Частина третя 1 страница

VII

VI

V

IV

III

II

І

Ласкавий травень прийшов до Галичини. З духмяними пахощами квітучих садів і першою зеленню на луках та полях, з теплими зливами і сонячним сяйвом, з бездонною блакиттю неба після довгих похмурих місяців залишився позаду, і вже червень пофарбував кривавим краплі вишень у потемнілих від пилу кронах, що шелестіли листям уздовж перелазів і парканів селянських господ у передмісті, а літня спека ставала такою звичною, що зовсім забувався зимовий холод і безрадісні думки про швидкоплинність літніх днів та довгу й нудну зиму. Давно пройшли й перші сінокоси, і копиці запашного сіна, немов гриби, виросли на зелених килимах поряд із селами і кляштором отців‑бернардинів у Жвирці, висока дзвіниця якого купала своє відображення в тихих і спокійних водах Бугу, а базар у Сокалі щедро пропонував перші плоди нового врожаю. Земля, щедро напоєна травневими дощами, дякувала галицьким трударям за їхню працю солодкими черешнями і чистими краплинами порічок, зеленими пагонами цибулі і хрусткими молоденькими огірочками. З південних степів України вже потяглися чумацькі валки, навантажені першими в новому році кавунами і динями.

Людно було в Сокалі ласкавої літньої пори у червні 1651 року. Людно ще від початку травня, коли до критої ґонтою будівлі ратуші, з біленими крейдою стінами і високою гостроверхою пікою вежі, що її увінчувала, примчав запилений гонець і повідомив бурмістра й радців, що його королівська милість Ян Казимир обрав саме Сокаль своєю резиденцією на час підготовки нової кампанії проти козаків. Тож уже за день пан круль прибуде сюди на чолі шеститисячного коронного війська. Відтоді й пішло‑поїхало – добра сотня королівських слуг, котрі прибули одночасно з посланцем, забігали містом, турбуючись найкомфортнішим розміщенням його величності в умовах, що їх могло надати хоч і наділене магдебурзьким правом, але все ж невеличке провінційне місто, яким був Сокаль ще від часів князів Зимовитів і який мало чим змінився за роки, що пройшли від занепаду цього колись знаменитого князівського роду. Заклопотана челядь перебрала з десяток можливих для розміщення королівських покоїв місць, включаючи навіть кляштор бернардинів, недобудовані костьол і монастир сестер‑бригідок і навіть ратушу, зупинившись нарешті на приміщеннях замку, відбудованих усього кілька десятиліть тому після одного з десятків татарських набігів, що від них страждав Сокаль протягом усього шістнадцятого і першої половини сімнадцятого сторіч. Уже надвечір до прийшлої челяді приєднався полк королівської гвардії. Королівські гвардійці одразу ж після прибуття зайняли пости на варті міської брами, на мурах і вежах замку, біля ратуші, а також у всіх малих і великих корчмах та шинках, наводячи звірячий страх на сокальських дівчат і молодиць своїм бравим виглядом, неймовірною кількістю зброї, навішаної на кожного гвардійця, горілчаним духом і безсоромними натяками на кохання за гроші. Але те пожвавлення, котре царювало напередодні прибуття його королівської милості, було дріб'язковою метушнею в порівнянні з подіями, котрі почали відбуватися одразу ж після прибуття оточеного почтом з коронного мечника, коронного хорунжого, коронних підскарбія, підчашого, маршалків і решти натовпу, без котрого не міг обійтися вихід королівської особи на війну. Незабаром після прибуття королівського війська в полі під мурами Сокальського замку зупинилися полки Миколая Потоцького в кількості семи тисяч жовнірів, серед яких, як і у реґіменті Яна Казимира, переважали своєю кількістю німецькі, голландські й угорські піхотинці, а також кіннота, зібрана головним чином із шукачів пригод і солдат удачі усієї Європи, від Венеції до Семиграддя і Волощини. Коронний гетьман сильно здав за час, що минув від нещасливого для нього Корсуня і турецького полону, але все ще вважав командування військом своєю прерогативою, тож виявляв часом доволі буремну діяльність, хоча пересувався тепер виключно в закритому екіпажі, не міг обходитись без тростини, а за плечима завжди мав двох вправних слуг, готових підтримати свого пана в разі, коли того не втримали б власні ноги. Потоцький майже щодня зустрічався з королем за сніданками і обідами, де не втомлювався обговорювати заходи, спрямовані проти знахабнілого без міри українського хлопства. Так, заходів неодмінно буде вжито після того, як армія Хмельницького перестане існувати (а перестане вона існувати неминуче, позаяк сам Бог надихає поляків на нову війну, а очолюють військо, окрім рейментарів, понад чотири сотні ксьондзів і навіть сам ігумен Холмського базиліанського монастиря преподобний Суша). Окрім довгих розмов за келихом угорського у резиденції Яна Казимира, пан Миколай з дивною для його літ енергією взявся також за бойове навчання свого реґіменту, яке, щоправда, складалося з постійного пересування з місця на місце табору, внаслідок чого було зіпсовано близько трьох ланів сінокосів сокальських міщан і навіть добрих двадцять моргів[58]посівів, належних кляштору бернардинів. Окрім витоптування угідь, час від часу проводилися пишні урочисті виходи пристаркуватого коронного гетьмана до жовнірів. Такі дні особливо шанувалися у війську – пан Миколай, дивуючи всіх непритаманною йому щедрістю, широкими жестами роздавав найманцям цілі пригорщі золотих, викликаючи тим таке громове і багаторазове «Vivat!», котре було чути за кілька верст від табору коронного гетьмана.

