Кінг С. 4 страница

(«Агов, Томмі, коли тобі сказано геть звідси нахер, що саме тобі не ясно?»)

(«Не треба, Ренді, він же ще дитина».)

Невдовзі ця картина зникла. Але той, безсило протестуючий другий голос належав Діні, і він зрозумів, що Ренді — це її старший брат. Логічно. Не кожний бузувір обов’язково мусить бути бойфрендом. Подеколи ним буває брат. Подеколи дядько. Подеколи

(«виходь, щеня негодяще, виходь і отримай свою кару».)

ним є дорогий, рідний Татусь.

Він поніс дитину — Томмі, його звуть Томмі — до спальні. Малюк побачив матір і моментально почав пручатися: «Мама! Мама! Мама!»

Щойно Ден його опустив, Томмі подріботів до матраца і заповз до неї під бік. Не прокидаючись, Діні його обняла і пригорнула до себе. На хлопчику задерлася майка «Брейвз», і Ден побачив, що синців у нього доволі ще й на ногах.

«Її брата звуть Ренді. Я міг би його знайти».

Ця думка була такою ж холодною і яскравою, як озерна крига у січні. Якби він дістав з гаманця фотографію і сконцентрувався, ігноруючи бемкання в своїй голові, він, либонь, зміг би знайти цього великого брата. Він таке вже робив колись.

«Я міг би залишити на ньому власноручні синці. Міг би сказати, що наступного разу я його вб’ю».

От тільки не буде наступного разу. З Вілмінгтоном покінчено. Він не збирався знову колись побачити Діні й цю її безпорадну маленьку квартирку. Він не збирався бодай колись знову повертатися думкою до минулої ночі або цього ранку.

Цього разу пролунав голос Діка Хеллорана:

«Ні, любесенький. Можливо, речі з «Оверлука» ти й можеш замкнути до скриньок, але не спогади. Їх ніколи. Вони-то й є справжніми привидами».

Він затримався у дверях, дивлячись на Діні та її вкритого синцями сина. Малюк уже також поринув у сон, і на вранішньому сонці ці двоє виглядали майже янгольськими істотами.

«Вона не янгол. Може, вона й не залишає на ньому синців, але ходить на гульки, залишаючи його вдома самого. Якби тебе тут не було, коли він прокинувся і приблукав до вітальні…»

— Цукейки, — промовив хлопчик, тягнучись до кокаїну. Погані справи. З цим щось треба робити.

«Можливо, але ж не мені. Нічогенько виглядатиме, якщо я з такою пикою з’явлюся у відділку соціальної служби зі скаргою про нехтувану дитину, еге ж? Коли сам тхну алкоголем і ригаками. Пересічний добропорядний громадянин виконує свій громадянський обов’язок».

«Ти можеш покласти назад її гроші, — сказала Венді. — Бодай це ти можеш зробити».

Так він майже й зробив. Насправді так. Він витяг їх з кишені й затиснув у руці. Навіть вирушив з ними до її гаманця, і, мабуть, цей відрух був йому на користь, бо зринула нова ідея.

«Забери кокс, якщо мусиш бодай щось забрати. Ти можеш продати те, що там залишилося, за сотню баксів. Можливо, навіть за дві сотні, якщо він не дуже розбодяжений».

От тільки якщо його потенційний покупець виявиться поліцейським агентом — що цілком припустиме з його щастям, — тоді він опинитися у в’язниці. Де може так статися, що йому заразом прицвяшать і оте дурне лайно, що було заварилося в «Молочному Шляху». Готівка незмірно безпечніша. Сімдесят баксів усього.

«Я їх поділю, — вирішив він. — Сорок їй і тридцять мені».

От лишень тридцять не вельми йому допоможуть. А там же ще є харчові купони — така товста пачка, що кінь би вдавився. Дитину вона може прогодувати й на них.

Він підібрав кокс і запорошений журнал «Люди» і поклав їх на стійку в кухоньці, подалі від дитячих рук. Побачивши в раковині губку, він витер нею кавовий столик від натрушених залишків. Переконуючи себе, що, якщо вона приплентається сюди зараз, поки він це робить, він віддасть їй ці чортові гроші. Переконуючи себе, що, якщо вона так і дертиме там хропака, тоді вона заслужила те, що заслужила.

