Державно-політичний лад Франції напередодні Першої світової війни

Суспільно-політичний розвиток Третьої республіки напередодні Першої світової війни загалом закономірно характеризувався боротьбою двох тенденцій - демократичної і реакційної. До проявів першої віднесемо амністію учасникам Комуни (1880 р.), проголошення свободи друку (1880 p.), відновлення свободи зібрань (1881 p.), закон про свободу асоціацій, який дозволяв діяльність професійних спілок під наглядом поліції (1884 р.). У 1900 р. тривалість робочого дня була визначена у 10 годин, а в 1906 р. законом було введено щотижневий день відпочинку. Ще на поч. 80-х років школи вилучалися з-під нагляду церкви, а повне відокремлення церкви від держави відбулося у 1905 р. Надання громадянських свобод інколи обставлялося застереженнями, які применшували значення цих актів. Так, наприклад, декларована у 1881 р. свобода зібрань обмежувалася вимогою їх проведення виключно у закритих приміщеннях, про такі зібрання потрібно було завчасно повідомляти поліцію.

У разі виникнення бійки (часто спровокованої) поліція мала право розпустити збори. Як наслідок, поліція спільно з армією на законних підставах розігнала вуличну демонстрацію парижан 1 травня 1890 p., а розгін першотравневих демонстрацій 1891 р. обернувся десятками убитих і поранених демонстрантів.

Проявами реакційної тенденції у законодавчій практиці можна вважати т. зв. «злодійський закон» 1894 р., за яким навіть пропаганда анархізму каралася роботами у Кайєнні, а також чистку судового апарату 1883 р. за політичною ознакою тощо.

У 1894 р. в Ліоні анархіст Казеріо убив президента Французької республіки Саді Карно. Ситуацією спробували скористатися монархісти та інші антидемократичні сили. Того ж року французька контррозвідка звинуватила у спробі продати секретні документи німецькому військовому атташе капітана французького генерального штабу Дрейфуса, єврея за національністю. Незважаючи на повну необґрунтованість звинувачень, нещасного засудили до довічного ув'язнення в колоніях.

Країною прокотилася хвиля антисемітизму. Через деякий час начальник контррозвідки полковник Пікар отримав докази, що викрили справжнього зрадника. Ним виявився майор Естергазі, авантюрист, який видавав себе за нащадка угорського аристократичного роду. Командування зробило спробу зам'яти справу: Естергазі тихо перевели на службу у Туніс, частину доказів просто знищили.

У 1898-1899 pp. справа Дрейфуса привернула до себе загальну увагу, вся Франція розкололася на два табори. Табір антидрейфусарів, що об'єднував усі антидемократичні, монархічні, шовіністичні та антисемітські елементи, вирішив використати дестабілізацію внутрішньополітичної обстановки для державного перевороту.

У 1899 р. в ході похорону президента республіки Фелікса Фора (який «ганебно» помер у публічному будинку під час перебування з повією) озброєні путчисти під проводом Деруледа спробували навіть скинути республіку.

Справа Дрейфуса була вдруге переглянута у 1906 p., він був реабілітований і навіть підвищений у військовому званні. Однак, результат був набагато важливіший, ніж реабілітація однієї особи. Рядові французи на власні очі переконалися, чого варті усі міфи про дворянську честь вищого офіцерства - для врятування «свого» негідника генера-ли-аристократи пішли на службовий злочин, яким стало знищення документів, що прямо викривали державного зрадника.

Тривалий час основним аргументом монархістів була нібито моральна перевага людей честі, дворян над простолюдом, якого більше цікавлять гроші, чи, тим більше, над представниками національної меншини, що далека від державних інтересів основної нації. Таке розвінчання міфу здійснило справжній переворот у настроях суспільства.

Якщо у 1875 р. Франція не стала монархією лише тому, що три монархічні течії не зуміли домовитися між собою, то уже вибори 1902р. показали - ідея монархії у цій країні похована остаточно. Це ж підтвердили і вибори 1906 р., на яких радикали, ліві республіканці і соціалісти зібрали 415 голосів проти 180 у правих та поміркованих.

Партійна система і основні політичні партії Франції

Ця країна поряд з Великобританією є батьківщиною сучасних політичних партій і має вікові традиції плюралізму та вільнодумства. У післявоєнний період характер багатопартійності кілька разів змінювався. У 1958-1981 рр.. у Франції існувала домінантно-партійна система, заснована на привілейованому становищі впливової партії Об'єднання на підтримку Республіки (ОПР), причому назва партії згодом неодноразово змінювалося. Це буржуазна центристська партія, заснована в 1958 р. найближчими соратниками генерала де Голля. Вона проповідує традиційні ліберальні цінності, виступає за прискорену інтеграцію при обліку інтересів Франції. Партійними документами поставлено завдання створення масової й авторитетної політичної організації, що має підтримку в різних шарах суспільства під популістським гаслом: «Бути скрізь». Послідовно відстоюється ідеологія величі Франції та її культури, а також ідея сильної президентської влади і політичної стабільності. Члени партії ОПР відрізняються активним політичним поведінкою і ведуть роботу серед різних верств виборців. У 1995 р. лідер неоголлістов Ж. Ширак обраний на найвищу посаду П'ятої Республіки - Президента, в 2002 р. знову переобраний на цю посаду. З другої половини XIX в. на французькій політичній сцені помітно присутність соціалістичних організацій. Видна роль їм належала і в перший післявоєнний період, до кінця 50-х рр.. Однак сучасна Французька соціалістична партія (ФСП) була створена в 1971 р. на базі об'єднання низки невеликих соціал-демократичних організацій під керівництвом популярного політика Ф. Міттерана - Президента Франції в 1981 - 1995 рр.. ФСП виступає під гаслами демократичного соціалізму, за справедливий розподіл під контролем держави виробленого суспільного продукту, на захист осіб найманої праці і дрібних підприємців. З кінця 80-х рр.. партія переживає серйозну ідейно-політична криза, яка ще не подолана і навіть посилився після поразки на останніх президентських і парламентських виборах (2002 р.). На лівому фланзі діє Французька комуністична партія (ФКП), заснована в 1920 р. У 30-50-і рр.. вона була популярна не тільки серед осіб, зайнятих індустріальним або частково сільськогосподарським виробництвом, а й у середовищі інтелектуалів. Вагома роль комуністів і в русі опору (1939-1945 рр..). В останні роки посилилися кризові явища в ідеології і партбудівництві. В останні роки ФКП втрачає свій традиційний електорат і колишній вплив, зменшилася членська маса. В цілому Компартія дрейфує в бік традиційної європейської соціал-демократії. ФКП представлена??в Парламенті невеликим числом депутатів. У країні існує кілька активних буржуазних партій, блоків і рухів: Центр соціальних демократів, Республіканська партія, Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів, Союз за французьку демократію. На вкрай правих позиціях стоїть угрупування Національний фронт, широко використовує зовні привабливий, але політично небезпечний гасло: «Франція тільки для французів». Статус політичних партій визначений у найзагальнішому вигляді в Конституції П'ятої Республіки. У країні відсутня детальна законодавча регламентація партійної діяльності. Партії утворюються вільно і не зобов'язані проходити державну реєстрацію, проте повинні поважати принципи національного суверенітету і демократії.