Василь Барвінський 1 страница

ТЕАТР

Степан ЧАРНЕЦЬКИЙ

Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.

Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні з них тісно пов’язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в’яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів. З обрядів тих веснянки (гаїлки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв’язуючись із новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві.

Найстаршими пам’ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Походять вони з XII або XIII в. та представляють різні сцени, що їх скоморохи відігравали перед князями й боярами. Але згодом скоморохи почали мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в.

Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіанти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки (пасії) у страстний тиждень. Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі. Її переплітувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові «філософи» не вміють читати церковні книги, а тільки «комедії строють і грають».

В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.

Докладніше розвитком драми в XVII — XVIII вв. на цьому місці не будемо займатися, бо цю справу вичерпано у відділі, присвяченому історії українського письменства. Наше завдання — освітлити розвиток театру з технічного боку як складне мистецтво, на яке складаються автори, актори, сцена й публіка.

Початки нового театру. Нову епоху в історії українського театру — епоху мистецької української драми — почав Іван Котляревський своєю «Наталкою Полтавкою» та «Москалем-чарівником». Не наша річ говорити, яке значення мають твори Котляревського для українського письменства, чому вони й тут становлять граничні стовпи, що відмежовують одну епоху від другої, — для нас важливе, чому його драматичні твори досьогодні не зійшли зі сцени, чому вони досьогодні є ланками в нашому залізному театральному репертуарі. Адже ровесники й ровесниці їх — російські сценічні твори, яким теж годі відказати таланту й вартостей — чи то літературних, чи то сценічних, — уже давно покриті порохом забуття й хіба якийсь дослідник бере їх у руки на дослід тих часів та їхнього драматичного доробку. Причину довгої живучості творів Котляревського бачимо не тільки у тодішній вбогості українського драматичного репертуару, але й в умовах, що мають значно глибше, основне значення. Котляревський своїм глибоким національним почуванням умів так вхопити типові риси свойого народу й основні особливості його характеру та духовної психіки, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди — живі, з кров’ю й душею, й це забезпечує їм ще довге життя на українській сцені.

Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, пізніше дещо Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова й ін. Тим-то довший час не бачимо в Україні організованої постійної театральної пружини. Твори ті ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків (таких як Трощинський, Ширай), або мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Жураковського і Щепкіна).

Новий театр, за європейськими зразками, Україна бачила вже при кінці XVIII в., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському — польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваницький. У 1789 р. з почину губернатора Кішенського побудували постійний театр, у котрім дирекцію в 1812 р. обійняв наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який у тім часі виставляв теж виключно російські твори. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Рєпніна уперше було виставлено «Наталку Полтавку» Котляревського (яка вже мала дозвіл для Полтави).

У Кам’янці-Подільськім був польський театр під дирекцією спочатку Антона Змієвського, а опісля — Яна Непомука-Камінського (обидва зі Львова), врешті — Мошинського, Недзельського. Театр із часу дирекції Мошинського Батюшков оцінює ось як: «Є тут і театр, але який! Коли дощ іде, то глядачі не можуть обійтися без парасолів. Вітер свище по тих кутках і разом із п’яними акторами та фальшиво граючим оркестром творять не зовсім приємну гармонію». У тім самім часі був і в Києві польський театр під управою Ленковського, де виставлювано твори («Україна або Заклятий замок», «Олена або Розбійники на Україні»), деякі ролі в котрих були в українській мові. В Полтаві в 1815 р. заходом князя Лобанова-Ростовського було засновано аматорський театр, а директором його став Іван Котляревський, що й сам часто виступав на сцені. В 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше — «Москаля-чарівника».

При кінці 20-х років виступив і Квітка на поле драматичної творчості й після трьох комедій, написаних по-російськи, збагатив наш репертуар цілим рядом досьогодні живих ще і свіжих творів, в яких на перших їхніх виставах таку славу здобув актор Соленик.

