Кінг С. 29 страница

— Не знаю, але вона мусила мати сумніви щодо його вірності, особливо коли він з’являвся додому серед ночі і п’яний як чіп. Я певен, вона розуміла, що п’яниці не обмежуються в своїх дурних розвагах лише ставками на поні й засовуванням п’ятидоларових банкнот у вирізи офіціанток у барі «Твіст-енд-Шавт».

Вона поклала руку йому на плече.

— З тобою все гаразд? У тебе виснажений вигляд.

— Я в порядку. Просто ти не єдина, хто намагається все це переварити.

— Вона загинула в автокатастрофі, — сказала Люсі. Вона відвернулася від Дена, дивлячись на дошку для записів на холодильнику. Посеред неї містилася фотографія Кончетти з Аброю, що виглядала приблизно рочки на чотири, вони, взявшись за руки, йшли полем квітучих стокроток. — Чоловік там з нею був набагато старшим. І п’яним. Вони їхали дуже швидко. Момо не хотіла мені розповідати, але, коли мені виповнилося десь вісімнадцять, і стало цікаво, я так наполягала, що вона повідомила мені деякі деталі. Я запитала в неї, чи була моя мати теж тоді п’яною, але Четта відповіла, що не знає. Вона сказала, що в поліції нема підстав перевіряти загиблих у смертельних аваріях пасажирів, тільки водія. — Вона зітхнула. — Це не має значення. Облишимо сімейні історії на якийсь інший день. Розкажи мені, що трапилося з моєю дочкою.

Ден почав. У якийсь із моментів, обернувшись, він побачив у дверях Девіда Стоуна, який заправляв собі сорочку в штани і дивився на нього.

Ден розпочав з того, як Абра з ним зв’язалася, спершу використавши посередником Тоні. Потім, як Абра увійшла в контакт з Правдивим Вузлом: кошмарне видіння з тим, кого вона називає «хлопчиком-бейсболістом».

— Я пам’ятаю той кошмар, — сказала Люсі. — Я тоді прокинулася від її крику. Таке траплялося й раніше, але тоді це трапилося уперше за останні три-чотири роки.

Девід насупив брови.

— Я такого зовсім не пам’ятаю.

— Ти тоді був у Бостоні на якійсь конференції. — Вона повернулась до Дена. — Дозволь, я скажу, чи правильно я все зрозуміла. Ці люди зовсім не люди, вони… що? Щось на кшталт вампірів?

— У якомусь сенсі так, я гадаю. Вони не сплять у домовинах вдень і не обертаються на кажанів вночі, і я сумніваюся, щоб хрести чи часник їх бодай якось турбували, але вони паразити і безумовно не люди.

— Людські істоти не зникають, коли помирають, — категорично промовив Джон.

— Ви насправді бачили, як це відбувалося?

— Бачили, всі троє.

— Так чи інакше, — сказав Ден, — але Правдивий Вузол не цікавлять звичайні діти, а тільки ті, що мають сяйво.

— Діти, як Абра, — уточнила Люсі.

— Так. Вони катують їх, перед тим як убити — щоб вигнати чистий дух, так каже Абра. Мені перед очима постають лісові самогонщики, які женуть «місячне сяйво».

— Вони хочуть… вдихнути її, — мовила Люсі. Вона все ще намагалася вмістити це в своїй голові. — Тому що вона має сяйво.

— Не просто сяйво, а величезне сяйво. Я — ручний ліхтарик. Вона — маячний прожектор. І вона знає про них. Вона знає, що вони за такі.

— І більше того, — додав Джон. — Те, що ми зробили з тими людьми у Клауд-Гепі… наскільки це може розуміти та їхня Роза, теж покладається на рахунок Абри, не має значення, хто їх конкретно вбивав.

— А чого іншого вони могли очікувати? — обурено запитала Люсі. — Вони не розуміють, що таке самозахист? Боротьба за виживання?

— Що розуміє Роза, — сказав Ден, — це те, що є така мала дівчинка, яка кинула їй виклик.

— Виклик?

— Абра дістала її телепатично. Вона сказала Розі, що приїде по неї.

— Вона що?

— Це все той її норов, — тихо промовив Дейв. — Я тисячу разів їй казав, що він заведе її в халепу.

