Слідами Шевченка 2 страница

Марко Вовчок. Із-посеред письменників 60-х років вибилися силою свого таланту, поруч із Пантелеймоном Кулішем, Марко Вовчок і Юрій Федькович (на Буковині). В 1857 р. заходом П. Куліша з’явився перший том «Народних оповідань» Марка Вовчка. Під тим псевдонімом заховалася Марія з Вілінських Марковичева (1834 — 1907) — дружина члена Кирило-Мефодіївського братства Опанаса Марковича. Місце її народження невідоме. Походила з української поміщицької родини, що оселилася в Орловській губернії в Росії; виховувалася в Харкові. В Орлі познайомилася з Марковичем, що саме там проживав на засланні за свою участь у змаганнях Кирило-Мефодіївського братства, і вийшла за нього заміж. Від нього перейняла його ідеологію, його любов до української мови та його захоплення етнографічними студіями. Проживаючи разом із чоловіком в українських містах Чернігові, Києві й Немирові, прислухалася вона до української мови, вивчала її, пильно записуючи народні слова й вислови, та опанувала її так, що навіть Шевченка дивувала красою й багатством свого вислову. «Випила вона весь сік і запах українських цвітів», — як гарно висловився Куліш.

Хоч Куліш і знав, що вона була авторкою «Народних оповідань», все-таки сам спричинився до помилкового погляду, який довго й уперто втримувався в істориків українського письменства, немовби то під псевдонім Марка Вовчка підходила спільна літературна праця Марії та її чоловіка Опанаса, бо «вони удвох писали оповідання». Так писав він у листі до історика українського письменства Омеляна Огоновського. Згодом виринули навіть такі кривдячі письменницю погляди, що вона загарбала для себе славу, яка належала тільки Опанасові. Ці помилкові погляди розвіяв дослідник Василь Доманицький, який з усією певністю показав на основі листів Марії Марковичевої та на основі її автографів, що тільки вона була авторкою оповідань. Краще володіла пером, ніж її чоловік, мала ніжніше розуміння й відчуття краси й не кидала пера навіть тоді, коли жила окремо від чоловіка, втішаючись славою та визнанням із боку європейських літературних кіл. По смерті Опанаса Марковичева вийшла заміж за дідича Лобача-Жученка й проживала на Кавказі.

У своїх оповіданнях Марія Марковичева дала яскраві, жахливі трагічною правдою малюнку образи кріпацького безталання. Ставлячи перед очі усього громадянства оці малюнки соромного поневолення людини, піднесла вона голосний клич проти понижування людської гідності, проти безглуздя кріпаччини. В тому її головна заслуга. Її оповідання здобули собі широкого розголосу, ще більше тоді, коли російський письменник Тургенєв переклав їх на російську мову. Дуже високо цінив талант Марковичевої Тарас Шевченко, що після повороту із заслання в окремій поезії «Марку Вовчку» назвав її «молодою силою», «кротким пророком» та «обличителем жестоких людей неситих». Шевченко пише у згаданому поетичному творі, що, блукаючи понад Уралом, благав Господа, «щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало», після чого каже:

...І виблагав! Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій,

Моя ти зоренько святая,

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє! І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову,

І думу вольную — о доле,

Пророче наш, моя ти доне!

Твоєю думою назву.

Кріпацьке лихоліття лягло в основу прекрасного оповідання «Інститутка», в якому авторка глибоко ввійшла в суть кріпацтва. Все оповідання про гірку долю кріпачки Устини та панського насильства над кріпаками вложила своїм улюбленим способом в уста самої Устини. В оповіданні «Інститутка» письменниця звернула увагу на хибну систему виховання дівчат в інститутах, де вони ані не отримували глибшої освіти, ані не засвоювали тривкіших моральних та етичних засад.

Образ кріпацького безталання виступає ще сильніше в оповіданні «Козачка», в якому вільна козачка, виходячи заміж за кріпака, добровільно кладе на себе ярмо кріпаччини, що нівечить її молодість, вроду, силу й заганяє до могили.

