Кубла Хан 2 страница

308

Англійський романтизм

Англійський романтизм

309

діяча, побачити за скупими рядками хронік або поетични­ми узагальненнями справжню людську індивідуальність.

Найдовершеніші з художнього боку постаті людей з народу, вони беруть активну участь у розгортанні сюжету, у фабульних перипетіях, хоч і не виступають головними героями роману з формальної точки зору. При цьому народ у Скотта — поняття узагальнююче, що включає в себе різні соціальні групи. Героєм роману, з яким пов'я­зана його фабула, у Скотта виступає Молода людина, яка не має якихось надто виразних індивідуальних рис або видатних здібностей, але відзначається порядністю, почут­тям честі, сміливістю і здоровим глуздом. Письменник наблизив свого героя до більшості читачів, дозволив їм ідентифікуватися з цим симпатичним персонажем, співчу­вати йому, хвилюватися за його долю тощо. Молодий чоловік завжди був улюбленим персонажем і письменни­ків, і читачів. Його сильні й свіжі почуття, його рухливість та нерозважлива сміливість, його наївна відвертість і че­сність робили юнака природним героєм любовних або при­годницьких романів, розповідей про подорожі та військові походи. І вибір героя у Скотта, як і динамічного захоплю­ючого сюжету із щасливою для молодого героя розв'язкою, можна назвати приреченим на популярність у широкого кола читачів.

Всі, хто знав Скотта і слухав його, зазначали, що він був блискучим оповідачем. Він не лише зацікавлював стрімким розвитком подій, їхнім драматизмом, а й так пластично змальовував образи осіб і місця, де все відбу­валося, що все поставало зримо, випукло, в барвах, світлі, мінилося кольорами, звучало й було відчутне на дотик.

За часів Вальтера Скотта давно існував і користувався успіхом так званий "антикварний" роман, який ставив своєю метою скрупульозне відтворення матеріальної сво­єрідності різних епох, особливостей побуту, звичаїв різних народів. Пізнавальну цінність таких творів визначав най-докладніший опис різних старожитностей, давнього одягу, зброї, начиння, архітектури, навіть страв чи напоїв. По­дібні книжки виходили й пізніше. І у самого Скотта його епігони знаходили та запозичували "антикварність", бо для слабкого художника дріб'язковий статичний опис на­бору історичних декорацій та реквізиту значно легше зав­дання, ніж створення істинно романного сюжету й харак­терів, глибинне проникнення в хитросплетіння історичних подій, невпинний хід історії. Переважну більшість так

званих історичних романів складали книжки, де авантюр­но-любовна інтрига героїв у історичних костюмах розгор­тається на густому "антикварному" тлі, а з минулого ви­користовуються здебільшого анекдоти, сенсаційні події, плітки про інтимні подробиці життя сильних світу цього, яскраві чи загадкові постаті, овіяні легендами.

Скотт прагнув не просто розповісти про давні часи, а й відтворити їх у всій повноті — у великих постатях і подіях й у дрібних подробицях. Тільки ось ці подробиці мали бути виразними, промовляти до читача, викликати асоціації, пробуджувати пам'ять. Історичні реалії у нього не були інвентаризацією матеріального світу чи забутих звичаїв, як у його менш талановитих послідовників. Вони були переконливо реальними середовищем і формами життя, в яких існували й діяли майже три тисячі його романних персонажів, абсолютно органічно та невимуше­но. Можна навести безліч прикладів такої художньої ма­теріалізації минулого, зроблених розмаїто й вигадливо із справжнім талантом живописця, що розуміється на барв­ному колориті і колориті доби.

І до В. Скотта письменники малювали в слові портрети своїх героїв, показували місце дії, але так, як він, цього ще ніхто не робив.

Портрети майстра були намальовані сильно, бравурно, виразними мазками. їх можна було б назвати історико-ха-рактерологічними й жанровими. Вони передавали зовніш­ність персонажу у всій його віковій, соціальній, націо­нальній визначеності, подекуди типовості, хоча в них від­бивався його самобутній характер, своєрідність вдачі. Чи­мось вони нагадують ранні експерименти Рембрандта, коли художник намагався в портретних офортах передати прояви усіх можливих темпераментів, багатство емоцій у їх зовнішньому вияві. Заглиблення у внутрішній світ пор-третованого, створення портрета-біографії було тоді у Рембрандта ще попереду.

