Сучасна українська різьба

Стороженко, Мікешин, Позен, Балавенський. Хоч уже Шевченко у своїх різьбарських спробах відійшов від класицистичних ідеалів Академії, творчість його сучасників і нащадків довго ще оберталася довкола цього зачарованого кола.

Різьбарем-аматором, який за свої різьбарські твори дочекався медалі Петербурзької академії художеств і титулу «класного» художника за проект пам’ятника Нестора Літописця, був український письменник Олекса Стороженко (1805 — 1874). Чималу роль у нашому культурному житті довелося відіграти рисівникові-ілюстраторові і різьбареві Михайлові Мікешину (1836 — 1896). Учень Академії, уже як 22-літній юнак він здобув собі славу, орден і ренту проектом на пам’ятник «Тисячоліття Росії». Ціла низка пам’ятників, що їх відтак проектував Мікешин для російських і українських міст, а між ними пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві, устійнили його мистецьке обличчя й місце в історії мистецтва. «Мікешин, — за словами історика російської різьби Врангеля, — був дилетант, майже не володів технікою, але його розкішна мистецька фантазія ставить його на голову вище сучасників. у ньому тліла іскра справжнього поета, а його широкі замисли посвоячені із замислами митців бароко. Він не думав різьбарською формою, але мріяв сильветами й широкими обрисами; розумів чар маси. Єдиний із-поміж своїми сучасниками оминав шаблон, творив сміливо й розмашно».

Адептом російського «передвижництва» в ділянці різьби був Леонід Позен (нар. у 1849 р.), що вславився як творець пам’ятника Котляревському в Полтаві. Знамениті плакети цього пам’ятника, які ілюструють твори Котляревського («Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник») і такі побутово-реалістичні твори, як «Старець» чи «Оранка на Україні», вимовно свідчать про його «передвижницький» підхід до мистецьких проблем.

Зате піонером сучасної української різьби в розумінні її націоналізації є Федір Балавенський (нар. у 1864 р.), що вже у своїх академічних працях («Відьми», «Троглодит із ведмедем») виявив себе реалістом, романтиком. Балавенський здобув собі популярність низкою погрудь і статуеток Шевченка, що їх створив до 40 різних композицій. Найкращим досягненням Балавенського була серія алегоричних статуй («Медицина», «Життя», «Милосердя», «Любов»), виконана для фасаду будинку Українського Червоного Хреста в Києві. Багато уваги Балавенський присвятив дрібній різьбі в керамічному виробництві та навчанні. З-під його руки вийшли такі українські різьбарі, як Кавалерідзе, Климов та Іщенко.

Галицькі класицисти. Сучасником Балавенського в Галичині був Петро Війтович (нар. у 1862 р.), який, на жаль, був змушений працювати і творити для чужинців. Вчився Війтович у Львові (Марконі), у Відні (Цумбуш) та Будапешті, де й створив низку своїх знаменитих скульптур. У Львові декорував фасади міського театру, Промислового музею, головного залу палацу й костьолу Єлисавети. Різьби Війтовича, витримані в класицистичному дусі, виявляють велику помисловість і ясність композиції та опанування різьбарської техніки, що змусило польську критику назвати Війтовича «нашим Фідієм». Молодшим сучасником Війтовича був Григорій Кузневич (нар. у 1871 р.), що завершував свою мистецьку освіту в Італії. Найкращий із його творів — «Гончар», який декорує вестибюль Промислового музею у Львові; цікавий також його «Перший хлібороб» (обидва — з римської доби творчості митця). Пізніші його твори — це вже речі слабші, виконані на замовлення осіб і груп, які не звикли кермуватися суто мистецькими вимогами. Як і Війтовим, Кузневич у кращих своїх творах репрезентує прогомонілий класицизм. Третім із черги галицьких різьбарів-класицистів є Михайло Бринський (нар. у 1883 р.). Учень кустарної школи в Закопанє й віденської «Кунстгевербешулє», він виплив на чисті води мистецького життя й популярності в 1912 р. як автор пам’ятника віденським робітникам, полеглим 17 вересня 1911 р. під час голодових заворушень на Оттакрінгу. Ціла низка погрудь, декоративних фігур, у першу чергу — велика композиція «Еней», свідчать про захоплення Бринського чіткою лінією античної скульптури.

