Осушення боліт… чи потрібне було. 2 страница

Подібних випадків було дуже багато. У зведеному списку обласної Комісії для розслідування злочинів фашистів у Волинській області, крім більших міст, наводився список 582 населених пунктів, які зазнали на собі дій карателів над мирним населенням. В 42 з них число убитих мирних громадян перевищувало 100 осіб, в оту числі у 22-х – понад 500. Ось їх назви та кількість жертв: Любомль – 6264, Рожищі – 6070, Олика – 5500, Ратно – 5138, Торчин – 4039, Локачі – 3667, Турійський район – 3278, Циманський район – 2936, Любешів – 2930, Кортеліси – 2800 (так у списку), Устилузький район – 2535, Устилуг – 1847, Турійськ – 1540, Сенкевичівка – 1287, Шацький район – 1069, Маневичі – 1064, Опалин – 942, Іваничі – 819, Озерна – 820, Шацьк – 574, Вовнянка – 547, Киселин – 500²¹. У списку немає міст Луцька, Ковеля, Володимира та деяких інших.

Слід ще додатково зупинитися на засобах нищення людей, до яких вдавалися фашисти, втихомирюючи українські та польські села і містечка. Дуже часто з метою помсти за вбитих німців чи поліцаїв (українців, поляків чи інших) карателі оточували село на світанку, людей без розбору статі, віку заганяли у великі приміщення – церкву, школу, клуню, там зачиняли, а будівлю підпалювали. Тих, хто намагався вирватися з полум’я, розстрілювали. Частими були випадки, коли оточене село ще до вступу в нього карателів піддавалося нещадному бомбардуванню з літаків, а після цього уцілілих мешканців розстрілювали, спалювали, кидали у криниці та ін.

Методом оточення села з наступними розправами над його мешканцями було спалене село Тараж Колківського району. Фашисти розстріляли у ньому близько 80 чоловік. З поданих 30 прізвищ та імен розстріляних: Вячеслав Крупинський, Флоріан Закревський, Едвард Борецький, Болеслав Адамович, Кшиштоф Барвінський та інші видно, що акція була вчинена головним чином над польським населенням. Серед убитих були діти 7-и, 10-и, 12-и років²².

У самих Колках кривавим акціям покарання керували начальники німецької управи району Барс, його помічник Георгне, начальник місцевої поліції Сачковський. Ще до літа 1942 p. за їх командою на урочищі Церковище було розстріляно 40 чоловік, а від літа 1942 p. почалося масове винищення населення містечка. 2 листопада 1943 p., за показами свідків, містечко було оточене відділом гестапо і СС, а 5 літаків його бомбардували і палили. Після припинення бомбардування карателі стріляли в людей, незалежно від їх статі і віку, національності, живих кидали в палаючі будинки, у криниці, дітей кололи багнетами і просто розбивали їх голови об каміння. Тоді загинуло 240 осіб²³.

Ще в грудні 1942 p. гестапо і поліція в кількості 150 чол. оточили польську колонію Обірки, що біля с. Рудники, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овочі, одяг, взуття, будинки палили, а їх жителів у кількості 48 чол. розстріляли. Тіла поховали в одній ямі. У списку вбитих, що його склала у 1944 p. Комісія для розслідування злочинів, подано 23 імені мужчин і 25 імен жінок, із загальної кількості вбитих – 20 становили діти у віці 15 років²⁴.

6 жовтня 1943 p. 500 фашистів оточили с. Старосілля Колківського району. 7 бомбовиків піддали село бомбардуванню. По закінченні ударів з повітря у село увірвалися карателі, розстрілювали людей, “деяких живими кидали в огонь. Вбили 117 чол.”. У списку страчених усі імена та прізвища, очевидно, українські: Гапончук, Оксенюк, Єфімець, Романюк, Зінчук, Снитюк і т. п.²⁵

Багато волинських сіл піддавалися жорстокому покаранню за відмову молоді їхати на примусові роботи до Німеччини. Кривавих репресій фашистів у селах, в яких молодь ухилялася від виїзду на примусові роботи, було багато. Особливо жорстоким виявилося покарання 29 квітня 1943 p. українського села Молотків Ланівецького району (колишнього Кременецького повіту на Волині) Тернопільської області. За розповіддю жительки села Домни Кучер, фашисти оточили село зранку, до села людей впускали, але не випускали, стріляли їх без причини. За розповіддю Уляни Рудюк, мужчин заганяли до кузні, і там спалили живцем. Вбили, замордували, спалили живцем 617 жителів, спалили 255 дворів²⁶.

