю. Все це дозволяє помітити, що владність як би породжує й пронизує основні властивості правозастосування.

Застосувати, як вірно вказують С. С. Алексєєв й И. Я. Дюрягин, — це не просто здійснити, реалізувати. Перед нами — владна діяльність компетентного органа, якому держава дали повноваження на самостійну, творчу реалізацію норм у застосуванні до окремого випадку³. Застосувати право - означає вжити владу, використати владні повноваження спеціального правового статусу. Природно, що така діяльність здійснюється тільки спеціальними суб'єктами.

Із владного характеру правозастосування випливає й така його риса, як управлінська природа. Це означає, що застосування права — діяльність, за допомогою якої організується державне керування в соціально-правовому середовищі. Інакше кажучи, правозастосування поряд із правотворчеством — один зі способів державно-правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього врегулювання. Ідея управлінської природи правозастосування, висунута ще в ході наукової дискусії 1954—1955 р., докладно обґрунтована в наукових працях И. Я. Дюрягина. Відповідно до такого обґрунтування організуючий вплив, надаваний на суспільні відносини в процесі застосування права, є різновидом управлінської діяльності (державного керування), а складні тут правовий відносини — різновидом управлінських відносин¹. Це "высветлило" новий і раніше не вивчений наукою аспект соціальної ролі застосування права в государственно-организованном суспільстві.

Организационные особливості застосування права, на відміну від інших форм його реалізації, складаються у владному й програмованому керуванні процесами індивідуального правового регулювання. Основні елементи й параметри механізму правозастосування найбільше жорстко задані, орієнтовані й проконтрольовані з боку правоохоронних органів. Це означає, що в теорії правозастосування права можуть бути використані категорії, вироблені наукою керування, такі, як стадії керування, управлінська інформація, управлінське рішення, і ін. Зокрема, стадії правозастосування виступають як стадії керування, відомості про фактичні обставини - як управлінська інформація, акт застосування права - як управлінське рішення.

Результатом правозастосовної діяльності є видання владних індивідуальних приписань, що втримуються в актах застосування права. У зв'язку із цим С. С. Алексєєв справедливо відзначає, що застосування права є владна індивідуально-правова діяльність, що спрямована на дозвіл юридичних справ й у результаті якої в тканину правової системи включаються нові елементи — владні індивідуальні приписання². Індивідуальні приписання — це конкретні веління, видавані владними органами або посадовими особами, які власне кажучи дозволяють юридичні справи й адресуються персонально певним суб'єктам. Тим самим застосування права відрізняється від правотворчества своєї подзаконностью й індивідуалізованим, а не нормативним характером. Індивідуально-конкретні приписання, що втримуються в правозастосовному акті, мають соціальну цінність не самі по собі, а у зв'язку з тим, що є юридичною основою задоволення суб'єктивних прав і виконання обов'язків. По своїй юридичній природі акти застосування права є юридичними фактами, наявність яких необхідно для здійснення регулюючої ролі цілого ряду правових норм, для виникнення багатьох конкретних правовідносин¹. Подібно тому, як нормативні акти є джерелами нормативних правових приписань загального характеру, правозастосовні акти виступають джерелами індивідуальних приписань, забезпечують переклад загальної обов'язковості права на рівень конкретного владного керування. Звідси в рамках цукеркових індивідуальних правових приписань здійснюються доведення до кінця процесу перетворення в життя прав й обов'язків"², а також покладання на винних юридичній відповідальності й застосування мер державного примуса.

Правозастосовна діяльність характеризується комплексністю свого право реалізаційного змісту. Це означає, що вона поєднує в собі всі інші форми реалізації права: дотримання, виконання й використання. Дійсно, у процесі одиничного правозастосування конкретних норм матеріального права суб'єкти - учасники правозастосовного процесу дотримують правових заборон, виконують юридичні обов'язки й використають свої суб'єктивні права. Тим самим центральне правозастосовне відношення, фиксируемое в акті правозастосування, "обростає" цілим комплексом супутніх йому й обслуговуючих його правовий відносин по дотриманню, виконанню й використанню права. І це підкреслює провідну роль застосування права в системі інших форм правореализации.

Істотним моментом розуміння своєрідності правозастосовної діяльності є її процесуальна урегульованість. Застосування права завжди здійснюється у встановлених законом процесуальних формах, що є юридичною гарантією її законності. Це означає, що зміст, послідовність, межі й умови часу здійснення окремих дій й операцій завжди досить чітко й вичерпно встановлюються чинним законодавством. Звідси застосування права як процесуально оформлена діяльність виглядає як багатоступінчастий, триваючий у часі і юридичній процедурі, що розвивається у відповідності з ^{нормами,} процес організаційно-владної реалізації права3. Це дозволяє виділяти як певні елементи правозастосовного процесу: а) процесуальні виробництва; б) процесуальні стадії; в) процесуальні режими. Дані елементи містять у собі систему необхідних й однорідних вимог, пропонованих до дій учасників процесу для оптимізації досягнення результатів правозастосовної діяльності.

Применение права являє собою особливий різновид професійно-правової діяльності. Це означає, що основні види правозастосовної роботи: попереднє слідство, правосуддя, прокурорський нагляд, правозащита й інші повинні здійснюватися юристами, носіями професійної правосвідомості, що володіють навичками й уміннями юридичної діяльності. Державі далеко не байдуже, хто в нього займається правозастосуванням. Тому в будь-якій державі завжди готується й утримується своєрідний "корпус" правоприменителей, працівників державного апарата, що мають юридичне утворення. Це є гарантією законності й професіоналізму в правозастосуванні. Разом з тим це означає необхідність мати нормативно закріплений перелік державних посад, заняття якими припускає наявність у кандидатів юридичного утворення.