Дещо пізніше, ледь відірвавшись від передових підрозділів Демка Лисовця, до Сокаля підійшли і Калиновський з Лянцкоронським, з бравурним виглядом продефілювавши перед королівським почтом на чолі добряче пошарпаного п'ятитисячного реґіменту – всього, що залишилося від півтора десятка тисяч жовнірів, котрі кілька місяців тому перетнули кордони Брацлавщини, сповнені рішучості перезимувати у Вінниці і розпочати літню кампанію, знаходячись значно східніше, аніж розташовувалися тепер. Усе ж, хоч і на півночі Галичини, але кварцяне військо було зібране в потужний кулак і було готове кинутися в бій за наказом короля. Хоча той самий кулак, складений з вісімнадцяти тисяч добре вишколених і озброєних жовнірів, був далеко не найкращою частиною війська – Річ Посполита за традицією покладала найбільші свої надії на кінні хоругви шляхетного посполитого рушення. А кількість шляхетних ополченців у складі все нових і нових гусарських, рейтарських і драгунських хоругв вражала. Уже за два тижні після прибуття Яна Казимира у Сокаль численність самих тільки шляхтичів, зібраних під королівськими знаменами, сягнула майже тридцяти тисяч військових товаришів у складі десяти полків. А якщо врахувати численні свити шеренгових пахолків, що їх за звичаєм вів за собою в похід більш‑менш заможний феодал, посполите рушення під стінами Соколя становило не менше ста тисяч вояків, переважно важкої та середньо озброєної кінноти.