— Вона й зблизька не з’явиться поруч тієї жінки і її друзів, убивць дітей, — сказала Люсі.

Ден подумав: «І так… і ні».

Він взяв Люсі за руку. Та спершу смикнулась, щоб її вирвати, потім притрималася.

— Та річ, яку тобі треба зрозуміти, насправді є дуже простою, — промовив він. — Вони ніколи не зупиняться.

— Але ж…

— Ніяких але, Люсі. За інших обставин Роза могла б відчепитися — вона стара, досвідчена вовчиця, — проте є ще один фактор.

— Який?

— Вони хворі, — сказав Джон. — Абра каже, у них кір. Вони могли підхопити його від того хлопчика, Тревора. Не знаю, як би ви це могли назвати, — божественною відплатою чи іронією долі.

— Кір?

— Я розумію, це звучить не вельми серйозно, але, повірте мені, це серйозна річ. Ви знаєте, як у старі часи кір викошував дітей дощенту цілими родинами? Якщо таке відбувається з Правдивим Вузлом, це може їх зі світу згладити.

— Чудово! — вигукнула Люсі. Сердиту усмішку, що з’явилася на її обличчі, Ден дуже добре знав.

— Ні, якщо вони вважають, що Абрин супердух може їх зцілити, — сказав Дейв. — Ось, що ти мусиш зрозуміти, серденько. Це не просто сутичка. Для тієї курви це смертельна війна. — Він завагався, а тоді виклав усю решту. Бо це мусило бути промовленим. — Якщо Роза отримає шанс, вона зжере нашу дочку живцем.

Люсі запитала:

— Де вони? Де цей Правдивий Вузол зараз?

— У Колорадо, — сказав Ден. — У кемпінгу, що називається «Пролісок», біля міста Сайдвіндер.

Про те, що цей кемпінг міститься саме там, де він колись мало не загинув від рук власного батька, Ден казати не хотів, бо це призвело б до нових запитань і нових вигуків про випадкові збіги. Єдине, в чому Ден був упевнений, це те, що жодних випадкових збігів не існує.

— У тому Сайдвіндері мусить бути поліцейський відділок, — сказала Люсі. — Ми їм зателефонуємо і спрямуємо їх на це.

— Розказавши їм що? — тон у Джона був ласкавим, не провокуючим на суперечку.

— Ну… що…

— Якщо ти навіть насправді змусиш копів поїхати до того кемпінгу, — сказав Ден, — вони не знайдуть там нічого, окрім гурту середнього й близького до старшого віку американців. Невинні людці з автодомів, того типу, що завше готові всім показувати фотокарточки своїх онуків. Всі їх папери будуть достоту бездоганними, від реєстраційних свідоцтв на собак до актів на земельну ділянку. Поліція не знайде зброї, навіть якщо здобуде собі ордер на обшук — якого не здобуде, бо нема законних підстав, — бо Правдивому Вузлу не потрібна зброя. Їхня зброя отут. — Ден постукав себе по лобі. — Ти виявишся божевільною леді з Нью-Гемпширу, Абра твоєю божевільною дочкою, яка втекла з дому, а ми твоїми божевільними друзями.

Люсі притиснула долоні собі до скронь.

— Я не можу повірити, що це дійсно відбувається.

— Якби ти дослідила архіви, я гадаю, ти знайшла б дані про те, що цей Правдивий Вузол — чи під якою там іще назвою вони можуть бути зареєстровані — є вельми щедрим спонсором того самого колорадського містечка. Ніхто не сере собі в гніздо, його вистилають пір’ячком. Тоді, якщо настануть скрутні часи, ти матимеш чимало друзів.

— Ці покручі живуть на світі дуже довго, — сказав Джон. — Хіба не так? Бо головне, що вони отримують з цього духу, це довголіття.

— Я цілком певен, що це так, — сказав Ден. — І, як годиться добрим американцям, вони весь цей час роблять добрі гроші. Достатні для того, щоб підмазувати колеса значно більші за ті, що обертаються в Сайдвіндері. Колеса на рівні штату. На федеральному рівні.

— І ця Роза… вона ніколи не зупиниться.