І критики, і читачі давно вже помітили, що головні персонажі романів Скотта поступаються у виразності зов­нішності і характеру персонажам другоплановим. Більше того, ці другопланові фігури можуть бути по суті голов­ними дійовими особами історичних трагедій і драм, які лише спостерігає, потрапляючи у різні політичні табори, стоячи на маргінезі протиборства, формальний герой ро­мантичної інтриги. Ще за життя письменника навесні 1832 р. в "Единбурзькому ревю" так характеризувалися

310

Англійський романтизм

Англійський романтизм

311

його постаті в циклі романів, які автор видавав під псев­донімом "Автора "Веверлі" і які називають веверлієвськи-ми:

"Перше, що ми бачимо в творах автора "Веверлі", це малюнок ха­рактерів. Дивлячись на нього під цим кутом зору, ми захоплені плідністю його фантазії, силою, новизною і вірністю образів. Автор малює нам не абстрактну істоту, а подих, вчинки, мову особистості. І яке розмаїття! Яка самобутність! Скільки їх! Що за галерею він розгортає перед наши­ми очима! Жоден письменник, крім Шекспіра, не може з ним конкуру­вати. Образи у творця "Веверлі" позначені насамперед мальовничістю. Ми завжди бачимо людину, яку він зобразив у слові. Одяг, звичаї, манери, поведінку показано так жваво, що ми подумки все це бачимо до повної ілюзії реальності, яку лише може викликати слово".

Все, що було сказане з цього приводу пізніше лише варіює та поглиблює думку давнього критика. Щоправда, зовнішність і мову персонажів Вальтер Скотт зображував і передавав більш вдало, ніж складності їхньої психології. Великим письменником-психологом він не був, хоча у нього є і дуже тонкі психологічні спостереження. / Більшість дослідників романної творчості Вальтера Скотта підкреслювали органічний зв'язок його книжок з трьома головними типами романів XVIII ст. — авантюрним або пікарескним, побутово-виховним і готичним. Проана­лізовані та виділені основні елементи, які знаходимо в сюжетах та образах всіх трьох типів згаданих романів і в творах шотландського прозаїка. В дослідженні німецького вченого Вільгельма Дібеліуса "Англійське мистецтво ро­ману: техніка англійського роману XVIII — початку XIX століття" (1922), яке вже давно завоювало визнання спе­ціалістів, визначені типові для пригодницького і готичного роману сюжетні ходи, які зустрічаємо у Скотта. Це подо­рож, сповнена випробувань і загроз, кохання або закоха­ність героя в діву-красуню, виховання героя шляхом важких переживань, страждань, перевірки на мужність і волю до подолання перешкод, розплутування підступних ворожих дій, небезпечних інтриг тощо. Поширені в назва­них типах романів і у шотландського письменника такі ситуації, як випадкова зустріч героя з майбутньою коха­ною або з тим, хто стане йому вірним другом і рятівником, несправедливе обвинувачення героя, який потрапляє в ув'язнення, дуелі та інші бійки, де відстоюється власна честь або право на кохання. Велику роль при цьому віді­грають загублені і знайдені листи, медальйони з портретами, документи, які розкривають таємницю походження того чи іншого важливого персонажу, найчастіше самого героя.

Готичний роман додавав до цих ще свої інгридієнти, як от величезну кількість різноманітних таємниць, появу примар, привидів і духів померлих, дивовижні воскресіння тих, хто вважався загиблим, або не менш загадкові поря-тунки від неминучої смерті і так далі. Й обов'язковий елемент крайнього напруження, нервового збудження, яке викликають різні жахи, понадприродні явища, нечувана кривава жорстокість і вигадлива мстивість, в'язниці з товстими мурами, через які не чути криків нещасних ув'язнених, містичні сцени і епізоди з пророцтвами цига­нок чи відьом, магічні обряди тощо. До цього ще треба додати весь архітектурно-природний антураж — місяць, що занурюється у темні хмари, в його непевному світлі армади замків, або таємничих руїн, бурі з громом і блис­кавками, тумани на болотах, гірські ліси у нічній темряві, неходжені стежки і небезпечні биті шляхи, печери і про­валля і т. д.

