Розділ дев’ятий 1 страница

I

Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та він уже був не потрібний Сироватці – куліш закипів, а з‑за похилих верб по той бік болота викотився місяць, по кущах, по воді заструменіло світло, ясна доріжка впала по росяній траві аж до ніг. Ходи, козаче, по килиму, не шкодуй – завтра простелеться новий. Та чи простелеться: місяць дрібно трусився – на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорі, й долинув од Стріляй‑могили тоскний протяжний крик. Дозорці кажуть, що то стогне в тісній могилі козак. Сироватка на те не зважав, бо стогне він і не в могилі, хтозна, де йому гірше.

Сюрчали в траві коники, тахкав у болоті селезень. Сироватка не чув усього того – звикся з ним, це були буденні згуки його життя. Тільки згуки наглі, несподівані, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.

Мокій кинув на жар кілька сайгачиних кізяків – для диму, од комарів, – їдкий, але приємний димок залоскотав йому ніздрі, – потім нагнувся до ями‑погрібця, дістав звідти дві в’ялені рибини, обдмухав з усіх боків, – солі не було, зберігав рибу в попелі, – заходився чистити. Ще раз поглянув на небо. Золотою пшеницею сіяли зорі, і кривий серп місяця вижинав їх од обрію. Тут, у степу, зорі були ясніші, ніж деінде, він сягав їх думкою й, здавалося, міг дістати рукою. Вони були такі ж самотні, як і він. Горів Волосожар, поблискували Чепіги, на які ніколи не лягали нічиї руки, хіба що Божі. Курився зоряною імлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що він проліг зовсім близько. Одначе звідки випливав і куди вів – не відав ніхто.

«А от би дознати, – подумав Сироватка. – Щоб одкрилося те тільки мені. І що то розсипане на ньому? Попіл, сіль?.. Якщо це Чумацький Шлях – либонь, сіль…»

Сироватці бачились половії із позолоченими рогами, котрі ступали по дорозі. Великі, як гори. І віз був теж великий, колеса крутилися в зоряній імлі, й сяйний порох осідав на узбіччі. Гойдалася дубова мазниця, скрипіли колеса. Воли ремиґали на ходу. І йшов біля них козак Сироватка, погейкував. Батіжком помахував тільки так, для годиться. І був такий великий, такий дужий, що почував: не страшні йому ніякі супостати. Всіх міг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога простелилася в безмежжя, вільна дорога, на якій його не могли перестріти ні турок, ні татарин, ні лях – ніхто. Нехай сідають, він підвезе всіх, тільки добром…

Повіяв сухий донський вітер, зашелестів в’язовник, і Сироватка пробудився. Не мав ніколи полових, власне, ніяких, – скрушно зітхнув. А ще зітхнув, бо прочахла кулеша. Довелося підігрівати на жару. Сироватка повечеряв, дістав люльку. Смачна вона була після кулеші. Та ще козаки привезли доброго тютюну. Тільки чого не приїхав Лаврін? Адже, казали, Сірко спорядив його з ними. Десь відстав дорогою. Може, заявиться завтра або позавтра? Сироватка відчув, як йому тепло кольнуло біля серця, та одразу там ніби проструменів холодок. Кольнула надія, проструменіла холодком невіра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли там, на Січі, товариство, веселі грища, музики, змаги. А тут – порожній степ, болото, тісна куга‑землянка. Оковита – в копанці, товариство – бурий степовий ведмідь, що живе в балці по той бік Волошки, музики – два жовтобрюхи – триаршинні змії, котрі пересвистуються щовечора край болота. Та ще безноса, з білим од пташиного посліду тім’ям, кам’яна баба на невисокій, що її ледве можна добачити, могилі по той бік болітця. Замість носа у баби дірка, і коли віє кримчак, звідти лине посвист. Баба – темно‑бура, посічена дощами, злизана вітрами – людська подоба, а може, кпин з неї. Сироватка хотів її перекинути й прикопати – пожалів. Отаке його товариство!

– Зате й не стоїть ніхто над головою. Немає ні осавула, ні хорунжого… Сам собі гетьман!

