Сучасний Чорнобиль

На ситому Заході Україну знають, як країну, “де рвонув Чорнобиль”. До цих пір в масовій свідомості обивателів ЧАЕС – “ядерний монстр”, що випромінює невидиму смерть. А зона навколо неї – нереальний світ з позамежними рентгенами. Тим часом на станції продовжують працювати 3400 чоловік, а в чорнобильській зоні разом з підрядними організаціями – ще 5 тис. Напередодні 25-ї річниці чорнобильської аварії спецкор “МК” пройшла по станції “золотим” коридором до третього енергоблоку. Побувала усередині саркофага, спорудженого навколо будинку, що вибухнув четвертого реактора. Дізналася, хто будує новий безпечний конфайнмент, відомий як об’єкт “Укриття-2″. А також чим живе місто енергетиків Славутич.

	фото: Світлана Самоделова

“У зоні не страшно, але небезпечно”

- Ніякої косметики, нафарбованих губ, взуття на високих підборах, штанів,що волочаться по землі, – проводить первинний інструктаж перед походом в особливо охоронювану зону провідний інженер з охорони праці ЧАЕС Олександр Худолій. – Артефакти з зони не тягти, по “нужді” в кущі не лізти, продукти з собою не брати, тим більше горілку …

Нам дають зрозуміти, що носи в охоронців на КПП особливі, натреновані на “градуси”. Вчують алкогольні пари – тут же звільнять від роботи.

Поки розписуємося у трьох журналах про те, що оповіщені та попереджені, Олександр Григорович у серцях кидає: “Якби сам не працював на станції, назвав би цей підхід параноїдальним. У зоні не страшно, але небезпечно! “

О сьомій ранку мешканці міста енергетиків Славутича потоком біжать в одному напрямку – на залізничний вокзал. На ЧАЕС зранку йдуть три потяги. О 7.20 їдуть в основному робітники і технічний персонал, о 7.40 – “білі комірці”, ті, хто працює в конторах. Об 11.20 є ще одна резервна електричка, прозвана в народі “п’яною”.

Це особливий склад. Сюди не лізуть з мішками картоплі і баулами. Тут не продають насіння та пиріжки. Проїзд безкоштовний, за кожним пасажиром негласно закріплено певне місце. Наша група журналістів з апаратурою вантажиться в останній вагон, чим вносить хаос у розмірене життя енергетиків.

Попереду 50 кілометрів шляху, з них 20 – по території Білорусії.

Позаду залишається місто-острів Славутич, майданчик під який відразу після чорнобильської аварії вирубали море лісу. Посланці восьми республік подарували енергетикам по окремому мікрорайону в національному стилі. Славутич і нині як Радянський Союз у мініатюрі. Тут є своя Прибалтика: Ризький, Талліннський і Вільнюський мікрорайони. Поруч Єреванський квартал з будинками з рожевого туфу, Тбіліський – з різьбленими верандами, Ленінградський – з яскравими черепичними дахами.

- Славутич був єдиним містом, де кожен міг сам собі вибрати квартиру і вирішити, в якому національному кварталі жити. У 88-му я здав житло в Києві і заради дітей переїхав до Славутича, – розповідає попутник Євген Попов. – Для дітлахів тут був рай: побудовані сучасні школи, палац мистецтв, спортивний комплекс, яхт-клуб.

15 грудня 2000, коли Кучма на настійну вимогу Євросоюзу урочисто зупинив останній реактор, стало для жителів міста чорним днем. ЧАЕС з донора перетворилася на дотаційну, повисла на бюджеті Україні. Атомній електростанції струм стала давати ТЕЦ.

- Багато атомників плакали, вважали, що їх зрадили, – вони власноруч “відмивали” станцію після аварії, – говорить Леонід Кравцов. – Персонал станції почали скорочувати по 400 чоловік в рік. Були ті, хто виїхав працювати на Смоленську АЕС або подався на заробітки в Іспанію і Португалію.

Зараз підтримують станцію в безпечному стані 3400 чоловік. Роботою на ЧАЕС дорожать. Йдучи на пенсію, місце і посаду намагаються передати дітям у спадок.

Дивлячись у вікно електрички, ми намагаємося розглянути серед вільшняка і боліт кордон 30 – і 10-кілометрової зони відчуження.

Місцеві розуміюче переглядаються. Вони впевнені, що зальотні столичні репортери знову будуть роздмухувати образ “грізного, але невидимого ворога”, приходити в бурхливий захват від тріскотні лічильників Гейгера, а для більшого ефекту кататися по зоні перед камерами на “позичених” у військових бронетранспортерах. Тому не можуть відмовити собі в задоволенні полякати нас: “Якщо ви вивихнули ногу, прикладіть до неї чорнобильський подорожник, знімете – все, рентген готовий!” Про самих себе складають анекдоти: “Співробітники станції, підібгавши хвости, спростовують чутки про викид радіації”.

А потім звертають нашу увагу на гнізда лелек і плаваючих у заплавах річок лебедів.

Через 40 хвилин наш потяг прибуває на станцію Семиходи. Тупик. Двері електрички відкриваються, слідом розорюються шлюзи, як в пітерському метро. Ми потрапляємо в критий металом арочний павільйон. Вихід один: прямо на Чорнобильську АЕС.

	фото: Світлана Самоделова

Дата добавления: 2015-05-26