— Ніколи. — Ден згадав свій сон про неї. Той її циліндр набакир. Розверстий рот. — Вона усім серцем бажає запопасти твою дочку.

— Жінка, яка живиться тим, що вбиває дітей, не має серця, — оголосив Дейв.

— О ні, серце вона має, — заперечив Джон, — але воно в неї чорне.

Люсі підвелася.

— Досить теревенів. Я хочу зараз же їхати до неї. Всі скористайтеся ванною кімнатою, бо щойно ми вирушимо, зупинятись не будемо, поки не приїдемо до того мотелю.

Ден спитав:

— А в Кончетти є комп’ютер? Якщо є, мені треба швиденько проглянути дещо, перш ніж ми вирушимо.

Люсі зітхнула.

— Він у її кабінеті, і пароль, я впевнена, ти зразу вгадаєш. Але якщо затримаєшся довше, ніж на п’ять хвилин, ми вирушимо без тебе.

Роза лежала в своєму ліжку пряма, як голобля, і тремтіла від духу й люті.

Вона почула, коли о чверть на третю завівся чийсь двигун. Духоголовий Стів і Баба Росіянка. Коли за двадцять хвилин до четвертої завівся другий двигун, вона це також почула. Горошина і Стручок. Разом із ними Ніжна Террі Пікфорд, поза всякими сумнівами, нервово виглядає у заднє вікно, чи нема там десь Рози. Велика Мо просилася з ними — благала, щоб її взяли, — але вони їй відмовили, бо Велика Мо несе в собі цю хворобу.

Роза могла б їх зупинити, але навіщо перейматися. Най самі для себе відкриють, що таке життя в Америці, коли поряд нема Правдивого Вузла, щоб захистив їх у якомусь кемпінгу чи прикривав спину в дорозі. «Особливо після того, як я накажу Лакузі Сліму анулювати їхні кредитні картки і випорожнити їхні багаті банківські рахунки», — подумала вона.

Лакузі далеко до Джиммі Арифметики, але це він проробити здатний, всього лише натиснувши на пару кнопок. І він залишиться тут, щоби це зробити. Лакуза буде триматися. Як і всі добрі… чи майже всі добрі. Брудний Філ, Енні Фартушок і Дизель Даґ вже не їхали назад. Вони між собою проголосували і вирішили натомість прямувати на південь. Діз сказав їм, що Розі більше не можна довіряти і, крім того, давно пора було розрубати Вузол.

«Нехай тобі пощастить, хлопчику дорогенький», — думала вона, стискаючи й розтискаючи кулаки.

Розпорошення Вузла — жахлива ідея, але прорідження стада — справа хороша. Тож нехай собі слабаки тікають, а болящі помирають. Коли те суче дівчисько також буде мертвим і вони заковтнуть її дух (Роза вже не мала ілюзій щодо утримування її в ув’язненні), ті двадцять п’ять осіб, що залишились, стануть сильнішими, ніж будь-коли. Вона журилася за Круком, розуміючи, що більше не буде когось, хто зумів би стати йому повноцінною заміною, але Мітка Чарлі намагатиметься виконувати відповідні обов’язки якомога краще. Та й Арфіст Сем також… Кривий Член… Жирна Фанні й Довгий Пол…

Скнара Ґ — не найяскравіша лампочка, натомість вона вірна і не ставить зайвих запитань.

Крім того, коли ті повтікали, того духу, що ще зберігається в сейфі, вистачить надовше і він зробить їх сильнішими. Їм треба стати сильнішими.

«Приїзди до мене, мале курвисько, — думала Роза. — Побачимо, наскільки ти сильна, коли проти тебе буде дві дюжини. Побачимо, чи сподобається тобі, коли ти виступиш одна проти цілого Вузла. Ми з’їмо твій дух і висмокчемо твою кров. Але спершу ми вип’ємо твої крики».

Роза вдивлялася в темряву, слухаючи віддалені вже голоси втікачів, тих, безвірних.

Почувся делікатний, несміливий стук у двері. Пару секунд Роза лежала мовчки, розмірковуючи, а потім рвучко спустила ноги з ліжка.

— Заходь.

Вона була голою, але не робила спроб чимсь прикритися, коли досередини, немов крадькома, пробралася Тиха Сарі, безформена постать в одній зі своїх фланелевих нічних сорочок, чубчик мишачого кольору падав їй на брови, звисаючи майже перед очі.

