Володимир І або Володимирко Володарович 1125-1153

Володарь Ростиславич 1049-1124.

Се бу­ли ду­же хо­робрі князі і дружні бра­ти; на до­лю їм ви­па­ла без­нас­тан­на ко­лот­не­ча із сусіда­ми, - крім своїх русько-українських князів, ще й з По­ля­ка­ми та Угор­щи­ною, що опа­ну­ва­ла тоді За­кар­патську русь, - але во­ни то­го не стра­ха­ли­ся. У Ва­силька заміри бу­ли ду­же ши­рокі: він мис­лив зруй­но­ва­ти Польщу, осе­ли­ти на своїх зем­лях Ду­най­ських Бол­гарів, осе­лив в „По­ни­зю" - по се­редньому Дністру, між Дністром і Бо­гом, і в Задністрянських зем­лях - Торків та Пе­ченігів; ду­мав ви­пер­ти По­ловців з Ук­раїни.

Як ми ба­чи­ли, на з'їзді в Люб­чу 1097 р. за Во­ло­да­рем та Ва­сильком бу­ло зат­верд­же­но їх го­ро­ди. То­го ж та­ки ро­ку Во­ло­дарь роз­по­чав війну - упе­ред на те, щоб виз­во­ли­ти тем­но­го бра­та сво­го з не­волі, а потім, щоб помс­ти­тись за нього над Да­ви­дом Іго­ро­ви­чем. Потім він во­ював з Ве­ли­ким кня­зем Свя­то­пол­ком, що, прог­нав­ши Да­ви­да з Во­лині, за­ду­мав й Га­ли­чи­ну одібра­ти од Рос­тис­ла­вичів. Та з сим Свя­то­пол­ко­ви не по­щас­ти­ло, хоч він й пок­ли­кав собі до по­мо­чи угорсько­го ко­ро­ля Ко­ло­ма­на, бо Рос­тис­ла­вичі узя­ли собі на поміч По­ловців. Під стіна­ми Пе­ре­миш­ля у 1099 р. Рос­тис­ла­вичі у-край роз­би­ли Угрів і виг­на­ли їх з Ук­раїни, а самі з то­го ча­су ут­вер­ди­ли­ся, як дідичні (наслідственні) князі Га­ли­чи­ни. Після сієї бит­ви Га­ли­чи­на за­без­пе­чи­ла се­бе на яких сто літ від пре­тензій Київських та Во­линських князів, та й Угор­щи­на дов­го па­мя­та­ла сю бит­ву.

Володарь страш­ний був для сусідів, і з своїми Га­ли­ча­на­ми він за­хо­див да­ле­ко за Вис­лу, гра­бу­ючи польські землі. Тож По­ля­ки пус­ти­ли­ся на хит­рощі і че­рез яко­гось По­ля­ка Пет­ра Влас­та, що був на службі у Во­ло­да­ря, а потім зра­див, од­но­го ра­зу на ло­вах Во­ло­да­ря схо­пи­ли і од­вез­ли йо­го в Польщу у не­во­лю; брат Ва­силько мусів ви­ку­пи­ти йо­го за ве­ли­чезні гроші: 20.000 гри­вен.

Але ско­ро після то­го обид­ва бра­ти - спер­шу Ва­силько, а не­за­ба­ром й Во­ло­дарь - у 1124 році повміра­ли; у кож­но­го з них ос­та­ло­ся по два си­ни: у Во­ло­да­ря - Рос­тис­лав, і йо­му дос­тав­ся Пе­ре­мишль, і дру­гий - Во­ло­ди­мир­ко: сьому да­но Зве­ни­го­род; у Ва­силька - Юрий та Іван, і їм дос­та­лись Га­лич та Те­ре­бов­ля. Рос­тис­лав десь у 1130-тих ро­ках по­мер, і си­но­ви йо­го Іва­нові Во­ло­ди­мир­ко дав Зве­ни­го­род, а сам пе­рей­шов на стар­ший стіл - Пе­ре­мишль.

У 1144 р. Во­ло­ди­мир­ко пе­реніс свою сто­ли­цю з Пе­ре­миш­ля у го­род Га­лич. З то­го ча­су зем­ля йо­го по­чи­нає зва­тись Га­ли­чи­на, або князівство Га­лицьке. Пе­ред тим як раз повміра­ли Ва­силько­ви си­ни, Юрий та Іван, бездітни­ми, і Во­ло­ди­мир­ко, підгор­нув­ши під се­бе їх уділи,та виг­нав­ши з Зве­ни­го­ро­да Іва­на Рос­тис­ла­ви­ча (про­зи­ва­ли йо­го Бер­лад­ни­ком), став во­ло­да­рем ве­ли­кої дер­жа­ви, що прос­тя­га­ла­ся від р. Ся­ну і р. Вис­ло­ка аж до р. Ду­наю, - уся Га­ли­чи­на опи­ни­ла­ся в ру­ках Во­ло­ди­мир­ка.

