Розділ XI 1 страница

VI

V

IV

III

II

І

Козак був укритий брудом, примерзлими до кожуха льодинками і запеклою кров'ю. Його кілька разів поранили, доки він пройшов засніженими полями від Вороновиці до Вінниці, а потім прокрався під носом у ляхів, котрі обложили місто, і видерся муром у руки захисників Вінниці, під градом мушкетного вогню, який здійняли польські мушкетери, помітивши його, безпорадно звисаючого на сажень нижче вершечка муру. Його неодмінно б убили, якби за наказом Нечипоренка з мурів не почався шалений гарматний вогонь по польських позиціях, і шквал картечі не примусив мушкетерів панічно бігти від мурів у пошуках сховища. Але навіть тепер, коли козак опинився під захистом укріплень, серед своїх, його, здавалося, не турбувало чудесне спасіння від неминучої смерті. Він не надто переймався й своїми ранами, хоча декотрі все ще кровоточили. Єдине, що турбувало козака, це була можливість нарешті впасти і заснути, не наражаючись на небезпеку замерзнути в полі або бути захопленим зненацька польським під'їздом. Єдине, що тримало козака на ногах, це послання, котре доніс він до полковника Богуна, обдуривши десять разів по десять смертей.

– Де Богун? – мовив він хрипким голосом, коли йому закінчили бинтувати пробите кулею плече і простягнули кухоль оковитої, щоб покріпити сили. – Мені потрібно до Богуна.

– Устигнеш, чоловіче! – говорили йому. – Відпочинь хвилину, ось‑ось впадеш!

– До Богуна ведіть! – не вгавав прибулий, тож Нечипоренку, який трапився на гамір, нічого не залишалося, як скоріше повести його до полковника, котрий відпочивав у себе після майже тридцяти годин, проведених на мурах під час минулого великого штурму польських військ.

Доки йшли вуличками міста, Нечипоренко був змушений кілька разів підтримувати козака – той заточувався і міг кожної хвилини просто впасти на вкриту кригою бруківку. На великому майдані, неподалік від собору, що його оточували дбайливо підстрижені за європейською модою кущі, несподівано для обох трапився Микола Охріменко. Він уже майже видужав після поранення і тепер простував проміж іншими козаками, котрі поспішали змінити варту на укріпленнях – за наказом Богуна у час, коли поляки не виказували наміру штурмувати місто, периметр охороняла лише п'ята частина гарнізону, усі інші відпочивали, знаходячись у постійній готовності зайняти свої місця протягом трьох‑п'яти хвилин.

– Матір Божа, Филоне! – вигукнув Охріменко, придивившись до козака поряд з осавулом. – А ти як тут опинився?! Господи, та ти ж ледве живий!

– Я один і живий, – прохрипів поранений, – решти вже вам не зустріти.

– Хтось пояснить, що тут відбувається? – перевів погляд з одного козака на іншого Нечипоренко.

Першим озвався Микола:

– Та це ж Филон Корчага, пане осавуле! Він у нас на хуторі перебував ще з двома десятками козаків, Богун їх там залишив, за домашніми приглядати.

– Що?! – очі Михайла округлилися. – Ти з Богунового хутора? Я ж сам чув, як він давав розпорядження вам полишити хутір і рятуватися в Умані!

– Давав, – хитнув головою козак, і плечі йому опустилися ще нижче, аніж до цього. – Ранком мали виходити. А вночі й напав лях. Немає більше хутора.

– Що з рештою людей?

Козак раптом розсердився:

– Ти глухий, осавуле? Сам я зостався, давай веди до полковника!

Богун якраз спав, коли Нечипоренко привів до його дому козака з чорною звісткою. Гостей зустріла Ганна. Вона одразу ж упізнала Филона і все зрозуміла.

– Сядь на лаву, козаче. Зараз тобі допоможуть, – хоч видно було, як пані полковникова зблідла, голос її звучав спокійно.

– Потім, – заперечив козак. – Якщо пан полковник вважатиме, що я такої допомоги заслуговую. Інакше не турбуйтеся, ласкава пані, я сам себе стрелю.

