Особливості розвитку політичної думки України(кінець Х1Х – поч.ХХ ст) (М.Грушевський, В.Липинський, М.Шаповал)

Основними напрямами в розвитку української політичної думки цього періоду були народницький, консервативний й національно-державний.

Основними представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до свого повернення в Україну), Р. Лащенко та С. Шелухін. Вони досліджували історію українського народу як окрему культурно-етнічну спільність, розглядали ідею можливих федерацій його з іншими народами, вивчали питання демократичних традицій в Україні, історико-правові основи українського народу мати свою власну державу. Досліджуючи форми державних союзів на різних етапах історії України, учені-народники обґрунтовували теорії федеративних традицій в Україні й можливості федеративних об'єднань з тими державами, з якими вона підтримувала історичні зв’язки. М. Грушевський уважав можливим такі федеративні зв’язки України з Литвою, Білорусією, Росією; Р. Лащенко – з Росією; С. Шелухін – з чехами, словенцями, сербами, словаками, хорватами. Вони вважали, що федерація в той чи іншій формі буде сприяти укріпленню української державності. М. Грушевський в 1918 р. називав федеративну традицію головною ідеєю нашого національного політичного життя. Іноді ідея федералізму М. Грушевського відступала на задній план під тиском більш популярної ідеї повної незалежності України. Він вважав, що відносини між Росією й Україною повинні будуватися на умовах автономії та федерації, тобто передбачався автономний розвиток України в складі федерації Російської держави. М. Грушевський намагався зайняти середню позицію між двома полюсами: «повна самостійність і незалежність» як умова розвитку та самовизначення певної нації, та – народність, позбавлена самостійної державності, може так же нормально розвиватися, як і державна. Він виходив з того, що обидва підходи страждають крайнощами. М. Грушевський стверджував, що національним інтересам України відповідає вступ її до складу Російської держави, який реорганізує на основах республіки, автономії та федерації. Він уважав, якщо Росія не перебудується на цих принципах, то їй прийде кінець, вона перетвориться в промисловий і фінансовий додаток європейських промислових баронів. В статті «Якої автономії і федерації хоче Україна?» визначені такі умови автономії для України: створити одну «українську територію», яка повинна самостійно вирішувати всі питання економічного, політичного й культурного розвитку, створення власної армії, мати свої законодавство, суд, адміністрацію. Тільки в певних справах, спільних з Російською федерацією, Україна зобов’язується виконувати постанови спільного уряду, в якому будуть брати участь представники України й Росії в кількості, пропорційній їхньому населенню. До загальнодержавних справ М. Грушевський відносив питання війни й миру, міжнародні угоди, спільне командування військовими силами, єдину фінансову систему, єдину пошту, митницю, транспорт, захист прав меншин. Він передбачав такі умови, щоб у федерації автономія України не була позбавлена повністю незалежності. В Україні повинен бути обраний сейм. Він обирає виконавчий комітет, який буде представляти інтереси України в Російській Федерації. Автономна Україна має свої міністерства, власну армію, хоча й підлеглу спільному командуванню федерації. Однак проходити службу армія буде виключно в межах України й утримуватися за її рахунок, тільки у випадку оголошення війни може бути виведена за межі своєї території.

