Тема 8. Формування української соціологічної 8 страница

ненависть до республіки говорять по-німецькому, контрреволюція

говорить по-італьянському, а фанатизм говорить по-баскському. Роз-

биймо ж ці струменти шкоди й облуди!

Комітет подумав, що треба вам предложити як річ негайну й

революційну: поставити в кожній громаді в означених департа-

ментах по вчителю французької мови, котрий мусить учити молодих

людей обох полів і читати кожної декади всім громадянам закони,

декрети й накази, послані Конвентом. Ці учителі будуть перекла-

дати усно закони для легшого розуміння їх, в перші часи. Рим на-

ставляв молодь, навчаючи її читать закон 12 дошок. Франція

буде навчати частину громадян французької мови по книзі Декла-

рації прав...

Якби я сказав таке деспотові, то він би мене вилаяв; за часи

монархи кожний дім, кожна громада, кожна провінція була немов

осібною державою по життю, обрядах, законах, звичаях і по мові.

Деспот мав потребу роз'єднати народи, розділяти країни, інтереси,

перешкоджати стосунки, спиняти однаковість думок. Деспотизм під-

держував різність мов; монархія мусить бути подібна до Вавілон-

ської вежі, і для тирана нема другої загальної мови, окрім сили,

щоб мати слухняність та податки, щоб мати гроші.

А в демократії, противно,— нагляд за урядом довірено кожному

громадянинові, щоб наглядати за урядом, треба його знати, треба

надто знати його мову.

Кілька видатків ми зробили на те, щоб перекласти закони двох

перших державних рад на різні мови Франції, так мовбито мусимо

ми підпирати ці варварські жаргони і ці грубі мови, котрі можуть

тільки служити фанатикам і контрреволюціонерам.

Залишати громадян в незнанню мови національної (nationale- тут державної)

— значить зраджувати батьківщину».

Громадяни! Мова народа вільного мусить бути одна і та ж сама для

всіх!

Що це таке? Тоді як чужі народи на всьому світі учаться мови

французької, сказати, що в самій Франції є 600 000 французів, котрі

не знають ні законів, ні революції, що виробляються серед них?!

Треба нам мати гордість, котру мусить давати першенство фран-

цузької мови з того часу, як вона стала республіканською, треба нам

сповнити обов'язок!

Залишімо мову німецьку, малопристойну для народів вільних,

поки (в Німцях) не впаде уряд феодальний і вояцький, котрому вона

служить найдостойнішою окрасою.

Лишімо мову іспанську для її інквізиції й університетів, поки вона

не виголосить вигнання Бурбонів, котрі відняли трон в народів

всіх Іспаній.

Щодо мови англійської, котра була великою й вільною тоді,

як вона обогатилась словами величество народу, то тепер вона стала

мовою уряду тиранського й ненависного, банків та векселів!

Тільки та мова, котра дала свої згуки вільності й рівності, мова,

котра має законодавчу трибуну і 2000 трибун народних.... котра

розказала всій Європі про вартість 14 армій, мова, котра служить

струментом слави відвоювання Тулона, Ландау, Фор-Вобана й зни-

щення армій королівських — тільки така мова може стати всесвіт-

ньою.

Це амбіція генія вільності; він її викона! А ми — ми обов'язані пе-

ред нашими согромадянами, обов'язані задля ствердження Республіки

зробити так, щоб на всьому її обширі говорилось мовою, котрою на-

писана Декларація прав людини».

Конвент дав декрет в дусі цього докладу, а скоро після того

слухав новий доклад Грегуара «Про потребу й способи знівечити

всі народні вимови (patois) і розповсюдити мову французьку» і

видав прокламацію, зложену Грегуаром:

«Громадяни, ви маєте щастя бути французами!.. Ви ненавидите

федералізм політичний; відкиньте й федералізм мови! Мова мусить

бути єдина, як республіка!» і т. ін.