Холодною жорстокістю відзначалися злочини гітлерівців, вчинені ними у прифронтових селах під час відступу. Наприклад, в селі Обенижі, відступаючі німці вбили 63 селян та спалили 140 дворів із загального числа 220, в с. Туличі вбили 122 чол. та спалили 198 дворів з усіх 232²⁷.

Дуже великими були масштаби нищення німецькими фашистами військовополонених. На території Волинської області німці створили три великі табори військовополонених: у Володимирі, Ковелі та Луцьку²⁸. В Рівненській області табори та зони військовополонених були в 11 містах: в Рівному, Дубному, Острозі, Корці, Костополі та інших²⁹. Умови утримання полонених не відповідали жодним вимогам. Їх вкрай погано годували, в зимову пору був відсутнім обігрів приміщень (там, де вони були), полонені не мали потрібного для зимової пори одягу, їх виснажували різного роду земляними та іншими роботами, режимом утримання, били, практично не надавали медичної допомоги. З цих причин у Володимирському таборі, де утримувався і був закатований відомий російський генерал-інженер Дмитрій Карбишев, щоденно помирало по 200-250 чол.³⁰, а за час функціонування табору в ньому загинуло 25 тис. чол., 12 тис. померли у Ковельському таборі, 10 580 – в Луцькому³¹.

Залишився опис доставлення військовополонених від залізничної станції Остріг (селище Оженин), куди їх привозили з фронту, до казарм на Кидрах дорогою, довжиною 13 км. Тих, хто був поранений чи хворий не міг іти, розстрілювали, але для обліку складали трупи на підводу і доставляли до місця призначення. Хворих чи поранених везти підводами не вважали за потрібне³². За оцінками обласних Комісій для розслідування злочинів фашистів, у таборах на території Волинської області померло чи було страчено 47 690 чоловік³³, на території Рівненської – 67 996³⁴.

Страшними і трагічними виявилися наслідки польсько-українського військово-політичного протиборства на Волині. Під кутом зору поваги до норм міжнародного права, цінності обов’язку державного народу захищати свою державу, її цілісність історик може зрозуміти польські цілі на Волині. Так само історик, який поважає право народів на національне визволення, не має підстав осуджувати український рух на Волині, що керувався ідеєю національного визволення і створення Української держави, українську позицію, в тому числі позицію ОУН та УПА.

Єдине, чого навіть історик не може оцінювати без емоцій і розпачу, – це засоби взаємної боротьби, до яких вдавалися, вже починаючи від 1942 p. як польська, так і українська сторони. В тій боротьбі обидві сторони не раз в число своїх противників відносили мирних людей, убивали їх, мордували, спалювали живцем, кидали у криниці. Свідчень про це залишалося дуже багато. Насамперед, це акти сільських, районних і обласних Комісій для розслідування злочинів німецьких фашистів, які у 1944 p. складалися по свіжих слідах подій 1941-1944 pp. і містили матеріали про кількість та масштаби тих злочинів. Інформаційними джерелами для актів були свідчення місцевих жителів відповідних поселень, результати ексгумації в місцях масових захоронень, протоколи слідчих допитів затриманих злочинців, свідчення окремих потерпілих, які чудом вижили.

На жаль, не у всіх поселеннях і районах однаково відповідально підходили до вимог вищих урядових інстанцій, а насамперед концентрували увагу на так званому “материальном ущербе”, іноді обліковуючи навіть число курей, пограбованих німцями, і не подаючи при цьому відомостей про людські втрати. Дуже багато комісій подавали списки жителів, які загинули в населеному пункті “від німецьких фашистів та їх посібників”, не диференціюючи жертви за національністю і не показуючи, за яких обставин, від чиїх рук вони загинули.

Найповніші дані про те, від чиїх рук загинули ті чи інші мирні жителі, подано в актах сільрад Турійського району, з більшою увагою зазначається національність вбитих з Маневицького, Старовижівського, Рожищенського та деяких інших районів.