Сироватка помітив, що розмовляє вголос, замовк. Він часто розмовляв сам із собою. А ще – зі степом, із зорями, з жовтобрюхами. Навіть із сіроманцями. Він не боявся їх. Сіроманці та рисі часто приходили до куги, але не чіпали нічого. Й він не чіпав їх. Мабуть, вони відчували його безбоязність і силу й жодного разу не посягнули на козаче життя. Влітку вони зникали назовсім, взимку навідувалися часто. Вийде ранком Сироватка із землянки, а сніг довкола помережаний вовчими лапами і погаслі головешки люто розгребані. Майне понад болотом сіра тінь, Сироватка закладе у рота кілечком пальця, різоне свистом по осоках і очеретах… А наступної ночі спалить півжмені пороху й порозвішує вузлики по бур’янах довкола бурдюга. Кілька днів, доки порох не вивітриться, сіроманці обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навіть того, що сидить у болоті. Це – Сироватчине болото, то, виходило, й дідько – його. Нечистий звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болоті. Мокій ніколи його не бачив, але знав – він маленький, худенький, з гостренькою мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це не з тих чортиськ, з бугая завбільшки, з іклами й копитищами, що сидять у кручіях, в опарях, з яких і взимку димить пара, по плавнях та на лиманах. Серед чортів, як і серед худобини, є різні: той – громак, той – салотряс, а є й уземки‑шевляги та патики. Правда, кілька разів і Сироватчин болотяний учиняв над ним жарти: якось поповодив у степу на одному місці, іншим припадком украв човна, але на більше не важився, бо Сироватка знав такі замовляння, що вдайся до них – самого дідька покорчило б. Але він до страшних заклять не вдавався про всяк випадок – краще жити в мирі навіть і з рогатим. Справжню дружбу Мокій водить з мишкою. Щоправда, це не така мишка, які бігають у хаті. З вигляду вона як ласка. Чорна смужка на спині, довга, вузька мордочка. Створіння чисте, делікатне й розумне. Вона поглядає на нього, неначе щось знає. А й знає. Він кладе їй крихти, сипле пшінце. Навіть у найлютіший голод. Уділяє від своїх припасів усім, кому може. І синицям, і мишці, й посмітюсі. Сироватка не любить тільки людей. Не те що не любить, а не довіряє їм. За вік так і не навчився розпізнавати, чого од кого можна сподіватися. Зобиджали вони його увесь вік: і в панському селі Драбинівці, і на рибальських гардах, і скрізь, куди тільки закидала доля. Найчастіше зобиджали багаті, а бідні не заступалися. Може, що самі слабосилі? Й несе він на людей оскаргу, й не кортить йому бачити їх, впускати будь‑кого у власну душу. А хочеться доторкнутися душею до неба, до звізд. До оцього куща лозового. До в’язовника, на якому двоє гніздечок. Як стане Мокієві геть сумно, як скруха зіжмакає серце, наче порожній капшук, прихилиться він до куща, і той пригорне його. Сього ніхто не побачить і через те не позаздрить.

Сироватка вріс у ці лози, у цей степ, у ці ковили й очерети, пропах ними наскрізь, був їхньою часткою, а вони його. Він любив степ. Своєю безбережністю, безмірністю степ навівав думки про волю, а неволі зазнав стільки, що не міг розвіяти навіть по цих просторах. Спочатку ніс свою самотність як покуту й як погорду: погину – хто пожаліє, ви там укупі, а я сам; а далі оббувся, обзвичаївся й не мислив себе поза цією могилою та бурдюгом. Одвик од людей, од їхньої мови, навіть трохи губився в гурті, не знав, де стати, яке сказати слово.