Ден закінчив витирати столик, кинув губку до мийки, і йому майнула коротка думка, чи не залишити записку. Але що в ній можна написати? «Піклуйся краще про свою дитину, і, до речі, я забрав твої гроші»?

Гаразд, ніякої записки.

Він вирушив геть з грошима в лівій кишені і, вже виходячи з квартири, обережно, щоби зайве не грюкнули, прикрив за собою двері. Він переконував себе, що зробив так з делікатності.

Близько полудня — похмілля залишилося в минулому, завдяки «Фіорицету» з аптечки Діні та її «Дарвону» навздогін — він підійшов до закладу, що називався «У Ґолдена: Спиртні напої та імпортне пиво за зниженими цінами». Той стояв у старій частині міста, де будівлі були цегляними, хідники здебільшого порожніми, а ломбарди (кожна вітрина демонструє захопливу колекцію класичних бритв) численними. Ішов він з наміром купити дуже велику пляшку дешевого віскі, але те, що він побачив перед собою, перемінило його наміри. Там стояв магазинний візок якогось бомжа з усім його несамовито різноманітним майном. Сам означений бродяга перебував усередині, щось гаряче доводячи крамареві. Згори на візку лежала згорнута рулоном, перев’язана мотузкою ковдра. Ден помітив кілька плям, але в цілому вигляд вона мала непоганий. Він ухопив ковдру собі під пахву і хутко пішов геть. Після того, як він украв сімдесят доларів у наркозалежної матері-одиначки, поцупити чарівний килим у якогось бомжа здавалося лайно-проблемою. Через що він, мабуть, і почувався ще пригніченішим, аніж звичайно.

«Я Неймовірна Маліюча Людина, — подумав він. — Украду ще кілька речей і зникну цілком з очей».

Він дослухався, очікуючи прокльонів того бродяги, — що більш вони божевільні, то голосніше каркають, — але позаду не було нічого. Ще один поворот, і він зможе себе привітати зі вдалою втечею.

Ден завернув за ріг.

Той вечір застав його сидячим у створі великого зливового тунелю на схилі під Меморіальним мостом Кейп-Фіер[43]. Він мав кімнату, але там існувала невеличка проблема з накопиченим за житло боргом, який він стовідсотково обіцяв сплатити не пізніше п’ятої вчорашнього вечора. Але й це було не все. Повернувшись до своєї квартири, він міг отримати запрошення зробити візит до певної, схожої на фортецю муніципальної будівлі на Бесс-стрит, щоб відповісти там на запитання стосовно певної барної суперечки. Беручи все це до уваги, безпечнішим здавалося триматися звідти подалі.

У центрі міста був притулок, що звався «Дім Надії» (який пропойці, звісно ж, прозвали «Безнадійним Домом»), але Ден не мав наміру йти туди. Там можна безкоштовно переспати, але якщо маєш при собі пляшку, її в тебе заберуть. У Вілмінгтоні повно всяких нічліжок і дешевих мотелів, де всім насрати, чи ти п’яний, чи обколотий, чи нанюханий, але навіщо переводити варті доброго пійла гроші на ліжко і дах, коли надворі тепло і сухо? Про ліжка й дахи він зможе почати турбуватися, коли вирушить на північ. Не кажучи вже про те, щоб непомітно для хазяйки забрати своє майно з квартири на Берні-стрит[44].

Над рікою сходив місяць. Під Деном лежала розстелена ковдра. Невдовзі він на неї ляже, загорнеться в неї, як у кокон, і засне. Він уже якраз набрався достатньо, щоб почуватися щасливим. Зліт і набір висоти були важкенькими, але тепер, у стані польоту, всі ті низовинні турбуленції залишились позаду. Він погоджувався з тим, що не вів те, що правильна Америка називає зразковим життям, але наразі все було чудово. Він ще мав пляшку «Старого сонця» (придбану в крамниці, що містилася обачно віддалік від «Знижених цін Ґолдена») і половину геройського сендвіча[45] на завтрашній сніданок. Майбутнє здавалось туманним, але зараз яскраво світив місяць. Все було, як мусить бути.