Отже, матеріали комісій є відносно багатими на інформацію в розумінні їх ілюстративного значення. Але вони є зовсім недостатніми для того, щоб на їх підставі подавати достовірну статистику втрат мирного українського і польського населення чи статистику винних у стратах.

Не є достатніми для визначення ймовірних чисел загиблих від польсько-українського протиборства і мемуарні джерела, на підставі яких, наприклад, у 1990 p. Юзеф Туровський та Владислав Семашко підготовили “календаріум” нападів “українських націоналістів” на польські поселення і садиби на Волині від вересня 1939 p. до липня 1945 р.³⁵ Як відомо, інформація мемуарних джерел надмірно суб’єктизована творцями цих джерел, неточна, а особливо у спогадах, що писалися через багато років після описуваних подій. Немало злочинних дій над польським населенням записані у цьому виданні на рахунок “українських націоналістів” і тоді, коли їх здійснювали “німці з українською поліцією”, “гестапо і українська поліція”, “німці за доносом українців”³⁶ і т. ін. Календарій Zbrodnie nacjonalistów ukraińskich… на основі розповідей подає дуже багато подробиць про те, якими жорстокими були вбивства людей: розстріли і повішення, рубання сокирами і заколювання багнетами, спалювання живцем і кидання людей до криниць. У способах нищення людей українські загони і боївки, рівно ж як і польські, не дуже різнилися від німців. І в цьому одна із сторін трагедії війни взагалі.

“Календарій” подає близько 900 випадків вбивства груп чи окремих осіб польської національності. Але автори припускають, що повний список місцевостей Волині, в яких були вчинені акти вбивства людей, становить щонайменше 2000 населених пунктів. В результаті насильств, за оцінками згаданих авторів, загинуло 60-70 тисяч польського населення краю, або близько 20% від його загальної чисельності. Подаються також дані про убитих в окремих колишніх повітах. Числа, звичайно, виведені на підставі припущень, їх важко уточнити, принаймні через те, що у виданні замість певних чисел убитих часто мова йде про “більшість мешканців колонії”, “частину жителів села”, “мешканців усього поселення” тощо.

За часом погроми розгорталися у повітах неоднаково. Масовими вони стали найраніше на території колишнього Луцького повіту, від початку 1943 p. розпочалися також у Костопільському, Кременецькому повітах, а від весни 1943 p. охопили весь край. Цей прикрий рахунок, який висувають українському національному рухові на Волині 1939-1945 pp. польські мемуаристи та історики, не завжди узгоджується з деякими даними про кількість польського населення Волині у 1939, 1941 та 1944 pp. На жаль, українські історики вивчали вказане питання мало. Публіцисти ж посилалися на польських дослідників Чеслава Мадайчика, Едварда Пруса та ін. Так, Василь Євтушенко повторював за Ч. Мадайчиком, що оунівці знищили майже 40 тис. поляків³⁷.

Як польські, так і українські опубліковані джерела і матеріали, по суті, не повідомляють жодної інформації про нищення українського мирного населення на Волині польськими озброєними загонами. Фрагментарними є відомості про українсько-польське протиборство також і у виданнях, які підготовлені в умовах незалежної України³⁸. У згаданому виданні є документи, які стверджують словами самих бандерівців їхні акції проти поляків. Один із керівників структури СБ УПА Василь Макар (“Сіроманець”, “Безрідний”) 2 серпня 1943 p. у листі з Волині до свого брата в Карпатах повідомляв: “СД уживає до своєї нищівної акції ляхів. У відповідь ми нищимо їх безпощадно. На Волині і Поліссі позносили ми всі штатсгути (так називали фільварки – Авт.), ляхів і німаків вибили, реманент живий і мертвий забрали, а забудування попалили”³⁹. Цих свідчень, звичайно, зовсім недостатньо для того, щоб покладати вину за початок українсько-польської різні на поляків. Але натяк знаходимо навіть у такого українофоба як Едвард Прус, коли він пояснює вагому причину від’їзду зі Львова на Волинь з метою участі у партизанському русі одного з провідних військовиків у керівництві крайового проводу ОУН Василя Сидора (“Шелеста”), – бо тут, у Львові, він був дуже добре відомий контррозвідці АК і міг наразитися на евентуальну ліквідацію з боку поляків. Той же Е. Прус подає, що перше масове мордування польського населення сталося 13 листопада 1942 p. у селі Осборки, але він же зазначає, що “збродні” здійснили команданти українських шутцманів. Наступним великим злочином “українських націоналістів” було нищення польського села Поросле, але воно також відбувалося під керівництвом німецького оберлейтенанта Фішера⁴⁰. Звичайно ж, що вина за ці останні злочини лягає головним чином на німецьку окупаційну владу.

