Кінг С. 5 страница

— Я вмію саджати квіти, полоти бур’яни і фарбувати. Даю собі раду з листяздувальною машиною і мотопилою. Я вмію ремонтувати невеликі двигуни, якщо проблема не дуже складна. А ще я спроможний їздити на газонокосарці й не давити нею малих дітей. А потяг… ну, щодо цього не знаю.

— Для цього тобі тре’ буде отримати дозвіл Кінгслі. Страховку і все таке інше лайно. Слухай-но, а рекомендації якісь в тебе є? Містер Кінгслі тебе без них не візьме.

— Є трохи. Здебільшого прибиральницькі й санітарські зі шпиталів. Містере Фрімен…

— До мене краще — Біллі.

— Гаразд, Біллі, не схоже, щоби цей ваш потяг міг катати бодай якихось пасажирів. Де їм сидіти?

Біллі радісно вищирився.

— Зачекай-но. Подивимося, чи й тобі воно видасться так само кумедним, як мені. Мені це ніколи не набридає.

Фрімен пішов назад до локомотива і нахилився в його кабіну. Двигун, що працював до того на холостому ходу, почав набирати оберти, випускаючи ритмічні клуби темного диму. По всій довжині «Гелен Рівінгтон» пролунало жалібне виття гідравлічної системи. Раптом дахи пасажирських вагонів і жовтого кондукторського — загалом дев’ять вагонів — почали підійматися. Для Дена це виглядало так, ніби одночасно почали здійматися вгору дев’ять ідентичних автомобілів-кабріолетів. Він нахилився, зазираючи до вікон, і побачив, що по центру кожного вагона тягнеться ряд твердих пластикових сидінь. По шість у пасажирських вагонах і два в кондукторському. Загалом п’ятдесят.

Коли Біллі повернувся назад, щирився вже Ден.

— Ваш потяг мусить мати дивовижний вигляд, коли в ньому повно пасажирів.

— Йо, авжеж. Люди регочуть до всирачки, фільмують, фотографують без упину. Дивись-но сюди.

У кінці кожного пасажирського вагона була сталева сходинка. Біллі ступив на одну, пройшов проходом і сів. Сталася кумедна оптична ілюзія, він раптом здався більшим за самого себе природного. Він величаво помахав Денові, котрий уявив собі, як, зліліпутивши своєю присутністю цей потяг, п’ятдесят бробдінгнегців[62] величаво вирушають на ньому від вокзалу Тінітавна.

Біллі Фрімен підводився і сходив на перон під Денові аплодисменти.

— Можу закластися, між Днем пам’яті та Днем праці[63] ви продаєте не менш ніж мільярд поштових листівок.

— А щоб тобі всратися.

Біллі порився в кишені куртки і, видобувши звідти пом’яту пачку «Дюка» — добре знайомі Дену дешеві сигарети, що продаються на автобусних станціях і в бакалійних крамницях по всій Америці, — простягнув її Дену. Той узяв сигарету. Біллі дав підкурити йому й собі.

— Буду отримувати задоволення, поки маю змогу, — промовив Біллі, дивлячись на свою сигарету. — Ще зовсім ’ебагато часу минеться, і тут куріння зовсім заборонять. Оті, у Жіночому клубі Фрейжера, вже про це балакают’. Зграя старих курок, якщо спитаєш мене, хто вони, але знаєш, як вони кажуть: рука, що гойдає оту к бісу колиску, керує оцим бісовим світом. — Він випустив дим з ніздрів. — Не скажу, аби більшість з них гойдали бодай якусь колиску, відколи президентом був іще Ніксон. Чи мали потребу в тампаксах, між іншим.

— То, може, й не найгірше рішення було б, — сказав Ден. — Діти копіюють те, що бачать за старшими.