(«Цукейки»)

Він побачив це з такою болючою ясністю, що їй далеко було до сяйва. І понад те. Діні лежить на спині, хропе. Червоний гаманець зі штучної шкіри. Пачка харчових купонів зі штампами МІНІСТЕРСТВО СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА США на них. Її гроші. Сімдесят доларів. Які він забрав.

«Думай про місяць. Думай про те, який безжурний вигляд він має, сходячи над водою».

Якийсь час він намагався, але потім побачив Діні на спині, червоний гаманець зі штучної шкіри, пачку харчових купонів, зіжмакана жалюгідна готівка (більшість якої вже пішла геть). Найясніше з усього він побачив малюка, що тягнеться до понюшки схожою на морську зірку долонькою[46]. Сині очі. Рука в синцях.

«Цукейки», — сказав він.

«Мама», — сказав він.

Ден навчився трюку відмірювання собі порцій; так пійло тривало довше, кайф вчувався соковитішим і біль у голові наступного дня був легшим, стерпнішим. Проте подеколи відмірювання розладжувалося. Лайно траплялося. Як у «Молочному Шляху». Там тоді була більш-менш випадковість, але цього вечора він навмисне прикінчив пляшку чотирма довгими ковтками. Розум — чорна дошка. Алкоголь — стирка.

Він ліг і щільно загорнувся у крадену ковдру. Чекав на непритомність, і вона прийшла, але ще раніше прийшов Тоні. У майці «Атланта Брейвз». З промоклим підгузком. Сині очі, рука в синцях, долонька, як морська зірка.

«Цукейки». «Мама».

«Я ніколи нікому про це не розповідатиму, — сказав він собі. — Ніколи й нікому».

Коли місяць високо зійшов над Вілмінгтоном у штаті Північна Кароліна, Ден Торренс запав у безпам’ятство. Снилося щось про «Оверлук», але він не пам’ятатиме того, коли прокинеться. Що він пам’ятав, коли прокинувся, — це сині очі, рука в синцях, рука, що тяглася по…

Йому вдалося забрати своє майно і вирушити на північ, спершу до штату Нью-Йорк, потім до Массачусетсу. Минуло два роки. Інколи він допомагав людям, здебільшого старим людям. Він мав хист до цього. Багато траплялося п’яних ночей, коли той малюк був останнім, про що він думав, і першим, що приходило йому до голови, коли він прокидався з похміллям вранці. Про цього малюка він думав завжди, коли обіцяв собі, що кине пити. Можливо, наступного тижня; наступного місяця це вже точно. Малюк. Очі. Рука. Долоня, як морська зірка, тягнеться.

«Цукейки».

«Мама».

Частина перша

Абра

Розділ перший

Ласкаво просимо до Тінітавна

Після Вілмінгтона щоденне пияцтво припинилося.

Він обходився тиждень, а іноді й два чимсь не міцнішим за дієтичну колу. Він прокидався без похмілля, що було добре. Він прокидався спраглим і мізерним — жага, — що не було добре. Потім приходив якийсь вечір. Або вікенд. Інколи то була реклама «Бадвайзера» по телевізору — молоді люди зі свіжими обличчями, і жодного пивного черева серед них, п’ють холодненьке після запальної гри у волейбол. Інколи то була побачена ним пара симпатичних жінок, котрі випивають після роботи на веранді якогось маленького симпатичного кафе того типу, в яких французькі назви і багато висячих рослин. Напої майже завжди були того кшталту, що їх подають із крихітними парасольками. Інколи то була якась пісня по радіо. Одного разу то були «Стікс», що співали «Містера Робото». Коли він був сухим, він був абсолютно сухим. Коли він випивав, він напивався. Якщо він прокидався поряд з якоюсь жінкою, він думав про Діні й малюка в майці «Брейвз». Він думав про ті сімдесят доларів. Думав навіть про вкрадену ковдру, яку він тоді залишив у зливовому тунелі. Можливо, вона й досі там. Якщо так, то вже й зопріла.