– Не мели дурниць, Филоне! – голос Ганни забринів цього разу, виказуючи напруження.

За хвилину до світлиці увійшов Богун. Він кинув на козака довгий погляд, після чого обійшов його, узяв біля заваленого паперами столу стілець з високою різьбленою спинкою, і сів на нього верхи, поклавши підборіддя на схрещені поверх спинки руки.

– Коли? – питання пролунало коротко, як постріл.

– Минулої ночі, – козак зітхнув, та так, що мало не схлипнув, у грудях йому белькотало, немов у чані з брагою. – Скільки могли, боронилися, а далі взяли вони таки браму. Козаків тоді вже жменька залишилася, мо' душ п'ять… Стали ми спина до спини, почали шаблями відбиватися, та не надто пани на нас насідали. На хуторі різню вчинили, баб та діточок бити почали, поки нас у кутку списами утримували. Потім мене боздуганом по голові… Отямився – поряд лише труп та згарище.

У Богуна на вилицях заграли жовна, а обличчя вкрив нездоровий рум'янець.

– Хтось урятувався?

Козак у відповідь лише опустив перебинтовану темним ганчір'ям голову.

Іван якусь хвилину помовчав, немов боячись поставити наступне запитання. Нарешті взяв себе до рук:

– Дарина, Омелькова дружина?

– На моїх очах горлянку їй перерізали.

– Петрусь?

– І малого вбили, коли матір боронити спробував.

Тишу, яка панувала у світлиці, порушив Ганнин зойк. Лише тепер Іван помітив, що дружина стоїть поряд зовсім бліда, затискуючи рот долонею.

Він, як це робить украй стомлена людина, протер обличчя долонями рук.

– Зрозуміло. Михаиле!

– Так, вашмость!

– Нехай цьому чоловікові перев'яжуть рани, нагодують і дадуть відпочити. І слідкуй мені, щоб Омелькові ніхто жодного слова… – останні слова Богуна потонули в гуркоті, який несподівано почувся із сіней. За мить двері широко розчинилися. На порозі стояв Омелько. У розхристаному каптані, з непокритою головою – оселедець розметався по його виголеному черепу. Старі рубці, залишені колись на обличчі жовнірською шаблею, випиналися на тлі засмаглої шкіри білим мотуззям.

– Де він?! – запитав невідомо в кого, та, помітивши Корчагу, підскочив до нього. Рвучко вхопив його за комір і так струсонув, що той аж клацнув зубами. – Ти скажеш мені, що то неправда! Ти скажеш це, або я відірву твою непотрібну голову!

– Омелько! – гостро вигукнув Іван, але той і вухом не повів.

– Ти скажеш мені це! – немов у нестямі повторював він.

Богун швидко наблизився, ухопив побратима за руки і з силою відірвав їх від козака, який уже почав синіти.

– Це правда, Омельку, – прохрипів Корчага і зайшовся кашлем. – Вибачай.

– Тоді чому ти живий, сучий виплодку!!! – він знову було шарпнувся до козака, але Богун, зробивши чималеньке зусилля, буквально згріб його в обійми і притиснув до себе.

– Його вини тут немає, Омельку! – гукнув побратиму в самісіньке вухо.

На кілька хвилин усі застигли. Нарешті Омелько підняв руку, котра до того безсило звисала вздовж тіла, і поплескав нею Івана по спині.

– Пусти, Богуне.

– Він не винний, ти чуєш?

– Так. Пусти.

Іван відпустив обійми. Деривухо повільно вивільнився і відійшов на кілька кроків. Став, повернувшись обличчям до вікна, за яким лежали засніжені міські пейзажі. Йшов лапатий сніг.

– Ти сам бачив, як вони померли? – запитав, ні до кого не звертаючись.

– Бачив, – відповів Корчага.

