Поняття держава права та їх система

Термін "джерело права" часто розглядається у таких значеннях:

1) джерело права в матеріальному розумінні — це суспільні від­носини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;

2) джерело права в ідеологічному розумінні — це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;

3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні —

це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення право­вих норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.

Отже, вживання терміна "джерело (форма) права" означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативноправовий договір;

4) нормативноправовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай — це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він зга­дується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закрі­плення в статтях відповідного закону.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Іншими словами, правовий прецедент — це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.

У країнах романогерманської правової системи судова практи­ка, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий пре­цедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX сто­ліття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.

За правової системи України судова практика не створює судо­вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, піс­ля 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Єв­ропейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є час­тиною національного законодавства України", а також ст. 55 Консти­туції "кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від­повідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних мі­жнародних організацій, членом або учасником яких є Україна", судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.

Нормативноправовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативноправовий договір — це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативноправовий договір — це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не­виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічноправових відно­син, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим бі­льша сила договору;

4) змістом нормативноправового договору є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);

6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є зага­льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті­ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) нормативноправовий договір є частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативноправові договори, як джерело права, можуть нале­жати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.

Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов'язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з іс­нуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демокра­тичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, ос­новним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.

Нормативноправовий акт — це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієра­рхічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі та просторі.

Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:

1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які по­ширюються на певний вид суспільних відносин;

2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єк­тами і в межах їх компетенції;

3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;

4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;

5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою дер­жавних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;

6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юри­дичну силу, просторі, на який поширюється чинність норматив­ноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив но­рмативноправового акту і на основі його набирають суб'єк­тивних прав і юридичних обов'язків.

До нормативноправових актів, як офіційно письмового докуме­нта ставляться відповідні вимоги, а саме:

1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;

2) нормативноправові акти підлягають обов'язковій державній ре­єстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;

3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використан­ня мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;

4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.

Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою — на закони і підзаконні акти;

2) за суб'єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав­чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять нор­ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс­тративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативноправові акти як джерела права воло­діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера­тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре­би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.

9 Нормативно-правовий акт - основне джерело правасучасної держави. У ньому міститься більшість правових норм, що регулюють найбільш соціально значимі суспільні відносини. Нормативно-правовий акт має общерегулятівний характер, а правові норми, що містяться в ньому, на відміну від інших джерел права, є конкретними, досить визначеними і носять, як правило, загальний характер.

Нормативно-правовий акт - це офіційний акт правотворчості, що представляє собою владне припис, що містить норми права.

Відмінні ознаки нормативно-правового акта, що виражають його сутність і значення:

1) особливий порядок створення нормативно-правового акта. Нормативно-правовий акт створюється в результаті правотворчої діяльності і являє собою офіційний акт правотворчості. Правотворча діяльність - здійснюється в установленому законом порядку компетентними державними органами (законодавчими, виконавчими, судовими) і безпосередньо народом (референдум) діяльність по підготовці, встановлення, зміни та скасування норм права;

2) нормативно-правовий акт має общерегулятівний характер. У нормативно-правових актах містяться тільки норми права, що володіють державної обовязковістю. Нормативно-правові акти необхідно відрізняти від індивідуальних правових актів. Індивідуальний правовий акт поширює свою дію на конкретних субєктів права, розрахований на одноразове застосування і припиняє свою дію з реалізацією конкретного права або обовязки (наприклад, вирок суду по конкретній кримінальній справі);

3) нормативно-правовий акт являє сосбой офіційний державний документ; має обовязкові атрибути: назва акта (закон, указ, постанова); найменування органу, що прийняв акт (парламент, президент, уряд і т. д.), номер та дату прийняття та ін.;

4) нормативно-правовий акт завжди має внутрішню структуру, за допомогою якої норми права групуються по певним структурним утворенням: розділам, главам, статтям.

Всі нормативно-правові акти можуть бути умовно розділені на кілька груп.

1.  &nbsp За обсягом дії нормативно-правові акти поділяються на:

• загальнодержавні, що поширюють свою дію на всю територію держави;

• регіональні, що поширюють свою дію на той чи інший регіон, округ;

• місцеві, що діють в межах окремої місцевості.

2. За характером дії нормативно-правові акти
поділяються на:

• акти загальної дії;

• акти надзвичайного дії, що діють тільки у разі настання виняткових обставин.

3. По колу осіб, які виступають субєктами конкретних
правовідносин, які регулюються тим або іншим нормативно-правовим актом, вони можуть бути поділені на:

• загально-правових актів, що поширюють свою дію
на всіх осіб, які перебувають на території даного держ
ства;

• спеціальні правові акти, що поширюються на
строго певний контингент осіб, що знаходяться на даній території (законодавчі акти про статус військовослужбовців, про державну реєстрацію юридичних осіб та. т. д.).

4. За змістом нормативно-правові акти можуть бути
розподілити на:

• галузеві нормативно-правові акти, які містять у собі норми лише однієї галузі права (наприклад, Трудовий кодекс РФ);

• комплексні, містять у собі норми кількох галузей права (наприклад, Земельний кодекс РФ).

5. За основними субєктам державного правотвор
пра ці нормативно-правові акти поділяються на:

• акти законодавчої влади (закони);

• акти виконавчої влади;

• акти судової влади.