Він подумав про свого батька. Єдине, що Джек Торренс любив більше за чарку, сказала якось його мати незадовго перед своєю смертю, це дюжину чарок. Ну звісно, сама Венді любила сигарети, вони ж її і добили. Ще бозна-коли давно Ден був пообіцяв собі, що сам ніколи не підчепить цієї звички. Перегодом він прийшов до висновку, що життя — це серія глузливих засад.

Біллі Фрімен дивився на нього, одне око в нього було майже цілком примружене.

— Я інколи про людей маю якесь чуття, от і про тебе маю. — Він вимовляв «маю» на новоанглійський манер «мау». — Дістав його ще до того, як ти обернувся і я побачив те’ в лице. Гадається мені, з тебе годящий парубок для весняного упорядкування, яке, як я то вбачаю, тягтиметься від тепер і до кінця травня. Отак воно мені вчувається, а я своєму чуттю довіряю. Мо’, хай це й дурня.

Ден зовсім не вважав це за дурню, а тепер ще й зрозумів, чому він так ясно дочув думки Біллі Фрімена, та ще й не докладаючи жодних зусиль. Він пригадав, що йому одного разу розповідав Дік Хеллоран — Дік, який був його першим дорослим другом. «Багацько людей мають трішки того, що я називаю сяйвом, але здебільша то лиш іскра — типу, така штука, що помага їм вгадувати, яку наступну пісню по радіо заграє ді-джей, або що ось-ось задзвонить телефон».

Біллі Фрімен мав таку іскру. Такий відблиск.

— Гадаю, треба побалакати з тим Кері Кінгслі, еге ж?

— Не Кері, а Кейсі. Авжеж, він саме той чолов’яга. Керує муніципальними службами в нашому місті вже двадцять п’ять років.

— Коли для цього найкращий час?

— Та просто зараз, я сказав би, — наголосив Біллі. — Ондечки, через вулицю, цегляна будівля, то Фрейжерський муніципалітет і всякі міські контори. Містер Кінгслі сидить у цоколі, в кінці коридору. Ти здогадаєшся, що трапив, куди тре’, коли почуєш диско-музику зі стелі. Там нагорі спортзал, щовівторка і щочетверга леді там займаються аеробікою.

— Добре, — сказав Ден, — саме це я зараз і зроблю.

— Рекомендації в тебе з собою?

— Так, — поплескав Ден по своєму речовому мішку, який він був поставив, сперши на вокзал Тінітавна.

— І ти їх не сам собі понаписував, ніц такого?

Денні усміхнувся.

— Ні, вони цілком справжні.

— Тоді, катай мерщій, покажи йому, тигре.

— Гаразд.

— Ще одне, — промовив Біллі, коли Ден вже було вирушив геть. — Він страшенно терпіти не може пияцтва. Якщо ти людина питуща і він те’ питатиме, моя тобі порада… збреши.

Ден кивнув і підняв руку, показуючи, що зрозумів. Таке збрехати йому було б не вперше.

Судячи з його помережаного венами носа, Кейсі Кінгслі не завжди страшенно не міг терпіти пияцтво. Він був дебелим чоловіком, який не так сидів у своєму маленькому, захаращеному кабінеті, а радше ніби мав його одягненим на собі. Наразі він, відхилившись назад разом із кріслом, сидів за своїм столом і переглядав Денові рекомендації, які той подав йому в акуратній блакитній течці. Потилицею Кінгслі майже торкався нижньої планки простого дерев’яного хреста, який висів на стіні поряд із взятою в рамку фотографією його родини. На тій фотографії молодший, стрункіший Кінгслі позував разом з дружиною і трьома дітьми в купальних костюмах десь, на якомусь пляжі. Крізь стелю, лише трохи приглушені, лунали звуки «Вілідж Піпл», які під акомпанемент завзятого тупотіння багатьох ніг співали свою «Вай-Ем-Сі-Ей»[64]. Ден уявив собі якусь гігантську стоногу. Таку, яка лиш нещодавно побувала в місцевого перукаря, і одягнену в трико завдовжки з дев’ять ярдів.