По своєму змісті застосування права є творчою інтелектуально-вольовою діяльністю, у процесі якої вирішується правозастосовне завдання. Творчий характер правозастосування визначається глибоким пізнанням фактичних обставин справи, рішенням проблеми вибору (пошуку) і аналізу підлягаючому застосуванню норми права, юридичною кваліфікацією суспільних відносин й, нарешті, виданням й оформленням правозастосовного акту. Все це припускає необхідність витрати правоприменителем інтелектуальних і вольових зусиль, творчого відношення до справи. Правозастосовна творчість пронизує всі стадії й акти владної реалізації права й найбільше рельєфно виражається в правозастосовному розсуді посадової особи. Правозастосовний розсуд можна визначити як закріплену законодавством суб'єктивну можливість правоприменителя робити вибір у рішенні правозастосовного завдання, здійснювати пошук оптимального рішення в справі. Конкретним результатом правозастосовної творчості є винесення по юридичній справі індивідуально-конкретних владних приписань, що дозволяють дану справу власне кажучи.

Розумінню специфіки застосування права сприяє аналіз особливих приводів, або юридичних підстав, до виникнення діяльності, спрямованої на владну реалізацію правових норм. Правозастосування викликається до життя комплексом об'єктивних і суб'єктивних обставин. В одних випадках суб'єкти бувають зацікавлені в правозастосовній діяльності й свідомо створюють умови для її виникнення. Так це є, наприклад, при рішенні питання про призначення громадянинові пенсії, при виплаті допомог й у деяких випадках задоволення особистих і суспільних інтересів за допомогою правозастосовних актів компетентних органів. В інших обставинах правозастосовна діяльність може виникати поза бажанням зацікавлених осіб і навіть всупереч їхньому прагненню ухилитися від контактор із правом, наприклад, при залученні винного до відповідальності, У самому загальному виді необхідність у правозастосовній діяльності з'являється: а) коли суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникати без владної діяльності компетентних органів; таке значення мають акти про прийняття робітника або службовця на роботу, службу, акти про нагородження осіб, присвоєнні персональних звань й т. буд.; б) коли є певні перешкоди до здійснення суб'єктивного чи права ні добровільного виконання юридичного обов'язку (наприклад, при заперечуванні права конкретної особи); в) у випадках, коли відповідно до приписань юридичних норм потрібно застосувати юридичні санкції, у тому числі й міри юридичної відповідальності¹.

Взможны й інші критерії виділення приводів до виникнення правозастосовної діяльності. Ними можуть бути: однобічне волевиявлення органів держави або ступінь участі 'У порушенні правозастосовного процесу інших суб'єктів, особливості юридичних фактів, що тягнуть виникнення правовідносин, і ін. Але головний принцип при цьому зберігається. Застосування права необхідно там, де дане правоотношение може й повинне бути створене лише за рішенням органа, що персоніфікує державну владу, або де виникле правоотношение повинне пройти контроль із боку держави².

У суспільній думці застосування права звичайно асоціюється з діяльністю судових органів по розгляду й дозволу цивільних і кримінальних справ. Однак не слід забувати, що значний обсяг правозастосовної роботи здійснюється також органами виконавчої влади, контрольно-наглядовими органами, адміністраціями підприємств й установ і т.д. Все це дозволяє виділити найбільш типові способи правозастосовної діяльності. Під способом розуміється обумовлена специфічною метою (охорона права, дозвіл суперечки, заохочення й т.д.) сукупність однорідних правозастосовних дій й операцій, що характеризуються своєрідністю процесуальних виробництв і режимів. У зв'язку із цим у науці прийнято виділяти: юрисдикционный, виконавчо-дозвільний і заохочувальний способи правозастосування.

Юрисдикционный спосіб застосування права є найбільш характерним і традиційним вираженням правозастосовної діяльності шляхом розгляду судовими органами споровши про право або рішення питання призначення покарання винній особі. Результатом юрисдикционного правозастосування може бути владна констатація виду й міри суб'єктивних прав й обов'язків сторін або визначення ступеня винності й міри покарання правопорушникові. Звідси сам юрисдикционный спосіб виступає у двох основних формах: як регулятивно-констатирующии й правоохоронний. Все це підкреслює складний комплексний характер юрисдикционной діяльності.

Виконавчо-дозвільний спосіб застосування права спостерігається в повсякденній роботі органів влади всіх рівнів з дозволу в межах їхньої компетенції юридичних питань керування в сфері економіки, побуту, культури, утворення й т, буд. Це рішення компетентних органів про відвід земельної ділянки для будівництва, призначення громадянинові пенсії, видача ордера на квартиру й т.д.

Заохочувальний спосіб застосування права виражається у виданні компетентними органами індивідуально-владних велінь, що містять у собі нові, додаткові суб'єктивні права, пільги, блага, надавані конкретним суб'єктам за їхню сумлінну працю, досягнення позитивних результатів діяльності, що перевершують звичайні. Акт заохочувального правозастосування констатує й закріплює своєрідне збільшення прав, пільг і благ суб'єкта до уже наявним. Таке значення мають правові акти про преміювання працівників, що відрізнилися, присвоєнні почесних і спеціальних звань державним службовцем, військових нагород і т.д.

Способи правозастосування постійно розвиваються й удосконалюються, іноді здобуваючи комплексний характер. Наприклад, у процесі контрольно-наглядової діяльності спостерігається сполучення виконавчо-дозвільного і юрисдикционного способів, а питання про заохочення суб'єктів може виникати в роботі багатьох органів і суспільних об'єднань.

Дата добавления: 2015-05-10