Відповідно таким поглядам політики Конвенту поступали не тіль-

ки у Франції, а і в тих країнах, котрі вони покоряли, «увільняючи

їх від тиранства королів», як, напр., у Бельгії, де мова фламандська

до останку витіснялася з урядів. Слідом за політиками Конвенту

пішов Наполеон.

(Див.: Vinson, «La convention et les idiomes locaux» в «Melanges

de linguistique et d'antropologie» par Ab. Hovelacque, Em. Picot et

J. Vinson; De Haulleville, «La nationalite belge»; Gazier, «Lettres a

Gregoire sur les patois de France 1790—94».— «Documents inedits sur

la langue, les moeurs etc.»)

Так виробилась система французького націоналізму централістич-

ного, про котру в раніші часи не мали й думки. Ця система

пустила серед французів глибокі корені, так що тепер ніде нема такого

унітаризму, як у французькій громаді. Звісно, коли в XIX ст. по недо-

битих національностях Франції піднялись рухи до відродження

національних мов, то серед висококультурних французів знайшлось

досить дилетантів, щоб смакувати в тих рухах і похваляти їх. Але

це, принаймні досі, не має ніякого впливу на офіціальне життя,

ні в школах, ні в урядах не допускається мова, інша від державної

французької. Звісно, не маючи попередньої поліцейської цензури,

уряд французький в XIX ст. не міг видавати заборон на книги не-

французьких мов, але не треба думати, щоб нові провінціально-

національні рухи не мали проти себе Каткових у пресі французькій.

Я приводив у «Вестнике Европы» приклади криків їх проти «сепара-

тизму» провансальського, в котрому нема десятої часті того соціально-

політичного елемента, який є, напр., у Шевченка. Я міг би привести

ще новіші приклади, та мушу берегти папір і час.

Розкажу наочні факти. Років 3-4 назад довелось мені жити літом

в Савойській долині серед досить освічених французів. Між ними

один інженер був з Провансу, а другий — інспектор академії з Бре-

тані. Саме тоді паризька преса чимало писала про провансальських

патріотів «фелібрів», з приводу екскурсії, котру робили аматори в

Прованс, де в руїні амфітеатру паризькі актори грали трагедію

Софокла (по-французькому) і де потім приїжджі брали участь у пое-

тичних святах фелібрів. Парижани — народ до всього цікавий, а до

того серед літературної громади в Парижі має вплив симпатичний

романіст Доде, провансал (як і Золя) і приятель Фр. Містраля,

«короля фелібрів», так що парижани збігались навіть дивитись на

популярну процесію, досить дитячу, з «Тараскою» (змій, котрого вбив

коло Тараскону герой крайової легенди). Тим більше вони любувались

«південними літературними святами під південним небом». Але, як

звичайно, не обійшлось в пресі і без виступів проти південного «се-

паратизму».

В нашій вілледжіатурі під Монбланом читалась «Le Temps», котра

давала гарячі описи екскурсії пера Фр. Сарсе, звісного критика й при-

хильника «діалектів і patois». Довідавшись, що один з наших сожи-

телів по готелю провансаль, я зводив розмови на рух фелібрів, але

дістав відповідь, що це справа чисто поетична, святкова й глибоко в

щоденне життя не може й не мусить іти, бо інакше вона розділить

французів на дві нації. В суті це ж саме казав мені один із шефів

фелібрізму поет Руманіля, коли я був у нього в Авіньйоні в 1872 р.

Я завважав, що поки весь рух фелібрів буде обмежатись на поезіях,

доти він зостанеться гуртковим і поверховим.

«— Що робити? — питав Руманіля.— Писати популярно-наукові

книжки, виборчі маніфести, говорити по-провансальському на мі-

тингах і т. і., коли вже закон не позволя вам учити по-своєму в шко-

лах».— «Таке саме говорив нам один ваш компатріот»,— завважив

при цьому молодий фелібр, що був з нами.— «Хто такий?» — «Про-

фесор з Гельсінфорса». (Це був «фінноман», потім таке саме гово-

рив фелібрам імператор бразілійський, і слова його були приведені

в «Armana Provencau».) — «Знаєте,— сказав мені Руманіля після

одної такої розмови,— на це нам зважитись трудно, бо ми все-таки

французи (parce qu'apre tont nous sommes des Francais)».