Все це ми знайдемо в творах німецьких романтиків, яких добре знав і навіть перекладав В. Скотт. Використо­вуються всі ці скарби готики і авантюрного роману в різних національних гатунках романтизму взагалі. Треба лише зауважити, що багато речей представлені в романах Вальтера Скотта в ультраромантичному забарвленні тому, що їх бачить, сприймає, тлумачить, оцінює молодий ро­мантичний герой, а сам автор дивиться на певні ситуації, явища, почуття досить поблажливо, шукає для таємничих постатей і дивних подій цілком раціональних пояснень. Просвітительський раціоналізм і романтична екзальтова­ність сполучаються у нього в такий спосіб, що авторська оповідь тяжіє до першого, а думки і почуття героя до другого, хоч у обох можливе і те, й інше.

Виховна лінія романів Скотта пов'язана з тим, як об­ставини, зустрічі, випробування ведуть героя від його юнацького романтизму до розсудливої й поміркованої ран­ньої зрілості. Це швидке дозрівання під впливом великої історії звичайної малої людини — дуже важлива складова Скоттових творів, художнє втілення його центральної ідеї про залежність кожної людини від історії і навпаки — ідеї утворення самого потоку історії і злиття в могутню течію окремих людських життів, інтересів, дій, долі. По-сучас­ному це можна назвати діалектикою окремого існування й існування народів і людства, яку розумів, відчував своїм геніальним історичним чуттям "шотландський бард".

Головна заслуга Вальтера Скотта як історичного рома-

312

Англійський романтизм.

ніста полягала в тому, що використовуючи популярні у читачів типи інтриги, описи матеріального світу давніх часів, він підпорядкував і поставив їх на службу Єдиному завданню — розкриттю законів історичного розвитку, створенню постатей великих людей минулого і зображен­ню звичайних людей в усій їхній неповторності й типовості для свого часу і країни, в історичній обумовленості й художній яскравості, конкретності, повноті.

Коли Вальтер Скотт у 1814 p. видав свій перший істо­ричний роман, він був зрілою людиною з виробленим світоглядом й естетичним смаком, чіткими і глибокими ідеями про розвиток народів і людства, про їх минуле і перспективи на майбуття. У нього була власна продумана філософія історії, головною тезою якої (якщо узагальнити висловлені ним у різних творах думки) є думка: людство через страждання, помилки, випробування, зриви загалом рухається шляхом розвитку, удосконалюється, що прогрес можливий, бо керівною зіркою в невпинному русі генера­цій є християнська ідея "добра". Скотт хотів об'єктивно показати минуле, як і взагалі прагнув максимальної об'­єктивності в оцінці подій, людських характерів і вчинків. У цьому плані він, як і в уявленні про прогрес людства, був близький до просвітителів, протистояв романтичному суб'єктивізму, полемізував з романтиками молодшого по­коління, зокрема Байроном. Мізантропія і песимізм, які він вбачав у "Чайльд Гарольді", викликали у нього заперечен­ня, бо, як і діячі Просвітництва, він вірив, що' людина в основі своїй добра, хоча може бути спотворена обставина­ми життя і чужим негативним впливбм. Саме тому він знаходив іскру добра, вдячності, милосердя навіть у своїх негативних персонажів — закоренілих грішників, людино­ненависників, що зневірилися в усьому і плекають одне почуття — жагу помсти, таких, як Чорний карлик Елші з однойменного роману або колишній пірат і вбивця Безіл Мертон ("Пірат").

Вальтер Скотт вважав людину істотою соціальною, яка не може існувати поза зв'язками з іншими, в цих зв'язках розкриває свої якості й можливості, свої кращі і, на жаль, гірші почуття й пристрасті. Боротьба між окремими інди­відами і цілими народами точиться споконвіку. Вона має багато причин, які можна пояснювати з допомогою науко­вого знання й звичайної раціональної логіки. Та інколи ця кривава, уперта боротьба втрачає будь-яку логіку, набу­ває для воюючих сторін безглуздого, тотально руйнівного

Англійський романтизм 313

характеру. Такою Скотт вважав війну в середині одного народу — бійки між окремими шотландськими кланами або швейцарськими кантонами, громадянську війну Чер­воної і Білої троянди в Англії. В романі "Анна Гайер-штайн" швейцарець каже англійцю:

"Ви, напевно, билися під прапорами вашої країни з чужинцями і з вашим національним ворогом; в такому випадку можна, мабуть, забути, що війни несуть лихо створінням божим і на тому, і на цьому боці Але війна, в якій я брав участь, не має такого виправдання. То була нещасна війна з Цюрихом, в якій швейцарці встромляли списи у груди своїх співвітчизників, просили пощади й відмовляли в ній на тій самій м'якій гірській мові".