Омелько повільно повернувся і підійшов до столу, на якому серед паперів стояла карафа з джерельною водою. Підхопив її і, відпивши більше половини, решту вилив собі на голову. Стер з обличчя і вусів прозорі краплі. Нарешті, винувато посміхаючись, обвів усіх присутніх поглядом:

– Старий же я дурень! Війни мало набачився. Остогидло на хуторі, до міста приїхав! Вона просилася, щоб її з Петрусем із собою взяв… Гадав, в Умані їм безпечніше… – він важко зітхнув і повільно покрокував до виходу. Біля дверей спинився. Вперся руками в лутки, низько нахиливши голову.

– Дарина вагітна була. Думав, улітку дасть Бог своїх няньчити…

Тиша в кімнаті, після того як з неї вийшов Омелько, стала дзвінкою.

Хоч як Іван не намагався відмовити Омелька від участі у відбитті чергового штурму, що його поляки призначили не далі як за годину після прибуття до фортеці Филона Корчаги, він не погоджувався. На запропоновану Богуном пропозицію прийняти снодійного і заснути він лиш якось дивно посміхнувся:

– Ти б заснув?

– Навряд, – не знайшовся ні на що краще Іван.

– Ну то побережи слова. Та не дивись так на мене, не буду смерті шукати, на цім світі роботи багато залишилося.

Богун лише розвів руками. Знаючи добре Омелька, зрозумів, що подальші розмови на цю тему закрито, і їхнє продовження викличе лише роздратування Деривуха.

– Тоді не будемо баритися, – Богун тривожно подивився в бік муру, котрий уже стогнав від влучань польської армати, і швидко покрокував туди, одразу ж змішавшись з натовпом козаків, котрі бігли до бастіонів займати свої місця.

На цей раз Калиновський вирішив домогтися свого за будь‑яку ціну – ворожі каре охопили місто щільним кільцем і готувалися кинутися в бій всі одразу, очікуючи лише на закінчення артилерійської підготовки. Богун, стоячи на верхній галереї південно‑західного муру проміж високих, у зріст людини, кам'яних зубців, бачив, розглядаючи вкриті імлою від сотень багать у польському таборі околиці, не менше п'ятнадцяти тисяч готового до бою війська. Піхотинці і спішені драгуни, вишикувавшись у колони по п'ятдесят‑сімдесят чоловік, тримали в руках довгі штурмові драбини. Від одного підрозділу до іншого, схожі з такої відстані на різнобарвних метеликів, мчали пишно одягнені, закуті в блискучу броню і прикрашені гронами страусового пір'я шляхтичі та їхні герольди з гербовими хоругвами в руках. Гуркотіли, вкриваючись час від часу хмарками білого диму, десятки малих і великих гармат, били, продовжуючи засівати нутрощі міста велетенськими ядрами, циклопічні мортири. Іван на мить відірвався від труби і обернувся, пересвідчившись, що його почет уже зібрався поряд зі своїм полковником – окрім Нечипоренка і полкових обозного та судді, стояли дванадцятеро джур, наявність яких була вкрай необхідною для успішної координації під час бою.

– Петре, – звернувся Богун до обозного Коржівського, котрий, як то було заведено в козацькому війську, виконував ще обов'язки командира артилерії, – накажи, нехай твої гармаші поки не починають стрілянину, бережи порох. Почнете веремію, лише коли наблизяться на півтори сотні сажнів.

– Слухаю, пане полковнику, – махнув головою Коржівський і одразу ж віддав необхідні розпорядження одному із джур. Той бігцем подався геть з галереї.

– Усі пересування в межах фортеці обмежити, залозі на бастіонах бути готовою до відбиття піхотних атак.

Ще двоє джур побігли передати наказ, котрий, крім того, продублювали прапорцями й сурмою. Усе робилося швидко й чітко – за два тижні напруженої облоги, коли місто витримувало штурми мало не щодня, а деколи й по дві‑три серйозні атаки, козаки привчилися працювати, як чітко налагоджений механізм, спокійно, навіть буденно. По всьому периметру міських укріплень, який разом з передовими редутами й бастіонами, а також мурами і насипаними нашвидкуруч валами нараховував, не враховуючи стін монастиря, не менше милі довжини, стояли сотні й сотні готових до бою, з похмурими обличчями, які не віщували нападникам нічого доброго, козаків.