Зміст «Козачки». По смерті батьків вільна козачка Олеся віддається за кріпака Івана Золотаренка й переноситься у двір. Там відчуває вона весь тягар кріпацької неволі. Пан забирає з собою Івана до Москви, де він помирає. Двох синів Олесі виправляють до міста з паничами. Олеся залишається з наймолодшим сином Тимком. Знеможена важкою працею, задавлена тяжкою розпукою, сходить вона передчасно з горя й смутку до могили. «А пані така, що й поховати добре не хотіла, не те пом’янути. Двірські люди самі й пом’янули й поховали нещасну...»

Кріпаччина також дала Марку Вовчку тему до інших оповідань, таких як «Ледащиця», «Викуп», «Горпина». «Здається, — характеризує Марковичева оцю болючу суспільну рану, — що в хуторі тихо й мирно... Цвіте хутір і зеленіє. Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось. Люди прокидались і лягали, плачучи, проклинаючи...»

В оповіданні «Два сини» торкнулася Марковичева також салдатчини. Головну увагу звернула на переживання матері, якій силоміць забрано до війська обох синів, — на її радощі, її гордощі, її надії. У війську один із синів згинув. Другий повернувся до старої матері з поторганим здоров’ям, недугуючи на те, щоб також у короткому часі зійти в могилу. Авторка вложила оповідання в уста нещасної матері, яка так втішалася колись пустотливим Андрійком та задумливим Васильком, коли вони ще були дітьми, потім парубками, а потім полишилася сама зі своїм горем, доживаючи віку. «Живу, — кінчає мати своє оповідання, — дивлюся, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю; якось туманію, наче жива у землю входжу».

По знесенні кріпацтва письменниця могла перейти до інших тем. В оповіданні «Сестра» дала добрий приклад посвяти для рідні. По смерті мужа молода вдовиця переноситься до брата, де їй доводиться терпіти примхи, докори та лайку своєї братової. Щоб оминути сварку та колотнечу, йде до служби і всі зароблені гроші передає братові. Високий приклад посвяти для ідеї любові до рідного краю є темою оповідання «Маруся». Дещо слабшими є ті оповідання Марка Вовчка, в яких вона намагається розвинути психологічні проблеми («Кармелюк», «Від себе не втечеш»).

Оповідання «Кармелюк» Марковичева писала на чужині, використовуючи народні перекази та пісні про розбишаку Івана Кармелюка, що з любові до покривджених, у намаганні полегшити їм долю стає месником їхніх кривд. «Смільчака такого, такого красеня й розумниці, як цей хлопчик вдався, пошукати треба було у світі». Коли Кармелюк зачав по селах їздити та з чужими людьми знатися, став він сумний та мовчазний. Коли мати запитала, чому він сумний, він відповів: «Скрізь, де не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих. От що мою душу розриває, от що моє серце розшарпує». Одружився Кармелюк, втих його біль, але тільки на часок. Знову засумував і з хати почав утікати. Аж ось рознеслася чутка про розбійників у Чорному лісі. «Справді, чудні та небувалі були ці розбійники, що з’явилися, і чудний і небувалий вони тепер розбій правили, що попадався їм багач у руки, вони його оббирали, попадався вбогий, вони його наділяли; ніколи не забивали, не різали. Теж чудний та дивний їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимовлена, що не можна словом розказати, ані описати, та сили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте...»

«Народні оповідання» Марка Вовчка мають велику ціну. На це складаються глибокий, поважний їхній зміст, мистецька форма, прегарна мова, короткий, як скло, чистий спосіб оповідання. Марко Вовчок усім серцем співчуває людській недолі; тихим смутком сумує над горюванням нещасних кріпаків, радіє їхніми хвилевими радощами. Вірними, реальними описами цього пекла кріпацького поневолення змагає Марко Вовчок до зміни, до переустрою суспільного життя. І саме в тому велика ідейна цінність її оповідань. Сердешне тепло, яким навіяні образи недолі Устини («Інститутка») та інших жінок в оповіданнях Марка Вовчка, надають їм окремого чару. Гарно охарактеризував літературну творчість Марка Вовчка Федькович, що висловився про неї такими словами: «Як нема у нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, так нема зіроньки, як Марковичка».

Ганна Барвінок. Оповідання Марка Вовчка відбилися сильним впливом у творах деяких пізніших українських письменників. Слідний він у першу чергу в літературній творчості Олександри Кулішевої, що відома під псевдонімом Ганна Барвінок.

