Критика теорії півпрезиденталізму

Оскільки розгляд і теоретико-методологічне наповнення півпрезиденталізму безпосередньо стосується політологічного розуміння форм державного правління, деякі науковці, зокрема Х. Бехро, Б. Бейєрлейн, І. Везер [2] й А. Лейпхарт [11] пропонують контрдоведення розглядуваного поняття. А. Лейпхарт у дослідженні «Трихотомія чи дихотомія» під час обговорення концептуального конфлікту між дихотомією (президенталізм проти парламентаризму) або трихотомією (президенталізм проти півпрезиденталізму та парламентаризму) в класифікації встановлених моделей взагалі стверджує, що поняття півпрезиденталізм є застарілим: М. Дюверже класифікує півпрезидентські режими за декількома підтипами (щодо їх процесу в чергуванні президентських і парламентських фаз), які можуть бути приписані головним видам президенталізму або парламентаризму.

Порівнюючи парламентську і президентську форми правління, А. Лейпхарт виділяє три наступні «критичні» відмінності між ними [12, с. 117-118]. По-перше, за парламентської форми правління прем'єр-міністр, посада якого може мати різні назви, та його кабінет є відповідальними перед законодавчим органом у тому сенсі, що вони залежать від довіри законодавчого органу і можуть бути звільнені/позбавлені повноважень внаслідок застосування вотуму недовіри. Водночас, у президентській формі правління главою уряду є президент, який обирається на конституційно визначений період і не може бути відправленим у відставку внаслідок вотуму недовіри. По-друге, президенти обираються на загальнонародних виборах безпосередньо або опосередковано, тоді як прем'єр-міністри обираються законодавчим інститутом. По-третє, парламентські системи характеризуються колективними або колегіальними виконавчими структурами, тоді як президентські представлені неколегіальним органом з однією особою на чолі. Внаслідок цього президентські адміністрації характеризуються тим, що їх члени виступають простими радниками та підлеглими президента. Це призводить до того, що найбільш важливі рішення в парламентських системах приймаються цілим кабінетом, а в президентських системах вони можуть бути прийнятими самостійно президентом з або без і навіть всупереч позиції членів адміністрації.

Загалом, критика півпрезиденталізму зосереджена в кількох пунктах. Перший пункт має стосунок до проблем подвійного виконавчої структури, навіть коли президент і прем'єр-міністр походять від однієї партії або коаліції. Е. Сулейман пояснює, що причина критики півпрезиденталізму виходить із конкурентоспроможності елементів політичного аналізу, які вводить система [22].

Друга частина критики півпрезиденталізму має відношення до проблем когабітації. Коли президент і прем'єр-міністр походять із різних політичних сил, то, ймовірно, виникатиме конфлікт у межах розділеної виконавчої влади. Це може призвести до політично безвихідного становища. Тому розділена виконавча влада може заохочувати одного з головних акторів, зазвичай президента, отримати владу незаконно. Ж. Лінц й А. Степан показують небезпеки такого сценарію: «Коли прихильники півпрезиденталізму відчувають, що країна стала б краща від того, коли одна гілка демократично узаконеної структури правління зникла би або була б закритою, демократична система піддається небезпеці і переносить втрату легітимності» [13, с. 286].

Третій пункт критики стосується виборчого процесу. Прямі вибори президента акселерують втілення політичного процесу, а це може заохотити президента ігнорувати закон, оскільки він відчуває переваги, які позиціонуються як вищі за нормальний політичний процес. А. Лейпхарт переконує, що півпрезидентські системи «фактично роблять це реальним для президента, який може бути могутнішим, ніж глава держави у більшості чистих президентських систем» [10, с. 102]. Лейпхарт наголошує, що хоч і «може проявлятись значне енергетичне сумісне використання в посаді президента прем'єр-міністра і кабінету, природа нульової суми президентського вибору не змінюється». Тому він виступає проти однієї з головних характеристик півпрезиденталізму: півпрезидентські системи «представляють незначне поліпшення порівняно з чистим президенталізмом» і пояснює, що «парламентська система повинна стати єдиною директивою для авторів конституції перехідних суспільств».

Ще один пункт заперечення півпрезиденталізму пов'язується з ідеями С. Скач. Вона застерігає від небезпек того, що номінується «розділеним урядом меншості» [20, с. 17-18]. Автор визначає цю ситуацію як випадок, коли «ні президент, ні прем'єр-міністр, ні будь-яка партія або коаліція не володіють незалежною більшістю в законодавчій владі». Така ситуація «може привести до нестійкого сценарію, що характеризується змінами законодавчих коаліцій та урядовими перестановками, з одного боку, і безперервним президентським втручанням та використанням ним резервних повноважень». Інакше кажучи, поки сценарій відмінний від когабітації, результат незадовільний. Коли виконавчі структури виявляються ослабленими, у даному випадку через відсутність президентської або прем'єрської парламентської більшості, безпосередньо вибрані президенти відчувають необхідність оголошення свого контролю над системою і процесом демократизації. Тому ми зобов'язані брати до уваги думку В. Ю-Шена, що півпрезиденталізм легко вибрати й інституціонувати, але дуже важко операціоналізувати [23].

Цікавим видається політологічний аналіз півпрезиденталізму, здійснений А. Сіароффом [17].Визначення типів режиму базоване виключно на диспозиційних властивостях. Це змусило його ідентифікувати 41 півпрезидентську систему, серед яких, зокрема, Австрія, Болгарія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Польща, Португалія і Румунія. Проте А. Сіарофф не вважає, що півпрезидентську форму правління слід розглядати як самостійну форму. На його думку, базовими формами слід вважати президентську систему, парламентську систему з переважанням влади президента, парламентську систему з нейтралізуючою владою президента та парламентську систему з номінальною владою президента. Саме тому автор підійшов до „замірів" повноважень президентів у різних країнах. Не випадково він дійшов висновку, що набір півпрезидентських країн «має величезний ряд і найвище середнє квадратичне відхилення» у будь-якій з його категорій. Він ділить ці країни на три категорії на підставі повноважень їх президентів. Категорія з найвищим рівнем президентських повноважень включає Францію й Україну (до 2004 р.). Категорія з найнижчим рівнем президентських повноважень охоплює Австрію, нещодавно виправлену фінську систему й Ісландію. Проміжна категорія включає Болгарію, Ірландію, Польщу, Португалію. Зрештою, варіація в межах цієї категорії країн приводить А. Сіароффа до того, щоби відкинути поняття півпрезиденталізму загалом.

Дата добавления: 2015-05-26