За кілька хвилин розпочалося. Поляки, як і кілька десятків разів досі, кинулися до мурів ще до того, як припинила обстріл їхня армата. Бігцем просувалися озброєні довгими штурмовими драбинами колони, жовніри мимоволі пригинали голови, інстинктивно намагаючись уберегтися від шквалу картечі, який виплюнула на них фортечна армата. Одночасно з атакою Вінниці розпочався штурм монастиря – туди, закидавши раніше рови і нерівності ґрунту хмизом, сміттям і навіть людським трупом, поляки котили вози, навантажені облитими смолою дровами, волокли шмигівниці й встановлені на лафети з великими колесами польові гармати. За кілька хвилин, оточивши монастирські стіни возами, підпалили їх, хмарами диму засліплюючи козаків Височана, і почали масований обстріл.

Іван кілька хвилин спостерігав, як натовпи мушкетерів, караколюючи, обстрілювали буквально кожну бійницю, найдрібнішу шпарину, де міг причаїтися хтось із захисників монастиря, доки ті, засліплені хмарами їдкого диму, стріляли в'яло і навмання. Але вже скоро штурмові колони наблизилися й до міста, і полковник повинен був звернути свою увагу на доручену йому дільницю оборони молодої козацької держави – незважаючи на обстріл, поляки впритул наблизилися до стін і почали штурм. Метушливо встановлюючи драбини, вони кидалися ними вгору, і скоро бастіони й мури Вінниці стали схожими на мурашник.

– Доповідати про стан речей на кожній з ділянок щохвилини! – не відриваючи очей від далекозорої труби, мовив Іван. – Гарматний обстріл припинити.

Не пройшло й кількох хвилин, як посипалися доклади:

– Західний мур і Комендантська вежа прохають допомоги!

– Важкі бої на передовому редуті!

– Пожежа в місті, Різницьку вежу атаковано великими силами!

– Нехай тримаються, допомоги доки не дам! – відрізав Богун. – Сьогодні не страшніше, аніж минулого разу, не маю причин передчасно витрачати резерв.

– Ляхи на галереях південного муру! – тривожно крикнув, наближаючись засапаний джура.

– Чому пустили?! – гнівно напустився на джуру Богун. – Через п'ять хвилин чекаю доповідь про те, що південний мур чистий від ворога, інакше нехай Дзюба сам там лягає, не помилую!

Джура миттєво зник. Велика куля з ворожої мортири, пролетівши по майже вертикальній траєкторії, вдарила зовсім поряд, за яких‑небудь двадцять сажнів від Богуна. Одним махом було зруйновано велику ділянку муру і вбито вісьмох козаків. Хмара пилу накрила полковницький почет, примушуючи людей розривати груди натужним кашлем.

– Тут небезпечно, вашмость, йшли би ви у вежу, – долетів до Івана голос Нечипоренка.

– А йшов би ти до біса, Михаиле, – лише відмахнувся Богун. – Ну що там, чорт забирай, у Дзюби?

У вухах заклало від гуркоту кількох розривних гранат, котрі вибухнули зовсім поруч. До Богуна біг черговий посланець:

– На Береговому редуті біда, пане полковнику! Сотника Михалка вбито, третину залоги гарматним вогнем змело, ляхи вже повертають гармати редуту в бік міста!

– А нехай йому! – гнівно вилаявся Богун. – Півсотні резерву на Береговий редут! Вибити клятих, викоренити до чортів псячих!

– Напад на південний мур відбито! – докладав особисто сотник Дзюба, очевидно, налякавшись переданих джурою слів Богуна. Очі його винувато блищали, на голові під шапкою видніли ся закривавлені бинти.

– Добре, пане Дзюбо, – кивнув головою Іван. – А от самому до мене йти не було потреби. Іди на позицію і слідкуй, щоб вони не повернулися. Добре слідкуй, абись більше таких розпачливих доповідей від тебе я не чув. Може, тоді вважатиму, що минулий мені лише наснився.