Тепер фелібри пішли трохи дальше: трохи більше пишуть прозою,

Містраль навіть говорить про те, щоб пустили мову провансальську

в школу, але це все дуже слабе, коли порівняти навіть з працею і

змаганнями українофілів у Росії.

Коли я зачепив інспектора бретонця, то він мені з гордістю ска-

зав, що він хоч родився в Бретані, але мови бретонської не зна й не

хвалить не тільки щоб писати нею, а навіть того, що уряд піддержує

існування цеї мови тим, що дає вчителів народним школам із тамтеш-

ніх людей, котрі все-таки, бачачи, що діти не розуміють по-французь-

кому, обертаються до них хоч по-бретонському.

«Треба,— казав мій собесідник,— послати туди учителів чистих

французів, щоб слова не говорили бретонського, і тоді зразу справа

була б скінчена!» — «Ну,— кажу я,— треба вам узяти приклад з

нашого уряду, котрий навіть попів посила в Грузію таких, що слова

грузинського не знають, так що навіть тайна сповіді там відбувається

з драгоманом!» — «Справді? — спитав мій бретонець і, зрозумівши

в словах моїх іронію, прибавив зо сміхом: — А, це дуже вже сильно,

сповідь з драгоманом!» — «Правда,— сказав я,— але веде ще ради-

кальніше до «тріумфу національної мови над крайовими жаргонами».

Можу завірити, що 99 на 100 звичайних освічених французів ди-

виться на патуа, як мій бретонець-інспектор.

Не так давно моя родина купалась в океані в біскайському міс-

течку Гітарі, коло іспанської границі. Раз величенька компанія гостей

з різних провінцій Франції, різних професій, гуляючи коло містечка,

наткнулась на дітей і хотіла щось розпитати в них. Але діти нічого

не розуміли по-французькому, а гості не вміли ні слова біскайського.

Гості страшенно розсердились, а надто одна дама, котра вилаяла

дітей в дусі Конвента, доказуючи їм, що вони «французи і мусять

знати свою національну мову». На горе, діти не зрозуміли й цеї рації.

В усій компанії знайшлась тільки одна людина, котра доказувала, що

коли ми заїхали в біскайську землю, то ми мусимо й вивчитись біс-

кайської мови, а коли ні, то хоч терпіти, що біскайські діти нас не

розуміють. «И та бе — украинка!» Решта знала тільки одно: тут

Франція, вони французи, вони мусять говорити по-французькому!

Не диво, що єдина концесія від держави французької, яку дістали

недержавні «жаргони» в останні часи,— це розказ міністра пошт

(фелібра), щоб за телеграми провансальські й бретонські у Франції

платити не 15 сантимів за слово, а 5. Бачите, тепер всій Європі можна

посилати телеграми, на якій кому вгодно мові, навіть шифровані,

аби латинськими буквами та арабськими цифрами (я сам не раз поси-

лав і получав телеграми у Швейцарії й Франції російські й українські).

Всередині Франції тариф на телеграми, писані мовою французькою,

5 сант. за слово, за мови чужосторонні (langues etrangeres) — по

15с. От фелібри й підійшли до свого товариша, котрий став міністром

пошти, з тим, що мова провансальська не чужостороння, а теж фран-

цузька, крайова б то, і міністр підвів її під 5-ти сантимний тариф та

до компанії прибавив і бретонську! Фламандську, італьянську й біс-

кайську тоді забуто, і не знаю, чи потім хто добавив і їх чи, скоріш,

ні. Але Каткови в пресі французькій не пропустили протестувати й

проти такої концесії провансалам і бретонцям.