Інколи він напивався так, що пропускав роботу. Його тримали якийсь час — він добре робив свою справу, — але потім надходив певний день. І коли такий день надходив, він казав «красно вам дякую» і сідав на автобус. Вілмінгтон перемінився на Олбані, а Олбані на Ютику. Ютика стала Новим Палцем. Новий Палц поступився Стербриджу, де він напився на парковому фолк-концерті й наступного дня прокинувся у в’язниці зі зламаним зап’ястком. Далі був Вестон, після того надійшла черга будинку престарілих на Мартас Вайньярд, і, чорт забирай, цей його виступ протривав недовго[47]. На третій день старша сестра дочула в його віддиху спиртне, і тоді — прощавай, бувай щасливий. Одного разу він перебіг шлях Правдивого Вузла, сам про те не здогадуючись. Щоправда, не у найвищому розумовому стані, хоча під сподом — тією частиною, що сяяла, — щось він таки відчув. Якийсь ніби сморід, відлітаючий і неприємний, як запах горілої гуми на тому відтинку автостради, де нещодавно була трапилася жорстока аварія.

З Мартас Вайньярда Ден автобусом Массачусетських ліній доїхав до Ньюберіпорта[48]. Там він знайшов собі роботу у ветеранському шпиталі штибу «начхати-якось-воно-буде», де подеколи всіма покинутий старий солдат міг сидіти в інвалідному візку перед порожнім оглядовим кабінетом, аж поки в нього із сечоприймача не починало переливатися на підлогу. Паскудне місце для пацієнтів, трохи краще для таких безщасних пройдисвітів, як Ден, хоча він і ще кілька осіб намагалися таки доглядати за старими вояками, наскільки це було можливо. Там він навіть допоміг декому перейти межу, коли надійшов їх час. На цій роботі він утримався досить довго, щоби президент-саксофоніст передав ключі від Білого дому президенту-ковбою.

Ден мав декілька п’яних ночей у Ньюберіпорті, але завжди перед вихідним днем, тож все було гаразд. Після одного такого міні-запою він прокинувся з думкою: «Принаймні я залишив харчові купони». Ця думка привела за собою той старий біснуватий дует із телевікторини.

«Вибач, Діні, ти програла, але ніхто не йде з порожніми руками. Що там у нас для неї мається, Джонні?

Ну, Бобе, наша Діні не виграла жодних грошей, але залишилася з нашим новим домашнім призом, кількома грамами кокаїну і великою, товстою пачкою ХАРЧОВИХ КУПОНІВ!»

Ден досяг того, що цілий місяць протримався без питва. Здогадувався, що це він так чудернацьки себе карає. Не раз і не два йому зринала думка, що якби він знав адресу Діні, то давно вже відіслав би їй ті срані сімдесят доларів. Він послав би їй удвічі більше того, аби лиш міг таким чином перестати згадувати про малюка у майці «Брейвз», який тягне свою схожу на морську зірку долоньку. Але адреси він не мав, отже, натомість залишався сухим. Карав себе батогами. Батожив тверезістю.

А тоді одного вечора, проходячи повз шинок під вивіскою «Відпочинок рибалки», він крізь вітрину помітив приємного вигляду білявку, що сиділа одна біля бару. На ній була сукня з картатої шотландки, яка закінчувалася посередині стегна, вигляд дівчина мала самотній, тож він зайшов, там виявилося, що вона нещодавно розлучена і, ох, який сором, можливо, вона не буде проти, якщо він складе їй компанію, а через три доби він прокинувся з тою ж самою чорною дірою у пам’яті. Ден пішов до ветеранського центру, в якому він займався тим, що мив підлоги і вкручував електричні лампочки, сподіваючись на ласку, але зась. «Начхати-якось-воно-буде» зовсім не означало «начхати-й-геть-забути». Ідучи звідти з тими небагатьма речами, що лежали в його шафці, він пригадав стару фразу Бобкета Ґолдтвейта: «Моя робота тривала, але її там уже робив хтось інший»[49]. Тому він знову сів на автобус, цього разу рейсом на Нью-Гемпшир, але перед тим купив скляний балон із задурливою рідиною.

Всю дорогу він просидів позаду, на П’яному Місці, на тому, що біля туалету. Досвід навчив його: якщо маєш намір їхати в автобусі, напиваючись до нестями, займай саме це сидіння. Він поліз рукою до коричневого паперового пакета, послабив ковпачок на скляному балоні з задурливою рідиною і відчув коричневий запах. Цей запах умів промовляти, хоча єдине, що мав сказати: «Привіт, старий друже».