Сотник, не наважившись сказати більше ані слова, кинувся галереєю до сходів. Десь із боку Берегового редуту почувся тріск мушкетних пострілів. Там, очевидно, вступили в бій послані Богуном резерви.

Ще добрих сорок хвилин протистояння проміж нападниками і захисниками міста балансувало на межі, не надаючи переваги жодній зі сторін. Польські та угорські піхотинці, драгуни, голландські мушкетери і німецькі ландскнехти, наплювавши на смерть, яка чигала на них на укріпленнях у вигляді списів, шабель, куль, окропу і киплячої смоли, каміння й порохових гранат, йшли на приступ. Дерлися по драбинах, падали й конали під мурами, схрещували шаблі, опинившись серед захисників на галереях, щоб знову‑таки впасти вниз і конати. Безумство смерті охопило місто, як багато разів досі, з тих пір як Мартин Калиновський затявся, присягнувши Божою матір'ю Ченстоховською, приєднати голову Богуна до голови вбитого в Красному Нечая. Десятками помирали найманці польської корони, своєю смертю лише зменшуючи кількість золота, яке та сама корона мала виплатити на зарплатню кварцяному війську. Адже мертвий ландскнехт не потребує злотих. Він ніколи не вчинить конфедерації, не здійме бунту. За ним ніхто не пожалкує. Він просто мертвий ландскнехт.

І нарешті сила атак пішла на спад. Польські рейментарі, як багато разів до цього, вичерпавши лють, відводили потріпані реґіменти, щоб зберегти їх для нових штурмів, у можливості яких ніхто не мав сумніву – очевидно, хлопський гетьман не бачив, що робилося на кордонах його держави і зовсім не поспішав зупинити винищення вірних йому козаків.

– Ми ще побачимося, лотре! – шипів Лянцкоронський, гарцюючи на коні неподалік від нездоланих вінницьких мурів. – Я ще здійму твою голову на вістрі свого списа!

На плече Богуна, який саме спостерігав за нападом люті Лянцкоронського, лягла чиясь рука. Іван обернувся – поряд, впившись поглядом у постать Лянцкоронського, стояв Омелько.

– Три сотні козаків готові до вилазки і стоять комонно в повному озброєнні і обладунку під брамою. Дозволь, Іване, я приведу на аркані цього папугу!

Богун подивився Омелькові прямо в очі.

– Ти хочеш очолити вилазку? – запитав він тихо.

– Так.

– І ти можеш сказати мені чесно й відверто, що не шукатимеш там смерті?

– Так, Іване!

– З Богом, курінний!

Омелько, круто повернувшись на підборах, пішов геть. Незабаром Іван розрізнив його голос, котрий віддавав розпорядження десь унизу, під фортечною брамою:

– Шаблі готуйте, дітки, їхня пісня лунатиме! Коней не жаліти, після бою про них будемо дбати! Полонених не брати, вони мені не потрібні. На капусту ляха сікти, ми його сюди не запрошували, а якщо вже прийшов, шинкуйте, не соромтеся! – решта слів Омелька потонула в гуркоті ланцюгів, корі опускали фортечний міст, і рипінні завіс брами.