Змінився Сокаль. І якби мандрівник, повернувшись до рідного міста на початку червня 1651 року, зійшов на високу кручу над Бугом, з якої відкривалася панорама раніше тихого галицького міста, він не повірив би власним очам – наскільки могло охопити око, виднокрай почорнили багатотисячні військові табори. Вітер тріпотів цілими сотнями хоругв, знамен та штандартів, шляхами та манівцями поспішали десятки заклопотаних військовими справами верхівців, тяглися безкінечні вервечки возів з харчами і фуражем, із селітрою, порохом і свинцем, зі зброєю і арматою для війська. Хмарами куряви позначалося небо над новими військовими реґіментами, обозами та чередами худоби. Усе живе йшло і йшло до Сокаля. І захоплення нашого мандрівника від величної картини неймовірно могутнього війська Речі Посполитої, котре було готове змести будь‑кого з ворогів ойчизни, неодмінно змішувалось би з тугою і печаллю за зруйнованим райським куточком. Погубили смарагдову зелень луків, жовті хлібні ниви і чисту блакить Бугу десятки тисяч військового люду. Упень вирубали навіть тихі гаї, використовуючи їхню деревину на дрова для кабиць, вичерпали вершами крутобоких коропів і срібних карасів з темних глибин Бугу, вкрили мережею потворних зморшок‑доріг пагорби і долини живописних сокальських передмість. Але навіть печаль нашого мандрівника була б лише мізерною неприємністю в порівнянні з важким становищем трудового люду як в самому Сокалі, так і на багато миль навкруги, аж до Карпатських гір на заході, Дністра на півдні і Случі на сході. Стації на утримання війська зросли багаторазово, і урядовці, що їх справно висилали на об'їзди навколишніх селищ старости й війти галицьких і подільських провінцій, здирали по три шкіри з простого селянства, не залишаючи часом ні крихти харчів у господі. І якщо в інший час така поведінка влади неодмінно призвела б до заворушень серед ображеного нею селянства, тепер наявність гігантського війська зовсім поряд стримувала незгодних від будь‑яких необдуманих вчинків. Велика війна потребувала великих жертв, і першими відчули на собі вірність такого твердження мешканці Галичини.

Приїзд до королівського табору воєводи руського, князя Ієремії Вишневецького був, як завжди, помпезною і надзвичайною подією, навіть якщо взяти до уваги прибуття за кілька днів до Ієремії загонів Корецького, Любомирського і Конєцпольського, котрі теж являли собою доволі потужні військові формування. Але в яке порівняння можна було ставити хоругви тих шановних панів з чотирма тисячами надвірного війська князя Вишневецького, заковані в обладунки, зроблені найкращими майстрами Речі Посполитої, Німеччини, Франції і Англії? Рівні похідні колони гусарії, посадженої на коней, найшляхетніших коней, із затягнутими леопардовими шкурами грудьми і орлиними крилами над залізними наплічниками начищених до блиску панцирів, десятки шитих золотом хоругв і сам гербовий штандарт Корибут! Навантажені десятками гармат артилерійські обози і сотні й сотні возів з військовими припасами, належними найкращому приватному війську Речі Посполитої! Так, Ієремія Вишневецькій і цього разу зміг приголомшити всіх. І якщо раніше серед магнатських кіл Речі Посполитої й поповзли чутки, що, мовляв, блискучий князь через війну з Хмельницьким втратив майже всі свої колосальні маєтки і тепер знаходиться на межі убозтва, своєю появою під Сокалем Ярема враз розвіяв ті чутки. Хоча, як і в будь‑яких чутках, що ми їх чуємо повсякчас, у тих розмовах було зерно істини – борги князя після набору і озброєння приведеного до королівського обозу війська були не менш величними, аніж вигляд самого війська. Проте це було мало кому відомо поза межами близького оточення князя, а в разі успішного закінчення битви ставало б і взагалі несуттєвим – князь Ярема знайшов би, як повернути з України все, втрачене ним за три з лишком роки війни.

Одразу ж по прибутті до Сокаля, блискучий князь отримав запрошення Яна Казимира на обід і приватну розмову. Пробігши очима листа з королівською печаткою, він здійняв очі на посланця, котрий доставив запрошення:

– Тобто мушу розцінювати це не як запрошення на бенкет або військову раду за участю решти рейментарів, а лише як приватне запрошення?

– Саме те його величність і мав на увазі, надсилаючи вам листа, князю, – поштиво схилив голову королівський камергер, у якому Богдан Хмельницький неодмінно б упізнав свого вірного помічника і резидента, котрий ось уже стільки років був найкращим агентом з усієї добре розгалуженої шпигунської мережі козацького гетьмана.