Він подумав: «Цукейки».

Він подумав: «Мама».

Він подумав про Томмі, який зараз уже ходить до школи. Завжди припускаючи, що старий добрий дядечко Ренді його не вбив.

Він подумав: «Єдиний, хто може ввімкнути гальмо, це ти».

Ця думка багато разів приходила до нього раніше, але цього разу вслід за нею надійшла ще одна. «Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться. Звісно, ти можеш так жити… але не мусиш».

Цей голос був таким дивним, таким несхожим на його звичайні внутрішні діалоги, що спершу він подумав, що десь, у когось його підчепив — він умів це робити, але більше майже не приймав непроханих сигналів. Він навчився їх блокувати. Тим не менш, він подивився уздовж проходу, майже впевнений, що побачить там когось, хто на нього оглядається. Не побачив нікого такого. Там усі спали, балакали з сусідами по сидіннях або витріщалися у вікна на сірий новоанглійський день.

«Ти не мусиш отак жити, якщо тобі не хочеться».

Якби ж то це було правдою. Тим не менше, він закрутив ковпачок на пляшці й поклав її поряд з собою на сидіння. Двічі він її брав до рук. Першого разу поклав назад. Другого разу він сягнув рукою до пакета і відкрутив ковпачок знову, але якраз тоді автобус перетнув кордон штату і заїхав на відпочинковий майданчик вже у Нью-Гемпширі. Ден пристав до решти пасажирів, що вирушили до «Бургер Кінга»[50], затримавшись лише на хвильку, щоби викинути паперовий пакет до сміттєвого бака. На борті високого зеленого контейнера містився трафаретний напис: ЯКЩО ВАМ ВОНО БІЛЬШЕ НЕ ПОТРІБНЕ, ЗАЛИШТЕ ЙОГО ТУТ.

«Як було б гарно, — подумав Ден, почувши «брязь», коли пляшка приземлилася. — Ох, Господи, як би це було гарно».

За півтори години автобус проминув щит із написом: ВІТАЄМО У ФРЕЙЖЕРІ, ДЕ Є РЕЗОНИ ДЛЯ ВСЯКОГО СЕЗОНУ! А нижче на ньому було написано: РІДНИЙ ДІМ ТІНІТАВНА!

Автобус зупинився біля Громадського центру Фрейжера, щоб забрати пасажирів, і з вільного місця поряд із Деном, на якому першу частину поїздки була спочивала пляшка, заговорив Тоні. Ден відразу впізнав цей голос, хоча Тоні до нього не говорив так ясно вже багато років.

(«ось воно, те місце»)

«Авжеж, не гірше за інші», — подумав Ден.

Вихопивши з верхньої полиці свій речовий мішок, він вийшов. Він стояв на хіднику і дивився, як від’їжджає автобус. Обрій на заході був надпилений Білими горами[51]. В усіх своїх блуканнях він уникав гір, особливо тих зазубрених монстрів, що ділили його країну на дві частини. Тепер йому подумалося: «Я знову врешті-решт повернувся на верховину. Я завжди здогадувався, що це колись станеться». Проте ці гори були ласкавішими за ті, які все ще подеколи являлися йому у снах, і він подумав, що з цими він зміг би зжитися, принаймні на якийсь час. Якщо він зможе перестати думати про того хлопчика у майці «Брейвз», тобто. Якщо зможе зав’язати з алкоголем. Надходить час, коли ти розумієш, що рухатися кудись далі немає сенсу. Що куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою.