Англієць — лорд Оксфорд, учасник війни Червоної і Білої троянди, відповідає швейцарцю:

"Горе мені, я заслуговую на ті страждання, про які ви говорите. Який народ може зрозуміти недолю Англії, якщо він не бачив країни, розір­ваної на два табори, залитої кров'ю через чвари двох розлютованих партій? Битви у кожній області, рівнини, завалені трупами, й плахи, залиті кров'ю!"

Історичний романіст не може обмежитися лише есте­тичними, тим більше розважальними завданнями. Він по­винен показати історичний процес у всій сукупності його векторів, причин і наслідків. Справжній історик, він пови­нен бути художником і навпаки — як художник повинен добре розумітися на історії. Він повинен мати історичну уяву, тобто знаючи певні історичні закономірності в полі­тичних і духовних відносинах народів, їх суспільному і соціальному житті тощо, домислювати там, де мовчать архіви, нема надійних документів і свідчень, а відомі від­значаються неповнотою, однобічністю, пристрасністю або обмеженістю мислення хроніста. Скотт мав цей дар істо­ричної уяви — і тому загалом вірно, як було доведено пізніше, тлумачив темні сторінки історії, заповнював білі плями, розкривав удачу відомих історичних постатей, ча­сто прикриту багатьма нашаруваннями міфів, легенд, як­що не спотворену наклепами ворогів і залежних від них хроністів. Його художнє відтворення історії звучить пере­конливо й тоді, коли ним написане вивіряють сучасною наукою. Звичайно, він не знав усіх фактів, міг помилитися у другорядних моментах, не завжди міг стати вище вла­сних симпатій та антипатій, але на макрорівні розуміння історичного процесу, його загальних тенденцій романіст найчастіше мав рацію. І це доводять події історії, що сталися вже після смерті "шотландського чарівника".

314

Англійський романтизм

Англійський романтизм

315

Від багатьох письменників та істориків Скотт відріз­нявся тим, що зрозумів значення народу, народних рухів у загальному історичному процесі. Він зображував не ли­ше тих, хто стояв при кермі влади, не лише королів, крупних феодалів, проводирів і ватажків, полководців і уславлених політиків, а й звичайних селян, войовничих і диких шотландських горців, французьких чи швейцарсь­ких солдатів, жебраків і волоцюг, блазнів і коробейників, монахів і дрібних урядовців — одним словом, масу, живу, барвисту, сповнену пристрастей і передсудів, здорового глузду й упереджень. І цю масу він малював не як щось гомогенно-суцільне, а через напрочуд соковиті, мальовни­чі, виразні постаті, які запам'ятовуються іноді краще че­рез свою неповторну оригінальність і пластичну довер­шеність, ніж постаті його головних героїв.

Скотт не ідеалізував народ. Добре знаючи, наприклад, своїх земляків-шотландців, він показував і їхні позитивні якості (гордість, сміливість, особливе почуття честі, жагу незалежності, свободи, відданість своєму роду, клану, ху­дожню обдарованість тощо) і їхні негативні риси (впер­тий консерватизм, низький рівень освіти, жорстокість і мстивість, нестриманість в емоціях) — все те, що давало привід називати їх дикими і порівнювати з найвідсталі­шими народами світу. Тим об'єктивнішим був письмен­ник, пишучи не про своїх, а про чужих. Однак і загалом ставлення Скотта до простих людей, попри увесь його дворянський консерватизм, який йому постійно закидали пізніші дослідники життя і творчості, було неупередже-не, зацікавлене, доброзичливе.

Майже всю свою творчість Вальтер Скотт присвятив зображенню феодальних війн, повстань, заколотів, націо­нальних і міжконфесійних чвар. Він шукав в історії такі події, які мали особливо велике значення для подальшої долі народів. Однак це не значить, що його не приваблю­вало зображення картини звичайного мирного людського існування, радощів і жалів приватного життя. Навпаки, такі сцени були йому конче потрібні, бо за принципом романтичного контрасту вони відтінювали сцени масові, динамічні, сповнені масштабних пристрастей, героїзму і жорстокості.