— Мені песяльно, Лосо.

— Я тебе розумію. Мені теж печально.

— Я сумую са Еньї.

А, так, Енді — мугирське ім’я Ендрії Стайнер, чий батько витрахав людяність з неї задовго до того, як її знайшов Правдивий Вузол. Роза згадала, як роздивлялася на неї того дня, в кінотеатрі, і як, пізніше, вона проривалася крізь своє Навернення, відважно надсаджуючи собі кишки, сповнена сили волі. Енді Зміїне Жало залишилась би поряд. Зміїне Жало пройшла б крізь вогонь, якби Роза сказала, що так потрібно Правдивому Вузлу.

Вона простягнула руки. Сарі поспішливо подріботіла до неї і поклала голову Розі на груди.

— Пес неї я хосю помелти.

— Ні, рибонько, я так не думаю. — Роза затянула це крихітне створіння до ліжка і міцно обняла. Там не було нічого, крім дрібного кістяка, що тримався купи дещицею м’яса. — Розкажи мені, чого ти насправді хочеш.

Під сплутаним чубчиком спалахнула пара диких очей:

— Помспти.

Роза поцілувала одну щоку, потім іншу, потім тонкі, сухі губи. Трохи відсторонившись, вона сказала:

— Так, і ти її матимеш. Відкрий свого рота, Сарі.

Сарі слухняно виконала прохання. Їхні губи знову злилися. Роза Циліндр, все ще переповнена духом, дихнула в горло Сарі.

Стіни Кончеттиного кабінету були заліплені нотатками, фрагментами віршів і листами, на які вже ніколи не буде відповідей. Ден набрав на клавіатурі чотирилітерний пароль, запустив «Фаєрфокс» і погуглив посилання на кемпінг «Пролісок». У них був власний веб-сайт, не сказати, щоб вельми інформативний, напевне тому, що володарі не надто переймалися приваблюванням візітерів; це місце було простим базовим табором. Але там малися фотографії території, і їх Ден вивчав із зачаруванням, яке зазвичай виявляють люди до недавно віднайдених старих сімейних альбомів.

«Оверлук» давно зник, але він упізнав рельєф. Одного разу, якраз перед першим із тих сніговіїв, які заблокували їх там на всю зиму, він, його мати і батько стояли разом на широкому передньому ґанку готелю (який здавався ще ширшим без усіх тих садових крісел-гойдалок і решти плетених меблів, прибраних на склад) і дивилися на довгий, гладенький схил передньої галявини. На її підніжжі, куди часто колись приходили погратися антилопа й олень, тепер стояла довга буколічна будівля з назвою «Оверлук Лодж». Тут, повідомляв підпис, гості можуть обідати, грати в бінго, а ввечері в п’ятницю і суботу танцювати під живу музику. У неділю там же відбувалися церковні служби, які позмінно відправлялися висвяченими чоловічими й жіночими кадрами з Сайдвіндера.

«Поки не повалив сніг, мій батько косив цей моріжок і підстригав топіарій, який там колись ріс. І ще казав, що свого часу багатьом леді був підстригав їхні топіарії. Я не розумів цього жарту, але мама зазвичай з нього сміялася».

«Ще той жарт», — промовив Ден стиха.

Він побачив ряди сяючих вузлів забезпечення автодомів, сучасні люкс-класу прилади, що подають газ і електрику. Там стояли будівлі з чоловічими і жіночими душовими, достатньо великі, щоб обслужити такі придорожні мега-парковки, як «Маленька Америка» чи «На захід від кордону»[382] в Педро. Там були ігрові майданчики для дрібної малечі. (Ден загадався, чи бачили іноді діти, які там гралися, такі тривожні речі, які якось побачив Денні «Док» Торренс на ігровому маданчику «Оверлука»). Там було поле для софтболу, майданчик для шафлборда[383], пара тенісних кортів і навіть бочче[384].

«А втім, роуку нема — цього нема. Більше нема».