У повітрі танцював сніжок, легесенький, наче фата нареченої. Ден побачив, що розташовані вздовж широкої головної вулиці крамниці здебільша розраховані на задоволення потреб лижварів, які прибувають у грудні, та літньої пори гостей, які приїздять сюди у червні. У вересні й жовтні сюди також напевне приїздять листогляди, але зараз тут те, що на півночі Нової Англії[52] вважається за весну: вісім дошкульних тижнів, приоздоблених холодом й сирістю. У Фрейжері явно поки ще не вирахували резону для цього сезону, бо головна черпальниця цього міста — Кренмор-авеню — лежала майже геть порожньою.[53]

Ден перекинув через плече речовий мішок і неспішно вирушив у північному напрямку. Він зупинився проти залізної кованої огорожі, щоб роздивитися на якийсь розлогий вікторіанський будинок із двома новішими цегляними флігелями по боках. З Вікторіанцем їх з’єднували криті галереї. Дах головної будівлі зліва вінчала баштиця, але справа такої не малося, що надавало всій садибі чудернацьки розбалансованого вигляду, який Денові чомусь імпонував. Це було так, ніби ця велика стара дівиця каже: «Йо, частина мене відпала. Та й кий чорт. Колись те саме трапиться з тобою». Він було заусміхався. Та потім його усмішка зав’яла.

У вікні баштиці стояв Тоні й дивився вниз, на нього. Він побачив, що Ден дивиться вгору, і помахав. Накотила та сама тьмяна хвиля, яку Ден пам’ятав із дитинства, коли Тоні приходив часто. Ден заплющив очі, а коли він їх відкрив, Тоні вже не було. Та й взагалі його там не могло бути, як би він зміг? Те вікно було забите дошками.

Щит на галявині, золоті літери на зеленому тлі того ж відтінку, що сам будинок, повідомляли: ГЕЛЕН РІВІНГТОН ХАУС.

«Там у них живе кицька, — подумав він. — Сіра кицька, яку звуть Одрі».

Як виявилося, він був почасти правий, а почасти ні. Там дійсно жило сіре створіння, але то був кастрований кіт і звали його не Одрі.

Ден доволі довго дивився на щит з цим написом — достатньо довго, щоб хмари розійшлися і згори було послано мало не біблійний промінь, — а потім він вирушив далі. Хоча сонце тепер світило достатньо яскраво, щоб зблискувати у хромованих деталях кількох автомобілів, косо припаркованих навпроти закладів «Олімпія Спортс» і «Спа Свіжий День», сніжок не переставав кружляти, що нагадало Денові фразу, котру якось промовила його мати, давним-давно, коли вони ще жили у Вермонті: «Диявол лупцює свою дружину».

За пару кварталів після того хоспісу Ден зупинився знову. По інший бік вулиці проти муніципалітету розкинулася громадська толока — парк у спільному володінні мешканців міста Фрейжера. Пару акрів там займав моріжок, який лише щойно почав зеленіти, була там естрада, поле для софтболу, баскетбольний напівкорт, стояли пікнікові столики і навіть була галявина з лункою для гольфу. Все таке гарненьке, але що найбільше його зацікавило, то це щит з написом:

ЗАВІТАЙТЕ ДО ТІНІТАВНА

«МАЛЕНЬКОГО ЧУДА» ФРЕЙЖЕРА

І ПОКАТАЙТЕСЯ НА ТІНІТАВНСЬКІЙ ЗАЛІЗНИЦІ!

І далебі не геній зрозумів би, що Тінітавн — це крихітна копія Кренмор-авеню. Була там методистська церква, повз яку він проходив, її шпиль здіймався вгору на цілих сім футів; а також кінотеатр «Музична скринька»; «Найласіше Морозиво»; «Гірська книгарня»; «Сорочки & Різне»; «Міська галерея»; «Якісний друк — наш фах». А ще чудова мініатюрна модель будинку Гелен Рівінгтон заввишки по пояс, хоча два бічних цегляних флігелі тут були відсутні. Мабуть, подумав Ден, це тому, що вони такі жахливо почварні, особливо у порівнянні з центральною будівлею.

Поза Тінітавном стояв мініатюрний потяг, чиї позначені написом ТІНІТАВНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ пасажирські вагони були вочевидь занадто маленькими, щоби вмістити бодай когось більшого розміром за дитину дошкільного віку. З яскраво-червоної труби над його локомотивом пихкав дим, а сам локомотив був завбільшки з мотоцикл «Хонда Золоте Крило»[54]. Ден дочув гуркотіння дизельного двигуна. На борту локомотива золотавими лелітками старомодним шрифтом було виведено ГЕЛЕН РІВІНГТОН. Патронеса міста, здогадався Ден. Тут, у Фрейжері, десь мусить бути також вулиця, названа її ім’ям.