– Але чи не доречніше було б скликати принаймні коронних гетьманів і кількох командирів найбільших надвірних магнатських військ?

– Усьому свій час, князю, – прикрив повіками очі Верещага. – Сьогоденне запрошення має на меті продемонструвати особливе ставлення до вас його величності.

– Добре, – якщо Вишневецькому й полестила така заява, він не виказав цього жодним рухом або зміною інтонації. – Я буду у короля в призначений час.

Ян II Казимир, останній представник польської королівської династії Ваза, прийняв князя Вишневецького на порозі великої зали замку, прибраної так, як личило бути прибраними королівським покоям – різнобарвні вітражі у вікнах, вишукані меблі, задраповані шовком стіни і десяток палаючих свічок у золотих шандалах, призначені компенсувати нестачу світла в замку, котра давалася взнаки навіть сонячного літнього дня. Король з широкою посмішкою ступив назустріч князю і, приклавши руку до грудей, мовив глибоким оксамитовим голосом:

– Радий бачити вас, шановний князю. Прошу, проходьте і розташовуйтесь так, щоб вам було зручно. Зараз нам сервірують стіл, тож зможемо закусити, випити чудового вина і обговорити останні події. Мене надзвичайно цікавить думка із цього приводу людини, відомої в Речі Посполитій як ревний захисник наших славних традицій, а крім того, блискучий стратег і захисник Збаража.

– Дякую, ваша величність, – церемонно, але з прихованою у рухах самоповагою схилив голову Вишневецький. – Як вам відомо, мною завжди керувала лише любов до вітчизни та ненависть до її ворогів. От і сьогодні я тут не лише тому, що мене покликав ваш наказ про створення посполитого рушення. Значною мірою мене покликало власне серце. Залишається лише радіти, що ці два поклики спрямовані до однієї цілі, а отже, будуть керувати мною, подвоюючи моє бажання отримати перемогу.

– Перемогу, на яку ми усі заслуговуємо після тієї роботи, котру виконали заради того, щоб тут зібралася така кількість найкращого в Європі війська.

– Ваша величність як завжди має рацію, – стримано посміхнувся Вишневецький.

Він ковзнув поглядом по обличчю короля, і від допитливого погляду князя не заховалися сліди, залишені на обличчі Яна Казимира останніми роками, проведеними на королівстві під час зовсім не простого для Речі Посполитої періоду. І хоч пишний, шитий золотом, французький костюм короля виглядав блискуче, він не міг приховати сутулуватості плечей, у які король немов бажав втягти голову, ховаючись від сотень проблем, котрі поставали перед ним і Польщею завдяки зграям жадібних до польських завоювань сусідів. Гострі проникливі очі короля під воронового крила перукою і високим чолом усе ще палали розумом і енергією, але під ними вже залягли темні тіні і глибокі зморшки. І взагалі, Ваза, котрий був молодшим за Ієремію Вишневецького усього на якихось три роки, виглядав якщо і не старцем, то принаймні людиною досить потріпаною життям, старшою за князя десь на добрий десяток літ. «От і Річ Посполита, – чомусь спало на думку Ієремії Вишневецькому, – схожа на свого короля – така ж виснажена і жалюгідна, хоча поки що приховує це під пишнотою вбрання і дорожнечею деталей умеблювання».

– Перемога буде нашою, і нашою по праву, – сказав князь уголос, всаджуючись в крісло, на яке йому люб'язно вказав Ян Казимир.

Король сів навпроти і, підхопивши з невеличкої, вкритої позолотою таці тонконогий кришталевий келих, наповнив темним червоним вином.

– Прошу вас, пригощайтеся, – вказав він Вишневецькому на другий келих, точну копію першого, котрий стояв навпроти князя, – вважаю, що келих легкого вина перед трапезою не тільки не завадить, а й слугуватиме для збільшення апетиту і покращить процес засвоєння їжі.

– Дякую, – просто сказав Ярема і пригубив свого келиха. – Ви, ваша величність, натякнули в листі‑запрошенні на те, що воліли б обсудити наодинці зі мною деякі аспекти майбутньої кампанії, тож готовий вислухати вас уже зараз.