На половині схилу — де колись купчилася конгрегація живоплотних тварин «Оверлука» — тягнувся ряд чистих, білих супутникових тарелів. На гребені пагорба, де колись стояв сам готель, містилася дерев’яна платформа, вгору до якої вела довга низка сходів. Це місце (тепер у володіннні й управлінні штату Колорадо) було підписано як «Дах Світу». Гостей кемпінгу «Пролісок» запрошували безкоштовно відвідати його або прогулятися гірськими стежками поза ним. «Стежки рекомендовано тільки більш досвідченим пішим туристам, — попереджав підпис, — але «Дах Світу» доступний кожному. Панорами звідтіля відкриваються напрочуд живописні!»

Ден щодо цього не сумнівався. Звісно, вони живописні, коли дивишся з Обідньої і Бальної зали «Оверлука»… поки безперервний гірський снігопад не позасипав вікна. На захід височіли найвищі піки Скелястих гір, немов стріли, вгризаючись у небеса. На схід відкривався простір, видимий аж до Боулдера. Та, чорти забирай, аж до Денвера й Арвади[385], якщо повітря не було надто забрудненим.

Штат забрав собі це місце, і Дена це не здивувало. Кому б схотілося там будуватися? Земля там була геть зіпсована, і він сумнівався, що треба обов’язково бути телепатом, щоби це відчути. Але Правдиві підібралися якомога ближче, і Ден мав здогад, що їхні мандрівні гості — ті, що нормальні, — рідко поверталися туди з другим візитом або рекомендували цей «Пролісок» своїм друзям. «Зловредне місце мусить притягувати зловредних створінь», — казав Джон. Якщо так, має бути коректним і протилежне: воно мусить відлякувати добрих створінь.

— Дене? — погукав Дейв. — Автобус від’їжджає.

— Мені потрібна ще хвилинка.

Він заплющив очі й підпер сподом долоні собі лоба.

(«Абро»)

Його голос враз її розбудив.

Розділ сімнадцятий

Суче дівчисько

Навкруг мотелю «Корона» залягала темрява, світанок був іще за годину чи то й більше попереду, коли двері 24-го номера прочинилися й звідти виступила дівчинка. Наплинув важкий туман, і довколишнього світу майже як не було. На дівчинці були чорні штани і біла майка. Волосся собі вона заплела в кіски, і в їх обрамленні лице її здавалося зовсім юним. Вона глибоко дихала, прохолода і повисла в повітрі волога робили дива з її затяжним болем у голові, але мало що могли зробити її нещасному серцю. Момо померла.

Хоча, якщо дядько Ден правий, не зовсім померла; просто вона зараз уже деінде. Можливо, примарна людина; можливо, ні. У будь-якому разі, це не те, про що вона зараз думатиме, витрачаючи свій час. Пізніше, можливо, вона поміркує про ці речі.

Ден запитав, чи спить Біллі. Так, сказала вона йому, все ще міцно спить. Крізь відчинені двері вона бачила ступні містера Фрімена та його ноги під ковдрою і чула його рівномірне хропіння. Воно звучало, як моторний човен на малому газу.

Ден запитав, чи Роза або хто-небудь намагалися торкнутися її розуму. Ні. Вона про це дізналася б. Пастки її було поставлено. Роза про це мусила здогадатися. Вона не тупа.

Він запитав, чи є в її кімнаті телефон. Так, там був телефон. Дядько Ден сказав, що він хоче, щоб вона зробила. Лячною частиною було те, що саме вона мусила сказати тій жінці в Колорадо. І тим не менше, їй цього хотілося. У глибині душі вона цього хотіла відтоді, як почула передсмертні крики хлопчика-бейсболіста.

(«ти розумієш що мусиш шпиняти її тим самим словом?»)

Так, звичайно.

(«бо ти мусиш роз’ятрити її ти знаєш що це»)

(«так я знаю що це означає»)

Зробити, щоб вона оскаженіла. Збісити її.

Абра стояла, дихаючи туманом. Від дороги, якою вони заїхали сюди, не лишилось нічого, крім рисочки, дерева по той бік зовсім пропали. Як і офіс мотелю. Інколи їй хотілося, щоб і сама вона була такою, цілком білою всередині. Проте тільки інколи. У самій глибині свого серця вона ніколи не шкодувала, що є такою, як є.