Походила вона з роду Білозерських. Народилася в батьківському хуторі Мотронівка в 1828 р. Була донькою чернігівського землевласника, сестрою редактора «Основи» Василя Білозерського, дружиною П. Куліша. З її життя помітна та обставина, що, захоплена піснями Тараса Шевченка, яких він співав на її весіллі, пожертвувала все своє віно, щоб молодий поет міг за кордоном доповнити й поширити свою освіту. Її характерність, гарна вдача виявилися також у хвилині, коли Куліша досягнула кара заслання. Разом із ним виїхала вона до Тули й старалася влегшити йому життя. Вмів це оцінити Куліш. Присвячуючи їй свою історичну поему «Маруся Богуславка», назвав він її своїм «духом світлокрилим» і говорив:

Ні, не на землі, не нам тебе благословляти,

Пречисту в помислах, у задумах величну!

Не знаєм, як тебе, яким ім’ям назвати

На пам’ять між людьми, на шану віковічну...

На літературне поле Ганна Барвінок виступила в Кулішевій «Хаті» з оповіданнями «Лихо не без добра», «Восени літо». Потім пішов ряд інших оповідань. Деякі з них мають характер вірних і безпосередніх етнографічних записок. Головну увагу присвятила вона образкам жіночої недолі, наслідком чого Куліш назвав її «поетом жіночого горя».

З-поміж оповідань Ганни Барвінок помітніші «Русалка», «Не було добра змалку, не буде до останку», «Домонтар», «Вірна пара», «Хатнє лихо». В них можна зустрітися з правдивими образками народного побуту та з цікавими постатями селянського світу.

Олекса Стороженко. Коли в оповіданнях Марка Вовчка та Ганни Барвінок знайшли свій вираз більш соціальні умови життя, оповідання Олекси Стороженка мають більш етнографічний характер, причому автор знову вдаряє в них у давній гумористичний тон та вповиває їх серпанком буйної фантастики. Перші оповідання Стороженка з’явилися в петербурзькій «Основі». Їх автор походив із стародавнього козацького роду. Його предки були полковниками й сотниками і придбали собі села в Полтавщині. Там він і народився в 1805 р. Молоді літа провів поза рідним краєм. Виховувався у військовій школі в Петербурзі, потім поступив на військову службу. Коли його полк було перенесено на Поділля, їздив він часто по Україні за закупном коней і при цій нагоді залюбки слухав оповідань старих людей про старовину. Так, у Катеринославщині познайомився з 96-літнім запорожцем Микитою Коржем, що оповідав йому про події з останніх часів Запоріжжя. В 1829 р. Стороженко брав участь у війні з Туреччиною, під час якої дістав рану. Після того звільнився з військової служби й служив по урядах. Останні роки життя провів на своїм невеличкім хуторі в Горішині, де розкошував серед прекрасної природи та розвів буйний сад. Помер у 1874 р.

Стороженко був не тільки талановитим письменником, але також музикою, рисівником та різьбарем. Писав також російською мовою. Всі його українські оповідання, до яких він брав теми безпосередньо з усної народної творчості, визначаються великою красою й чистотою мови. В деяких із них Стороженко сягав буйною уявою в минулі часи. Гумористичні оповідання, як «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Два брати», «Жонатий чорт», «Дурень», «Вивів дядька на сухеньке», мають сильний етнографічно-реалістичний характер. Буйну уяву виказав Стороженко у своїх історичних оповіданнях: «Дорош», «Матусине благословення», «Кіндрат Бубненко Швидкий», «Спомини Микити Коржа». Найбільший розголос здобуло собі історичне оповідання «Марко Проклятий».

Марко Проклятий — це вічний скиталець, що мусить до кінця світу покутувати за свої страшні гріхи. Його батько одружився був із черкешенкою, що товаришила йому в його походах, а свого маленького сина годувала кров’ю пташенят. Це й було причиною того, що Марко став лютим, жадним крові. Він убиває свою колишню суджену за те, що в часі його неприсутності вийшла заміж, убиває її чоловіка, потім свою сестру й матір. За ці жахливі злочини проклинає його дух батька. Він мусить постійно носити із собою важку торбу, яку тільки він один завдяки своїй нелюдській силі може підняти. В торбі носить він голови вбитої ним матері й сестри. Марко намагається відібрати собі життя. Але це йому не вдається; його торба стає ще важчою. Перестане він томитися й товктися аж тоді, коли з любові до добра робитиме добрі діла. В своїй мандрівці заходить він у Галичину й за допомогою баби Яги дістається до пекла. Але й там його не приймають. У часах козацько-польських війн віддає Марко услуги козацтву.