Аналогічно опублікованим польським документам про масові убивства поляків українцями, в архівах зберігаються численні документи про масові убивства українців поляками і так само про польську поліцію на службі у німців. У Ковелі жорстокістю прославився “поляк Едік – кат цивільного табору”⁴¹, в Устилузі підручними начальника німецької жандармерії Гака служили начальник польської поліції Головінський та комендант загону польської самооборони Станіслав Бурак⁴² і ін. Наведемо лише деякі скупі за інформацією висновки сільських комісій для розслідування злочинів “німецьких окупантів та їх посібників”, зроблені у 1944 p. в ряді районів Волинської області:

На території Ново-Дворської сільради Турійського району під час окупації було вбито 27 мирних жителів, з них німці вбили 8, “польські націоналісти” – 18, від бомбардувань загинуло 7 чол.⁴³

В Озерянській сільраді загинуло 54 мирні жителі, з них убиті німцями – 2, убиті і замучені “польськими націоналістами” – 52 особи.

У Перспівській сільраді загинуло 12 чоловік, всі – від рук “польських націоналістів”, в тім числі 10 – “замучені”.

У Моковинській сільраді загинуло 43 особи, з них 25 замучені чи вбиті “польською бандою”, а 18 – “бандою УПА”.

На території Свинаринської сільради загинуло 46 осіб, 36 убито, а 8 закатовано “польськими націоналістами”, 2 – замучені німецькими окупантами.

На території Вербичненської сільради загинуло 18 осіб, з них 13 убито, 2 – кинуто у колодязь “польською бандою”, 3 – убито німцями.

На території Бобольської сільради загинуло 37 чол., з яких 30 чол. замучено чи вбито “польськими націоналістами”.

У сільраді Купичів із 30 чол. 26 розстріляні “польськими націоналістами”, 3 – “бандою УПА”, 1 – німцями.

У сільраді Ревушки з 10 вбитих “польська банда” вбила 9, а німці – одного.

У Тагачинській сільраді з 45 убитих від рук “польської банди” загинуло – 26, від німців – 19.

У сільраді Янів-Каролинка всіх 23 убитих стратила “польська банда”, в тому числі 7 жінок і хлопчика 1938 p. народження.

Із 14 убитих у Клюській сільраді 9 стратили німці, 5 замучили “польські націоналісти”.

У Нирській сільраді з 21 страти 15 доконали “польські націоналісти”, 6 – “банда УПА”, імена останніх жертв – польські.

В Осьмиговицькій сільраді страчено 12 осіб, з них 1 – німцями, 5 – поляками, 6 – “бандою УПА”.

У Задибській сільраді з 22 вбитих 20 закатували поляки, проти прізвищ примітки: “задушений”, “зарубаний”, “замучений”, “спалений”.

У Ловищенській сільраді всіх 11 осіб вбила “польська банда”.

У селі Тагчин у 1943 p. “бандою польських націоналістів” було страчено 41 особи.

У селі Озеряни “під час сутичок польських і українських буржуазних націоналістів” було спалено 210 дворів і загинуло 820 чол.⁴⁴

Проте такі дані можна розглядати лише як ілюстративні, бо комісії з інших районів, крім Турійського, рідко зазначали, від чиїх рук гинули люди. Наприклад, такі дані подавали комісії Рожищенського району⁴⁵, в актах яких так само читаємо значні числа людей, вбитих “польськими націоналістами”, “польською бандою”, зокрема в селах Луків -22 чол., Смердинь (тепер Крижівка) – 11, Вічині – 52, Вишенька – 14, Рудка Козинська – 16, Сокіл – 14, Баб’є (тепер Квітневе) – 8, Тристень – 7, Малинівка – 1, Мар’янівка – 5, Кременець – 11 та ін. Так само зазначаються числа загиблих поляків від рук “банд УПА” в поселеннях колонії Адамівна-Острів, колонії Мар’янівка (в цьому випадку точне число жертв не подається), Малинівка (1 поляка вбито), селі Мар’янівка (1 полька), селі Ворончин (11 чоловік). Є в актах цього району і такі поселення, де, як в с. Іванівка, бандерівцями було “вбито 8 чол. за те, що були євреї”, чи як в с. Ольганівка, де у квітні 1942 p. бандерівцями було вбито 62 чол. за “переховування наших партизанів”⁴⁶.