Коли відчула, що вже готова — готова настільки, наскільки вона могла бути, — Абра повернулася до номера і закрила двері зі свого боку, щоб не потурбувати містера Фрімена, якщо їй доведеться говорити голосно. Вона уважно прочитала інструкцію на телефоні, натисла 9, щоб перейти на зовнішню лінію, потім набрала довідкову службу і запитала номер «Оверлук Лоджа» в кемпінгу «Пролісок» у Сайдвіндері, штат Колорадо.

«Я можу дати тобі загальний номер, — сказав їй Ден, — але там ти почуєш тільки автовідповідач».

У тому місці, де гості їли свої обіди і грали в свої ігри, телефон дзвонив довго. Ден попередив, що так воно, мабуть, і буде і їй просто треба дочекатися. Там було, врешті-решт, на дві години раніше.

Нарешті чийсь буркотливий голос запитав:

— Алло? Якщо вам потрібен офіс, ви набрали неправильний но…

— Мені не потрібний офіс, — сказала Абра. Вона сподівалася, що в її голосі не чутно прискореного, важкого биття її серця. — Мені потрібна Роза. Роза Циліндр.

Пауза. Потім:

— Хто це?

— Абра Стоун. Вам знайоме моє ім’я, чи не так? Я та дівчина, яку вона шукає. Скажіть їй, що я передзвоню за п’ять хвилин. Якщо вона буде там, ми поговоримо. Якщо ні, перекажіть їй, нехай сама себе виїбе. Більше я їй не дзвонитиму.

Абра повісила слухавку і, нахиливши голову, втопила в човниках долонь своє палаюче обличчя, роблячи довгі, глибокі вдихи.

Роза пила каву, сидячи за кермом свого «ЕрфКрузера», з ногами на секретному сейфі, де були заховані балони з духом, коли в двері постукали. Стук у двері в таку ранню пору міг означати лише якісь нові неприємності.

— Так, — гукнула вона. — Заходьте.

Це був Довгий Пол, у довгому халаті поверх дитинячої, помальованої перегоновими машинками піжами.

— Телефон-автомат у «Лоджі» почав дзвонити. Я спершу не хотів звертати уваги, думав, хтось помилився номером, та ще й каву якраз робив у кухні. Але він усе дзвонив і дзвонив, тож я відповів. Там була та дівчина. Вона хотіла поговорити з тобою. Сказала, що передзвонить за п’ять хвилин.

Тиха Сарі сіла в ліжку, лупаючи очима крізь чубчик, з простирадлом, накинутим на плечі, як шаль.

— Іди, — сказала їй Роза.

Сарі пішла, не промовивши й слова. Крізь широке лобове вікно «ЕрфКрузера» Роза дивилася, як Сарі боса дріботить назад до «Баундера», який вона була ділила зі Зміїним Жалом.

«Та дівчина».

Замість того, щоб тікати й ховатися, це суче дівчисько дзвонить по телефону. Оце так цинічне нахабство. Її власна ідея? Якось важко в таке повірити, чи не так?

— Що ти таке робив, що о такій ранній порі приперся до кухні?

— Я не міг заснути.

Вона обернулась до нього. Звичайний високий літній дядько з рідіючим волоссям, у біфокальних окулярах, що зависли на кінчику носа. Якийсь мугир міг би впродовж року зустрічати його щодня на вулиці, не помічаючи, але він був не без деяких здібностей. Пол не мав присипального таланту Зміїного Жала чи локаційного таланту покійного Діда Фліка, але він був порядним переконувачем. Якби йому довелося запропонувати мугирю дати ляпаса по обличчю власній дружині — чи, скажімо, якомусь незнайомцю, — означене обличчя дістало б ляпаса, і то негайно. Кожен з Правдивих мав якісь власні маленькі здібності; так вони й співіснували.

— Покажи-но мені свої руки, Поле.

Він зітхнув і підкотив собі рукави халату й піжами аж до зморшкуватих ліктів. На руках були червоні плямки.

— Коли тебе обсипало?

— Пару перших побачив учора вдень.

— Температура?

— Йо. Трохи.

Вона задивилася в його чесні, довірливі очі й відчула бажання його обняти. Дехто втік, але Довгий Пол залишився. Як і більшість, зрештою. Безперечно, їх достатньо, аби подбати про те суче дівчисько, якщо вона дійсно така дурепа, щоб об’явитися тут власною персоною. Але ж це цілком можливо. Яка дівчина в тринадцять років не була дурепою?