Найгірше у Франції стоїть справа недержавних мов через те, що

там вона мусить боротись не тільки з законами, а й з звичаями, в

котрих французька громада страшенно консервативна. Звісно, що

для французів легше змінити форму держави, ніж викинути зайву

букву в академічній орфографії. По часті мови нема в Європі більше

централістичної громади, як французька. В Германії такий Моммзен

так і ріже свої лекції гольштинським акцентом, і в шкільних книжках

побачите зразки провінціальних поезій Грота, Кобеля і т. і. В Іта-

лії ще більше вільності: там по провінціях є театри, де грають на

діалектах, і ніхто не боїться вимови, а то й розмови на діалекті.

Сам перший король єдиної Італії, умираючи, говорив до свого

сина по-п'ємонтському. (В Італії є курйозна мішанина партикуля-

ризма з унітаризмом. Напр., між офіцерами армії вважається за

добрий тон закидати по-п'ємонтському, бо кадри спільної італьян-

ської армії вийшли з П'ємонту і Віктор Еммануїл любив п'ємонт-

ську мову; на флоті закидать по-генуезькому.)

У французів все, що нагадує patois, висміюється. І цей дух

перейшов навіть у т. зв. французьку Швейцарію, де женевець буде

невдоволений, коли ви його назвете французом, і скаже вам: «я жене-

вець», і тут, же поправить дитину, коли вона скаже або вимовить

слово на лад женевського патуа. Водський кантон (Vaud-Waadt)

більшою своєю частиною належить властиво не до французької мови,

а до провансальської (lange d'oc) і має у себе поетів-лауреатів на збо-

рах фелібрів, але, борони Боже, щоб у школах кантону або в урядах

вживано хоч слово з кантонального патуа, а не з академічної фран-

цузької мови. Інше в німецькій Швейцарії, де хоч книжна й актова

мова все-таки neu-hoch-deutsch, та і в домі багатого бюргера, і в

шкільних розмовах, і на мітингах, і на Landsgemeinde почуєте різні

варіанти Schwitzer-Dütsch'a.

Останніми часами науковий фольклорний рух почав трохи зміня-

ти погляди французької громади на патуа (недавно стала виходити

спеціальна «revue de patois») паралельно тому, як і в адміністратив-

них порядках потроху вводиться децентралізація. Але, взявши на

увагу всі звички французької громади, питаєш себе, що швидше на-

стане: чи нові погляди підкопають державно-національний центра-

лізм, чи він заїсть в кінець недержавні мови й діалекти?

Ми розповіли докладніше про стан недержавних мов у світі фран-

цузькому, бо це річ цікава, а також через те, що наша громада на

диво мало зна цю справу. Приклад тому не тільки д. Баштовий з його

статтею в «Ділі», а навіть земці-українофіли, котрі в 1880 р. в Чер-

нігівській земській губернській раді промовляли за тим, щоб україн-

ську мову допустити в школу і покликувались на приклад Провансу

й Бретані!!! Признаюсь, що я прожив тоді кілька тижнів з холодом

коло серця, чекаючи, як такі аргументи перекине який катковець

показом на те, що у Франції ні в одній раді навіть ніхто й не писне

про те, щоб у школу пущено було яку мову, окрім державної французь-

кої. Далі про другі держави я буду говорити коротше.

Мені трохи чудно було розповідати в журналі австрійському

історію германізаційних заходів уряду німецько-австрійського проти

різних слов'янських і інших національностей держави. Та й російська

публіка мусить же щось знати про переслідування чеської мови після

білогорського бойовища (1620 р.), про германізаційні заходи уряду

Марії Терезії й Йосифа II, бо про те досить оповідається в

«Истории славянских литератур» Пипіна й Спасовича і почасти в

«Новой истории Австрии» Спасовича (по Шпрінгеру).