Його серце не налилося од самоти ні холодністю, ні ненавистю. Й не тому, що знав про життя більше, ніж інші, а через те, що жадав від нього дуже мало й ніколи не збирався відняти бодай якусь мізерію в інших. Тут, у степу, звик обходитися найменшою малістю, і якщо доля посилала на якусь крихту більше, дякував, але на ще одну крихту не посягав. Десь там, на Січі, братчики п’ють оковиту й навіть нагріте заморське вино з перцем й смалять турецькі тютюни, ну й на здоров’я їм. Приїде на Січ – і він теж перехилить келишок‑другий (і дай Боже, аби ще й на дурницю) й полежить на печі на кухарській половині – погріє намерзлі в степу кості. Може, про життя Сироватка знав навіть менше, ніж інші січові товариші. А от про степ – більше. Знав, як викочується з м’яких ковил сонце в жаданні освітити всіх однаково (і не його вина, що одним під його промінням тепло, іншим – холодно), знав, як розтікається по степу холодний вітер і теж не однаково дошкуляє всім. Бог відміряв і тепло, й холод на всіх людей, він гадав, що вони й користатимуть тим рівно, але серед людей виявилося чимало надто спритних, а то й підступних, і обдурили Бога. Нехай він з ними й розбирається сам, а Сироватка перед ним увесь на видноті. Як перед Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив він і люті бурі, коли руда піщуга застилала увесь виднокіл, коли вітер виривав з корінням ковилу й типчак, бачив снігові бурани, які запаковували степ, аж олені не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу вовк і як підкрадається до білих куріпок червона лисиця. Одного разу голодна лисиця напала на орла, й той злетів з нею в повітря. І довго над Мокієвою головою вихрив червоно‑бурий клубок, а тоді червоне одірвалося од бурого й довго падало в білий сніг. Умів він і сам непомітно підкрастися до звіра, умів виплести з кінського волосу сильце, що його не порве й дрохва, з одного погляду визначає – свіжі перепелині яйця чи насидки, він забирає те, що, вважає, належить йому, але зайвого не чіпає і намагається не ставати на путі ні звіроті, ні птахам, ні потаємним силам. І бачить він, як прокльовується із землі тюльпан, як зацвітають козельці й первоцвіт і як зацвітає ковила – вона ніжна й ласкава (нікчемний остюкуватий бур’ян, якщо дивитися хазяйським оком), ніжнішого за неї, здається, нема нічого в світі, вона дружить із вітром, вигинається, стелиться, гойдається, наче жива, а пучки старої стримлять, як обтіпане батіжжя. Все на землі починається ніжно, а кінчається отако! Степ ніколи не буває однаковий, він міняється на очах: зараз він жовто‑білий, за тиждень стане лілово‑синій, далі – темно‑брунатний. Він міняється щогодини, а то й щохвилини: набігла хмарка, освітило сонце – ранкове, полуденне, вечірнє – кожна квіточка, кожна травинка знає свій час і поспішає вхопити своє. Вранці трави і квіти стоять обнизані холодними росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвітилися, заграли, засяяли, з холодних стали теплими, з похмурих – веселими. Щоправда, Сироватка не знає, що вся ця краса і в ньому, в кожній його жилочці, в кожній волосиночці, либонь, те знає його душа, але не признається, а сам він знає лишень, якої трави цього літа буде більше і яка смаковитіша коням, а яка краща на підпал. Ще він здогадується: життя безконечне в оцих ковилах і квітах, вони народжені Богом, і чомусь полишені на власну волю, й підкоряються якомусь одному великому законові, в який входить і він, бо залежить від оцих злив і трав, звірів і риб, а вони від нього.

Він пішов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство – з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, він не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нічого йому так не кортіло останнім часом, як залишитись наодинці, для нього тягарем було будь‑яке товариство, чужі радощі й навіть біди. Бажання самоти й повело його в степ, до Сліпої. Тут йому було добре, тут ніщо не неволило його думку, не гнітило душу, а постійне відчуття небезпеки поставило її на якийсь інший, вищий, трохи жертовний пруг і надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч і помалу, оживати і щось старе. То не була спрага радощів життя (власне, він ніколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що проґавив їх, а просто радів з того, що потроху вертався думками до людей, їхніх клопотів. Правда, йому все менше й менше хотілося вертатися на кіш, мислилося інше життя, десь на слободі, при землі; десь там і криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей світ. Він почував неясність своєї думки й невідповідність нового бажання тому, у що вріс і що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стільки од нього, скільки од Лавріна, од тієї розмови, яка незабаром сплине поміж них. Він боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврін. Думалося, що хлопець міцно приріс до Запорожжя й од нього його не одірвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидінням біля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оці роки були чи не найсправжнішими в його житті. Тут він знайшов для себе щось значне, немарне. Тут він, маленький і сіренький, як горобчик, переборов страх і набрався відваги, тут зрозумів себе і світ. Козаки часом питають: не здичавів, Мокію, з нудьги та самотини? А чого дичавіти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячі очей. Кожного із колишніх порубаних побратимів, батькові та материні. Маврині… Маврині – ото посеред неба. Через неї, мабуть, і покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.