Наддніпрянський театр у 1850 — 1870-х роках. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства (1847), коли на українців упав біблійний жах, урядовій забороні не підлягали театральні українські вистави. Театр у тому скрутному часі животів тільки у деяких провінційних містах — Гадячі, Чернігові, Немирові (Подільської губернії). Вже з тих дрібних звісток можна зробити висновок, що тодішній театр в Україні мав свою цікаву історію й за сприятливих умов міг би стати справді могутньою освітньо-культурною й національною силою, та нещасні політичні й суспільні умови, серед яких жила Україна, не допустили до цього. Заважили роки 1831 і 1863, що в наслідках спричинили курс обрусіння, витиснули польські театри з Правобережжя та не допустили до впливу і значення місцевого елементу. Вистане навести, що такі міста в Україні, як Київ, Харків і Одеса, поруч університетів, засновують постійні театри, та український репертуар, хоч офіціально й не заборонений, фактично витискається вже хоч би через свою вбогість, бо драматична творчість після Котляревського й Квітки не розвивалася, не процвітала аж до часу Кропивницького, Карпенка, Старицького, Лисенка.

Загальна реакція, що наступила після ліберальних 60-х років та лягла таким важким каменем на українське культурно-національне життя, сильно відбилася й на українському театрі. Все, що носило український характер, мало на собі присуд смерті. Тяжка доля припала в участі українському театрові. Яким суворим було ставлення до українських вистав чи концертів, нехай послужить той факт, що в 1867 р. з незвичайним трудом київським українцям вдалося виклопотати дозвіл на концерт українських пісень, які треба було співати із французьким текстом. Подібний випадок був у Полтаві, де з початком 60-х років влада заборонила виставити «Наталку Полтавку», мотивуючи свою заборону тим, що ціни на виставу занизькі. На скаргу організатора вистави міністеріальний урядник Валуєв доручив полтавському губернаторові нахилити учасників вистави, щоб відмовилися від своїх намірів, тому що навіть... в Англії народних вистав не буває!

Та в інших містах було інакше. В Єлисаветграді в 1864 р. аматори (поміщики) дають вистави «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Чорноморський побит» й ін. Вистави ті мали незвичайний успіх, а тому що відбувалися і для прислуги по дешевих цінах, театр був завжди повний. В Єлисаветграді в 1865 — 1868 рр. Кропивницький і Карпенко-Карий влаштували ряд вистав на дохід ремісничої школи. Після короткої перерви вони поновлюють свою діяльність. У 1874 — 1876 рр. там грає аматорський гурток «на бідних учнів», а участь беруть: Кропивницький, Тарнавський, Дараган, Нечай. Поза тим виставлювано українські твори в Полтаві й Чернігові.

У 1872 р. було дозволено давати українські вистави приватним гурткам у Києві. Починається тоді енергійний театральний рух, душею якого були М. Старицький і М. Лисенко. Вистави відбувалися у приватнім домі сім’ї Ліндфорс за участю двох сестер — Софії та Марії Ліндфорс.

Згадана аматорська театральна дружина була так знаменито зорганізована, що вже в 1874 р. давала публічні вистави в міськім театрі, а в 1875 р. — у біржевому залі.

Справа українського театру в Києві видавалася закріпленою так, що можна було снувати великі сподівання на її розвиток і ясну будучність. Та указ із 16 травня 1876 р. розбив та розвіяв всякі надії. Роки 1876 — 1880 для історії українського театру на землях, що залишалися під російською займанщиною, — це мертвий період.

Розквіт наддніпрянського театру. В 1880 р. із Петербурга повіяв ліберальніший, свобідніший вітер. Сенатор Половцев, який приїхав в Україну із програмою широко задуманих реформ, висловився за свободу українського слова та українських театральних вистав. Унаслідок листа генерал-губернатора Черткова цього ж таки року з’явився новий указ, котрий давав право генерал-губернаторам і губернаторам дозволяти українські вистави. Першою з цього права скористалася театральна дружина Ашкаренка в Кременчуці. З почину її члена Марка Лукича Кропивницького вона телеграфічно віднеслася до міністерства по дозвіл на українські вистави й той дозвіл дістала. З таким самим проханням віднеслися Ерделі і Тарнавський з Єлисаветграда, а Милорадовичка — з Полтави, їхні прохання були вволені. В Єлисаветграді дістали дозвіл давати українські вистави на добродійні цілі. Милорадовичка ж теж узялася за діло і виставила «Невільника» Кропивницького, в якій-то виставі сам автор грав роль Коваля, а Садовський — Неплюя.