– О, що ви, що ви! – запротестував король. – Усьому свій час, любий князю. Якими б нагальними не були наші справи, вони здатні зачекати, доки ми не закінчимо обідати і не вирушимо на невеличку кінну прогулянку околицями міста. Адже, я маю надію, князь не відхилить моє запрошення взявши участь у такій прогулянці?

Вишневецький ледве втримався, щоб не поморщитись. Після кількаденного переходу він був втомлений від верхової їзди і волів би краще відпочити спекотної післяобідньої пори. Але запрошення короля завжди залишається запрошенням короля, навіть коли ти Ієремія Вишневецький. Крім того, незрозумілі натяки Яна Казимира на те, що розмову краще вести за межами покоїв…

– Я лише буду радий розвіятися в такому почесному товаристві, ваша величність.

– От і славно! – король тричі плеснув у долоні. – Камергер!

– Усе готово, ваша величність, – виріс на порозі зали Верещага. – Прошу до столу.

Під час обіду Ян Казимир наказав видалити всіх, окрім двох лакеїв, котрі прислуговували їм за столом, хоча розмова велася світська і аж ніяк не утримувала в собі будь‑яких державних таємниць.

– Як почуває себе пані Гризельда‑Констанція? – ввічливо запитував король про здоров'я князевої дружини, як того потребували правила хорошого тону. – Маю надію, що вона не гнівиться на мене за те, що її малжонек знову змушений був покинути її і вирушити на захист Речі Посполитої. Бачить Бог, я сумую, що довелося послужити якщо й не прямою, то все ж причиною вашої розлуки.

– О, пан круль може бути спокійним, – стримано відповідав князь, – пані Гризельда не гірше нас із вами розуміє всю небезпеку, котра нависла над Річчю Посполитою в останній час, а разом з тим необхідність моєї присутності там, де доля держави покладена на вістря меча. Не дарма вона виросла в домі коронного канцлера. Можу побитися об заклад, вона сама змогла б дати раду Польщі краще за деяких сенаторів нашого сейму.

– Цілком з вами згоден, любий князю, – зааплодував від захоплення Ян Казимир. – І, напевне, ніхто не буде сперечатися, що покійний Еразм Ротердамський[59]надто багато брав на себе і чоловічу частину людства, написавши своє: «Nam quod Plato dubitare videtur, utro in genere ponat mulierem, rationalium animantum, an, brutotum, nihil aliud voluit, quam insignem eius sexus stultitiam indicare».[60]Моєму твердженню прямий доказ – пані Гризельда. Не дивлячись на молодість і янгольську красу, вона наділена таким гострим розумом, що легко заткне за пояс добру половину цих пихатих недоумків, котрими кишить сейм.

– Дякую, – ледь‑ледь схилив голову князь, – і головне, як я вже сказав, що вона розуміє, чому я повинен знаходитися тут, під вашими знаменами, мій королю, у той час як її святий обов'язок виховувати нашого сина, котрий рано чи пізно замінить мене і неодмінно буде вважати святими ті цінності, які є святими сьогодні для мене.

– Безперечно, пане Ієреміє, безперечно. Річ Посполита – держава, котра втілює права і свободи золотої шляхти. Країна, котру Господь обрав одночасно нести світоч культури на дикий схід і затулити собою Європу від войовничих представників цього самого сходу. Вона заслуговує на те, аби не лише ми, а й наші діти, їхні діти і діти їхніх дітей були гордими, що можуть себе називати громадянами Речі Посполитої. Саме для того наше життя проходить у невпинній борні, і ми втрачаємо день за днем найкращих своїх товаришів.

– Сподіваюся, мій королю, наша борня знаходиться на кінцевому етапі. Ще одне зусилля, і ми підтвердимо: не дарма поляки є потомками своїх славних батьків, котрі зупинили колись тут орди татар і турецькі армади. Україна нарешті вгамується, і все піде так, як призначено Богом.