Онисько Казан перемінився на Казановського, коли розбагатів на броварстві. Гроші йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Драні Хутори, далі став володарем сільця Драбинівки, а по тому цілого містечка Карасі. Жив у палаці, їздив у ридвані, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому під лебедя човні. Правдивіше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотів, щоб веслярі сиділи в одному човні з ним. Од них смерділо стайнею.

Смерділо, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебіг у католицтво, йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинівському кладовищі батькові та материні кістки, вимити і теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком і шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопів і їхньою землею. Умів він примусити хлопів працювати, умів забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нічого, але через нього й спричинилося лихо іншій людині. А почалося все з дрібної і навіть веселої пригоди.

Послала його мати на хутір до двоюрідної тітки косити сіно. Косили далеко, на Гнилій луці, край лісу. Мокій косив, тітка гребла скошене раніше. Були вони тільки вдвох, тітка ще молода, – та й яка вона йому тітка, сьома вода на вчорашньому киселі, – їй років тридцять п’ять, а на вигляд то й двадцять п’ять, гінка й вродлива, чорноброва, дебела станом і грудаста, вдовувала третій рік – чоловік поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дітей у них не було. Тітка – вільна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартівлива, бо вільна й сама собі господиня. Й пройняла своїми жартами Мокія до серця. Він і не одмагався, тільки посміхався ніяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це він так запарубкувався, чи не хоче ніяка дівка за нього йти, чи такий несміливий. «Ти, Мокію, може, ще й не пристоював ні з якою під вербою?» – реготалася. «Не пристоював», – одказував правду, а самому чомусь ставало на серці тривожно. На лісовій галявині вони були одні‑однісінькі. Ліс позаду й попереду, десь там за кущами попід мокрим лугом дорога, по якій проїхали на гала інші косарі й вертатимуться аж увечері. Посідали вони обідати під копицею, Мавра застелила поміж ними чистий рушник і розв’язала вузлик з хлібом і салом, кров’яною ковбасою і пиріжками, він почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив білі стрункі жіночі ноги – спідниця й сорочка закотилися високо. Це вперше він побачив так жіночі ноги, його аж тіпнуло, він утік очима, а думкою втекти не міг. «Тобі що, часник в очі зайшов?» – запитала вона. «Еге», – відказав Мокій. А коли вони встали з‑під копиці й Мокій почав підбивати розбите сіно, Мавра послизнулася й ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка спаленів і чомусь подумав, що то, може, й не ненароком.

Ті груди, недокохані, великі й білі, він побачив надвечір. Пішов у ліс вирізати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голі груди, й не могла прикрити. А він оторопів і не міг одвести очей. «Ну, чого дивишся? – гукнула Мавра. – Одвернися».

Назад їхали вже в сутіні, сиділи поруч, Мокій правив кіньми й своїм плечем почував туге Маврине плече й палав, як у горні. Маврине плече було гаряче, вона вже не жартувала до нього, й Мокій розумів чому: вона теж розпалилася й думкою переступила в гріх. Потім, пізніше, він зрозумів, що Мавра не хотіла гріха, просто надто шумувала в ній кров, просто хотілося їй жартувати, хотілося потамувати бодай грою жіночу жагу, не сподівалася допустити себе до крайньої межі. Але вже там, на возі, їх палив один вогонь, два вогні з’єдналися в один, і той вогонь потьмарював розум обом. Ще був у нього рятунок – піти додому, хоч мати сказала, аби він ночував на хуторі, до села неблизький світ – цілих п’ять верст, а завтра ж косити знову.