— З тобою все буде добре, — промовила вона.

Він знову зітхнув.

— Сподіваюся. Якщо ні, все одно це були збіса добрі гони.

— Не треба таких балачок. З усіма, хто залишились, все буде гаразд. Це моя обіцянка, а я виконую свої обіцянки. А тепер ходімо, послухаємо, що нового бажає нам розказати наша маленька подружка з Нью-Гемпширу.

Менш ніж за хвилину після того, як Роза всілася в крісло поряд із великим пластиковим барабаном для розігрування номерів бінго (з вичахаючою чашкою кави поруч себе), таксофон у «Лоджі» вибухнув характерним для двадцятого сторіччя брязкотом, від якого вона аж здригнулася. Вона дозволила йому продзвонити двічі, перш ніж зняти слухавку з її важеля і промовити у найстатечнішій зі своїх тональностей:

— Алло, милочко. Знаєш, ти могла б звернутися до мене просто в розум. Це зекономило б тобі витрати на дальній міжміський дзвінок.

Пропозиція, на яку цьому сучому дівчиську було б вельми нерозумним відгукнутися. Абра Стоун не була єдиною, хто вмів розставляти пастки.

— Я їду по тебе, — сказала дівчина. Цей її голос був таким юним, таким свіжим! Роза подумала про весь той поживний дух, що надійде з цією свіжістю, і відчула, як жадібність здіймається в ній, немов невгамована спрага.

— Ти вже це казала. А ти певна, що насправді хочеш це зробити, милочко?

— Ти будеш на місці, якщо я це зроблю? Чи тільки твої видресирувані пацючки?

Розу пробрало дрожем роздратування. Це зайве, але ж вона ніколи не була вранішньою особистістю.

— Чому б мені не бути, милочко? — вона продовжувала говорити спокійним голосом і трішки поблажливо — голосом матері (чи то як вона собі це уявляла, бо ніколи нею не була), яка розмовляє зі схильною до істерики малою дитиною.

— Бо ти боягузка.

— Цікаво мені знати, на чому засновується це твоє припущення, — сказала Роза. Тон у неї залишався тим самим — поблажливим, злегка здивованим, — але рука її міцніше стиснула слухавку, сильніше притиснувши її до вуха. — Ти ніколи зі мною не бачилася.

— Авжеж, бачилася. У себе в голові, і погнала тебе так, що ти тікала з підібганим хвостом. А ще ти вбиваєш дітей. Тільки боягузи вбивають дітей.

«Не треба тобі виправдовуватися перед дитиною, — наказала вона собі. — Тим більше, перед мугиркою».

Але тут же почула, як сама промовляє:

— Ти нічого про нас не знаєш. Хто ми такі, і що ми мусимо робити заради того, щоб вижити.

— Всього лише плем’я боягузів, ось хто ви такі, — оголосило це суче дівчисько. — Ви думаєте про себе, що ви такі талановиті й такі сильні, але єдине, у чому ви дійсно вдатні, це жерти і жити довгим життям. Ви — як ті гієни. Ви вбиваєте слабких, а потім втікаєте. Боягузи.

Зневага в її голосі була неначе кислота для Розиного вуха.

— Це неправда!

— А ти провідна боягузка. Ти ж не поїхала по мене, авжеж? Ні, сама ти не поїхала. Ти послала тих, інших, замість себе.

— Ми почнемо нарешті говорити нормально, або…

— Що нормального у ваших вбивствах дітей заради викрадення того, що міститься в їхніх головах? Що в цьому нормального, ти, перелякана стара шльондро? Ти послала своїх дружків зробити твою роботу, а сама заховалася за ними, і, я гадаю, це було з твого боку розумно, бо тепер вони всі уже мертві.

— Ти, дурне мале суче дівчисько, ти не знаєш нічого! — Роза підхопилася на рівні. Стегнами вона вдарилась об стіл, і її кава пролилася, затікаючи під бінго-барабан. Крізь кухонні двері визирнув Довгий Пол, кинув єдиний погляд на її обличчя і знову сховавсь.