6. Найбільш важливою є класифікація нормативно-правових актів, в основі якої лежить їх юридична сила. По юридичній силі всі нормативно-правові акти
поділяються на:

• закони;

• підзаконні акти.
Закон - нормативно-правовий акт, прийнятий вищим

представницьким органом держави або волевиявленням народу (в порядку референдуму) і регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Закон складає основу правової системи сучасної держави; має вищу юридичну силу по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. Найважливішим принципом правової держави в звязку з цим виступає верховенство закону у регулюванні суспільних відносин.

Найважливіші ознаки закону, що відрізняють його від інших нормативно-правових актів:

1) закон приймається вищими законодавчими органами (держави або субєкта федерації) або населенням країни в результаті референдуму;

2) предметом правового регулювання законами виступають найбільш значущі в соціальному плані суспільні відносини;

3) для закону характерний особливий порядок прийняття - спеціальна законотворча процедура, що складається з наступних стадій:

• законотворча ініціатива;

• обговорення законопроекту;

• прийняття закону;

• опублікування закону.

4. Закони можуть бути скасовані або змінені лише органами законодавчої влади.

Закони єдині по способу формування, положенню в правовій системі і ролі в регулюванні суспільних відносин. Вони поділяються на:

Конституційні закони - закони основоположні, що видаються з питань, що регулює основи конституційного та суспільного ладу держави, правове становище особи і т. д. Федеральні конституційні закони Російської Федерації - закони, що видаються з питань, прямо зазначеними в Конституції РФ 1993 р.

Звичайні закони - закони, що видаються в суворій відповідності з конституційними законами, що регламентують окремі сфери суспільних відносин.

Підзаконні акти - нормативно-правові акти, що містять норми права, видані компетентними органами держави на основі та на виконання законів і не суперечать їм.

Найважливіші підзаконні акти:

1) укази глави держави (наприклад, Президента РФ); видаються з питань, не регламентованих законами. У випадку, якщо те чи інше суспільне відношення має достатню значимість, але при цьому законом не відрегульовано, воно може стати предметом правового регулювання президентського указу;

2) акти урядів (наприклад, постанови Уряду РФ); видаються на основі законів і указів Президента з метою більш детальної регламентації окремих питань, встановлених вищезазначеними нормативно-правовими актами;

3) відомчі нормативно-правові акти - накази, інструкції, розпорядження, видані окремими міністерствами, відомствами, департаментами з питань, що регулює обмежену сферу суспільних відносин, що знаходиться в компетенції цих органів;

4) місцеві підзаконні акти - нормативно-правові акти органів законодавчої та виконавчої влади на місцях, що видаються місцевими органами представницької влади та органами місцевого самоврядування (мером, префектурою, муніципалітетом і т. д).

10.Межі дії нормативно-правових актів: в просторі, участі, за колом осіб
Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб’єктами правотворчості у визначених законом порядку і формі, який встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права та розрахований на багаторазове використання.

Нормативно-правовий акт – це письмовий документ компетентного органу держави, що містить формально обов’язкове правило поведінки загального характеру і є основною формою для багатьох правових систем сучасності. Поширеність саме цієї форми права можна пояснити рядом переваг: можливість чітко сформувати зміст прав та обов’язків, швидко довести його до відома адресатів, створити умови для правильного розуміння суті норм; забезпечити умови для правильного розуміння суті норм; забезпечити умови швидкого відшукання потрібної норми, оперативної її зміни чи скасування, здійснення упорядкування, погодження, систематизації всієї кількості юридичних норм.

Дія нормативно-правових актів – це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту.

Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами:

а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу; (про неї буде йтися в наступному питанні)

б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту;

в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки.

Нормативні правові акти діють за територіальним і екстериторіальним принципами.

Усі нормативно-правові акти мають визначені часові та просторові межі свого існування і дії, а також поширення на певне коло осіб. Для НПА в просторі пов’язана з поширенням його на території всієї держави або визначену його частину (Автономно Республіка Крим).Територія України включає в себе: земну територію, внутрішній водний простір, надра; територіальні води в межах 12 морських миль; повітряний простір у межах кордонів держави (на висоті 35 кілометрів); території посольств і консульств; повітряні та морські судна військового і цивільного флоту, які перебувають у відкритому морі або в повітрі під прапором і гербом держави та ін.

Територіальні межі дії нормативних актів закріплюють суверенітетом держави і його юрисдикцію.

Дія за колом осіб обумовлена тим, що нормативно правові акти діють на всіх адресатів-суб’єктів у рамках територіальної сфери (які знаходяться на даній території). Адресатами нормативно-правових актів можуть бути всі громадяни України, іноземці, особи без громадянства або визначені групи населення, всі посадові особи або окремі їхні категорії, юридичні особи, підприємства, установи організації. Разом з тим існують спеціальні нормативні акти, які поширюються тільки на окремі категорії громадян. Також існує принцип екстериторіальності, відповідно до якого частина території держави визначаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони реально перебувають, а юридично вважаються такими, які знаходяться на території тієї держави, чиє посольство розміщене в конкретному приміщені або чиїми представниками вони фактично є.

Дія НПА в просторі відбувається у відповідності з територіальним і екстериторіальним принципами.

Територіальний принцип – це дія нормативних актів у межах території держави. Залежно від правового статусу суб'єкта прийняття акта та його змісту нормативні акти можуть поширюватися:

а) на всю територію України (закони України, нормативні укази Президента, постанови Кабінету Міністрів);

б) на територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів);

в) на територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого самоврядування, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій).

Дата добавления: 2015-05-26