Українські вистави в усіх містах мали незвичайний успіх, а звістка про них понеслася по всій Україні. Це підсунуло артистам з трупи Ашкаренка думку скласти окрему постійну українську дружину, що й було зроблено, а режисером її став Кропивницький. Найвизначнішими силами цього театру були М. Садовський, Крамаренко, Ашкаренко і Жаркова. Зимою 1880 — 1881 рр. цей театр грав у Кременчуці, Харкові й Києві, хоч у столиці через убогість репертуару надзвичайного успіху не мав.

Після виїзду з Києва дружина розбилася, й тоді організувалася нова, під проводом Кропивницького.

Наступного року театр знову побував у Києві. До складу його дружини входили Садовський, Максимович, Грицай, Квітка, Заньковецька та Виріна. Репертуар був уже багатший на нові твори, як «Глитай», «Невільник», «Лихо не кожному лихо», «За двома зайцями», «Не так склалося, як гадалося». Тепер театр мав небувалий успіх не лише у Києві, але й у Ростові-на-Дону, Новочеркаську та інших містах. Та треба було багато енергії й невтомної праці, щоб молоду театральну справу поставити на тривкі основи. Й тут багато допоміг М. Старицький — знаменитий організатор і знавець складної театральної справи. Він узяв під свою оруду і в підприємство театр, залишаючи Кропивницького режисером, і з цеї пори починається буйний розвиток українського театру й українського театрального мистецтва. Чимало знання, таланту, жертовної праці, а то й власного майна вклав Старицький у театральну справу, за яку взявся із молодечим запалом. То й висліди праці Старицького виявилися такі багаті й прекрасні, що на ділі перевищили всякі сподівання. В тому часі заясніли і скристалізувалися найкращі сценічні таланти — Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Садовська, Боярська, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Максимович, Грицай, Касяненко, Манько. Неважко собі уявити, яке захоплення могли викликати вистави, в яких брали участь такі першорядні сценічні таланти. Вистави тої дружини були пиром для українських глядачів, тріумфальним походом для артистів та нашого драматичного мистецтва.

У 1885 р. артистична дружина розходиться зі Старицьким і з одного театру виростають два: один — М. Л. Кропивницького, другий — М. П. Старицького. Та розбиття такої прекрасно сформованої та зіграної дружини на два театри не мало ніяких болючих і явно шкідливих наслідків. На чолі двох нових театрів стояли корифеї української сцени, знамениті режисери й актори, що мали вже розголос і славу, а за тих кілька літ підросли й заясніли нові молоді таланти, котрі доповнили обидві дружини.

З того часу українські мандрівні театри ростуть в Україні, як гриби по дощі. Вже в 1890 р. їх начислюють понад тридцять, причому кращими в тім часі вважалися театри Кропивницького (під управою Садовського і Саксаганського), Суслова, Суходольського, Разсудова-Кулябки, Гайдамаки, Мирова-Бедюха, Мирославського і Глазуненка, Ярошенка, Мороза, Колесовського та ін. Та все ж таки найкращою була трупа Кропивницького, бо до її складу входили найвизначніші таланти, які видала наша сцена, а саме: Заньковецька, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Ліницька, Суслова, С. В. Тобілевичева, Вукотич, Загорський, Зайченко, Северин Паньківський (галичанин), Позняченко, Чегорський та ін. У 1888 р. з першої трупи утворилися вже три, а згодом чотири, себто: 1) театр М. Садовського, де були Заньковецька, Затиркевич, Ротмірова, Максимович, Загорський, Позняченко, Василенко, Науменко, Глазуненко й ще інші; 2) театр Саксаганського, де грали Карпенко-Карий, Ліницька, Виріна, Дзбановська, Суслова, Грицай та інші; 3) театр Старицького з Боярською, Орлик, Маньком, Касяненком і 4) театр Кропивницького, під рукою якого ставили перші кроки всі молоді артистичні сили.