Рівнобіжно до історії Марка розвиває Стороженко в оповіданні ще другу історію, а саме історію козацького провідника Кобзи Павлюги, оповідаючи про його романтичне кохання до княгині Четвертинської.

Велика заслуга Стороженка в тому, що він зібрав усі народні перекази про Марка й передав їх у поетичній формі. Артемовський-Гулак, прочитавши на старості літ «поему» (так назвав Стороженко своє оповідання), написав власною рукою на ньому: «Зроду кращого не читав і читати не буду».

Леонід Глібов. За добрим прикладом «українофілів», що згуртувалися при петербурзькій «Основі» Василя Білозерського, пішов у Чернігові Леонід Глібов (1827 — 1893), який у 1861 п. за допомогою Номиса, Куліша й Кониського розпочав видавати «Чернігівський Листок».

Леонід Глібов — поруч Євгена Гребінки — другий визначний український байкописець. Народився у Веселім Подолі в Полтавщині, де його батько завідував кінськими табунами в посілості Гаврила Родзянки. По скінченні Полтавської гімназії та Ніжинського ліцею був учителем історії та географії в Чернігові. Усунений з цього становища за діяльність на користь української культури, бідував тяжко, аж поки отримав становище управителя друкарні в Чернігові.

Літературна діяльність Глібова складається з чотирьох окремих родів: лірики, байок, приповісток для дітей, драматичного твору «До мирового».

Головним полем літературної діяльності Глібова є лірика й байка. В його ліричних поезіях настрій сумний, елегійний. Поет лине тужними згадками до тихих хвилин минулого щастя («Вечір»), іншим разом сумує за безповоротною молодістю. Глибокий жаль вчувається в його словах, коли він звертається до річки:

До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна,

Лиш... молодість не вернеться,

Не вернеться вона

(«Журба»)

Ніжним почуванням, сердешним ліричним настроєм навіяні також байки Глібова. Хоч теми брав він здебільшого в інших поетів (у першу чергу в російського байкописця Крилова), вмів їх — може, дещо в меншій мірі, як його попередник Гребінка — зактуалізувати, нагнути до сучасних йому обставин українського життя й надати їм своєрідного українського забарвлення. Ніжна вдача Глібова не дозволила йому вдаряти в людей гострим вістрям колючої сатири. Байки Глібова — це радніше лагідні, батьківські упімнення доброї людини, що вміє вибачити людям їхні хиби. Він тільки з любові до них докоряє їм за неробство («Бджола і мухи»), за незгідливість у громадянській праці («Лебідь, щука і рак»), за насилля над ближнім («Вовк та ягня»), за хабарництво («Лисиця і ховрах»), за наклепництво («Прохожі та собаки»), за самохвальбу («Синиця»), за гордість («Жаба і віл»). Цікаво й гарно розвинув Глібов думку про потребу праці для рідного краю в байці «Бджола та мухи».

Хтось наговорив мухам, що на чужині краще людям живеться. Стали вони думати й радити над тим, щоб покинути Україну й помандрувати на чужину, «аж до веселих тих країн, де доля кращая вітає». Хотіли вони намовити до свого наміру і бджолу, але ця не схотіла.

«Шкода, — сказала вона. —

Я рідну Україну

Не проміняю за чужину...

Мені шаноба скрізь була,

Бо я без діла не тиняюсь...»

Гарно виходять також у байках Глібова українські краєвиди. Ось у байці «Шелестуни» йде суперечка між листками-шелестунами та коренями явора про те, хто з них важніший, причім Глібов говорить про роль окремих верств народу в громадянському житті. Шелестуни хваляться перед вітром:

«Якби не ми з тобою шелестіли,

То хто б долину звеселяв,

І з ким би ти тут, вітрику наш милий,

Гуляючи любенько, жартував?

Що б тут було без нас? Краса якая?

Бур’ян та осока;

Була б долинонька, неначе пустка тая,

А подивись, тепер вона яка!

До нас зозуленька у гості прилітає

І весело кує, як в тихому кутку;

Вівчарик на сопілку грає

Під явором у холодку;

Співає соловей, неначе у садочку,

А серед ночі, в тихий час,

Тут мавочки гуляють у таночку

І ясний місяць дивиться на нас...»