Різьбарі-модерністи. Серією імпресіоністичних погрудь українських письменників звернув на себе увагу Михайло Паращук (нар. у 1889 р.) — учень Краківської академії та віденської мистецько-промислової школи. Доповнивши свою мистецьку освіту в Монахові, Паращук перейшов від імпресіоністичної техніки до лінійної стилізації й у тому дусі створив кілька вдалих композицій. Із кращих творів Паращука слід згадати групу «Мати», портрет Пшибишевського та професора Мецензефі. В 1926 р. після проекту Паращука побудовано нагробник М. Драгоманову в Софії.

З атмосфери «гончарської столиці» України — Опішні на Полтавщині — вийшла Єлисавета Трипільська. Як переємниця Позена й Балавенського вона створила цілу низку глиняних статуеток із різко підкресленою етнографічною тематикою. «Цокотуха», «Засоромилася», «Дядько Кривоніс», «Жартує», «Мужик», «На ярмарку» — оце заголовки кращих творів Трипільської, виконаних із великим обсерваційним змислом і добре засвоєною різьбарською технікою.

Могутнім різьбарським талантом володів запізнений романтик, замучений більшовиками за «контрреволюцію», — Михайло Гаврилко (1882 — 1919). Пройшовши підготовку в миргородській керамічній школі, Гаврилко студіював у Петербурзі, Кракові й Парижі. Ширшу популярність здобула йому низка проектів на пам’ятник Шевченка в Києві, в яких його велике розуміння різьбарської форми йшло навзаводи з буйною фантазією й романтичною позою. Глибоким ліричним настроєм пройняті його погруддя, в тому числі ідеальний портрет М. Шашкевича.

Учнем київської мистецької школи й паризьких майстрів був Василь Іщенко (нар. у 1883 р.), що на київській виставці 1918 р. своїми погруддями й композицією «Поцілунок» заманіфестувався як здекларований імпресіоніст роденівської школи. В атмосфері більшовицького режиму могутній талант Іщенка заглух. Його «Ленін» із 1927 р. свідчить про вплив комуністичної «направленности» на образотворче мистецтво взагалі.

Різьбарем-монументалістом виявив себе учень Балавенського, уродженець Полтавщини Іван Кавалерідзе. Його пам’ятник княгині Ольги, що був у Києві, іще надихнений романтикою Балавенського, але пізніші твори з часів революції пройняті вже кубо-формістичними ідеалами. Його пам’ятники Шевченкові в Полтаві й Ромнах та Франкові в Лубнах, задумані широко, виявляють небуденний смисл сили й монументальності.

З кращих різьбарів нашої сучасності слід згадати Федора Ємця, Івана Севера, Андрія Коверка, Софію Латуринську та Жосефіну Діндо.

Архипенко. Виїмкове становище не тільки на тлі українського, а й світового мистецтва займає киянин Олександр Архипенко (нар. у 1887 р.). Не закінчивши київської мистецької школи, пробував Архипенко студіювати в московській «школі малярства, різьби й будівництва», але вже в 1908 р. їде до Парижа, де саме тоді процвітав кубізм. Не вибувши в «Еколь де боз арт» і цілого місяця, Архипенко починає працювати над собою без професорської керми й починає виставлятися в салоні «незалежних». Його оригінальний, невгамовний, бунтарський дух дуже скоро скупчує довкола себе цілий гурт невдоволених доцьогочасними шляхами мистецтва. Постає так званий «лівий блок» митців, а рівночасно твори Архипенка, як «Поцілунок», «Жінка з дитиною» (1911), «Танок» (1912), при всій абстрактності своїх форм, захоплюють глядачів силою заклятого в них виразу й руху. До 1923 р., в якому Архипенко покинув Європу для Америки, встиг він розбурхати широке зацікавлення своєю творчістю. Ціла низка статей і монографій з’явилася про нього, жоден з оглядів сучасного світового мистецтва не промовчує його без огляду на те, чи визнає автор огляду репрезентований Архипенком мистецький напрям, чи ні. А полягає цей напрям на повній абстракції від зовнішності предметів в їхньому реалістичному розумінні, намагаючись новими — між іншим, Архипенком здобутими — засобами висловити укриту логіку й психологію явищ. Шукаючи тих засобів, Архипенко дуже часто рвав межі поміж різьбою й малярством, створивши, нарешті, власний, «архипенківський» стиль. А це є те, що найважніше в мистецтві. Йому також завдячує Архипенко своїм становищем у сучасній образотворчості.