Мавра постелила йому на лежанці, а сама лягла на полу. Обоє не спали. Місячний промінь упав з вікна на кінчик скатерті і на підлогу, мовби шукав їх. Мокій чув гаряче Маврине дихання і сам дихав, неначе загнаний кінь. В голові йому шуміло й гуло, серце гупало, наче дзвін. Він сам не пам’ятав, як йому зірвалося з язика:

«Тьотю, можна до вас?»

«Яка там я тобі тьотя. Лежи ото».

«Мавро?..»

«Чого тобі?»

«Я тільки просто полежу».

«Ну, хіба просто полежиш…»

Тоді ще вони обоє думали, що погамують свій шал, присплять його. А приспали самі себе.

Три дні косовиці, три шалених, солодких, тривожних дні.

А далі страх. Який не випускав його ні на мить. Через тиждень він знайшов привід і поїхав до Маври на хутір подивитися, чи не росте в неї живіт. За тиждень поїхав знову й придивлявся‑придивлявся, аж те помітила Мавра.

«Чого ти так дивишся?»

«Та… я боюся».

«Чого?»

«Чи не буде дитини».

Мавра реготала, аж виляски йшли по хаті. «Ой, не можу. Він дивиться, чи через два тижні не виріс живіт. Дурний ти, Мокію, як дубовий стовп. – І докінчила без сміху: – Не бійся, од таких, як ти, парубків, що ще не знали перелюбу, дітей не буде довго. Та й од Тихона я не понесла, хоч прожила з ним цілих вісім років». Він заспокоївся, а коли через три місяці мати знову послала за чимось на хутір, усміху на Мавриному обличчі Мокій не побачив. Навпаки, угледівши Мокія, Мавра зблідла, і в неї злякано забриніли губи.

В селі втаїти не можна нічого. Од самої косовиці парубки піджартовували над Сироваткою, відтак загуло‑загомоніло все село. А потім до Мокія прийшов управитель і сказав, щоб Сироватка йшов до пана. Казан‑Казановський спочатку довго кепкував над Мокієм, а по тому наказав вдову брати. І то не гаючись.

Мокієві за пановим наказом неначе розпечена жарина впала на серце. Він уже й так не знав, що йому робити, куди подітися, ходив наче неприкаяний. А тепер і тому його життю настав кінець. Просто од пана Сироватка пішов до Маври і об’явив їй панську волю. Зачувши те, Мавра закричала й заголосила так страшно, що Мокій і зовсім розгубився. «Ой лишенько. Та це ж я за ті три прожиті ночі повічна рабиня. Та це ж я вже не побачу білого світу, щоб ти не побачив його з цієї хвилини». Вона чомусь найдужче проклинала його й поривалася до криниці (діло було у дворі), а він заступив криницю. Мокій і сам розумів, що життя його пропаще, – передусім і ганьби вистачить на все життя, а ще вдова старша на десять років, а ще отако проклинає його й проклинатиме увесь вік за те, що з вільної козачки стає панщинною. А вона раптом перестала кричати, перестала труситися й сказала тихо і стримано: «А дитя, Мокію? Воно теж стане хлопським? Ти подумав про це?» – «Та хіба ж я тоді думав», – одмагався Сироватка. «Втікай кудись, тебе не буде, а я всю вину зверну на тебе, – порадила вдова. – Скажу: він мене кгвалтом узяв». – «Отакої, – сказав Мокій. – Куди я втечу?»

Він тричі ходив до пана, за другим разом його не допустили, а за третім разом таврували у стайні п’яти і спину розпеченим залізним пруттям. І він поніс ті криваві знаки до вдови. Тепер уже й він умовляв її, аби виходила за нього, а вона й слухати не хотіла, кричала на весь двір: «Ти мав таке на мислі од самого початку. Так знай же, хіба я з тобою одним спала? І з Микитою також, і з Федором. Він мені возив сіно, а не ти».