Лагідний, ніжний тон мають також його віршовані приказки та загадки, що їх він уміщував на сторінках львівського дитячого часопису «Дзвінок». Підписувався під ними Глібов псевдонімом «Дідусь Кенир» і здобув собі ними любов та прихильність української дітвори.

Степан Руданський. Силу глибокого ніжного почування та поруч із тим бистрий дотеп та щирий гумор вложив у свої поетичні твори Степан Руданський. Відзначався він безсумнівним великим поетичним талантом, якого не мав можливості виявити в усій повноті.

Степан Руданський (1833 — 1873) народився на російському Поділлі в селі Хомутинці, неподалік від Бердичева, де його батько був священиком. Вчився в шаргородській парохіальній школі, потім — у духовній семінарії в Кам’янці-Подільськім. Уже в кам’янець-подільській добі його життя зарисувалося непорозуміння між ним і батьком, бо батько нерадим оком дививсь на те, як син захоплювавсь українською народною мовою, українськими піснями та хилився серцем до простолюддя. Розрив настав у 1856 р., коли Степан вписався до медичного факультету Петербурзького університету. В цій другій — петербурзькій — добі розвинув Руданський живу поетичну творчість. Хоч довелось поетові проживати серед великих злиднів — голоду й холоду, талант його розвинувся в повній силі. В 1861 р. покінчив поет медичний відділ і виїхав до Ялти, в Крим. Тяжка лікарська праця, безвідрадні обставини життя, трагізм недібраного подружжя підірвали його слабке здоров’я й передчасно загнали до могили, хоч він не дожив ще й сорокового року життя. В безнадійному смутку відгукнувся поет у передсмертних поезіях:

На могилі не заплаче

Ніхто по мені.

Хіба чорний крук закряче,

Чорна хмаронька заплаче

Дощем по мені...

Руданський полишив по собі добру пам’ять серед бідних людей, до яких хилився серцем та яким допомагав щиро, безкорисливо, з посвятою.

Літературну діяльність Руданський розпочав у кам’янець-подільській добі баладами («Вечорниці») в романтичному стилі. Найживішу оригінальну діяльність виявив у петербурзькій добі, натомість у кримській добі займався головно перекладами чужих творів. За життя поета мало з його творів з’явилося друком. Лише по його смерті пощастило Олені Пчілці, Василеві Лукичеві, Франкові, Комареві й Кримському зібрати його розсипані перлини. Загальновідомий Руданський як автор «співомовок», коротких жартів, дотепів, приказок, сміховинок про жидів, панів, циган, поляків, москалів, що їх зачерпнув він по більшій часті з уст народу. Всі вони відзначаються бистрим, гнучким дотепом та щирим гумором. Ними, як штучним засобом, розважав себе Руданський у безвідрадних хвилинах життя. Завдяки своєму веселому настроєві й легкій принадній формі здобули вони собі широкі кола читачів. Такі цікаві й свіжі історії, як, наприклад, про того мужика, що не став дяком, бо не купив окулярів («Окуляри»), чи про того цигана, що їв хрін тому, бо за нього заплатив гроші («Циган із хроном»), чи про того батька, що казав синові в церкві свистіти («Чи голосна церква»), чи про того запорожця, що ставав із рабином до дискусії, — ніколи не втратять своєї принади.

Одначе, крім веселих «співомовок», писав Руданський і ліричні поезії, повні тонких почувань, глибокої туги, гнітючого смутку, торкаючися в них не тільки своїх власних переживань («Ти не моя, дівчино дорогая», «Студент», «Голе моє поле»), але також і суспільного й громадського життя («Наука», «Гей, гей, воли...»). Був він також автором більших історичних поем («Мазепа», «Скоропада», «Полуботок», «Віщий Олег», «Велямін», «Апостол», «Мініх», «Цар Соловей»). З його перекладів найцінніші — переклад «Слова о полку Ігоревім» (під назвою «Ігор Сіверський») та переклад Гомерової «Іліади», написаний свобідним, відмінним від оригіналу розміром (під назвою «Омирова Ільйонянка»). Пробував пера і на полі драматичної творчості й написав драму «Чумаки».

Виїмковим оптимізмом, вірою в успішність праці на народній ниві для ширшого загалу відзначається поезія Руданського «Та гей, бики!..»:

Та гей, бики! Чого ж ви стали?