— Хто боягузка? Хто тут насправді боягузка? Ти можеш казати такі речі по телефону, але ти ніколи не зможеш сказати цього мені прямо в вічі!

— Скільки там буде твоїх з тобою, коли я приїду? — піддрочила Абра. — Скільки, я питаю, ти, страхопудна курво?

Роза нічого не відповіла. Їй треба взяти себе в руки, вона це розуміла, але почути їй таке від мугирської дівчини з повним ротом школярського брудного жаргону… і знає вона занадто багато. А що забагато, те зайве.

— Чи ти хоча б насмілишся зустрітися зі мною сам на сам? — спитало суче дівчисько.

— А ти мене випробуй, — бовкнула Роза.

На іншому боці зависла пауза, а коли суче дівчисько знову заговорило, голос її звучав задумливо.

— Сам на сам? Ні, ти ніколи не наважишся. Такі, як ти, боягузки ніколи не наважуються. Навіть супроти дитини. Ти обманщиця і брехуха. Ти іноді виглядаєш гарною, але я вже бачила твоє справжнє лице. Ти не що інше, як стара, курями засрана блядь.

— Ти… ти… — але чогось більшого Роза промовити не була в змозі. Її лють сягнула такого велетенського розміру, що їй здалося, вона її зараз саму задавить. Почасти це був шок від того, що її, Розу Циліндр, відчухрала дитина, чиїм власним транспортним засобом залишався велосипед, а головною турботою перед цими, останніми тижнями — коли ж в неї нарешті виростуть цицьки, більші за пухирчики від комариних укусів.

— Хоча, можливо, я подарую тобі шанс, — промовило суче дівчисько. Її самовпевненість і безжурна безрозсудність були просто неймовірними. — Гаразд, якщо ти приймаєш мої умови, я витру тобою підлогу, як ганчіркою. Іншими я не перейматимусь, вони вже й так помирають. — Вона відверто розреготалася. — Вдавилися хлопчиком-бейсболістом, подякуйте йому за це.

— Якщо ти приїдеш, я тебе вб’ю, — сказала Роза. Одна її рука знайшла її горло і зімкнулась на ньому, почавши ритмічно здавлювати. Пізніше там будуть синці. — Якщо ти втечеш, я тебе знайду. А коли знайду, ти верещатимеш ще довгі години до того, як помреш.

— Я не тікатиму, — сказала дівчинка. — І ми ще побачимо, хто з нас верещатиме.

— Скількох ти із собою привезеш на підтримку себе? Милочко?

— Я буду сама.

— Я тобі не вірю.

— Прочитай у моєму розумі, — сказала дівчина. — Чи ти так само боїшся туди поткнутися?

Роза нічого не відповіла.

— Авжеж, боїшся. Ти добре пам’ятаєш, що трапилося того разу, коли ти на це зважилася. Я дала тобі покуштувати твоїх власних ліків, і вони тобі не сподобалися, це ж факт? Гієна. Вбивця дітей. Боягузка.

— Перестань… називати… мене так.

— Там є місце, на пагорбі, де ви зараз. Оглядовий майданчик. Називається «Дах Світу». Я знайшла про нього в інтернеті. Будь там у понеділок о п’ятій вечора. Сама. Якщо будеш не сама, якщо решта гієн з твоєї тічки, поки ми будемо з тобою розбиратися, не сидітимуть у тій вашій їдальні, я про це знатиму. І тоді я поїду геть.

— Я тебе знайду, — повторила Роза.

— Ти так гадаєш? — Буквально глузуючи з неї.

Роза заплющила очі й побачила цю дівчинку. Вона побачила, як та корчиться на землі, рот її забитий жалкими шершнями, а з очей стирчать шпажки.

«Ніхто не має права говорити зі мною таким чином. Ніколи».

— Я припускаю, що ти можеш мене знайти. Але до того часу скільки живих залишиться з твого смердючого Правдивого Вузла, щоби тебе підтримати? Дюжина? Десяток? Можливо, пара-трійка?

Ця думка вже встигла відвідати Розу. Те, що до такого ж висновку прийшла дитина, якої вона ніколи в живі очі не бачила, чомусь бісило її найбільше.

Дата добавления: 2015-05-29