Ян Казимир погодився, поквапливо хитнувши головою, хоча якби князь придивився до погляду його очей, він би не побачив там впевненості у твердженні про скору перемогу і угамування козацької України. Вони ще близько півгодини неспішно куштували безліч найвишуканіших страв, що їх готували кращі королівські кухарі, вели неспішну бесіду, несподівано перескакуючи з пафосних патріотичних заяв до обговорення королівських полювань або хортів з елітних псарень Ієремії Вишневецького. Запивали десятирічним бургундським і двадцятирічним цекубою, не забуваючи співати хвалебних од виноробам Франції й Італії, дякуючи чому могли тепер насолоджуватись «воістину райським відчуттям смаку та навіть неземної легкості аромату».

Нарешті Ян Казимир відставив келих і витер вуста білосніжною серветкою, яка лежала поруч з ним на срібній таці.

– Якщо князь буде таким люб'язним скласти мені компанію під час невеличкої комонної прогулянки, я мав би на меті обговорити з ним ще деякі питання, котрі стосуються нашого найближчого майбутнього.

– Можу лише подякувати за запрошення. Я завжди готовий до ваших послуг, – з готовністю погодився Вишневецький.

Наповнений свіжими пахощами літнього гаю, що їх приніс лагідний вітерець з тих місць, де досі не встигли похазяйнувати жовніри, дійсно приносив насолоду, а сонце, що час від часу ховалося за невеличкі, схожі на пухнастих овечок хмаринки, не пекло, скоріше лагідно вигрівало землю. Король з князем Вишневецьким випередили свій почет на добрі дві сотні кроків і їхали поряд, з насолодою вбираючи в себе тепле пахуче повітря.

– Князь був здивований моїм запрошенням? – вимовив нарешті Ян Казимир, коли на обрії зникли мури Сокаля, залишивши по собі за спинами короля і князя лише невиразну стрічку Бугу і довгу шпицю дзвіниці монастиря бернардинів.

– Не те щоб здивований, – знизав плечима князь. – Дякуючи святому Яну, я ніколи не був обділеним увагою вашої величності. Але маю надію, ви поясните, чому лише я один? Чому ви не покликали гетьманів, шляхту? Чому нарешті для розмови ми повинні виїздити світ за очі, невже король Речі Посполитої змушений боятись чужих вух, знаходячись у власних покоях?

– Ви згущуєте фарби, – ніяково посміхнувся Ян Казимир. – Усе не так таємно, як вам здалося на перший погляд, князю. Дякувати Богу, я маю можливість вибирати з ким обговорювати або не обговорювати свої рішення і дії. У даному випадку мені здалося, що ваша думка, вислухана в розмові один на один, буде корисніша для мене, аніж розведення балаканини на військовій раді, котра неодмінно перетвориться на таку собі копію сейму. На таких радах здається, що ось‑ось почуєш те дурнувате «liberum veto![61]». Що стосується гетьманів… Князю, ви втримали Збараж, коли у Хмельницького було війська значно більше, аніж у вас. Вони програли Корсунь і Жовті Води, коли перевага сил була на їхньому боці. Я повинен ще щось пояснювати?

Вишневецький поквапливо відвів погляд убік, аби король не зміг побачити задоволеного блиску у нього в очах.

– І мені немає чого боятися у власних покоях, – продовжив Ваза. – Звичайно, шпигуни ворогів не дрімають. Але для них узнати зміст нашої бесіди однаково легко як там, так і тут, серед буяння природи. Будемо вважати, що ми з вами виїхали лише з метою отримати задоволення від краєвидів, вітру і свіжого повітря. Така мотивація влаштує князя?

– Отже, до справ. Пану відомо, що Хмельницькому, попри усі наші дії, все ж поталанило довести Іслам‑Ґераю, що тому конче потрібно поновити союз із козаками?

– Так, ваша величність.