Чи поле страшно заросло?

Чи леміша іржа поїла,

Чи затупилось чересло?

Вперед, бики! Бадилля зсохло,

Самі валяться будяки,

А чересло, леміш новії...

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Ломіть бадилля,

Ломіть його, валіть на прах,

Нехай не буде того зілля

На наших батьківських полях.

А чересло моє із ліва,

Леміш із правої руки

Зітнуть і корінь того зілля...

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зоремо поле,

Посієм яреє зерно,

А спаде дощик незабаром,

В землі пробудиться воно.

Пробудиться і на світ гляне,

І як дівочії вінки

Зазеленіють наші ниви...

Чого ж ви стали? Гей, бики!

Та гей, бики! Зерно поспіє,

Обіллє золотом поля,

І потече ізнову медом

І молоком свята земля.

І все мине, що гірко було,

Настануть давнії роки...

Чого ж ви стали, мої діти?

Пора настала! Гей, бики!

«Люборацькі» Анатоля Свидницького. Подібно трагічною, як життєва доля Степана Руданського, була також доля дуже талановитого письменника Анатоля Свидницького (1834 — 1871). Скоро зійшов він у могилу і скоро про нього забули. Коли в 1885 р. Франко хотів видати його повість, то звернувся в листі до Кониського з такими словами прохання: «Напишіть, ради Бога святого, хоч яку звісточку про Свидницького, автора „Люборацьких“. Чи він живе, чи ні і що він за один?»

Свидницький здобув собі ім’я повістю «Люборацькі», що з’явилася друком тільки через двадцять і пять літ після смерті автора. В повісті Свидницький дав цікавий, із мистецьким реалізмом виведений образ стародавнього побуту українського духовенства та показав, як молоде покоління, котре вийшло з того середовища, під впливом російської (Антосьо Люборацький) та польської школи (Мася) відбивалося від свого ґрунту. У хлопців витворювався російський бюрократичний нахил, у дівчат — шляхотська погорда до селянства.

Повість Свидницького «Люборацькі», що своєю темою та характером нагадує повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» і «Причепу», має безсумнівну літературну ціну. Автор виявив у ній вмілість обсервації життєвих явищ та постатей, дав ряд вірних, викінчених образків із побуту, виказав почуття міри й такту, промовив своїм власним, окремим, зв’язким, місцями дотепним стилем. Крім повісті «Люборацькі», він залишив 17 оповідань, в яких торкнувся селянського та священицького життя.

Громада письменників-«народовців». Із-поміж письменників Галицької України визначився в 60-х роках у першу чергу Федір Заревич, редактор «Вечерниць», автор оповідань, драми «Бондарівна» та повісті «Хлопська дитина». В повісті «Хлопська дитина» Заревич дав образ пробудження галицьких українців у 1848 р. Героєм повісті є Степан — «хлопська дитина», що завдяки добрим людям здобуває освіту та стає адвокатом, оборонцем селян. На дорозі його особистого щастя, подружжя з Ганею, стає опікун Гані, священик-аристократ о. Євстахій. Але приходить 1848 р. Під впливом великих подій о. Євстахій змінює свої погляди, стає демократом і погоджується на вінчання Степана з Ганею.

При «Вечерницях» разом із Заревичем працював Ксенофонт Климкович, який уже як учень Станіславської гімназії писав поезії. Там заснував він серед шкільної молоді літературний гурток «Руський Гелікон». Був редактором «Мети» та «Руської Читальні». В останньому видавництві вміщував переклади з чужих мов. У «Руській Читальні» вийшли повість Гребінки «Чайковський», збірка оповідань Миколи Гоголя «Вечори на хуторі» та драми Корженьовського. На короткий час Климкович спроневірився народному прапорові й дав себе затягнути до редакції «Славянської Зорі», яка виходила у Відні. З нагоди ювілею тисячоліття постання першої Української держави написав поему «Великі роковини», в якій дав вислів радості, що серед українського народу пробудилася національна свідомість, що Придністрянська й Придніпрянська Україна — дві рідні сестри.

Крім оригінальних творів, Климкович дав багато перекладів. З його перекладів на українську мову заслуговує на увагу переклад першої пісні Гомерової «Іліади», а на німецьку — переклад Шевченкових творів.