— Угу-гм, — примовляв Кінгслі. — Угу-гм… так… добре, добре, добре…

Збоку на його столі стояв скляний слоїк з твердими карамельками. Не підводячи очей від тоненького стосу Денових рекомендацій, він зняв кришку, вичепив одну цукерку і закинув собі до рота.

— Пригощайся, — промовив він.

— Ні, дякую, — відповів Ден.

Прикра думка відвідала його. Колись давно його батько, либонь, сидів у кабінеті, подібному до цього, відбуваючи співбесіду заради роботи наглядачем у тому готелі «Оверлук». Про що він тоді думав? Про те, що йому дуже потрібна та робота? Про те, що це його останній шанс? Можливо. Ймовірно. Але, звісно ж, Джек Торренс був заручником своїх дружини і сина. А Ден нікого не мав. Він міг іще якийсь час плисти собі далі, якщо тут діло не вийде на добре. Проте… йому сподобалася міська толока. Йому сподобався потяг, у якому дорослі нормального розміру перетворюються на Голіафів. Йому сподобався Тінітавн, абсурдний і життєрадісний, а ще якийсь відважний у своїй зарозумілій, притаманній суто американським маленьким містечкам манері. А також йому сподобався Біллі Фрімен, котрий має в собі крихту сяйва, мабуть, сам того навіть не знаючи.

Згори над ними на зміну «Вай-Ем-Сі-Ей» прийшла «Я переживу»[65]. І тут, наче він тільки й чекав нової пісні, Кінгслі всунув Денові рекомендації назад до течки і передав її через стіл.

«Він збирається мені відмовити».

Але після дня точних прозрінь це виявилося мимо цілі.

— Це все гарно, але я збагнув, що тобі значно комфортніше працювалося б у Центральному шпиталі Нью-Гемпширу або в хоспісі, тут, у нашому місті. Можливо, з твоєю кваліфікацією ти навіть підійшов би «Домашнім доглядачам»[66] — я бачу, ти маєш посвідчення спеціаліста з надання першої допомоги і ще кілька медичних сертифікатів. Згідно з ними, знаєш, зокрема, як упоратися з дефібрилятором. А чи ти чув про «Домашніх доглядачів»?

— Так. І про хоспіс я думав. А тоді побачив міську толоку, і Тінітавн, і потяг.

Кінгслі гмикнув:

— Мабуть, був би не проти іноді побути його машиністом, чи не так?

Ден збрехав, не вагаючись:

— Ні, сер, не думаю, щоби мене це зацікавило. — Зізнання, що йому мріється вмоститися у ковшоподібному водійському сидіння ГТО і покласти руки на той штурвал з обрізаного автомобільного керма, майже напевне привело б до запитання про водійські права, а далі до розпитувань, яким чином він їх позбувся, ну а насамкінець до пропозиції покинути кабінет містера Кейсі Кінгіслі, і то негайно. — Я той хлопець, що здебільша біля граблів та газонокосарок.

— А також здебільша той, що схильний до короткотермінових робіт, судячи з твоїх паперів.

— Скоро я вже десь осяду. Гадаю, мій організм вже випрацював більшість свого запасу жаги мандрів. — Він подумав, чи прозвучала ця фраза для Кінгслі такою ж нікчемною маячнею, якою вона здалася йому самому.

— Короткотермінову роботу я тобі лише й можу запропонувати, — сказав Кінгслі. — Щойно закриються на літо школи…

— Біллі мене попередив. Якщо я вирішу ще залишитися тут, коли настане літо, тоді спробую хоспіс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.

— Мені однаково, що так, що інакше. — Кінгслі позирав на нього цікавим оком. — Помираючі люди тебе не бентежать?

«Твоя мати померла там, — подумав Денні. — Схоже, що сяйво врешті-решт не пропало; воно навіть ховатися не збиралося. — Коли вона відходила, ти тримав її за руку. Її ім’я було Еллен».