– Я не сумнівався у вашій обізнаності. Тож очікуємо тридцять тисяч татар на допомогу Хмельницькому, а за голову Нітшох‑мурзи, котрий особисто переконував мене нещодавно в тому, що зможе відвернути Кази‑Ґерая і навіть самого хана від союзу з Хмельницьким, я не дав би тепер і мідного шеляга. Але це ще не все. Три місяці переговорів з прихильною до нас козацькою старшиною, схоже, нічого не дали. Ті люди лише співали те, що ми хотіли від них почути, дій же ніяких не виявили. «Старшина бажає миру з Польщею, і лише чернь за Богданом», – чув я від них, але тепер військо Хмельницького зібрано, і старшина старанно виконує його накази. «Він тягає нас і мучить», – стогнав той народець, але тепер так ревно виконує свої обов'язки, що я кілька тижнів тому був неспроможний захопити жодного «язика», абись розпитати в нього про наміри Хмельницького. Коли ж нарешті нам пощастило піймати кількох у полон, вони навіть під тортурами відмовились говорити! І таких не одиниці! Ось уже кілька днів під сокиру ката лягають по десять‑двадцять чоловік, а я майже нічого не знаю про плани Хмельницького. Знаєте, як це трапляється? Першому ставиться питання, і якщо він мовчить, йому стинають голову, а могилу йому наказують копати наступному, після чого те саме запитання ставлять йому. І так далі. Останнього закопує кат. А вони мовчать, пане Вишневецький! Тепер я вже остаточно зрозумів: сподіватися на мирне вирішення проблеми не приходиться, як би мене не запевняли в протилежному.

– Я в цьому не мав сумніву взагалі ніколи, ваша величність. Їх потрібно знищити, інакше я не заздрю долі Речі Посполитої. Можливо, вам не відомо, але в плани Хмельницького входить дещо більше, аніж ми від нього сподівалися після Зборова. Від надійних людей до мене надходять чутки, що хлопський гетьман мовив наступне: «альбо ж загину й пропаду, а зі мною і все Військо Запорізьке, альбо з братією своєю ще влітку буду на Віслі, а восени – за Віслою». І Калиновському він минулої зими не забув: «Навіщо мені Нечая зніс? – мовив. – Взимку кара ляхів була, тепер моя буде!» Це виразка на тілі отчизни, ваша величність. А з виразкою неможливо домовлятися, її потрібно видаляти.

– Так. Я з вами цілком згоден, князю, домовини з Хмельницьким є зайвою втратою часу. Військо польське готове завдати козакам нищівного удару. Що ж, тепер давайте підступимо впритул до того, задля чого я вас, власне, і покликав. Де, на вашу думку, було б найкраще провести рішучу битву? Провести її так, аби залишки бунтарства, зібраного Хмельницьким, уже ніколи не змогли нас потурбувати?

Вишневецький замислився. По кількох хвилинах роздуму поглянув на короля:

– Був би вдячний вам за інформацію про теперішнє місцезнаходження Хмельницького. Мої дані, я думаю, дещо застаріли за кілька днів подорожі. Крім того, порівнявши наші з вами джерела, зможемо уникнути помилок і неточностей.

Ян Казимир посміхнувся. Від нього не заховалося оте зверхнє: «наші з вами джерела». Вишневецький давно почував себе державою в державі, і королю добре відомо про такий стан речей. Але що може вдіяти він, виборний король, котрого сейм може усунути від правління в будь‑яку хвилину? А що таке власне сейм? Сейм це і є Вишневецький та ще кілька впливових магнатських родів. Але чомусь король не відчув роздратування або ненависті до князя. Напевне, він надто звик до такого стану речей.

– Що ж, тоді розпочну я, – нарешті мовив король. – Якщо припущусь неточностей, виправите мене.

– Слухаю вас, мій королю, – сказав Вишневецький з таким наголосом, що Ян Казимир вдруге не втримався, щоб не заховати у вусах іронічну посмішку.