Я нагадаю коротенько про централістично-германізаторську полі-

тику М. Терезії й Йосифа II, бо в ній ясно видно систематичне наслі-

дування французької системи з її мішаниною державно-національного

централізму заходами дійсно просвітніми (Aufklärung), через що

система ця стає принадливішою й тим більше шкідливою. Нагадаю

тільки державно-централістичні інституції М. Терезії, закладені ще в

1747—49 р. (Hofrechnenkammer, K. k. vereinigte Hofkanzlei), герма-

нізаційний, хоч добрий в суті своїй на той час шкільний закон 1771 р.,

германізацію гімназій і празького університету, добру тим, що витіс-

нено латину, та не добру тим, що ніяка інша мова, окрім німецької, не

була завважена, та що дітей, що не знали німецької мови, навіть не ве-

лено було брати в гімназії; указ Йосифа II 1784 р. про заміну латини

німецькою мовою в офіціальних закладах Венгрії, без усякого права

для інших крайових мов і т. д.

Не може бути сумніву, що державно-національний централізм у

Росії з XVIII ст. наслідував Францію, Пруссію та Австрію. Звісно, під-

стави для того були й хатні: дикі — в національній виключності, котра

була в москалів, як і в усіх народів, і культурні — в релігійній нетоле-

ранції, котра мусила вкоренитись серед великорусів в часи боротьби з

татарами-мусульманами й поляками-католиками, що сіли було

в 1610—1613 рр. в самій Москві й поводились там не дуже-то толе-

рантно; нарешті — державні, бо й стара Московщина виробилась у

централізовану монархію й була свого роду Францією, тільки дикува-

тою. З усього, що нам писано про Московське царство XVI—XVII ст.,

б'є в ніс дух нетолеранції національно-релігійної серед вищих верстов

людності, хоч, з другого боку, навіть з самих намов духовенства московсь-

кого видно, що простіші москалі братались і женились з усякими «по-

ганими» — мусульманами, поганцями на Сході і дружили з «лютерами

й кальвінами» на р. Двіні, в Новгороді і т. і. Після Петра І, котрий

навіть офіціально підписувався по-голландському, ця м'якість велико-

русів перед чужими націями явно себе стала показувати, хоч, з друго-

го боку, рішуче централістична система політично-адміністративна,

котра склалась у Росії на старомосковській основі, але під видимим

упливом німців, мусила виробити й систематичний державно-націо-

нальний централізм. Зовсім рішуче він себе почина проявляти з часів

Катерини II, котра в 1764 р. написала знамениті слова в своїй інструк-

ції генер [альному] прокуророві кн. Вяземському: «Малая Россия,

Лифляндия и Финляндия (тоді невеличка східна частина теперішньої

Фінляндії) суть провинции, которые правятся конфирмованными им

привилегиями; нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма неприс-

тойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с

ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно

назвать с достоверностию — глупостию. Сии провинции, также и

Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб

они обрусели и перестали бы смотреть, как волки к лесу. К тому при-

ступ весьма легкий, если разумные люди избранны будут начальника-

ми в тех провинциях; когда же в Малоросии гетмана не будет, то дол-

жно стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, не токмо б персона

какая была произведена в оное достоинство».

Тільки ж і ці слова Катерини, про котру треба пам'ятати, що вона

була все-таки німкенею на російському престолі, мали смисл більше

політично-адміністративний, ніж національний. І після Катерини II

централізм у Росії був більше державним, ніж національним, аж до

самих 1863—1866 рр. В перший раз проявився рішуче централізм

національний у Росії після польського повстання 1863 р., коли Кат-

ков виголосив характерні слова: «Чому ми не мусимо й не можемо

робити того в Польщі, що Франція робить в Ельзасі, а Пруссія —

в Познані?»

В словах цих ясно видно, що обрусеніє не є система, котра витіка з

духу національного великорусів або з спеціально російського держав-

ного грунту, а є, принаймні на добру частину, наслідуванням певної

фази всеєвропейської державної політики. Специфічно російським

елементом в теперішній системі обрусенія можна вважати певну бру-

тальність, котра проявляється, напр., в повертанні уніатів на право-

славіє або в забороні української літератури. Та й така брутальність

видається російським специфіком тільки для нашого XIX ст., бо

в XVII—XVIII ст. відносини Людовіка XIV до гугенотів або англійсь-

кого уряду до гірських шотландців були ще більше брутальні. Та навіть

тепер, коли порівняємо відносини російського абсолютного, тобто

тепер архаїчного, уряду до уніатів і українців з відносинами конститу-

ційного венгерського уряду до словаків, то ще хтозна-кому треба буде

видати премію на конкурсі брутальності. Ми мусили б спеціальніше

оглянути відносини російського державно-національного централізму

до національності української, але ця справа потребує цілого тому,

щоб бути виясненою. Скажемо найкоротше тільки для того, щоб нас

не докорили, що ми обминули найцікавіший для галичан-українців

вік історії системи обрусенія.