— Ні, — відповів він. А потім, сам не знаючи навіщо, додав: — Ми всі помираючі. Цей світ усього лише хоспіс зі свіжим повітрям.

— Ще й філософ до того ж. Ну, містере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Біллі я довіряю — він рідко помиляється щодо людей. Тільки не запізнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруєш собі далі, бо Рівінгтон Хаус не захоче мати з тобою нічого до діла — я про це подбаю. З цим нам усе ясно?

Ден відчув, як в ньому стрепенулося обурення,

(уїдливе чмо)

але він його задавив. Тут гра йшла на полі Кінгслі і його м’ячем.

— Кришталево.

— Можеш починати вже завтра, якщо тобі так годиться. Кімнат на оренду в місті повно. Якщо бажаєш, можу зателефонувати до пари місць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаєш свій перший зарплатний чек?

— Так. Дякую вам, містере Кінгслі.

Кінгслі махнув рукою.

— На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?

— Дійшли.

Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.

Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва»[67], розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.

— Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, — промовив Кінгслі.

«Ні, — подумав Денні. — Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».

— З тобою все гаразд? — запитав Кінгслі. — Щось ти нібито трохи зблід.

— Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.

Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?

Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки все мертве листя минулої осені, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кінгслі з повідомленням, що, якщо мається бажання, то на Еліот-стрит є одна квартира. У ній своя ванна кімната, себто з ванною і душем. Вісімдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.

— Сходи в обідню перерву, — сказав Кінгслі. — Спитай місіс Робертсон. — Він підняв палець, на якому вже були помітні перші артритні вузли. — І не здумай там якоїсь херні творити, бо та жінка — моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на підставі хирлявого стосику папірців та інтуїції Біллі Фрімена.

Ден сказав, що херні творити не буде, але надмір щирості, якою він намагався просякнути свій голос, звучав підробкою навіть для його власних вух. І знову йому на думку спав батько, який, втративши посаду вчителя у Вермонті, був принизився до того, що мусив благати свого заможного друга дати йому роботу. Нібито дивно відчувати симпатію до людини, яка тебе мало не вбила, але він її відчував. Чи вважали люди за необхідне нагадувати його батькові, щоби він не творив херні? Мабуть. Та Джек Торренс все одно її сотворив. Грандіозну. На п’ять зірочок. Поза всякими сумнівами, почасти причиною того було його пияцтво, але коли ти опинився долі, декотрі особини, як воно видається, так і пнуться пройтися по твоїй спині та ще й притиснути підошвою тобі шию, замість того, аби допомогти підвестися. Це так паскудно, але так по-людськи природно. Звісно, коли ти бігаєш разом із підніжними псами, то й бачиш здебільшого самі лише лапи, пазурі та гузна.

— І попитай в Біллі, може, він знайде якісь чоботи, щоби підійшли тобі за розміром. Він був заначив десь із дюжину пар у реманентному складі, хоча останній раз, коли я дивився, там хіба що половина були парними.

День стояв сонячний, повітря було духмяним. Ден, який працював у джинсах і майці «Ютіка Блу Сокс»[68], подивився вгору на майже без жодної хмаринки небо, а потім знову на Кінгслі.

— Йо, я знаю, як воно виглядає, але це гірський край, друзяко. НУОАД[69] сповістило, що в нас задує північно-східний, і випаде, либонь, з фут. Довго не пролежить — бідняцькі добрива, як називають квітневий сніг у Нью-Гемпширі, — але будуть і штормові пориви. Так там кажуть. Сподіваюся, разом з листяздувачем тобі пригодиться й снігоздувач. — Він зробив паузу. — Також я сподіваюся, що в тебе все гаразд зі спиною, бо вам з Біллі доведеться багацько обламаних гілок прибрати завтра. Можливо, також доведеться порізати кілька повалених дерев. Ти з мотопилою на «ти»?

— Так, сер, — відповів Ден.