Видається про око дивним, що незважаючи на розколення одної дружини на чотири всі вони мали добрий склад. Але ж зросло вже покоління, яке, спираючись на свій вроджений талант і щире віддання театральному мистецтву, пройшло тверду режисерську школу чи то Кропивницького, чи то Старицького або Садовського, і в школі тій придбало й засвоїло собі практичне знання, що давало основу далі плисти, розвивати й поглиблювати сценічні таланти. Під рукою Кропивницького виросли три брати Тобілевичі (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський), з його школи вийшли Заньковецька, Максимович, Ф. Левицький, Борисоглібська, Ліницька, Боярська, Козловська, Войцеховська, Ротмірова, два Шевченки, Суслова, Науменко, Василенко, Манько, Петро Карпенко, Зарицька, Калина, Дзбановська, Загорський, Шостаківська, Півінська, Варвалюк, Гайдамака, Мар’яненко, Чубатий, Мирославський, Суходольський, Суслов, Ванченко, Ковалевський, Мироненко, Потапенко й багато, багато інших, які були або вихованками й вихованцями Кропивницького безпосередньо, або учнями його учнів.

Всі чотири згадані театри були мандрівні. Широкі простори України давали змогу всім їм існувати, жити й розвиватися. Значне число мандрівних труп, що існували поза тими чотирма, роз’їздилося поза Україну — в Московщину, на Білу Русь, Закаспійську країну, до Закавказзя, а то й у «нєісходімую Сібірь». У 90-х роках трупа Деркача їздила аж до Парижа, але там не повелося, вибухнув навіть скандал, бо Деркач був типом підприємця, який мало дбав про мистецький рівень театру й був одним із відомих у нашому письменстві «Гаркунів-Задунайських».

У житті й формуванні українських мандрівних театрів весь час головну роль відіграв Харків. Київ не відігравав її тому, що на Правобережжі український театр у 1883 — 1893 рр. не грав — було заборонено.

Окрім пребагатої плеяди блискучих першорядних талантів, українські мандрівні театри мали свої слабі сторони, а були це декорації й обстанови. Адже трупа Кропивницького від самого початку не мала ніяких власних декорацій, а мусила грати при тих, які можна було знайти в кожному театрі. Все це тхнуло російським або польським духом, хоч вибагливий Старицький не шкодував ні праці, ані гроша, щоб суворо зберігати принцип побутовщини. Перелам у цій справі зробив тільки Садовський. Після першої революції 1905 р., коли обстави для театру покращали, Садовський зі своєю театральною дружиною осів постійно в Києві й вів її аж до часу більшовицького наїзду.

На новий шлях український театр вступив тільки в 1917 р. Тоді були засновані нові театральні дружини з новим репертуаром і новими основами виконання. Цим театрам прийшла на допомогу українська держава, а головними діячами нового театру стали Лесь Курбас та Олександр Загаров. Перший заснував «Молодий театр» при Бібіковськім бульварі, а опісля прозвав його «Березіль» з осідком у Харкові, де він досьогодні вважається найкращим театром.

На Наддніпрянщині після більшовицького наїзду театральна справа дуже посунулася вперед. У більших містах є кілька державних оперних театрів та кільканадцять драматичних. Побутовщина майже цілковито витиснена. Театр розвивається для широких мас, хоч його форма тільки визначається і кристалізується. Побутовщина збереглася ще лише в репертуарах аматорських театрів, що дуже поширилися на всій Наддніпрянщині та знаходять підтримку інтелігенції, робітників, а особливо селян.

Український театральний музей. Буйний розвиток дослідів над минулим української культури в останні десятки літ із природи речей мусив обійняти й минуле українського театру, котрий мав такі особливі та своєрідні форми й через специфічні умови українського життя в порівнянні з іншими ділянками мистецтва відіграв в українському житті таку велику роль. Так, у Всеукраїнській Академії наук комісії зі складання біографічного словника діячів культури й мистецтва в Україні також почали збирати життєписний матеріал про діячів української сцени. Ще раніше виринула потреба утворити окремий театральнй музей. В українських театральних колах говорилося про це ще в 1908 — 1915 рр., та нічого реального тоді не було зроблено. Тільки за почином «Мистецького об’єднання Березіль» у 1923 р. були зроблені перші позитивні заходи до утворення театрального музею в Україні. Зима 1922 — 1923 рр. була для театрів дуже важка. Вистане навести, що актори Гаккебуш, Бучма, Гірняк, Самійленко, Каргальський та інші працювали в театрі майже цілу добу за поганенький обід та пляшку молока. В січні 1923 р. з-поміж акторів «Березіля» обрали музейну комісію й доручили їй, без ніякої допомоги, організувати перший в Україні театральний музей. На цих зборах, що відбувалися у приміщенні Леся Курбаса, було обговорено питання про потребу заснувати власну бібліотеку, видавництво та театральний музей. Перший склад музейної комісії був такий: Василько-Миляєв, Гаккебуш, Швачко, Савченко, Гайворонський і Кононенко. Пізніше в музейній роботі брали участь Сердюк, Масоха, Тихонович і відомий сьогодні кінооператор Демуцький.