Немов маки в жовтому морі пшениці, розквітли червоні козацькі жупани серед безладних натовпів польських жовнірів, котрі, не очікуючи нападу, зовсім не дбали про прикриття своїх тилів під час відступу після невдалого штурму. З гиканням і свистом кинулися бувалі запорожці на переляканих угорців і німців, немов полову вітром, розметали загони драгунів, врізалися, як врізається гострий ніж у податливий шматок масла в пікінерів польських піхотних хоругв. Прямо на очах в ошелешених такою нахабністю Лянцкоронського і Калиновського, вчинили козаки криваву різню їхніх і без того проріджених під час невдалого штурму хоругв. Без жалю наздоганяли і били всіх, навіть тих, хто, кинувши зброю, здіймав руки до неба, благаючи порятунку. Жорстокими були козаки, але найжорстокішим був їхній отаман. Обличчя Омелька, спотворене колись ударом шаблі, тепер стало і зовсім страшним. Який пекельний вогонь горів в його очах, коли заносив свою гостру шаблю над головою чергового приреченого, як страшно лунав його сміх, змішуючись із зойками жаху і передсмертними криками! Здавалось, Омелько весь перетворився на жорстоку помсту і тепер, немов караючий меч Божий здійнявся над піхотою Калиновського. Навіть кулі, якими, помітивши значного козака, почали його засипати польські мушкетери, не могли не те що зупинити – затримати бодай на хвилину Омелька у здійсненні його страшної помсти. Далеко забігав він у гущавину ворога, відриваючись від козаків, не помічав загрози, яка чигала в таких випадках на занадто азартних вояків. Але не могли бачити його необачність перелякані до смерті поляки: звірячий страх підганяв їх, примушуючи будь‑що триматися подалі від цього несамовитого демона. Та не всім, далеко не всім вдавалося минути його смертельних привітань. Лише втручання двох хоругв важко озброєної польської кінноти зупинило різню відступаючих частин Калиновського. І навіть тоді довелося козакам мало не силою завертати Омелька до фортеці, рятуючи від неминучої смерті – той будь‑що намагався дістатися до оточеного сотенним почтом Станіслава Лянцкоронського. Не відчував Омелько полегшення. Не відчував і тамування несамовитої жаги помсти. Лише обличчя вбитої дружини, з якою зійшовся так пізно, а прожив так мало, стояло перед його затуманеним поглядом, лише її ніжний голос чув серед лементу помираючих жовнірів. І ще більше розпалювався від думки, що більше ніколи в житті не бачити йому її посмішки, не чути сором'язливих слів ніжності.

Два тижні напруженої облоги витримав очолюваний полковником Богуном гарнізон Вінниці. І хоча гетьмани не надто наблизилися до своєї мети захопити місто, з кожним днем все більш похмурим робилося обличчя полковника кальницького. Хоробро билися його козаки, але з кожним днем все менше ставало їх, збирала смерть на мурах, редутах і бастіонах свій врожай. Голоду ще не було в обложеному ворогом місті, але все скрутніше ставало з харчами. Тримався Семен Височан у монастирі на протилежному боці Південного Бугу, але з кожним днем Іван з болем у серці все ясніше розумів: сили захисників монастиря тануть значно скоріше, аніж сили вінницького гарнізону, а зовсім скоро польська армата закінчить руйнування старих мурів, котрі вже й зараз були в жалюгідному стані. І тоді монастир впаде, а він, Богун, нічим не зможе зарадити, обложений переважаючими силами противника, немов звір у норі. А хіба лише важке положення монастирської залоги примушує Богуна втрачати сон і сидіти довгими ночами в полковій канцелярії, знову і знову накладаючи люльку? Хіба тільки харчів мало в місті? Гарматний порох он скоро вийде весь, та й мушкетний вже… Тричі відсилав Богун листи в Чигирин, а його посланці, переодягнувшись в селянський одяг, тричі ризикували життям, пробираючись під носом у поляків і мандруючи в гетьманську столицю крізь засніжений степ. Щоб доставити гетьману листи з проханням допомоги обложеному місту і… повернутися ні з чим! Мовчав Хмельницький, ігноруючи ці листи, не хотів чомусь звернути уваги на те, що на кордоні молодої козацької держави ведеться війна. Війна, котру не оголошувала Річ Посполита, але котра забирала кожного дня життя українських козаків, а в майбутньому загрожувала падінням великого міста.

І нарешті Іван не витримав. Одного березневого дня, вислухавши ранком доклад про нічний напад на Береговий редут, під час якого було вбито десятьох козаків і виведено зі строю чотири гармати, він з такою силою гепнув кулаком по столу, що писар від несподіванки впустив каламар.

– Діставай, козаче, папір та перо. Я змушу його згадати про нас, навіть якщо за це позбудусь полковницького пернача! – сказав він, виграючи жовнами. – Пиши!