У цьому ж напрямку розробляв коло проблем державності Микита Шаповал (1885– 1932). Він всебічно й глибоко обґрунтував необхідність державної організації української нації. Він піддав, перш за все, критиці так звану органістичну теорію. Відомо, що деякими політиками – від голови Тимчасового уряду О. Керенського до керівника партії більшовиків й радянського уряду В. Ульянова – широко розроблявся тезис про неможливість існування Росії без України, а України без Росії. М. Шаповал довів, що зворотним боком цього є політика експансії Московської держави, яка протягом чотирьох століть, починаючи з XVI ст., прирощувала свої володіння, провадячи експансію на всі чотири сторони світу. Дослідник засвідчує, що завдяки своїй експансіоністській політиці Росія не тільки стає великою державою світу, але й наповнює за рахунок так званих окраїн свій бюджет. Метрополії використовували колишні самостійні держави як мілітаристську силу, унаслідок чого, наприклад, у часи Першої світової війни українці Наддніпрянщини й Галіції повинні були вбивати один одного. Багато місця у своїх працях М. Шаповал відводить русифікації колонізованих народів, у тому числі й Україні. Оригінальний підхід М. Шаповала до створення української держави. Відстоюючи власну концепцію, М. Шаповал піддав критиці два модуси взаєморозуміння з більшовиками. Перший модус «щирого взаєморозуміння» М. Грушевського на основі прийняття українцями постулатів законності московської окупації, її соціалістичності, її корисності для робітників. Ціною цих поступок М. Грушевський хотів забезпечити легалізацію партії соціалістів-революціонерів в Україні. Другий модус взаєморозуміння з більшовиками –«тактичний» союз галицько-українського віденського уряду. Галичанські політики пропонували використовувати метод С. Петлюри «навпаки», який заключив союз з поляками, що відштовхнуло галичан від наддніпрянців. Політики-галичани намагались дійти згоди з московськими окупантами Великої України. М. Шаповал запропонував спочатку створити Західноукраїнську Республіку (ЗУР), яка б стала базою консолідації політичних і культурних сил, всієї еміграції, а тоді й фундаментом Великої й Соборної України.

Коріння українського консерватизму як політичної течії беруть свій початок у період гетьманщини. Основний його зміст – збереження традиційних форм державного правління й життєдіяльності суспільства. Прояви українського консерватизму мали місце і в наступні періоди XX ст. Відомим представником українського консерватизму в еміграції був професор В. Липинський (1882–1930). Його консервативні ідеї були пов’язані зі створенням незалежної української держави з формою правління – спадковою монархією. У центрі його дослідження були погляди Б. Хмельницького на процес створення української державності. Б. Хмельницький утверджував спадкове гетьманство. 1657 р. козацький з’їзд в Чигирині утвердив 16-річного Юрія Хмельницького спадковим гетьманом. На думку В. Липинського, це був крок до утвердження монархії. Погляди вченого стосовно форм монархічної державності не були постійними. Його кінець-кінцем не задовольнила ідея дуалістичної монархії. В останні роки свого життя він пропагував ідею парламентської монархії за зразком англійської, певні зміни вносить і в систему державного політичного управління парламентською монархією. У парламентській монархії уособлює державу «спадковий гетьман». Він відповідає за свої вчинки тільки перед Всевишнім і самим собою. Він суверенний і не має жодних правових обмежень. Гетьман виступає гарантом політичної стабільності в суспільстві. Гетьманська управа – виконавчий орган. Члени її призначаються гетьманом за згодою з Радою присяжних. Класократичне представництво – законодавчий орган. До нього обираються найкращі представники від купецьких, робочих, селянських, учительських та інших рад. Тому майбутня держава, на думку В. Липинського, повинна спиратися на три незалежні гілки влади: законодавчу, виконавчу й судову. В його концепції української державності в нові часи перевага надавалася класократії. На думку вченого, класократія – це рівновага між владою та свободою, сильна й стабільна державна влада, чітка класова структура суспільства й співробітництво класів під керівництвом національного правлячого прошарку. Такий, за В. Липинським, ідеальний устрій суспільства. Демократичну республіку як форму державного управління В. Липинський називає політичною бутафорією. Однак при цьому саму ідею створення демократичного суспільства в Україні при попередньому проходженні монархічного етапу він не виключає. Заслуговують особливої увага сьогодні політичні ідеї В. Липинського, що стосуються територіального патріотизму української нації – пробудження почуття солідарності між всіма, хто постійно проживає на українській землі, незалежно віт їх етнічної, релігійної, політичної, організаційної та іншої приналежності. Цю думку він пов'язував з майбутнім української державності. В. Липинський писав, що справу української державності завжди губила відсутність єдності між українцями.

Дата добавления: 2015-05-26