Праця молодих фанатиків, які були свідомі свойого великого завдання, була вельми важка і невдячна. Ні приміщення, ні фондів, ні авторитету, ні довір’я серед громадянства. І не дивно — це ж було молоде покоління акторів, які несли революційні кличі у світ театрального мистецтва, валили старі традиції, вірування й забобони і йшли на дошках українського театру творити нове життя, нові мистецькі правди.

На початку було зібрано близько 800 експонатів, що їх подарував музеєві Василько-Миляєв. Інші вважали установу театрального музею за самочинну, без уповажнення, авторитету й відповідальності. Тому всі, до кого музей звертався, відповідали відмовно, а були й такі оригінали, що заявляли: «Не для того я збирав речі, щоб віддавати у ваш музей!» Заклики, гасла до громадянства не мали ніяких успіхів. Невдача серед старшого громадянства й акторів казала повести справу знизу. В «Березілі» було заведено примусовий музейний податок у натурі. Це значило, що кожний із березільців мусив внести музейній комісії щонайменше дві речі, що стосувалися історії українського театру або взагалі театру в Україні. У формі податку музеєві склали цінні речі Курбас, Мелер, Мар’яненко, Гаккебуш, Бучма, Шевченко, Антонович та ін. Тоді директор «Березіля» Т. Дацьків віддав на приміщення музею одну комірчину в будинку театру, який тоді містився по вул. Воровського, 29. Постановлено було відвідати старших акторів та нахилити їх, щоб причинилися до збагачення музею. Першою відвідали Заньковецьку, яка прийняла їх дуже ввічливо і зробила музеєві дорогий подарунок, давши кілька своїх костюмів, що їх сама вишивала, її слідом пішла Ліницька. «Общество народного театра» подарувало музеєві цінну збірку ескізів костюмів із Полтавщини, Конасевич — кліше знімків Карпенка-Карого в різних ролях. Директор опери Багров передав ескізи костюмів до «Тараса Бульби», виконані Анатолієм Петрицьким.

На початках 1924 р. зроблено першу виставку експонатів музею. Виставка зробила своє діло. Дальша праця музейної комісії велася жваво, але все в дорозі випрошування. Та право на життя й розвиток музей здобув собі тільки тоді, коли «Березілеві» віддали давній Соловцовський театр. Тоді музей дістав три кімнати у фойє театру й мав змогу зібрати разом весь матеріал та відповідно його розмістити. Найбільше було в музеї фотографій, афіш, кліше, програмок, найменше — костюмів. Експонати поділено на відділи: побутово-етнографічний театр, «Молодий театр» (1916 — 1919), театри — ім. Шевченка, Франка, Заньковецької, Михайличенка, «Березіль», Галицький. Настрій і ставлення громадянства до музею покращали. Люди почали зносити подарунки й жертви, не раз дуже цінні.

Із 1926 роком музеєм став завідувати Л. Сердюк. Того ж року театр «Березіль» перевели до Харкова, а театральний музей передали Всеукраїнській Академії наук. У той час провадилась організація Лаврського Музейного містечка, якому припадав великий корпус приміщень (70 кімнат). Там теж було приділене місце для музеїв — «Театрального» та «Діячів мистецтва й науки на Україні».

