Поети озерної школи

Атта Тролль

АТТА ТРОЛЛЬ (нем. Atta Troll) — главный персонаж сатирической поэмы Генриха Гейне «Атта Тролль» (1841). В образе А.Т. использованы мотивы и приемы так называемого животного эпоса. А.Т. — медведь, чьи воззрения на жизнь, повадки и высказывания отражают литературную и политическую полемику, имевшую место в Германии и отчасти во Франции в 40-е годы прошлого века. А.Т. был пойман вместе со своей медведицей Муммой, посажен на цепь и обучен танцам на потеху публике. Действие происходит в Испании, где публика горячая и темпераментная, чем раздражает почтенного медведя. Во время одного из представлений ему удается порвать цепь и убежать в горы, где он находит свою семью — «четырех сынков, двух дочек». Прогуливаясь со своим любимцем — младшим сыном, А.Т. рассуждает о роде людском, о свободе и равенстве. Несмотря на испанское происхождение (А.Т. родился в предгорьях Пиренеев), он больше всего похож на немецкого филистера. Недаром Гейне избрал героем поэмы медведя — символ немецкого севера, зверя, красующегося на гербе Берлина. А.Т. — патриот прусской окраски, шовинист, выдающий себя за социалиста. За этим образом современники Гейне узнавали реальные лица: псевдоромантика-националиста Менцеля, прекраснодушного социалиста Берне, тевтонствующего любителя силовой гимнастики Массмана. А.Т. поклоняется всему, что связано с «медвежьими добродетелями» и «медвежьей доблестью». Пиренейский медведь не имеет талантов, зато обладает твердым характером — в этой антитезе нашла отражение важная для эпохи полемика Берне и Гейне: известный публицист, редактор журнала «Весы», постоянно упрекал Гейне в отсутствии «характера». А.Т. погибает от охотничьей пули, становясь жертвой преданной любви к своей «черной Мумме». Его приманивают звуками, похожими на рычание медведицы, и он бежит навстречу своей гибели. В описании воображаемого памятника погибшему А.Т. спародированы Валгалла, усыпальница и пантеон германских героев, и трескучие стихи короля Людвига Баварского I. Образ А.Т. в течение XIX века часто использовался в литературной и политической полемике.