В актах Маневицького району є інформація про спалені польські колонії і хутори із зазначенням кількості людей, що проживали в них до погромів, та кількості убитих внаслідок погромів, але не вказується, чи то робили німці, чи бандерівці. Так, на хуторі Замогила Сильненська з 17 жителів убито 17, в колонії Майдан Комарівський з 30 – 30, в колонії Обірки з 41 – 41, в колонії Тераж з 102 – 1, в Голодниці з 108 – нікого, хоч саму колонію спалено, в Нешесті з 66 – 30, в Залізниці з 32 – нікого, в Діброві з 84 – 4⁴⁷ і т. д.

Аналогічні дані містяться в актах комісії Любомльського району. Причому, майже кожного разу вказується, хто саме піддавав нищенню окремі поселення. В селі Замостечі з 250 жителів “польська банда” вбила 48, в колонії Підлуга з 80 було вбито 52, у с. Штунь з 1650 мешканців “польська банда” вбила 92, в с. Кути з 400 мешканців бандерівці вбили 135, в с. Запіллі з 1170 поляки вбили 83 чол., в с. Рівному з 2130 мешканців вони ж вбили 68 чол., у с. Ягодин Новий бандерівці вбили з 1250 чол. 103 особи⁴⁸ і т. д.

У багатьох актах комісій подаються списки жертв за національністю, але не зазначено, від чиїх рук вони понесли смерть, часто вказано “розстріляно людей німецьким загарбниками та їх пособниками”. Такі формулювання часті в актах Порицького, Ковельського та деяких інших районів. Із села Колодяжне подано лише список – 52 особи, які загинули в роки окупації. За прізвищами усі, очевидно, українці: Савчук, Кушнерук, Гушенець, Кулик, Турчин, Поліщук, Ващук, Киндир та ін.⁴⁹

Оскільки інформація про вбивць мирних людей збереглася в актах лише кількох районів, подібно як згадка про національність страчених також подається у рідкісних випадках, то вивести навіть приблизні числа загиблого українського населення унаслідок польсько-української збройної боротьби бачиться неможливим. Якщо ж припустити, що жертви українців у всіх повітах відносно загальної кількості загиблих були такими, як в Турійському районі, то можна було б думати, що вони були не меншими за польські. Але джерел в більшості районів не залишилося.

Не слід забувати, що з різних причин велику кількість українців вбивали і самі бандерівці та їх СБ за допомогу чи переховування радянських партизанів і підпільників, переховування поляків, так само за послух німцям, за те, що хтось із членів сім’ї був радянським активістом чи служив у німців, або син відмовлявся від служби в УПА тощо⁵⁰.

Немалими були і людські жертви, викликані уособною українською боротьбою між бандерівцями і мельниківцями, бандерівцями і бульбівцями⁵¹. Голова Братства вояків УПА Волинської області Мелетій Семенюк, оповідаючи про одну дівчину-зв’язкову із села Одеради, яка передала відомості про бандерівців радянським органам, додав, що “СБ скарала зрадницю, а чи навіть і всю сім’ю”⁵². З іншого боку набирало жахливих розмірів нищення мирного українського населення радянськими каральними органами і то не лише в силу обставин боротьби між загонами УПА і радянськими каральними органами, військовими частинами і підрозділами, але й за прямими вказівками вищих партійних, державних і військових керівників. Радянське керівництво кинуло на боротьбу з українським націоналістичним підпіллям великі збройні формування. Спочатку це були колишні партизанські з’єднання і частини⁵³.