Завдяки щедрій допомозі ВУАН, адміністраційній владі та відданим справі людям (між якими чи не найбільше трудився галичанин Северин Паньківський), музей відкрився в листопаді 1927 р. Він був уже багатий на цінні збірки, та найціннішою був Сокиринський вертеп з усім комплектом ляльок, що збереглися до нашого часу. Музей поділений на чотири відділи, що замикають добу до революції: 1) театр шкільний, 2) театр підготовчої доби, 3) театр побутовий та 4) міжреволюційний. Найповніше представляється театр революційний, а саме «Березіль», котрий має таку велику вагу і значення в еволюції українського театру, в ламанні старих банальних традицій та шуканні нових шляхів для українського драматичного мистецтва.

В 1930 р. музей мав близько ЗО 000 експонатів. Його друкованим органом є «Річник українського театрального музею».

Початки галицького театру. Новий театр у Галичині з’явився у часі, коли Галицька волость перейшла під австрійську управу (1772). Щоб вдоволити потреби німецької демократії, з Відня до Львова було прислано німецький театр Геттерсдорфа. Цей театр утримався майже сто років, але утримували його з державних фондів. У 1780 р. до Львова загостила польська трупа Трусколявського, та після року, не маючи успіху, поїхала до Любліна.

Однак враження від тих вистав мусило бути сильне, коли знайшло відгомін серед українських вихованців свіжозаснованої духовної семінарії. Вихованці від 1794 р. починають давати в мурах семінарії театральні вистави на польській мові (як комедії Богомольця), в яких не було жіночих ролей. Між вихованцями визначалися сценічним талантом Чернецький, Сточкевич, Ковальський, Шудлинський, Урицький, Слоневський, опісля — Мох, Кашубинський, Твардієвич. На вистави запрошувано гостей з міста; бував опісля на них директор польського театру Камінський і з визнанням висловлювався про акторів-аматорів та їхню гру.

Театральні вистави українською мовою з’явилися тільки добі національного відродження, яке розпочала «Руська трійця». Йосиф Лозинський видав у 1834 р. своє «Руське весілля», себто збірку обрядових весільних пісень. Серед вихованців семінарії зародилася гадка відіграти на сцені це мужицьке весілля з його піснями й обрядами. Це була перша спроба ввести народну мову на сцену.

У 1848 р. галицькі українці побачили перші публічні вистави рідною мовою. Вони відбувалися в 1848 — 1850 рр. у Коломії, Львові і Перемишлі, а було їх, певно, кількадесят. Початок зробив парох Коломиї о. Іван Озаркевич, який склав добру аматорську трупу, переробив «Наталку Полтавку» Котляревського, злокалізував її й під назвою «На милування нема силування» вивів на сцені в Коломиї у травні 1848 р. Озаркевич переніс акцію на Покуття і повставляв покутські народні пісні.

Під час першого з’їзду українських учених у Львові, в жовтні 1848 р., Озаркевич організував трупу, приготував виставу й дав її 23 жовтня на превелику втіху численно зібраних гостей. Вистава відбулася в одному з музеїв духовної семінарії, де відбувався з’їзд учених.

За прикладом львівських аматорів пішли й перемишльські українці, які на користь товариства «Руської матиці» відіграли ту саму перерібку «На милування нема силування»; вступом до вистави була пісня «Мир вам, браття, всім приносим», котра була на той час гімном Галицької України. Всіх вистав у Перемишлі мало бути в 1848 і 1849 рр. близько 15. Перемишльська трупа організувалася під проводом пані Саарової (сестри пізнішого президента Державної Ради Франца Смольки). У виставах брали участь українки, польки, німкені й одна француженка. Репертуар у перекладах і перерібках доставляли о. Йосиф Левицький, о. Юстин Желехівський, Іван Анталович-Вітошинський, Михайло Полянський, режисерію вів Вітошинський, а всі твори цензурувала пані Саарова. Музику для тих творів укладали Михайло Вербицький, Гофман, Лоренц та Вікентій Сервасій. На репертуар складалися «Старий перевізник Петра III», «Козак і мисливець», «Проциха», «Верховинці», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» та ін. Між аматорськими силами визначалися Саломея Чайківська, Юлія Панькевич, Емілія Матічек, Клара Левицька, а з чоловіків — Іван Вітошинський, Кормош, Трешкевич, Дрималик і Раставецький. Ці вистави так подобалися, що на них ходила німецька й польська публіка.

Є звістки, що аматорські вистави відбувалися також і в Тернополі.

Дата добавления: 2015-05-26