Як шотландець, тобто людина, яка належала до народу, що втратив свою незалежність, відчував себе поневоленою меншістю. Вальтер Скотт постійно цікавився національним питанням, намагався знайти його оптимальне рішення. Він

розумів, що повернення до минулих форм державності Шотландії, до архаїчних економічних і соціально-політи­чних форм її існування не лише неможливо, а й не бажане для населення країни. Історичний прогрес не можна по­вернути назад. Письменник був прихильником розумного компромісу, який він вбачав в рівноправній унії з Англією при збереженні всіх особливостей національного у звича­ях, мові, культурі. Він обстоював культурну автономію Шотландії в рамках Британської монархії. Хоч автор "Роб Рою" або "Пуритан" писав свої твори англійською мовою, більшість з них він присвятив своїй батьківщині, і себе вважав не англійцем, а британцем шотландського поход­ження.

Та національне питання цікавило його не лише у зв'яз­ку з довгою і складною історією англо-шотландських вза­ємин. В його творах ми знаходимо небувале багатство національних типів. Романіст глибоко відчував і особливо­сті національного характеру, національного менталітету і вмів їх показати в своїх творах. Його шотландці не схожі на англійців або на французів, араби чи цигани своїм способом життя, звичаями та смаками докорінно відрізняг ються від європейців.

Скотт пропагує національну толерантність, позитивний компроміс у співіснуванні різних народів. Як пише один з найцікавіших російських дослідників творчості В. Скотта Б. Реїзов, чия концепція історизму шотландського рома­ніста використана в цьому розділі підручника, всі романи Скотта пройняті переконаннями, що "єдність людського роду, органічну й незнищальну, треба усвідомити й знову знайти у мирному спілкуванні, у виправданні всіх націо­нальних культів, форм суспільного життя і форм культу­ри... Захід і Схід живуть за різними законами. Дружба і взаєморозуміння між ними можливі лише при повній вза­ємній незалежності. Нав'язувати тій чи іншій стороні те, що їй чуже й незрозуміле, значить винищувати один одного й завдавати людству лиха, якого важко позбутися. Це значить також знищувати те, що притаманне самій природі людини, — почуття симпатії та дружби і почуття загальної солідарності".

Переконаний у неухильному прогресі людства, в тому, що світ поступово змінюється на краще, Вальтер Скотт розумів, наскільки непростий цей рух до світлого майбут­тя. Як раціонально мисляча людина він обстоював все нове, що тепер або в майбутньому слугуватиме добру

316

Англійський романтизм

більшості людей. Але глибоко укорінені в його серці по­чуття змушували його, як і більшість романтиків, суму­вати за тими привабливими для нього патріархальними формами шотландського життя, тими самобутніми "фео­дальними" національними характерами, які неминуче ги­нуть під колісницею поступу, під тиском уніфікованого та прагматичного. Діалектику історії романіст розкривав у більшості своїх творів — і в "Айвенго", і в "Антикварі", і в "Редгонтлеті", і спеціально багато разів у повчальних "Казках дідуся".

Не можна не наголосити ще раз на великій ролі, яку відіграли ідейно-художні здобутки Вальтера Скотта в іс­торії світової літератури. У вивченні цієї проблеми вже багато зроблено, але до кінця вона ще не розкрита. За­гальновизнано, що історична романістика цього шотландця вплинула практично на всю наступну історичну (і не лише історичну) романістику світу, передусім у XIX ст. Варто назвати такі уславлені імена прозаїків, які вчилися у Вальтера Скотта, як Олександр Дюма, Віктор Гюго, Олек­сандр Пушкін, Микола Гоголь, Іван Лажечников, Олексій Толстой, Пантелеймон Куліш, Фенімор Купер, Генрік Сен-кевич, Юзеф Крашевськи, Йожеф Етвеш, Мор Йокаї, Алоїс Ірасек, Іван Вазов, Алесандро Мандзоні, Хосе де Еспронседа і багато інших.