Він застиг на місці, хоча сонце вже знову сховалося і день знову набрався холоду так, що Ден бачив власний віддих. Коли був малим, йому завжди хотілося собі іграшкову електричну залізницю, але він її так ніколи й не мав. І ось тут, у Тінітавні, він побачив її дебелішу версію, яку вподобали би діти будь-якого віку.

Перекинувши речовий мішок на інше плече, він перетнув вулицю. Знову почути Тоні — ба навіть побачити його — це дещо стривожило Дена, але саме зараз він був радий, що зупинився тут. Може, це дійсно те місце, яке він шукав, те місто, де він врешті знайде спосіб виправити своє небезпечно збочене життя.

«Куди б ти не вирушив, себе завжди забираєш з собою».

Він запхнув цю думку до ментальної комори. У цім ділі він був майстром. Багацько різного вже містилося в тій коморі.

Обидва боки локомотива були прикриті капотом, але, помітивши під низеньким карнизом Вокзалу Тінітавн ослінчик, Ден підніс його і став на нього. У кабіні машиніста було два покритих смушком ковшоподібних сидіння. На Денів розсуд, їх було виколупано з якоїсь старої потужної машини детройтського виробництва. Сама кабіна і її начиння також скидалися на щось модифіковане з ери Детройту[55], за винятком Z-подібного важеля коробки передач, що стирчав з підлоги. На ньому не було схеми перемикання швидкостей; його оригінальну головку замінили на оскалений череп у бандані, яка від багаторічного тертя об неї долонь перетворилася з червоної на блякло-рожеву. Верхню частину кермового колеса було відрізано, і тому те, що залишилося, більше скидалося на штурвал якогось легкомоторного літака. На приладовій панелі виднівся напівстертий, проте ще розбірливий напис чорною фарбою: МАКСИМАЛЬНА ШВИДКІСТЬ 40[56] НЕ ПЕРЕВИЩУВАТИ.

— Подобається? — голос прозвучав просто в нього за спиною.

Ден різко обернувся назад усім тілом, ледь не звалившись з ослінчика. Велика, обметана рука вхопила його за передпліччя, утримавши від падіння. Вона належала дядькові десь під чи трохи за шістдесят, одягненому в джинсову куртку на товстій підкладці та в картатому червоному мисливському картузі з опущеними навушками на голові. У вільній руці він тримав інструментальну скриньку зі зробленим рельєфними пластиковими літерами написом на кришці: ВЛАСНІСТЬ МУНІЦИПАЛЬНОГО ВІДДІЛКУ ФРЕЙЖЕРА.

— Агов, вибачте, — промовив Ден, сходячи з ослінчика. — Я не збирався…

— Та ’се гаразд. Люди повсякчас тут зупиняються, щоб роздивитися. Зазвичай фанати моделей поїздів. Це для них, немов мрія, ’тілена наяву. Ми їх намагаємось не підпускати близько влітку, коли у нас тут ’се аж гуде і «Ріва» бігає ледь не щогодини, але о сій порі року тут нема «нас», є лиш сам-один я. А я не проти. — Він простягнув руку. — Біллі Фрімен. Міська експлуатаційно-ремонтна команда. А «Ріва» — це моя дитинка.

Ден потис запропоновану долоню.

— Ден Торренс.

Біллі Фрімен позирнув на речовий мішок.

— Щойно зійшов з автобуса, я так собі ’адаю. Чи ти їздиш великим пальцем?

— Автобусом, — відповів Ден. — А що в цієї штуки за двигун?

— Ну, скажімо, це цікаве питання. Ма’ть, ніколи не чув про «Шевроле Веранейо», а чи не так?

Ден ніколи не чув, але все одно знав. Бо це знав Фрімен. Денові подумалося, що він вже багато років не мав такого яскравого сяйва. Разом із собою воно принесло і привид того задоволення, яке він відчував зовсім малюком, іще до того, як відкрив для себе, яким небезпечним може бути сяйво.

— Бразильський «Сабурбен»[57], авжеж? Турбодизель.

Кущасті брови Фрімена злетіли вгору, і він заусміхався.