То були слова, які доконали Сироватку остаточно. А ще дужче доконало його розпечене пруття та панова погроза здерти з нього живого шкуру. І він прокляв пана, прокляв Мавру і втік уночі з села.

Проминуло скільки літ, вже на Мавриній могилі виросла вишня, а він, коли пригадає, й досі нуртує душею: адже не знає, чи мав право проклинати Мавру. А може, треба‑таки було умовити її вийти за нього, адже вчинили гріх перед Богом.

Мокій утік, а за рік Кривоносові козаки втопили в ставу Казановського й спалили його маєток. Мавра жила сама, ростила сина, Лавріна, хиріла й ниділа, аж поки не оддала Богові душу. Незадовго перед смертю осліпла. Тоді ж прислала йому на Січ з подорожнім гінцем хрестика, на якому поклялася, що Лаврін – Мокіїв син.

Ще два роки обминав Мокій Драбинівку. Та не обминала її думка. І пропікав груди маленький мідний хрестик на шовковій шворці. Хотів закинути – й не зважувався. І тоді поїхав, знайшов коростяве старченя, у якого на шиї на одній сировій нитці теліпався вовчий зуб, а на другій – химерний хрестик, та привіз на Січ. Сказав, що то сестринець, а сестру вбили татари.

Вовчий зуб Мокій закопав за куренем і довго розглядав хрестика, а тоді показав товаришам куреня, й вони сказали, що хрестик той – ляський, ще й порадили Сироватці про всяк випадок вихрестити сестринця в січовій церкві. Гуртом повели малого до попа, гуртом пропили Мокієві гроші, гуртом нарекли хлопця Перехрестом. Але ніхто не дорікнув Мокієві зайвим ротом. Мокій аргатував понад Самарою, тягав волоки по лиманах – не цурався ніякої роботи. Лаврін, звичайно, того не знав, ріс чужий та далекий, ходив пустопаш, як і інші січові замурзяки. Що вище підводився од землі, то дужче ставав схожий на батька. Це вже помічали й зовсім сторонні люди. Може, через те, коли дивився на нього, Мокієві тепліло в серці й десь на самім вершечку думки крутилися м’які, ласкаві слова. Він так ніколи й не відважився сказати їх синові. Або ж попестити хлопця, посадовити собі на коліна. А так хотілося. Признатися ж, що Лаврін йому син, ніяк не міг. Навіть боявся, що той втече від нього. Та й як сказати про те? Розповісти все про матір? Й перекаламутити Лаврінові душу… Мати в його пам’яті лишалася доброю, хворою, він згадував її не інакше, як із сердечною тугою. Собі на подив, Мокій зараз не почував ні гніву, ні образи на Мавру. Іноді думав про те, як зустрінеться з Маврою там… де зустрічаються всі. Спершу має зустрітися з матір’ю. Це буде світла, ясна стріча. Він пам’ятає її молодою, міцною, в білому очіпку. Мати тіпала в ставку коноплі, застудилася й за три дні згоріла в пропасниці.

І з Маврою він зустрінеться… І розкаже все, що тоді коїлося в його серці. Він давно простив її, але не знав, чи простила його вона. Хіба ж її вина, що так сталося? Ковтнула з чужої руки ложку солодощів й мала до кінця життя пити отруту. Сироватка вдячний, що лишила йому Лавріна, й він, нехай поки що, хоч думкою, не самотній. Проте як об’явитися Лаврінові, не знав. Ті думки тривожили його щодалі дужче й дужче. Не казати Лаврінові нічого?.. Назватися батьком – і квит. Тоді чого не навідався жодного разу? Який же, сказати по правді, ти в дідька батько? Й Сироватка вирішив дочекатися, поки Лаврін виросте, а тоді вже якось об’явитись…