Зразком глибокого вивчення цієї проблеми може бути названа книга канадки українського походження Романи Багрій "Шлях сера Вальтера Скотта на Україну" (в укра­їнському перекладі з'явилася в 1993 p.), де скрупульозно вивчений вплив романіста на два великих твори — "Та­раса Бульбу" Гоголя і "Чорну раду" Куліша. Принагідно зауважимо, що це одне з небагатьох літературознавчих досліджень про Вальтера Скотта, що з'явилися україн­ською мовою. Погано покищо і з перекладами романів автора "Веверлі" нашою мовою. їх дуже мало. Основні твори "шотландського чарівника" ще чекають на україн­ських перекладачів.

4.5. ДЖОРДЖ НОЕЛЬ ГОРДОН БАЙРОН (1788-1824)

Р

жордж Ноель Гордон Байрон був не лише великим поетом-романтиком, він став для своїх сучасників і наступних поколінь у різних країнах

Англійський романтизм 317

світу втіленням того, що більшість розуміла й розуміє під поняттям романтичного героя. Шсля_Наполеона Бонапар­та, мабуть, не було в перші десятиліття XIX ст. людини, яка викликала до себе такий далекий від однозначності в оцінках інтерес. Не випадково їх часто порівнювали. Ще за життя про нього складалися міфи. Суспільні поговори створювали навколо живої складної та надто суперечливої особистості ауру надлюдини, перетворювали її на постать титанічну і демонічну, наділяли поета нечуваними прис­трастями і вадами.

Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний іменник — "байронізм" з містким і широким далеко не лише літературним змістом, котрий включав у себе також і певний тип поведінки, відчувань, ставлення до світу, навіть одягу. Як поета і особистість його наслі­дували, з ним порівнювали. Не випадково Михайло Лєр­монтов заперечував: "Ні, я не Байрон, я інший..." А його героя Печоріна, як і Онєгіна чи Алеко Пушкіна, як і багатьох інших літературних персонажів, не можна до кінця зрозуміти поза поняттям байронізму. Так само, як і антагоніста Печоріна — Грушницького, цю типову для доби здрібнену, баналізовану, окарикатурену фігуру бай­ронічного "героя свого часу", яка стала настільки пошире­ною, що її можна знайти в різних національних варіантах у різних письменників. Із знаком плюс чи мінус байронічні герої діють на сторінках творів Стендаля, Бальзака, Буль-вер-Літтона, Готорна, Міцкєвича, де Віньї і багатьох ін­ших. Це свідчить не лише про певні літературні впливи творчості Байрона, а й про те, що в своїх героях він відтворив риси, характерні для пореволюційної доби, часу великих розчарувань, душевної смути, коли жили і стра­ждали так звані "зайві люди", коли частіше народжува­лися скептики і песимісти, ніж оптимісти й ідеалісти типу Персі Біші Шеллі.

Для того, щоб стати романтичним героєм, Байрон мав усе — прегарну зовнішність, був справжнім красенем, всепереможну особисту принадність, аристократичне по­ходження і велике багатство, сповнену пристрастей і при­год біографію. До цього треба додати мужність, сміливість, фізичну вправність, зухвалість у критиці хиб і вад влас­ного суспільства, його верхівки, політики можновладців і держави — Англії — в цілому, авантюрну жилку, таєм­ничість (він сам її довкола себе охоче створював) і безме­жну гордість, яка багато в чому визначала його поведінку.

318

Англійський романтизм

Він умів полонити серця жінок, завойовувати дружбу і відданість чоловіків й одночасно наживати найзапекліших ворогів і фальшивих заздрісних псевдоприятелів.

Причинами жорстокого конфлікту між Байроном і його аристократичним оточенням було те, що поет поводив себе надто волелюбно, незалежно від умовностей світу, надто сміливо мислив і писав, надто гостро і безжально крити­кував світську чернь, влучаючи як знавець її хиб і вад у найвразливіші місця, щоб йому це можна було вибачити. Розум і почуття справедливості штовхали поета на бунт проти політики власної держави, на захист гнаних і поне­волених, на підтримку народів, які борються за свою сво­боду і незалежність. Поет не був послідовним револю­ціонером, його прогресивна політична діяльність була спо­радичною, як виступ у парламенті на захист луддитів — руйнівників машин або участь у русі італійських карбо­наріїв, борців за незалежність своєї батьківщини. Голов­ним тереном, де виявився його волелюбний, антитираніч-ний дух, його заперечення поневолення та насильства над людьми і народами, його любов до істини і справедливості, була поезія. В ній він сказав найбільше, найповніше те, що мав ЯК великий художник сказати людству.