— Правильно, чорти забирай! Кейсі Кінгслі, він наш бос, купив його минулого року на одному аукціоні. Чисто тобі трактор-ваговіз. Тягне, як той сучий син. Приладова панель також від «Сабурбена». А сидіння я сам ставив.

Сяйво вже пригасало, проте Ден устиг вловити останню думку.

— Від «ГТО Джаджа»[58].

Фрімен розквітнув.

— Істинно так. ’Найшов їх на звалищі, там, на шляху до Санапі[59]. Важіль коробки передач від «Мака»[60] 1961 року. Дев’ять швидкостей. Гарний, нє? Ти роздивляєшся, бо шукаєш собі роботу, чи просто роздивляєшся?

Ден аж кліпнув від такої раптової зміни напрямку. Чи шукає він собі роботу? Подумалося, що так. Той хоспіс, який він проминув, неспішно гуляючи по Кренмор-авеню, був би логічним місцем для початку, і Ден мав упевненість — не знати, чи то було сяйво, чи просто ординарна інтуїція, — що його там візьмуть, але він не був певним, що бажає йти туди прямо зараз. Тоні, побачений там у вікні баштиці, його збентежив.

«А також, Денні, тобі хочеться трохи віддалитися на шляху від своєї останньої пиятики, перш ніж з’явитися туди й попрохати бланк заяви про прийняття на роботу. Навіть якщо в них є єдина вакансія — тягати підлогонатирач у нічну зміну».

Голос Діка Хеллорана. Господи. Ден так давно не згадував про Діка. Мабуть, жодного разу після Вілмінгтона.

З наближенням літа — сезону, для якого у Фрейжері беззаперечно малися всякі резони, — людей почнуть наймати на всякі роботи. Але якби він мав вибір між «Чіліз»[61] у місцевому торговельному центрі й Тінітавном, він беззаперечно вибрав би Тінітавн. Він уже було відкрив рота, щоби відповісти на запитання Фрімена, але раніше знову заговорив Хеллоран.

«Ти наближаєшся до великої цифри три-нуль, любасику солоденький. Скоро в тебе може поменшати шансів».

Тим часом Біллі Фрімен дивився на нього з відкритою, щирою цікавістю.

— Так, — промовив Ден. — Я шукаю роботу.

— Але, знаєш, робота у Тінітавні не ’ротриває довго. Тільки-но настає літо й кінчається школа, містер Кінгслі наймає місцевих. Від вісімнадцяти до двадцяти двох, здебільша. Цього очікують тутешні виборні. Ну, й дитячий труд дешевший. — Він вищирився в усмішці, демонструючи дірки там, де колись у нього сиділи зуби. — Але однаково є набагато гірші місця для заробляння баксів. Робота надворі зара’ вигляда не вельми приємною, але так холодно, як зара’, ще недовго буде.

Ні, довго не буде. Багато об’єктів на цій толоці ще були під брезентовими накривками, але невдовзі їх познімають, виставивши на огляд інфраструктуру маленького курортного містечка: ятки з хот-догами, кіоски з морозивом, щось кругле, що, на око Дена, мусило бути каруселлю. І, звісно ж, тут був цей потяг, потяг з маленькими пасажирськими вагончиками і великим турбодизельним двигуном. Якщо він утримуватиметься подалі від пійла і проявить себе вартим довіри, Фрімен або його бос — Кінгслі — можуть дозволити йому покермувати потягом разок, а то й два. Йому б це сподобалося. А на потім, коли вже муніципальний відділок найматиме місцевих хлопців щойно зі школи, завжди є той хоспіс.

Якщо він вирішить тут залишитися, тобто.

«Краще б ти уже десь зупинився, — промовив Хеллоран, схоже, для Дена це був день голосів і видінь. — Краще б ти уже десь нарешті зупинився, а то не будеш здатен зупинитися ніколи ніде».

Він здивував сам себе, розсміявшись.

— Для мене це звучить добре, містере Фрімен. Дійсно дуже добре звучить.

— До надвірного впорядкування коли-небудь брався? — спитав Фрімен. Вони неспішно йшли вздовж вагонів потяга. Їх верхівки сягали Дену лише по груди, через що він почувався велетнем.

Дата добавления: 2015-05-29