15 листопада 1944 р. М. Хрущов звернувся до Сталіна з пропозицією створити у західних областях при управліннях НКВД спеціальні трійки у складі секретаря обкому ВКП(б), начальника управління НКВД і обласного прокурора та надати їм право “застосовувати до винних вищу міру покарання – розстріл з виконанням вироку негайно”⁵⁴. Далі український вождь рекомендував “для залякування бандитів…, засуджених до знищення, не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно провадити відкрито із залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не висвітлювати”⁵⁵. Пропозиції Хрущова були схвалені Сталіним і неухильно проводилися в життя⁵⁶.

Наскільки радянські методи боротьби проти ОУН і УПА були злочинними, свідчать статистичні матеріали, що їх подавали самі радянські органи. За донесенням секретаря Рівненського обкому партії Василя Бегми та начальника управління НКВД Рівненської області Трубнікова у ЦК КП(б)У за період з лютого 1944 по лютий 1945 pp. в області було проведено 2109 “чекістсько-військових операцій, в результаті яких вбито 15306 членів банд формувань ОУН і УПА”, заарештовано 18 066 “бандитів” та 1246 “посібників бандитів”, затримано 13136 “дезертирів Червоної армії, які ухиляються від мобілізації, з’явилося з повиною 6913 “бандитів”⁵⁷. Отже, в одній лише Рівненській області було вбито чи нейтралізовано 54 667 “бандитів” і тих, хто ухилявся від мобілізації. Зрозуміло, що до числа “бандитів” потрапили тисячі людей, яких убили чи арештували за підозрою. Неймовірно великими були числа вбитих, арештованих і тих, які з’явилися з повиною, “бандитів” в усіх західних областях.

Як відомо, засобом боротьби радянської влади стало виселення з місць постійного проживання тих селян та інших груп населення, які могли розглядатися в якості соціальної опори бандерівського руху. Згідно з доповідною запискою Волинського обкому партії секретареві ЦК КП(б)У від 30 жовтня 1947 p., план виселення з області становив 2700 сімей – станом на 21 жовтня 1947 p. було виселено 2716 сімей, число виселених 8938 чол., з них мужчин – 1927, жінок – 4221, дітей 2790⁵⁸.

Отже, із закінченням Другої світової війни у 1945 p. для волинян її втрати зовсім не закінчилися. Розкручений маховик війни відібрав життя багатьох тисяч людей ще протягом кількох післявоєнних років.

Розуміється, що фактологічні матеріали про нищення людей на Волині у часи воєнного лихоліття вичерпати неможливо. Однак, спробуємо зробити деякі узагальнення. В 1939 p., за даними польської статистики, на території Волинського воєводства числилося 2085,6 тис. населення⁵⁹. У “радянській” Волинській області перед нападом гітлерівської Німеччини проживало 1031 тис. чол., в тому числі у містах – 151 тисяча, в сільській місцевості – 880 тис. чол.⁶⁰ У Рівненській області станом на 1 січня 1941 p. проживало 1 139 808 чол.⁶¹, в тому числі у містах – 149 673 і в селах – 990 135 чол. За радянською поточною статистикою, у Волинській області за час німецької окупації було вбито 165 339 місцевих жителів⁶², або 16%, у Рівненській – 175 133 чол.⁶³, або ж 15,4% від довоєнної чисельності населення.