Величезне значення особистості Байрона для його часу і наступних десятиліть полягало і в тому, що він в усіх розмаїтих жанрах своєї поезії лишався передусім ліриком. Він наділяв навіть найбільш об'єктивних своїх героїв пев­ними рисами власної біографії, своїми переживаннями і почуваннями в такий сугестивний спосіб, що читачі навіть мимоволі ідентифікували ліричних героїв поета з ним самим, сприймали Чайльд Гарольда, Гяура, Корсара, Ла-ру, Манфреда як автентичні портрети їхнього автора, а його ліричні вірші як прямий щоденник. Від такого розу­міння творів Байрона був лише один крок до міфологізації його постаті, що й робила більшість читацького загалу.

Джордж Гордон Байрон народився 1788 р. в сім'ї, яка пишалася належністю до найстарших аристократичних родів Англії і чиї представники увійшли в історію країни, засідали в палаті лордів. Батько майбутнього поета не мав ані багатства, ані маєтностей. Він був легковажним улюб­ленцем жінок, гультяєм і гравцем. Його одруження з ба­гатою спадкоємницею, що закохалася в нього, не було вдалим. Розтринькавши гроші дружини, Джон Байрон по­кинув родину, коли малому Джорджу Байрону було лише три роки. Зрадливий чоловік і батько вів у Європі досить '

Англійський романтизм 319

сумнівний спосіб життя і рано помер, осиротивши двох малих дітей, бо мав ще дочку від першої дружини — Августу. Вже дорослою людиною Джордж Байрон був якнайтісніше зв'язаний із зведеною сестрою, він дуже любив її, вона стала йому найближчою людиною. Мати Байрона Катерина Гордон походила з шотландської знаті. Вона була жінкою примхливої вдачі, з різкими до хвороб­ливості перепадами настрою, глибоко нещасливою через свій невдалий шлюб. Вона обожнювала сина, але могла несправедливо гніватись на нього, що його дуже ображало і чого він не міг їй простити. Він її любив і жалів, та найкраще почувався здалеку від неї.

Перші домашні вчителі дали йому дуже мало. А зап­росити кращих мати не могла, бо жила вона на її батьків­щині в Шотландії на дуже обмежені кошти. Зміни на краще сталися раптово. Помер родич капітана Байрона і його син успадкував титул, маєтки родини, міг оселитися з матір'ю у найбільшому і найуславленішому з них Нью-стедському абатстві. Хлопцю в цей час виповнилося де­сять. Він дуже любив свій новий замок, охоче блукав його мальовничими околицями. Пізніше він присвятив Ньюстед-ському абатству чудові вірші, обидва є елегічним настро­єм: "Прощання з Ньюстедським абатством" та "Елегія на Ньюстедське абатство". В них він згадував славну і по­хмуру давню історію своїх предків, сумував через занепад колись пишного замку і висловлював впевненість, що те­перішньому власнику вдасться відновити родову честь.

В школі в Гарроу (1801-1805) та університеті (1805— 1808) Байрон з найбільшим бажанням вивчав історію та літературу. Це час створення його перших ліричних вір­шів. Найкращі з них народилися через юнацьку закоха­ність поета у сусідку по маєтку Мері Чаворт. Це було глибоке й тривке почуття, яке навчило Байрона кохати й страждати. Мері одружилася з іншим і це був страшний удар для закоханого, котрий залишив в його душі слід на довгі роки. Він присвячував поезії місіс Мастере, колишній Мері Чаворт, і тоді, коли його нові закоханості повинні були б стерти пам'ять про неї: "До Мері при одержанні її портрету", "Ти щаслива", "Станси до однієї леді, написаної при від'їзді з Англії", "До жінки, що запитала, чому я весною покидаю Англію". Про силу і справжність кохання до Мері є потрясаюче свідчення в іншому вірші — "Ти щаслива", де поет розповідає про свій візит у дім Мастер-сів, про ніжність до сина Мері, бо він дитя його колишньої

Дата добавления: 2015-06-26