— Добре.

Ден з місіс Робертсон чудово порозумілися; вона навіть запропонувала йому сендвіч з яєчним салатом і чашку кави у спільній кухні. Він прийняв її пропозицію, очікуючи звичних розпитувань про те, що його привело у Фрейжер і де він жив до того. На його втіху, нічого цього не прозвучало. Натомість вона спитала в нього, чи має він час, щоби допомогти їй закрити віконниці на нижніх вікнах, якщо дійсно на них насувається, як вона це назвала, «вітровий ковпак». Ден погодився. Небагато він мав життєвих правил, але одним із них було: намагайся завжди підтримувати злагоду з хазяйкою житла; ніколи не знати, коли тобі, можливо, доведеться прохати про відстрочення квартирної плати.

Повернувшись на толоку, він знайшов Біллі, який чекав на нього зі списком завдань. Вони з ним лише вчора познімали брезентові накривки з усіх дитячих атракціонів. А сьогодні знову повернули усі їх на місце й позакривали щитами й віконницями різноманітні ятки та кіоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо пані «Рівінгтон». А вже потім вони всілися на складані стільці проти вокзалу Тінітавна і закурили.

— Ось що я тобі скажу, Денно, — мовив Біллі. — Який же я втомлений роботяга.

— Не ти один.

Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.

Небо вгорі пінилося хмарами. Біллі подивився на них і зітхнув.

— Надіюся на Бога, що не задме снігом аж так, як то казали по радіо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні.

Ці чоботи Ден ніс із собою, коли йшов вулицями міста до свого нового житла. Тоді вже почав здійматися вітер і день потемнішав. Ще вранці Фрейжер ніби перебував на краєчку літа. А того ж дня ввечері повітря вже обпалювало обличчя морозною сирістю й передчуттям наближення снігу. Бічні вулиці лежали порожні, а будинки стояли застебнуті на всі ґудзі.

Завернувши з Морхед-стрит за ріг на Еліот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вітром, у супроводі скелетного торохтіння минулорічного листя вздовж хідника сунувся виношений капелюх, тобто циліндр того кшталту, що його міг носити на собі, скажімо, ілюзіоніст. «Або якийсь актор у старій музичній комедії», — подумав Ден. Задивившись на нього, Ден відчув, як холод проймає його до кісток, бо того циліндра там не було. Реально не було.

Він заплющив очі, повільно порахував до п’яти, тимчасом як вітер, що дедалі дужчав, тріпав холоші джинсів навкруг його гомілок, а тоді розплющив їх знову. Листя на вулиці залишилося, але циліндр пропав. То було просто його сяйво, що продемонструвало одне з тих яскравих, тривожних і зазвичай позбавлених сенсу видінь. Сяйво завжди бувало дужчим, коли він залишався тверезим якийсь довший час, але ніколи воно не проявлялося так потужно до того, як він приїхав до Фрейжера. Це виглядало так, ніби повітря тут було дещо інакшим. Сприятливішим для тих дивацьких трансляцій з планети Деінде. Особливим.

«Як ото «Оверлук» був особливим».

— Ні, — промовив він вголос. — Ні, я в це не вірю.

«Кілька чарочок, і все минеться, Денні. У це ти віриш?»

На жаль, у це він вірив.

Кімната Дена на третьому поверсі огрядного, збудованого в колоніальному стилі дому місіс Робертсон дивилася на захід, на гори[70]. Ден радо б обійшовся без такої панорами. З роками його спогади про «Оверлук» вицвіли до тьмяної сірості, але поки він розпаковував свої речі, пам’ять виштовхувала їх на поверхню… вони зринали так, як оті бридкі органічні об’єкти (скажімо, розкладені тушки невеличких звірят) виринають на поверхню глибокого озера.