Проте ці офіційні підрахунки є дуже сумнівними. Як відомо, у 1939 р. у Волинському воєводстві на євреїв припадало 9,9%, які у масі своїй були вбиті, або ж депортовані до концтаборів за межі Волинської області. Це, зрештою, стверджував і радянський облік населення станом на 1 вересня 1944 p., за яким у Волинській області числилося усього 600 євреїв⁶⁴. Римо-католиків, які на Волині у 1939 p. практично усі були поляками, числилося 327,9 тис. чол. (15,7% всього населення воєводства). Але частина поляків була виселена у 1940 p. згідно з Постановою РНК СРСР № 2122-617 та затвердженим тоді ж до неї “Положенням про спецпоселення і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР”⁶⁵. Депортаційна акція була виконана з 10 до 13 лютого 1940 p. 2 березня РНК СРСР ухвалив постанову № 289-127 c. про виселення членів сімей усіх поміщених в табори і в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників державного апарату, учасників антирадянських організацій, біженців з окупованих німцями районів колишньої Польщі, які виявили бажання виїхати з СРСР назад, на зайняту німцями територію, але не були прийняті. Операцію виселення за постановою від 2 березня було проведено без будь-якого попередження 13 березня, а згодом, 29 червня 1940 p., – засобами терору, аж до застосування розстрілів⁶⁶. Можна припускати, що під ці радянські депортаційні акції 1940 p. підпали десятки тисяч поляків. У всякому разі, за статистикою на 1 січня 1941 p. у Рівненській області поляків числилося 70 668 чол.⁶⁷, що менше половини від їх кількості у 1939 p. Якщо так було на всій території колишнього воєводства, то це означало, що радянські репресії і статистика зменшили число поляків на Волині уже до 1941 p. приблизно до 150 тис. чол. Якусь частину поляків, зокрема тих, які з 1943 p. втікали у міста, рятуючися від бандерівських погромів, було вивезено фашистами на примусові роботи до Німеччини⁶⁸. Необлікованою є кількість поляків, які у 1943 – на поч. 1944 pp. втекли у межі корінної Польщі. Певна кількість поляків-підпільників і членів збройних груп АК та радянського партизанського руху загинула під час бойових дій. У всякому разі, станом на 1 вересня 1944 p. у Волинській області обліковувалося 41,8 тис. польського населення⁶⁹. У Рівненській області, за уточненими даними станом на 15 грудня 1944 p., переселенню в Польщу підлягало 14 500 сімей, або близько 50 000 душ. Подали заяви на переселення, однак, не всі, а приблизно половина – 7323 сім’ї, або 24 866 душ⁷⁰.

З врахуванням Кременецького куща районів можна допускати, що на території колишнього Волинського воєводства після вигнання німецьких окупантів залишилося проживати (до часу переселення у Польщу за угодою від 9 вересня 1944 р.) близько 105 тис. поляків, або приблизно третина їх довоєнної чисельності. Отже, втрати поляків за наслідками українсько-польського протиборства 1942-1944 pp., полеглих у боях, тих, що були вивезені у Німеччину чи перебралися у корінну Польщу ще в час німецької окупації, становили десь близько 50 тис. чоловік. Загальні ж втрати польського населення на Волині, понесені унаслідок радянських депортацій 1940 p. та репресій 1939-1941 pp., участі у війнах з Німеччиною та Радянським Союзом, втеч до корінної Польщі в 1942-1944 pp., загибелі мирного населення у ході українсько-польського збройного протистояння 1942-1944 pp., становили близько двох третин його довоєнної чисельності, тобто понад 200 тис. чоловік (10% чисельності усього населення краю перед початком війни).

Щодо втрат українського мирного населення, то так само окремої статистики немає. Втрати всього мирного населення на території колишнього Волинського воєводства за офіційними підрахунками склали за 1941-1945 pp. близько 380 тис. чол. (по Волинській області – 165,3 тис., Рівненській – 175,1 тисячі, Кременецькому кущу – близько 40 тис. чоловік). Якщо від цього числа відняти близько 200 тис. євреїв, 50 тис. поляків, близько 10 тис. росіян, чехів та представників інших національностей, то загальні втрати убитого цивільного українського населення за час німецької окупації склали близько 120 тис. чол. Великими вони були, як сказано вище, унаслідок радянського придушення українського національно-визвольного руху у 1944-1950 pp. Дуже високим був відсоток убитих волинян, мобілізованих на фронт у 1944–1945 pp. Наприклад, у згаданому вже селі Молотків було мобілізовано на фронт 87 жителів села, 67 з них загинуло⁷¹. Ненавчених військової справи західноукраїнських селян без розбору гнали на німецькі дзоти і “висотки”, бо такими були правила військового мистецтва Жукова, Конєва та інших “славетних” воєначальників. Загальні ж втрати вбитими на фронті сягали 70 тис. чоловік.

Вище наводилися дані про число убитих в ході радянських каральних акцій повстанців та підпільників УПА. Від 1944 до початку 50-х pp. вони склали разом з вивезеними “бандпособниками”, а також з тими, хто не повернувся з примусових робіт у Німеччині, з вояками УПА, які прорвалися у західні країни, з вбитими каральною службою УПА мирними жителями округлено 90 тис. чоловік. Отже, за час з 1941 до початку 50-х pp. – пересічно 280 тис. чоловік. З них убитими близько 235 тис. чоловік, або більше 10% всього українського населення станом на 1941 p.