Відносно нетривалий період розквіту романтизму, десь ЗО — 35 років, дав в Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися одне від одного. Осторонь стоїть їх попередник і сучасник Вільям Блейк. Він був, фактично, піонером романтизму на Британських островах, але більшість романтиків про нього знали мало, або зовсім нічого, і його вплив на них був неможливим, хоча часто вони йшли близькими шляхами, особливо поети молодшої генерації, зокрема Шеллі.
До першої генерації поепгів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 — 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 — 1834) і Роберт Сауті (1774— 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 — 1832). Всі названі письменники були людьми глибоко віруючими, за своїми політичними пере­конаннями консерваторами і монархістами, що зрозуміло, якщо взяти до уваги їхнє походження, виховання, спосіб життя, навіть місце постійного проживання — провінційні міста або поміщицькі маєтки, зв'язки з панівною верхівкою (Сауті був поетом-лауреатом, тобто офіційним придворним вір­шувальником; від нього цю честь "успадкував" Вордсворт; Скотт одержав титул баронета, бував при англійському дворі і приймав у себе представників правлячого дому). Саме через релігійність і консерватизм, особливо в зрілі роки, Вордсворта, Колріджа і Сауті в радянському літературознавстві нази­вали реакційними романтиками, хоча цей ярлик позбавлений сенсу, бо романтизм — явище художнє, а не політичне. В царині ж художній вони якраз були революціонерами, принаймні великими новаторами, що викли­кало негативну реакцію їхніх колег традиціоналістів і консервативної, в плані естетичному, критики. Не бракувало і політичних обвинувачень, бо всі троє побували в роки революції у Франції й зазнали певного впливу просвітительсь­ко-революційної думки.
Усіх трьох поетів об'єднували і об'єднують спільною назвою "озерна школа" і називають "лейкистами", тобто "озерниками", від англійського "лейк" — "озеро". Назва "озерна школа", як і термін "лейкисти", так давно увійшли до літературного обігу, що ніхто не відчуває ніяковості через неба­жання "лейкистів", аби їх так величали. Вони вважали, що факт їхнього проживання у північно-західній Англії, де дуже багато озер й надто гарні
краєвиди, ще нічого не означає, що вони не належать до якоїсь спільної школи. Кожен з них був оригінальною мистецькою індивідуальністю й не хотів бути одним з групи. Вони справді товаришували в молодості, були зв'язані дружніми стосунками й пізніше, хоча після 1808 р. шляхи Вордсворта і Колріджа розійшлися. Звичайно, дружніх, сусідських, навіть родинних стосунків (Колрідж і Сауті були одружені на сестрах) замало для створення літературної школи. Але, незважаючи на заперечення самих "лейкистів", тер­мін прижився і закріпився в історії літератури.
Спільне між ними, попри всю їхню самобутність як художників, насправді було. Вони були митцями одного покоління, які пройшли в чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку. На них впливав той же "дух часу", усі вони зазнали спокуси руссоїзму й революційно-демократичних ідей, усі від­сахнулися від кривавих крайнощів революційного терору, заперечували бо­напартизм тощо. Вони були видатними романтиками, першовідкривачами, теоретиками нового напряму. Особливо це стосується Вордсворта і Колріджа, які видали разом суто романтичний поетичний збірник "Ліричні балади" і передмову до нього, в якій сформулювали засади нового підходу до художньої творчості, її принципи, тематику, проблематику, роль почуттів та інтуїції в поезії, нарешті, мету нового літературного напряму. За задумом двох авто­рів збірника, твори одного повинні були відтворювати правду звичайного, окрилену незвичними почуттями поета, освітлену його особливим худож­нім баченням, а твори іншого мали втілити у слові незвичне, фантастичне, незбагненне, надприродне. Так приблизно розподілилися ролі Вордсворта і Колріджа відповідно до вдачі, уяви, смаків кожного. І не лише у цій першій ластівці англійського романтизму — "Ліричних баладах". Більше того, мож­на твердити, що і в інших романтиків ми спостерігаємо це тяжіння до одно­го з двох полюсів романтизму — зображення близького до реальності і більш фантастичного, уявного: міражів, снів, надприродних явищ. Часто ці тенденції вступали в химерні сполучення, дивні сплетіння у творчості того ж самого письменника.
Друге покоління романтиків було молодше за перше на 15 — 25 років. Вони народилися між 1788 й 1795 і на час появи "Ліричних балад" були ще дітьми, їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися від того ж у їхніх попередників. Вони походили з різних соціальних прошарків — лорд Байрон і Шеллі, котрий мав успадкувати титул баронета, належали до вищої аристократії, а Кітс був сином власника стайні, що давав коней у найми, тобто заможного конюха. Однак всі вони були "блудними синами" свого класу, бунтівниками чи від­ступниками. Байрон і Шеллі порвали, по суті, з власним середовищем і з рідним
краєм. Вони були знайомі, стежили за творчістю і захоплювалися поетичними здобутками один одного, але до спільної літературної школи їх не зараховува­ли. Хоча в їхньому світогляді, ставленні до поезії було не менше близького й навіть спільного, ніж у їхніх попередників. Особливо це стосується Байро-на і Шеллі. Про обох можна ще сказати, що вони мали певні схожі риси вдачі, легко захоплювалися ідеями і жінками, були здатні на нерозважливі кроки й вчинки, схильні епатувати своє аристократичне коло і створювати навколо себе міфи тощо. Всіх трьох об'єднувало спільне захоплення поезі­єю, а Байрона і Шеллі ще й політикою. Всі мали чудову філологічну освіту, знали нові й стародавні мови, цікавилися античним світом, культурою й істо­рією чужих далеких країн, були обізнані в філософії і постійно стежили за творчістю своїх колег-літераторів, захоплюючись їхніми естетичними здо­бутками й гостро критично ставлячись до їх політичних поглядів, останнє стосується "лейкистів".
У радянському літературознавстві всіх трьох молодших романтиків на­зивали революційними: це правильно лише в тому плані, що вони й дійсно були революціонерами в поезії, як і поети попереднього покоління. Щодо їх світогляду, соціально-політичних переконань, які були досить оригінальними й зовсім не тотожними, то вони не мали впливу на їх приналежність до певно­го художнього напряму, хоча, звичайно, визначали тематику й проблематику їхніх творів, провідні ідеї. Є ще одна трагічна спільність між трьома велики­ми англійськими письменниками — вони жили бурхливо, яскраво, супереч­ливо, але дуже й дуже мало, так що часте порівняння їх з палаючими метеорами на небосхилі англійського красного письменства не позбавлене сенсу.

Дата добавления: 2015-06-26