«Тоді вже западали сутінки, коли надійшов перший справжній снігопад. Ми стояли на ґанку того великого старого порожнього готелю, мій тато посередині, мама по один його бік, а я по інший. Він обхопив нас руками. Тоді все було окей. Він не пив тоді. Спершу сніг падав ідеально прямими смугами, але потім підхопився вітер і почав здувати його врізнобіч, насувати проти боків ґанку і вкривати ним отих…

Він намагався заблокувати це видіння, але воно проривалося.

…вкривати ним отих живоплотних звірів. Отих, що інколи могли самі пересуватися, коли на них не дивишся».

Він відвернувся від вікна, його руки вкрилися гусячою шкірою. Він купив сендвіч у крамниці «Червоне яблуко», запланувавши собі його з’їсти, коли почне читати книжку Джона Сенфорда[71] у м’якій обкладинці, яку він також придбав у «Червоному яблуку», але, лише кілька разів відкусивши, він знову загорнув сендвіч і поклав його на підвіконня, де той перебуватиме у прохолоді. Решту сендвіча можна буде з’їсти пізніше, хоча він гадав, що навряд чи засидиться сьогодні набагато довше за дев’яту; якщо встигне прочитати з сотню сторінок, то й гаразд.

Вітер надворі все дужчав. Вряди-годи, обдуваючи піддашки, він видавав нестямне виття, яке змушувало Дена піднімати очі від книги. Близько половини на дев’яту почався сніг. Мокрий і важкий, він швидко заліплював вікно, перекриваючи вид на гори. У якомусь сенсі це було навіть гірше. Так само сніг колись обліплював вікна в «Оверлуку». Спершу тільки на першому поверсі… потім на другому… а врешті-решт і на третьому.

І так їх було поховано в компанії живих мерців.

«Мій батько вірив, що вони зроблять його менеджером. Йому всього лиш треба було показати свою вірність. Віддавши їм свого сина».

— Свого одного-єдиного сина, — промурмотів Ден, а потім озирнувся, немов там говорив хтось інший… і дійсно, він не почувався на самоті. Був не зовсім сам. Майнувши вздовж стіни буднику, знову скрикнув вітер, і Ден здригнувся.

«Не пізно ще сходити знову до «Червоного яблука». Взяти пляшку чого-небудь. Приспати всі ці неприємні думки».

Ні. Він збирався читати книгу. Справою займався Лукас Давенпорт, і він збирався дочитати цю книгу.

Ден закрив її о чверть на десяту і ліг до чергового ліжка у черговій орендованій кімнаті. «Я не зможу заснути, — подумав він. — Не зможу під таке виття вітру».

Але він заснув.

Він сидів у створі зливового тунелю, дивлячись на порослий чагарником схил, що спускався до ріки Кейп-Фіер, і на міст, який проліг над нею. Ніч була ясною і місяць був у повні. Там не було ні вітру, ні снігу. І «Оверлук» щез. Навіть якби готель не згорів упень ще за часів президентства арахісового фермера, він відлежав би більш ніж на тисячу миль звідси. Чому ж тоді Ден почувався таким наляканим?

Бо він був не сам, ось чому. Хтось був позаду нього.

— Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?

Голос був текучим, мінливим. Ден відчув, як йому морозом пробрало спину. Але ще холоднішими були його ноги, помережані променистими зірочками гусячої шкіри. Він бачив ті білі ґульки, бо сидів у шортах. Авжеж, він був одягнений у шорти. Нехай його мозок належав дорослому чоловікові, але наразі той сидів у тілі п’ятирічного хлопчика.

«Медовий ведмедик. Хто?..»

Та він уже розумів. Він назвав був Діні своє ім’я, але вона ним не скористалася, просто натомість називала його Медовим Ведмедиком.

«Ти не пам’ятаєш цього, а крім того, це ж просто сон».

Авжеж, це сон. Він же зараз у Фрейжері, штат Нью-Гемпшир, спить, тимчасом як снігова буря виє за стінами будинку мебльованих квартир місіс Робертсон. Тим не менше, здавалося розумним не обертатися. І безпечнішим — це також.