– Десь на початку травня ми мали інформацію, що військо Хмельницького зібрано у Масловому Ставу, після чого воно вирушило на Волинь у напрямку Володимира. Мені навіть доповідали, що звідтам козаки мають намір вирушити в Сокаль. І потрібно сказати, що такі чутки наробили нам немало клопоту – тут було на той час зовсім мало війська. На щастя, чутки не підтвердились, а ми мали лише невеличку сутичку неподалік від Полоного, коли ротмістр Маховський наголову розбив козацьку чату. Пізніше мали ще кілька сутичок, проте не з таким щасливим фіналом – під Дубно Потоцький утратив цілу хоругву драгунії, а козацький полковник Богун зайняв зі своїми козаками Корець.

– Богун, – звів очі Вишневецький, – на диво знайоме ім'я. Це часом не той схизмат, котрий кілька років тому пошив у дурні старого Конєцпольського, викравши прямо з його палацу племінницю пана Станіслава?

– Пан Ієремія має чудову пам'ять. Це саме той козак. Тобто правильніше буде сказати – полковник. Богун зробив у війську Хмельницького блискучу кар'єру – з нікому невідомого козака до посади полковника усього за два роки. Мені здається, він є людиною неабияких здібностей. Ми повинні у майбутньому пильніше придивлятися до його особи, якщо він так піде далі… – раптом король пригадав, що кілька хвилин тому вони обговорювали можливість повного знищення козацького війська, котре, звичайно, виключало необхідність домовлянь з будь‑якими представниками козацького табору. – Утім, це не суттєво. До того ж мої люди у стані Хмельницького доповідають, що в останній час відносини гетьмана і Богуна почали псуватися у зв'язку з несприяння один одним як лідерів. Після осади Вінниці Богун дозволив собі занадто різко висловлюватися на адресу Хмельницького, чого йому, звичайно, не вибачили. Мовлять, Хмельницький навіть видав наказ закувати дружину Богуна, коли той несподівано зник з війська. Але як би там не було, полковник знову у війську, і Корець – його рук справа.

– Богун… – задумливо вимовив Вишневецький. – Але ж так повеселити панство, оженивши на собі наречену пана Ястржемського! Запевняю вас, ваша величність, я особисто мав нагоду отримати задоволення, коли бачив обличчя старого ловеласа після його повернення до Варшави з невдалих залицянь! – Вишневецький розреготався розкотистим сміхом.

– Наприкінці травня до мене дійшли чутки про малочисельність татарської орди, котра перебувала при Хмельницькому, – продовжив король, не сприйнявши веселого тону Вишневецького. – І одразу ж Потоцький отримав листа від Субхана Кази‑аги, який виявив бажання бути посередником у переговорах між нами і ханом. На жаль, це так і не знадобилося. Одночасно з тим прийшли звістки, що Хмельницький уже на Поліссі і нібито рухається в напрямку Дубно. Мною було віддано наказ Лянцкоронському з чотирма тисячами кінноти вирушити до Берестечка і взяти під охорону переправи через Стир, що він успішно й виконав, залишивши залогу в Берестечку, а також відрядивши під'їзди під Кремінець і Дубно. Ми мали намір негайно вирушати під Берестечко.

– Надзвичайно добра думка, мій королю.

– Так. Але вчора я отримав з Хотина листа, у якому повідомляється, що Іслам‑Ґерай з тридцятьма тисячами орди рухається на з'єднання з Хмельницьким. Ми скликали військову нараду, і от тоді й почалося! Ті, хто був зобов'язаний виконувати накази свого короля, почали безцільну балаканину. Мені рекомендували залишити військо в Сокалі, вирушати на Глиняни, йти на Дубно і ще багато чого. Усе, окрім походу на Берестечко. Напевне, тому, що з Хотина доповіли про напрямок руху Іслам‑Ґерая. Він прямує до Берестечка. Тож хочу взнати вашу думку, князю: нам потрібно йти до Берестечка чи залишатися тут, у Сокалі?

Дата добавления: 2015-06-04