Писар поквапливо витяг з каламаря перо і відкрив кришку чорнильниці на його грубішому боці, дбайливо прилаштувавши чорнильницю так, щоб зручно було вмочати перо і не наробити плям на папері. Нарешті завмер з пером напоготові, очікуючи, доки Богун почне диктувати.

– «Міцного здоров'я його гетьманській ясновельможності бажаючи, довгих років життя і перемог на полі Марсовім, звертається до тебе, батьку козацький, полковник кальницький Богун. Та хочу добавити одразу ж, що якими б щирими не були мої тобі побажання, перемог тих бажаних одними дезидератами[55]не здобудеш. Тому що для їх здобуття потрібно згадати: ми за тобою, батьку наш, пішли не для того, абись ти, здобувши попередні перемоги, відлежувався тепер на печі. Наплювавши, що в тебе під носом ллється кров твоїх підданих. І піддані ті складають покірні голови за тебе, гетьмане, незважаючи на те, що ти, зайнятий своїм особистим життям, не маєш хвилини, необхідної для того, аби помислити про їхнє спасіння. Стоїмо ми тут у Вінниці, пане гетьмане, за тебе і Україну, тому що нерозлучні для нас поняття ці. Гетьман і Україна, Україна і гетьман. Чому ж ти, ласкавий пане, відокремив Вінницю від ласки своєї? Чи, може, не достатньо для тебе втрати Брацлавського полку і загибелі побратима мого любого? Хочеш ще Вінниці і Кальницького полку позбутися? Ми стоятимемо тут на смерть, і так буде, коли не подбаєш про дітей своїх і не даси допомоги!» Написав?

Писар ще кілька хвилин рипів пером по паперу, після чого підняв голову, шморгнув носом і кивнув головою.

– Добав: «Дано у твердині Вінницькій дня четвертого березня року Божого 1651». Все.

Писар дописав, з хвилину подмухав на аркуш, щоб швидше висохло чорнило, після чого дбайливо згорнув лист, перев'язав його мотузкою і заходився розігрівати сургуч над свічкою. Коли темно‑коричнева речовина стала рідкою, вправним рухом виклав її на папір і простягнув Богунові. Той, зітхнувши, приклав до сургучу свою невеличку гербову печатку.

– Миколу Охріменкового до мене! – наказав джурі, який застиг біля дверей. Отримавши наказ полковника, козачок миттєво зник.

Охріменко з'явився в полковій канцелярії не більше, аніж через п'ять хвилин.

– Як твої рани, Миколо? – запитав його з порога Богун. Охріменко, як завжди недбало махнув рукою:

– І згадувати забув.

– Тільки правду кажи, мені тут зайва бравада ні до чого.

– Як Бога кохам! – виструнчився Микола.

Богун обійшов стіл, за яким сидів писар, узяв з нього запечатаний сувій паперу і простягнув його козакові зі словами:

– Маєш донести цього листа у Чигирин до гетьмана якомога скоріше. Знаю, куди посилаю, ляхи пильно чатують. Але треба, Миколо. Зробиш?

Охріменко, не повівши бровою, взяв у полковника лист, дбайливо загорнув його в добутий з кишені шматок чистого полотна і стромив за пазуху.

– Як тютюну понюхати! – заявив з усмішкою.

Іван кілька хвилин помислив. Нарешті, прийнявши рішення, повернувся до Охріменка:

– Зараз іди відпочивай. Вирушиш, як стемніє. Я відряджу сотню, аби вчинили шарварок поблизу передового редуту, а ти матимеш кілька хвилин, щоб полишити фортецю. Далі сам знаєш. І пам'ятай – дорогою ні в які чвари не встрявати, прямо до гетьмана. Багато життів від твоєї швидкості залежатиме. Усе!

Раптом Охріменко перемінився. Він покинув напівжартівливий тон, якого ніколи не полишав навіть у розмові зі своїм полковником, і сказав глибоко зворушеним голосом:

– Дякую за довіру, вашмость! Життя покладу, а виконаю! Завжди їх ненавидів, католиків клятих, а після того як узнав, що вони з Петрусем зробили… Малу дитину стратити! Лицарі, матері їх…

– Якщо ти зможеш дійти до Чигирина, вважай, що ти їм відплатив за Петруся, – поклав козаку на плече руку Богун.