Сей князь, слу­ха­ючись своєї дру­жи­ни-бо­яр, що ма­ли ве­ли­ку си­лу в Га­ли­чині і, як по­ба­чи­мо далі, ору­ду­ва­ли не тільки всіми спра­ва­ми, а навіть втру­ча­ли­ся у хатнє жит­тя са­мих князів своїх, пе­рес­тав слу­ха­ти­ся київсько­го кня­зя. Але сим він на­ро­бив те, що у 1144 році инші ук­раїнсько-руські князі (во­линський, чер­нигівський, пе­ре­яс­лавський, ту­ровський - не ка­жу­чи про київсько­го) пос­ла­ли про­ти нього свої пол­ки в Га­ли­чи­ну, щоб і во­на й князь її чу­ли на собі вер­ховність Київа, так са­мо як і инші ук­раїнсько-руські землі. У сю князівську ко­лот­не­чу уст­ря­ли По­ля­ки з ко­ро­лем своїм Во­ло­дис­ла­вом ІІ, що по­ма­гав Все­во­ло­ду Во­ло­ди­ми­ро­ви­чеві київсько­му, своєму сво­яко­ви, та ще Уг­ри з ко­ро­лем своїм Гей­зою, і з то­го ча­су сі чу­жинці роз­ла­су­ва­ли­ся на Га­ли­чи­ну.

Володимирко, не по­ду­жав­ши спільної си­ли князів, за­ми­рив­ся з ни­ми й зап­ла­тив київсько­му кня­зю Все­во­ло­дові чи­ма­ло: 1.400 гри­вен срібла. Не впо­до­ба­ла­ся ся річ вічу та бо­ярам - не впо­до­ба­ло­ся їм те, що князь так са­мов­лад­не пра­вить князівством, і як Во­ло­ди­мир­ко поїхав з Га­ли­ча на по­лю­ван­ня до р. Тисьме­ниці, Га­ли­ча­не пок­ли­ка­ли до се­бе йо­го не­бо­жа Іва­на Рос­тис­ла­ви­ча Бер­лад­ни­ка. По­вер­нув­шись з по­лю­ван­ня, три тижні об­ля­гав Во­ло­ди­мир­ко Га­лич, по­ки здо­був йо­го, а тоді лю­то по­ка­рав тих бо­яр, що вчи­ни­ли та­ке про­ти йо­го. Іван утік до Київа.

Тим ча­сом в Київі вмер Все­во­лод і по­чав кня­зю­ва­ти Ізяс­лав II, що зазіхав на Га­ли­чи­ну. Тоді Во­ло­ди­мир­ко удається до Юрия Дов­го­ру­ко­го, во­ро­га Ізяс­ла­ва, і стає йо­го спільни­ком. Щоб ще міцніш бу­ла при­язнь, же­нить си­на сво­го Ярос­ла­ва на доньці Юрия, Ользі. Ко­ли Юрий Дов­го­ру­кий роз­по­чав війну про­ти Ізяс­ла­ва ІІ-го, Во­ло­ди­мир­ко встряв у їх бійку, але Ізяс­лав прог­нав з Ук­раїни Юрия, а тоді пішов на Во­ло­ди­мир­ка і під Пе­ре­миш­лем роз­бив йо­го. Во­ло­ди­мир­ко мусів за­ми­ри­тись з ним. За­ми­рен­ня ста­ло­ся на то­му, що Во­ло­ди­мир­ко зрікається тих го­родів, що за­хо­пив у сій ко­лот­нечі й при­ся­гає, що бу­де со­юз­ни­ком Ізяс­ла­вові до смер­ти. Про­те при­ся­ги теї він не до­дер­жав і го­родів не од­дав. Тоді Ізяс­лав пос­лав до нього пос­ла, і той став доріка­ти йо­му, що він не до­дер­жав при­ся­ги. „Кня­зю! - го­во­рив він - ти цілу­вав хрест бра­ту сво­му Ізяс­ла­ву, що все спов­ниш і бу­деш з ним в со­юзі, а те­пер уже не до­дер­жуєш хрест­но­го цілу­ван­ня?" А Во­ло­ди­мир на те: „От міні той ма­ленький хрес­тик!" і прог­нав то­го пос­ла од се­бе. За те - ка­же літо­пи­сець - то­го ж та­ки дня, як князь ішов до ве­черні, з ним став­ся грець (апоп­лексія), і він то­го ж дня, десь при кінці 1152 або на по­чат­ку 1153 ро­ку, по­мер. Се був ду­же мет­кий і ро­зум­ний князь, що зруч­но йшов до мо­гут­нос­ти й сла­ви, по­ма­га­ючи собі ли­ся­чим хвос­том там, де не міг узя­ти вов­чим зу­бом. За йо­го часів Га­ли­чи­на ста­ла мо­гутньою дер­жа­вою: він збу­ду­вав її си­ли й сла­ву, і пе­ре­дав її цілу си­нові Ярос­ла­во­ви.

Дата добавления: 2015-06-04