Основу для централізму національного й тут, як інде, робить

централізм державний, політично-адміністративний. Певне, lex Juse-

hovicia 1876 р. можлива тільки через те, що нема ніяких політич-

но -адміністративних інституцій, котрі б стояли на дорозі між петер-

бурзьким бюрократизмом і Україною. В XVII ст. Україна мала такі ін-

ституції в козацькій Гетьманщині. Московський уряд почав з того, що

обрізав ті інституції. Тільки ж не треба забувати, що Україна стратила

свою політичну автономію принаймні на половину через самих синів

своїх. Вже в перші роки після злуки з Москвою чернь посполита й ко-

зацька з самим Запорожжям, міщани й частина духовенства, держа-

чись монархічних ідеалів, ішли проти автономних тенденцій козацької

старшини й вищого духовенства і підрізали ті тенденції між 1657 і

1663 рр. Потім міщани, запорожці й почасти посполита чернь, скушту-

вавши боярського уряду, почали зміняти думки, але вже запізно, та й

дійшла до ліберального ідеалу, свідомого себе, хіба частина запорож-

ців (К. Гордієнко і т. і.); коли тим часом старшина козацька, повер-

таючись у панство, за Самойловича й Мазепи, сама підбурювала Моск-

ву проти запорожців. Коли Мазепа піднявся проти царя, тоді він і

частина старшини козацької попробували зійтися з Запорожжям, але

знову запізно. Тим часом самі порядки Гетьманщини, прилагоджені

більше до вояцького, ніж до мирнодержавного життя (бо при них не

тільки поспільство й міщани, але навіть шляхта, яко така, не мала

політичного права), застаріли так, що український автономізм, прояв-

ляючися за часів Катерини II, перед смертю Гетьманщини й Запорож-

жя був настільки архаїчний і по своїй формі, так мало подібний до

всеєвропейського лібералізму того часу, що міг тільки дати урядові

петербурзькому привід хутніше скасувати українсько-козацькі поряд-

ки. Великого жалю те скасування на Україні не викликало, надто

скасування Гетьманщини, про котре, напр., ми не маємо ні одної пісні.

В простому народі скасування Запорожжя, очевидячки, визвало жаль,

котрий видно по великому числі пісень, та провідною думкою в них іде

жаль не за автономією козацькою, а за те, що «степи подаровано ге-

нералам», тобто думка не національно-політична, а соціальна. Так са-

мо і в освічених українців, коли виявився літературний протест проти

політики Катерини II, то не з приводу автономії козацької, а з при-

воду кріпацтва, що завела Катерина II (ода Капніста, писана по-ро-

сійському). Коли політика Катерини до України чим відміняється від

політики сучасних їй державних централістів в Європі, так це власне в

заведенню у нас кріпацтва тоді саме, як європейські державні центра-

лісти, котрих наслідувала Катерина II, хоч касували автономію клас і

провінцій, так вменшували кріпацтво. Тільки ж треба пам'ятати, що в

цьому Катерина II тільки вивершила й припечатала політику, яку про-

водила вся козацька старшина українська, починаючи з самих часів

Богдана Хмельницького,— москвофіли, як і автономісти, і ще незвіс-

но, хто з них більше. В документах, що можна вважати за maximum

автономізму серед козацько-українського панства за часів Катерини II

і в котрих можна бачити навіть сліди впливу на те панство сучасних

європейських політично-ліберальних думок, а власне в просьбі «о вос-

становлении разных старинных прав Малороссии», поданій в 1764 р.,

а також в промові одного українського шляхтича «о поправлений

состояния Малороссии», певне, сказаній тоді ж, найвиразніше про-

ситься «самовольный мало российских мужиков переход (которий ро-

биться) в силу прав малороссийских впредь навсегда пресечь»