Син тягнувся до товариства, до отамана, який полюбив його щиро, брав із собою в Чигирин, Черкаси. Сироватці скніло серце ревністю, але супроти не ставав. Нехай, зважив розумом, набирається од кошового житейської й військової мудрості. А щоб коли не схибити, щоб одірвати од себе ті болісні мордування, поїхав сюди, в зелену пустелю. «Біда біду перебуде», – сказав сам собі. Диво, не одірвав. З роками, в самотині, вони ніби взялися струпом. Почував свою самотність, як ніхто в світі. То так: є товариство, є курені, є військо, одначе насправді кожна людина самотня, як тополя в степу. Лягає під ту тополю козак і не лишає по собі нічого. Може, спом’януть, коли ділитимуть нужденний скарб, або при чарці. Молодий думає, що він – золота нитка в шитві. Витягни її – й шитво розпадеться. То зовсім не так. Кожна людина – піщина у високій горі. Забери одну – на горі не позначиться.

Тепер часто думав: він у світі не самотній. Картав себе, що так довго не одкрився Лаврінові. Далі не критиметься. Ось зустріне й скаже.

Йому якось дивно, щемко потеплішало в серці, і він розчулився. А тоді майнула думка: чи не буде Лаврін соромитися такого батька? А чого йому соромитися? Що не в кармазині та кабарзі? Зате в шані. Мокія і таких, як Мокій, товариство шанує. Ну, в корчмі братчики трохи підкепковують («це ті, що на Великдень христосуються вареними раками»), зате в курені Мокій сидить поруч курінного, а в церкві стоїть біля самого криласу.

Він усоте чи втисячне переповідав у думці своє зізнання Лаврінові. І щоразу додавав якісь нові слова. Й почував, як вони усе м’якшають, теплішають. Він їх трохи соромився, але й не міг од них відмовитись. Вони тримали його на світі. Звичайно, з Лавріном у них буде козацька розмова. Він скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак мусимо матися. (Сироватка розумів, що звикання буде для обох, надто для Лавріна, довгим і непростим. І вірив, що справжня приязнь, а може, й любов до сина прийде з часом.) А тепер вони сядуть удвох та поміркують над Лавріновою долею. Аби не була такою й синові, як йому. Гралася ним увесь вік, мов вітер пір’їною, кидала то в багно, то в сніг, то під палюче сонце.

Може, нехай їде на лівий берег? А то звікує свій вік бурлакою. Можна б на башлівці попросити в товариства землі, але яка то земля, вона не твоя, а січова, кожного року проси нового ярлика, та й така вона, як гаряча сковорідка. Сьогодні засіяв поле, а завтра ординці столочили його кіньми, а твою голову настромили на кілок у плоті. У Сироватки у Військовій Скарбниці заховано сорок талярів. Настарав за життя. Що ж, для початку вистачить. А там молоді прироблять. Та й Мокій не сидітиме склавши руки. «Я, сину, за двох робитиму». Й це несподіване, проказане в думці слово «сину» озивається в серці гарячим трепетом. Він довго не може заспокоїтись, те «сину» ходить у ньому мукою. Врешті Мокій знову вертається думкою до вимріяного обійстя. Й бачить сина заможним господарем, а себе щасливим, обсипаним онуками дідом. Виходять вони з Лавріном на лан, а лан той – їхній. Жито ще не дозріло, але вже вибуяло, стоїть прозелене, високе. Сивіє на овиді хмара, вітер студить з‑під неї, й біжать по полю круті, аж чорні, хвилі. У хвилях у житі якась таїна, глибока бентежність – здається, під хвилями щось ховається, здається, в них зачаїлася вся земна сила. А хазяїнові неважко прикинути, що прикотять йому на жнива ті хвилі. Земля! Боже, скільки її перед ним, мабуть, оце і є найбільше в світі поле – козацьке. Нема йому кінця‑краю, не знало воно ніколи плуга, а могло б прогодувати тисячі тисяч таких, як він. А йому небагато й треба, кілька десятин поля та ще город, щоб отут – латка проса, отут – мак, і щоб мак не по всьому городу, а плисом, а попід межею – соняшники. Щоб пройшов межею – і вони вклонилися.

Аж сльози приступили Сироватці до очей. Та нараз чомусь знову сплив на думку недовірок Казановський, і похмарніло на душі. Того Казановського нема, але є інші.