Повернувшись, як завжди, пізно ввечері, Іван чомусь відчув себе вкрай розбитим і стомленим без міри. Він особисто прослідкував за вилазкою, котра мала на меті відволікти увагу від одинокої постаті Охріменка, що кинулася у згусаючій темряві до засніженого верболозу на березі Південного Бугу, дочекався повернення Кунянської сотні, котра безпосередньо здійснювала вилазку. Після бадьорого докладу сотника Качури про відсутність убитих і здобуття чималеньких трофеїв, Богун разом з Омельком і Михайлом Нечипоренком вирушив на перевірку сторожової служби. Закінчив обхід постів лише через дві години. Але не лише фізична втома давалася взнаки тепер Богуну. Крім неї, було щось інше, таке, що примушувало руки опускатися, а думки спрямовувати в інше русло, не думаючи про оборону міста, якій ось уже три тижні віддавав увесь свій час, енергію, на яку спрямовував думки і переживання. Невже він втомився відбивати ці безкінечні штурми, невже втратив віру в себе і своїх козаків? Але в глибині душі Іван знав – це не так. Сили і витривалості в нього стане ще не на один штурм, а терплячки вистачить не лише на довгі місяці облоги, а навіть на довгі роки війни, стільки, скільки буде потрібно, навіть у випадку, якщо ця безкінечна війна відбере залишок його життя. Чому ж тоді опускаються руки? Чому є бажання покинути все, забувшись хоча б кількаденним сном? І нарешті Іван зрозумів причини своєї апатії – за останній час він взнав гетьмана Хмельницького значно ближче, аніж тоді, коли був сотенним хорунжим реєстрового війська або сотником армії самого Хмельницького. Тепер він за родом посади, яку обіймав, повинен був частіше бувати в гетьмана, спілкуватися з ним і краще вивчити його нестримний у гніві характер, про який ходили легенди у війську. А після такого пізнання Іван був не настільки нерозумний, аби не зрозуміти: листів, подібних до написаного ним сьогодні, гетьман не вибачить полковнику, котрий отримав з його рук пернач менше року тому. Кривоносу би вибачив, можливо, вибачив і Нечаю, але йому – ніколи.

Ганна одразу ж помітила дивний стан чоловіка, але одразу нічого не сказала. Сама, відпустивши челядь, прийняла з рук Богуна шаблю, допомогла зняти жупан і кільчастий панцир, накрила на стіл. Лише після того, всівшись напроти Богуна, котрий без особливої охоти сьорбав борщ, запитала:

– Я бачу, у тебе якісь неприємності.

– Так, – просто відповів Іван.

– Не хочеш розповісти?

Богун зітхнув, відсунув страву, яка все одно не йшла до горла, і розповів дружині все. Про свої думки щодо бездіяльності гетьмана в час, коли він просто зобов'язаний подбати про зачинених у Вінниці, про свого листа – написаного у хвилини, коли роздратування взяло верх над холодним розумом, про те, що Хмельницький, на його думку, ніколи не вибачить йому такого листа.

– І ти тепер вважаєш, що вчинив невірно? – запитала Ганна, коли Іван замовк.

– Я не знаю, Ганнусю. Я вказав йому на прорахунки, посмів натякнути на його дружину. Таке не прощають навіть полковникам.

– А скажи, Іване, якби у твоїх силах було повернути назад Миколу і того листа, ти вчинив би це?

– Нізащо! – упевнено відповів Богун.

– Тобто ти не жалкуєш про лист. Ти жалкуєш про те, які він може принести наслідки для нас?

– Теж ні. Я ніколи не служив королю або гетьману, я завжди служив Україні. Зможу служити їй, навіть попавши в немилість до Хмельницького. Мене турбує інше…

– Що ж саме?

– Я боюсь, щоб гнів гетьмана не торкнувся тебе і нашого сина.

Дата добавления: 2015-06-04