(«Киев[ская] старина», 1883, июнь, 343; 1882, октябрь, 124). Звер-

таємо увагу ще й на те, що ці автономістичні документи писано зов-

сім не по-українському, а на добрій тодішній офіціальній російській

мові, вже досить повеликорусеній. Подібною ж мовою писаний і

українсько-патріотичний діалог «Разговор Великороссии с Малорос-

сией» («Киев[ская] старина», 1882, II, 325 і далі), писаний в половині

XVIII ст.

В новішій нашій інтелігенції деякі спомини про стару козацьку

автономію прив'язуються до тенденцій європейського лібералізму, але

майже так само, як зовсім уже археологічні спогади про ще старіші

городські віча. І всі такі спомини далеко менше вбирають у себе новий

лібералізм, ніж спогади про Земські собори Московського царства

або всеросійську Катеринину Комісію 1767 р. (Нагадаємо адреси

земств українських в 1878—1881 рр.)

Національно-культурний автономізм український теж пропав на

добру частину через недбалість і добру волю самих українців. До са-

мих часів Катерини II, коли шкільні книжки українського видання

став заміняти московськими та петербурзькими українець же, київсь-

кий митрополит Миславський, великоруський уряд не робив нічого

для культурної денаціоналізації українців. (Не треба думати, що

книжки, котрі виганяв Миславський, були народно-українські: то була

церковнослов'янщина з приміткою українщини.) Навпаки, українські

архієреї, учителі й т. п. могли обукраїнювати Москву, скільки б хотіли.

І дійсно, містерії київської композиції грали семінаристи навіть у Си-

біру {4-3}, Мазепа писав до Меншикова по-українському, і сам Петро І

говорив у Білій Русі та в Галичині по-українському. Лихо наше було в

тому, що наш освітній рух XVI ст., на котрому видно було вплив євро-

пейського відродження наук і реформації, не вигорів через Берес-

тейську унію й визвану нею православно-козацьку реакцію, котра дала

в нашому письменстві XVII ст. перевагу церковнослов'янсько-русь-

кому макаронізму над елементом народним. Через те наші письменни-

ки XVII ст. не чули різниці своєї мови від письменської мови мос-

ковської, також по-своєму макаронічної. А коли ця остання за часи

Петра Великого стала органом розширеної державної культури, з до-

сить сильним для тодішньої Східної Європи процентом світських євро-

пейських інтересів, то московсько-петербурзька література, котру ви-

робляти помагали за Петра В [еликого] й українці, стала ширшою й

живішою, ніж тодішня українська, й потягла до себе й наших людей,

котрі дивились на неї не як на чужу, а як на свою, й незамітно почи-

нали всвоювати і її мову. (Див. між іншим дневники українців з

XVIII ст., що друкуються в «Киевск[ой] стар[ине]»). Ми боїмось

пускатись тут у розмову про справу, котра потребує ще спеціальних

студій, але не можемо проминути зовсім одного боку питання про

відносини культури на Україні і в Москві в кінці XVII і в початок

XVIII ст. Треба бути дуже обережним з такими словами,як ті, що Мос-

ква тоді була зовсім дика та що українці й занесли до неї культуру,—

фрази, котрими рясує, напр., «Історія руської літератури» д. Огоновсь-

кого, котрий, очевидно, не дав собі труду познайомитися з історією

письменства й культури на Московщині навіть по загальних працях, як

Галахова, Порфир'єва і т. і. Безперечно, взагалі культура стояла в

XVII ст. нижче в Московщині, ніж на Україні, і українці багато послу-

жились тоді московській культурі. Тільки ж зовсім уже дикою Мос-

ковщина не була; в ній, напр., зоставалось дещо з культури старих

городів, як Новгород, Псков і др. А до того нові культурні впливи йшли

Дата добавления: 2015-05-26