Політика і мораль як головні регулятори суспільних відносин: проблема убезпечення балансу в умовах реформування українського суспільства

Політика взаємодіє не тільки з економікою, але й з іншими сферами духовного життя суспільства: культурою й наукою, правом та ідеологією, етикою й мораллю. Політика і мораль мають спільну якість, бо й одна й інша являє собою організаційні, регулятивні, контрольні сфери суспільства. У той же час вони відрізняються й взаємодіють достатньо суперечливо. По-перше, українське суспільство, як і суспільство інших держав СНД, перебуває в стані переходу від тоталітаризму до демократії, еволюціонує від аморальної до якісно нової політики, яка керується певними моральними началами. Крім того, в окремих колах людського соціуму склалося крайнє негативне уявлення про політику, як про явище аморальне за своєю суттю та як про брудну справу, яким не повинна займатися порядна людина. Частково цим ми зобов'язані самій політиці, оскільки її дії не завжди високоморальні. Певний внесок у створення негативних уявлень про політику зробила художня література, персонажі якої часто інтерпретують політику, владу, першою чергою, як таку, що призвана завдавати болю громадянам, принижувати й дурити.

Проблема взаємовідношень політики та моралі займала розуми мислителів усіх часів: від легістів Давнього Китаю до багатьох політологів, соціологів і психологів сучасності. У поглядах на проблему в історії філософської й політичної думки можна виділити три основні течії. Одні дослідники (Н. Макіавеллі, Г. Моска, Р. Міхельс, А. Бентлі, Дж. Бернхем, Г. Кан та ін.) заперечували існування будь-якої самостійної моралі в політиці. Інші (Платон, Аристотель, Э. Фромм, Л. Мемфорд, Дж. Хакслі та ін.), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках, розглядали останні як визначальні для цієї сфери людської діяльності, треті (А. Швейцер, М. Ганди, А. Енштейн та ін.) наполягали на можливості й необхідності покращення політики мораллю. Отже, політика й мораль виконують регулятивні функції. У той же час функціонування їх істотно відрізняється один від одного. Вони діють певною мірою автономно. Крім того, на відміну від політичної організаційно-контрольної сфери, мораль не має речових форм регулювання. Вона не матеріалізується в інституціях влади, апараті управління, позбавлена центрів управління й засобів зв’язку. Мораль об'єктивізується, перш за все, у відображенні, в ознаках і властивостях інших суспільних явищ. Але незважаючи на це, мораль охоплює сутності, що керують суспільством, усі феномени політики. Специфічність дії моралі й в тому, що вона, виконуючи регулятивні функції, розповсюджує їх і на політику, знаходячись поза її межами. Мораль обмежує політику, свободу безконтрольної політичної дії. Політика ж в ідеальнім уявленні не контролює мораль, але за певних умов впливає на неї. Від початку вона поєднує в собі дві різні системи координат, системи оцінок й орієнтації людини в стосунках з державною владою – корисного й морального. І якщо мораль уміщує ці дії й учинки до сфери відношень Добра и Зла, то політична свідомість вимагає оцінювати їх з точки зору шокди та корисності, ефективності або неефективності в досягненні цілей. Політика сама здатна сформулювати ту ч іншу суспільну, політичну, а отже, і моральну ситуацію. Тим самим у моральні оцінки привносяться ситуативні критерії, які, пом’якшуючи моральні характеристики, додають до них різні виправдувальні пояснення. За таких умов починає панувати класова, революційна мораль, коли оцінки «поганий – хороший» мають різний смисл у політиці й моралі. Отже, моральність політики – величина відносна. У стабильних демократичних режимах вона – одне з найважливіших джерел взаємоввічливого діалогу еліт й електорату. За інших умов, коли, наприклад, відсутня демократія, мораль – це слабке місце політики й влади. Тут поширені спроби ухилитися від моралі й моральних оцінок, хоча в дійсності це неможливо. Історія нового часу свідчить: фашистські й комуністичні режими проводили аморальну політику, реалізуючи у своїй практичній діяльності макіавеллівський принцип – мета виправдовує засоби. У Радянському Союзі верхівка Комуністичної партії, надавши програмі КПРС статус вищої моралі, відкрито знехтувала загальнолюдськими уявленнями про честь та гідність. Тому й доноси на родичів і друзів, зрада вважались нормальним явищем й виправдовувалося найвищою метою побудови комунізму.

Нормальний розвиток суспільства передбачає певний баланс між політичними й моральними критеріями. Досягнути його нелегко, це вдається людям, що мають безпосередній досвід політичної діяльності, стійкі моральні принципи, бо вирішити раз і назавжди суперечливі відносини між політикою й мораллю неможливо. Можна тільки надати конфлікту цивілізованої форми. Це реально за умови проведення владними структурами гуманно зорієнтованої політики, яка виключала б привілейоване становище правлячої еліти або яких-небудь інших соціальних і політичних груп, політики, скерованої на громадянський мир та згоду, постійний пошук консенсусу між політичними силами. Існує також постійна, якісна основа моральності в політиці, тобто та мінімальна якість діяльності, яка сама по собі, а не тільки результатами є моральна. Безумовно, аморальні безвідповідальність, недобропорядність, некомпетентність, неадекватна кваліфікація, просто безграмотність, а тим більш корумпованість політика. Збереження балансу політичних і моральних критеріїв дозволяє уникати гіперморалізма в політиці. Витіснення критеріїв політичної оцінки абстрактними побажаннями, наївним передбаченням, відірваними від життя домаганнями є не що інше, як містифікація свідомості суб’єктів політики. В цих обставинах домінуюче положення можуть зайняти соціальні або політичні групи, що маніпулюють суспільною свідомістю заради досягнення власних вузькоегоїстичних інтересів. Таким чином, абсолютизація морального ідеалу може обернутися зайвою жертовністю, невиправданою поступливістю по відношенню до соціальних демагогів і взагалі призвести до негативних наслідків політичної діяльності.

Дата добавления: 2015-05-26