— Не треба порад, — сказав він, роздивляючись на річку і на той повний місяць. — Я наслухався порад фахівців. Їх повнісінько в барах і перукарнях.

— Тримайся подалі від жінки у тім капелюсі, Медовий Ведмедику.

«Що ще за капелюх?» — міг би перепитати він, але насправді навіщо перейматися? Він розумів, про який саме капелюх вона веде мову, бо сам бачив, як вітер жене його вздовж хідника. Чорний, мов гріх, ззовні, вистелений білим шовком всередині.

— Вона Королева-Сука Пекельного Замку. Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере.

Він повернув голову. Ніяк не міг від цього втриматися. Діні сиділа позаду нього у зливовому тунелі, накинувши собі на голі плечі ковдру того бродяги. Волосся прилипло їй до щік. У неї було роздуте обличчя, і воно сочилося. Очі її були затуманені. Вона була мертвою, мабуть, вже роки й роки в могилі.

«Ти несправжня», — намагався промовити Ден, але жодних слів з нього не видобулося. Йому знову було п’ять рочків, Денні став п’ятирічним, готель «Оверлук» перетворився на попіл і кістки, але ось тут була мертва жінка, та, яку він колись обікрав.

— Все гаразд, — сказала вона. Булькотливий голос виходив з розпухлого горла. — Я продала кокс. Спершу набодяжила до нього трохи цукру й отримала дві сотні. — Вона вищирилася, і крізь її зуби потекла вода. — Ти сподобався мені, Медовий Ведмедику. Ось тому я й прийшла, щоби тебе застерегти. Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі.

— Фальшива особа, — промовив Ден… але прозвучало це голосом Денні, високим, ламким, співучим голосом дитини. — Фальшива особа, тебе тут нема, ти несправжня.

Він заплющив очі, як часто колись був заплющував їх, коли бачив жахливі речі в «Оверлуку». Ця жінка почала верещати, але він не розплющив очі. Її крик тривав, здіймаючись і спадаючи, і він усвідомив, що то виття вітру. Він не в Колорадо, і він не в Північній Кароліні. Він у Нью-Гемпширі. Йому наснився поганий сон, але цей сон вже минувся.

Згідно з його «Таймексом» зараз була друга ночі. У кімнаті було холодно, але його руки і груди були липкі від поту.

«Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?»

— Ні, — відказав він. — Від тебе не бажаю.

«Вона мертва».

Ніяк йому було про це дізнатися, але він якось вже знав. Діні — яка виглядала богинею Західного світу у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна і коркових сандаліях — була мертвою. Він навіть знав, як вона це зробила. Наковталась пігулок, підібрала шпильками вгору собі волосся, залізла до наповненої теплою водою ванни, заснула, сповзла нижче, захлинулась.

Ревіння вітру було жаско знайомим, зарядженим лункою загрозою. Вітри дули всюди, але звучали отаким чином вони лише у верховинних місцинах. Звучало це так, ніби якийсь розсерджений бог гатить цей світ своїм повітряним молотом.

«Колись я був звик називати його пияцтво Отим Поганим, — подумав Ден. — От тільки інколи воно може бути Отим Добрим. Коли прокидаєшся з кошмару, який, як ти сам знаєш, на п’ятдесят відсотків є сяйвом — Оте Дуже Добре».

Одна чарка могла б знову занурити його в сон. Три могли гарантувати не лише сон, але сон без сновидінь. Сон — це природний доктор, а саме зараз Ден Торренс почувався хворим і потребував потужних ліків.

«Всюди закрито. З цим тобі не пощастило».

Атож. Можливо.