У другій половині сорокових років, відразу ж після, війни радянська влада почала широкомасштабну акцію по колективізації поліського села. Певною мірою її прискорив голод 46-47 років, який спалахнув в східних і центральних областях. Утвердження ж колективізації на Поліссі означало остаточну перемогу радянського режиму…

Звісно це аграрне питання було завжди в цетрі уваги бандерівців. Тому служба безпеки/ СБ/ ОУН усіма можливими способами протидіяли колективізації в основному це – теракти. Найбільш активні колгоспники, або навіть їхні симпатики, підлягали фізичному знищенню…

Однак, незважаючи на масштабний террор, СБ не вдалося зупинити суцільної колективізації. В 1949 році було завершено колективізацію на Волині та Полісся.

Створення колгоспів привело до повної втрати оунівським підпіллям свої матеріальної і соціальної бази. Тому це кровопролитнее протистояння вилилося в безкомпромісну жорстоку боротьбу між місцевою радянською владою і СБ. Але, як завжди, жертвами з обох сторін були безневинні місцеві селяни…

Сучасні вчені кажуть, що осушення боліт привело до екологічної катастрофи. Начезміна клімату додає “болотним” проблемам нових нюансів. Координатор програм із зміни клімату Національного екологічного центру України Крістіна Рудницька вважає, що на Західній Україні збільшиться кількість природних катаклізмів, стануть частішими посухи, повені, смерчі, існує вірогідність поширення нетипових переносників захворювань, таких як малярія — коли умови для їх існування стануть підходящими. А малярійні комарі полюбляють якраз болото. З іншого боку, Крістіна Рудницька не виключила, що за загального підвищення температур відбудеться зміщення кліматичних поясів, і на Україну наступатимуть напівпустелі та пустелі. А осушені свого часу болотисті торф’яники теж поступово перетворяться на пустелю. До того ж за спекотних умов торф’яники не можуть існувати і займаються — пожежі під Москвою тому яскравий приклад. Фактично в центрі Європи починає виникати антропогенна пустеля, а оскільки процес руйнування торф’яного шару триває й далі, то нині навіть доводиться подекуди відновлювати болота.

Окрім того, виявилось, що природні болота контролюють уміст в атмосфері парникових газів. У “сухому” болоті розпочинається процес мінералізації торфу — осушене болото не знижує викидів парникових газів, а навпаки, стає їх джерелом. “Помилка меліорації на нашому Поліссі була в тому, що там в основному проводили тільки осушення, і це завдало певної шкоди природі, — вважає головний “водник” Рівненщини Леонід Каменчук.

Початок меліорації в поліському краї було покладено ще за часів царської Росії. У 1873 році було складено “Генеральний план осушення Полісся” — відтоді й почалася дискусія: можливо чи неможливо осушити цей надмірно вологий край? А за нею постала і найголовніша проблема: вигідне чи невигідне осушення і як воно вплине на довкілля? Доля поліських боліт викликала гострі суперечки — необхідність осушення обґрунтовували багатьма аргументами. Передусім зазначалося, що поліські нетрі негативно впливають на здоров’я людей. Йосип Жилінський, керівник Західної експедиції, яка розпочала будівництво магістральних каналів, повідомляв: “У каналізованій частині Полісся багато хвороб, таких як пропасниця, грудні та горлові, —

Перед початком Першої світової війни журнал “Болотоведение” (був і такий) писав: “За останні роки стало модним питання про пересушування боліт. Звідусюди надходять скарги на сумні наслідки осушення: болота, які постачали хоч і поганий, грубий корм, після осушення стали давати тільки мізерну кількість сіна”. Дехто вже розпачливо опускав руки: мовляв, доведеться вирощувати верблюдів — для майбутньої поліської пустелі. Значна частина науковців вважала, що насправді болота стабілізують гідрологічний режим, акумулюють вологу, зберігають водність річок, озер, криниць, зменшують силу посух у сусідніх місцевостях, є доброю домівкою для великої кількості птахів, тварин, справжнім раєм для рослинності, величезною коморою біологічних багатств... Отож уже

Дата добавления: 2015-05-26