Мистецтво наших днів. Відродження української образотворчості, започатковане Т. Шевченком і К. Устияновичем, досягло вже сьогодні свого апогею. Українська архітектура, різьба й малярство, які спочатку не виходили поза вузькі межі аматорства у творців і люксусу у консументів, стали вже сьогодні органічною складовою частиною нашого культурно-національного життя. Українські митці вже не з’являються й не гаснуть, мов самітні метеори, але виступають на нашому небосхилі, як цілі сузір’я. Постають раз у раз все нові мистецькі гурти й групи, об’єднані не тільки ідеологічними, але й професійними інтересами. Це знак, що образотворчість стала в нас одним із соціальних чинників.

Правда, в підсовітській Україні нема сьогодні об’єктивних умов для вільного розвитку української образотворчості. Митці там «зрегламентовані», а мистецтво вдягнене в шори поневільної служби «казьонним» ідеалам. Не маємо також змоги слідкувати за тим, чи й наскільки боротьба мистецтва з казьонщиною режиму видає які успіхи. Сам відгомін розстрілів і ув’язнень за «національно-буржуазні ухили» в образотворчості свідчить про те, що приборкування творчого духу не проходить там гладко, без протесту. Зате можемо слідкувати за розвитком мистецтва по цей бік Збручу, на західних землях та в емігрантській діаспорі.

У Львові, що знову став столицею українського національного руху, працює АНУМ як найповажніша й найбільше репрезентативна мистецька установа. Та крім неї існує тут і Товариство прихильників українського мистецтва, яке, зложене з представників громадянства, дає моральну й матеріальну підтримку молодим талантам. Талановитий різьбар Павлось, малярі Ласовський, Гординський, Гаврилюк, Чорній, Смольський та знаменитий карикатурист Едуард Козак (Еко) — це той авангард молодих, котрий нині-завтра перейме керму й репрезентацію нашої образотворчості.

У Кракові, в Мистецькій академії якого здобувало освіту стільки наших митців, гуртується наша мистецька молодь у товаристві «Зарево». У Варшаві митець Мегик зорганізував ще в 1927 р. гурток «Спокій», у виставках якого брали участь такі митці, як різьбар Побулавець і малярі Хасевич та виїмково талановитий і культурний митець, син Петра Івановича Холодного — Петро Петрович Холодний.

У Празі від 1923 р. існує Українська студія пластичного мистецтва, що в складі своїх учителів, крім згаданого вже Р. Лісовського, має такі сили, як різьбар Стаховський, маляр Кулець та історик мистецтва Дмитро Антонович.

Про Париж з його мистецьким авангардом уже була мова. Поменші гуртки й угруповання існують у Берліні, Липську й Відні. Спроквола підіймається наше мистецьке життя на Закарпатті (маляр Бокшай). Нуртує воно й поза океаном, де крім Архипенка довший час працювала з успіхом наша емалістка Марія Дольницька.

У цілому сучасна українська образотворчість росте й розвивається органічно й нема вже сили, що могла б повернути той розвій в річище примітивізму й аматорства, з якого воно вже давним-давно вибилося.

Дата добавления: 2015-05-26