Він повернувся на бік, і в цей же час щось підкотилося йому під спину. Ні, не щось. Хтось. Хтось заліз йому до ліжка. Діні залізла до його ліжка й лежить із ним. От лишень якесь воно дрібне як для Діні. За відчуттям, це більше схоже на…

Він виборсався з ліжка, незграбно приземлившись на підлогу, і озирнувся через плече. Там був маленький хлопчик Діні, Томмі. Правий бік черепа мав провалений. Костяні скалки стирчали з його закаляного кров’ю білявого волосся. Мерзотна сіра грязь — мозок — підсихала на одній щоці. Він не міг залишатися живим з такою огидною раною, але він був живий. Він потягнувся до Дена своєю схожою на морську зірку долонькою.

— Цукейки, — промовив він.

Виття почалося знову, тільки цього разу голосила не Діні і не вітер.

Цього разу вив він.

Коли він прокинувся вдруге — цього разу прокинувся насправді — Ден зовсім не кричав, лиш якесь глухе ніби гарчання рокотало в глибині його грудей. Він сів, засапаний, обмотаний впоперек збитими простирадлами. Нікого разом з ним у ліжку не було, але сновидіння ще не розчинилося і просто бачити йому не було достатньо. Він провів руками по нижньому простирадлу, намацуючи вистигаюче тепло або вм’ятину, які могли залишити по собі маленькі стегна й сіднички. Нічого. Звісно, що нічого. Тому потім він зазирнув під ліжко, де побачив тільки позичені йому чоботи.

Вітер уже дув не так сильно. Буря ще не минулася, але починала влягатись.

Він вирушив до ванної кімнати, але на півдорозі різко обернувся, ніби сподіваючись застати когось зненацька. Там було лише ліжко, в ногах якого валялися скинута на підлогу ковдра. Увімкнувши світло над раковиною, він сполоснув собі обличчя холодною водою й сів на закритий лядою унітаз, роблячи раз у раз глибокі вдихи. Подумав було підвестися, взяти сигарету з пачки, яка лежала в кімнаті поряд з книжкою, на маленькому столику, але ноги були, мов гумові, і він не мав певності, що вони його втримають. Принаймні поки що. Звідси йому було видно ліжко, і ліжко стояло порожнім. Вся кімната була порожньою. Тут жодних проблем.

От тільки… не вчувалася вона порожньою. Поки що ні. От коли стане, тоді він повернеться до ліжка. Але не для того, щоби заснути. На цю ніч зі сном було покінчено.

За сім років до того, працюючи санітаром у хоспісі в Талсі[72], Ден був потоваришував з одним літнім психіатром, який слабував на невиліковний рак печінки в останній стадії. Одного дня, коли Еміль Кеммер розповідав (не вельми обачливо) про деякі найцікавіші випадки зі своєї практики, Ден йому зізнався, що з раннього дитинства його мучать, як він це назвав, подвійні сновидіння. Чи знайомий Кеммер з таким явищем? Чи існує для цього назва?

Кеммер був дебелим чоловіком у розквіті своїх сил — чорно-біла фотографія, яку він тримав у себе на приліжковому столику, свідчила про це, — але рак, це така напрочуд ефективна дієтична програма, тож в той день, коли відбувалася ця їхня розмова, його вага приблизно дорівнювала його віку, а років йому було дев’яносто один[73]. Тим не менше, розум у нього залишався гострим, і тепер, сидячи на прикритому унітазі, дослухаючись до помираючої надворі хурделиці, Ден згадав лукаву усмішку того старого.

— Зазвичай, Деніеле, — промовив той зі своїм нещадним німецьким акцентом, — мені за діагнози платять.

Ден вишкірився.

— Тоді я, гадаю, пролітаю.

— Мабуть, ні.

Кеммер уважно дивився на Дена. Очі мав яскраво-сині. Хоча він і розумів, що це вкрай несправедливо, Ден не міг утриматися від того, щоб уявляти собі ці очі під залізним горщиком шолома Ваффен-СС.

— У цьому домі виконання смертних вироків ходить поголоска, ніби ти хлопець з талантом, що допомагає людям помирати. Це правда?

Дата добавления: 2015-05-29