Безсумнівний ліричний талант слідний у поезіях Володимира Шашкевича. Захоплений ідеями свого батька, начитаний у творах європейського письменства, він умів внести у працю молодих ідеалістів 60-х років багато щирого запалу. Був одним із редакторів «Вечерниць», потім — «Русалки». Крім сумних ліричних поезій, повних скарги на бездольне життя, що зложилися на збірку «Зільник», писав також драматичні твори — «Сила любові», «Тимко Хмельницький» — та оповідання («Пімста і великодушіє»).

Епічним поетом був Євген Згарський. Написав дві більші поеми — «Святий вечір» та «Маруся Богуславка».

Дуже оригінальним письменником у 60-х роках був Павлин Свєнціцький, що під українськими творами підписувався псевдонімами «Данило Лозовський», «Павло Свій», під польськими — «Стахурський». Походив із польського роду. Брав визначну участь у київському «хлопоманському» руху. Після невдачі польського повстання 1863 р. перенісся в Галичину. Тут брав найперше участь у виставах українських і польських театральних дружин, потім отримав місце вчителя в українській академічній гімназії у Львові. Як учитель викладав українську літературу — з любов’ю до предмету, прегарною мовою. Ідеєю його життя було довести до порозуміння між українським народом і польським на основах рівноправності обох народів з метою успішної боротьби з Москвою. Тій ідеї присвятив усе життя. Ширив її серед польського громадянства в окремім видавництві «Sioło» (pismo zbiorowe, poświęcone rheczom ukraińsko-ruskim y 1866 p.), де вміщував латинською азбукою найкращі твори української літератури.

Свєнціцький збагатив драматичне українське письменство рядом перекладів і переробок та оригінальною комедією «Міщанка». Ім’я в українській літературі здобув собі легкими та принадними байками, які видав під псевдонімом Павло Свій та які здобули собі широку популярність («Дід і камінь», «Дід і смерть»). Писав також польською мовою повісті і драми, беручи до них теми з українського життя та йдучи слідами поетів «української школи».

Коли в 1867 р. з причини виїзду Якова Головацького до Росії опорожнилася кафедра української мови у Львівському університеті, Павлин Свєнціцький був одним із кандидатів на опорожнену посаду. Одначе отримав її Омелян Огоновський. Перед тим, як отримав кафедру, був професором в академічній гімназії у Львові. Визначився як драматург і науковий дослідник. У 1860 р. вмістив в альманаху Дідицького «Зоря галицька як альбом» епічну поему «Хрест». У 1864 р. його поетичний пролог розпочав свято відкриття українського театру. Найвизначнішими його літературними творами є історичні драми «Галшка Острозька» і «Федько Острозький». Більшу ціну мають його наукові праці.

Як учень знаменитого славіста Міклошича, вмів Огоновський у різних працях, що їх оголошував в українській, польській та німецькій мовах, виказати окремішність української мови від усіх інших слов’янських мов. Дуже цінним внеском в українську науку були оті його праці: «Граматика української мови», «Хрестоматія староукраїнського письменства», студія про «Слово о полку», видання «Кобзаря» та п’ятитомна «Історія української літератури». «Історія літератури» Огоновського є здобутком його довголітньої праці, багатим джерелом життєписних та бібліографічних звісток, завдяки яким по сьогоднішню днину має свою ціну.

Юрій Федькович. Усіх згаданих поетів 60-х років силою та оригінальністю свого поетичного таланту перевищив Юрій Федькович — уроженець буковинської землі, що колись була під пануванням українських князів, а потім переживала часи володіння татар, румунів, турків, аж поки в 1775 р. не дісталася Австрії. В 1786 р. Буковину було прилучено до Галичини. Лише після 1868 р. на Буковині постали перші українські школи. Перед виступом Федьковича були, щоправда, на Буковині поети, як Гаврило та Василь Продани, Василь Ферлеєвич, але їхні твори й мовою, і змістом далеко відбігали від життя. Пробудив національно буковинських українців тільки Юрій Федькович. Його батько Адальберт Гординський де Федькович походив із польського шляхотського роду, з Галичини. Як управитель дібр Ромашкана у Путилові на Буковині, одружився з удовою по священику Анною з Ганіцьких Дашкевичевою. Згодом став могутнім мандатором.

Дата добавления: 2015-05-26