Лиха не поменшало. А цього літа його намоталося тугий клубок. З Криму орда, з моря султан обложили Україну сарановою тучею. Достоту од такої тучі в давні дні погинули Мокієві батько, два брати й сестра. Обчухрали вороги рід, як буря зелений молодий ліс. Він – останній його пагін. Щастя, що є Лаврін. Важкі рубці запеклися на Мокієвій душі, щеміли на бойовиська. По них і пам’ятав минуле. І Драбинівку, й Казановського, й Мавру. Так, пам’ятав і її. Давно перебродила кров, переказилася плоть, але всі жінки, які приходили до нього в снах, були Маврами. Мав же він на своєму віку ще один перелюб, і була та вдова, Хівря, й станом вдатна, й тілом гаряча, а от в пам’ять приходила тільки Мавра. Немов кара господня, немов покута за якісь гріхи.

Зненацька по той бік болота пролунав гучно тупіт диких коней, окреслив у пітьмі дугу, подаленів у бік Дніпра. Тупіт обірвав Сироватчині думки. Сироватка підвівся од погаслого багаття, прочинив у землянку очеретяні двері, став на коліна, щоб сотворити вечірню молитву. Свічки не світив, бо мав тільки невеликий огарок на свято, однак бачив лик Богородиці й так, пам’яттю. Та він, либонь, у пам’яті тільки й зберігся, бо зчорнів і став як земля. Сироватка тому не дивувався: звісно – Богородиця, вічна тружениця. Та ще цілий кіш запорозький прийняла в заступництво.

«Вірую в єдиного Бога Ісуса Христа, сина Божого, отверзи очі твоя, Боже наш, і внемли молящомуся тобі. Вірую в тебе і припадаю до стоп твоїх, заступнице наша, Пресвята Богородице, – шепотів Сироватка слова молитви. – Сповідаю тобі всі гріхи мої, очисти душу мою од гріхів давніх, і нинішніх, і од тих, яких ще не содіяв. Не обділи своєю ласкою, Пресвята Богородице, пошли сина на повиданіє і наповни його серце синівською любов’ю. Не полишай довжників наших, бо вони не полишають нас і норовлять пожаковать, де тільки можна. З високої могили гукаю до тебе, Богородице, почуй голос мій! На тебе вповаю, спаси люд мій від ворогів, бо піднялися вони, загострили меча і хочуть понищити синів твоїх. Встань у гніві своєму, вознесись проти них, щоб повернули вони назад і, спіткнувшись, погинули перед лицем твоїм. Веди мене, Богородице, правдою своєю супроти ворогів роду християнського, заслони від страху серце моє, щоб не боявся і тисяч ворогів, коли постануть перед зором моїм. Суди правду сиротині і бідному, тому, хто сіє хліб і шаблею боронить його та віру святу».

Сироватка, хоч плутав слова Святого письма з власними вимислами, творив молитву щиро й врочисто, в цю мить він почував за своїми плечима Дике Поле, і Великий Луг, і всю Україну. Вона розпросталась могутніми крилами – лівим і правим берегами – й підносила його, аж ставало терпко й безсмертно на душі. За неї, за своїх тата й матір, за Лавріна гибів у цій безстінній тюрмі, за неї щодень і щогодини важив життям. Пощо воно без неї?! Ситий кусень і солодка чарка – то тільки таким, як Казан‑Казановський. Бо ж зроду не встав на світанні й не послухав жайворонка, не викопав у лузі криниці. Йому не обсипала цвітом голову вишня й не запах уві сні канупер. Жайворонків бачив на сковороді, вишні – на тарелі, замість води солодив душу вином. «Чого таким і ходити по нашій землі, – шепотів далі Мокій Сироватка, – й толочити наш чистий ряст! Ізбави нас од них Пресвята Богородице, покрий своїм святим покровом чесні голови козачі. На небесах, на землі твори волю свою, заступи нас од кривди панської, лядської, ханської, султанської і всякої іншої. А я допоможу тобі своєю шаблею…»

Дата добавления: 2015-06-04