Лютнева революція. Формування Центральної Ради

В.П. Эфроимсон

Естествознание до сих пор не вмешивалось в проблемы этики и морали. Между тем этика и альтруизм человека являются столь же несомненным продуктом естественного отбора, как и его нервная или эндокринная системы. Потому, что само существование человечества ныне повсеместно стоит под угрозой, необходим новый общественный договор, который возведет требования этики, требования гуманизма в категорический императив, нарушение которого при всех обстоятельствах явится преступлением по отношению и к обществу.

ЛИТЕРАТУРА

1. Б.Ф. Поршнев, "О начале человеческой истории". М., 1974.

2. Пьер Тейяр де Шарден, "Феномен человека". М., 1965.

3. Торстейн Веблен, "Теория праздного класса". М., 1983.

4. Бруно Оля, "Боги Тропической Африки". М., 1977.

5. Джозеф Миллер, "Короли и сородичи". М., 1984.

6. Карл Ясперс, "Смысл и назначение истории". М., 1991.

7. Барроуз Данэм, "Герои и еретики". М., 1963.

8. Ричард Докинз, "Эгоистичный ген". М., 1994.

9. Л.Н. Гумилев, " Этногенез и биосфера Земли". Л., 1990.

10. Кароль Войтыла, "Основания этики". Вопросы Философии, N10, 1992.

11. Эверет Шостром, "Анти-Карнеги". М., 1994.

12. Чезаре Ломброзо, "Гениальность и помешательство". С-П., 1892.

13. И.Р. Шафаревич, "Социализм как явление мировой истории". М., 1992.

14. Г.Ф.Г. Гегель, "Философия истории". М., 1957.

15. Артур Шопенгауэр, "Свобода воли и нравственность". М., 1992.

16. П.М. Абовин-Егидес, "Сквозь ад". М., 1991.

17. Н.Н. Вашкевич, "Тайны происхождения языка". М., 1994 (7502).

18. П.Ф. Лесгафт, "Школьные типы. Антропологический этюд". М., 1971.

19. Л. Меттлер, Т. Грегг, "Генетика популяций и эволюция". М., 1973.

20. А.М.Свядощ, " Женская сексопатология". М., 1974.

21. Карен Хорни, " Женская психология". С-П., 1993.

22. "Общая сексопатология", под ред. Г.А.Васильченко. М., 1977.

23. Конрад Лоренц, "Агрессия. Так называемое Зло". М., 1994.

24. Збигнев Старович, "Судебная сексопатология". М., 1991.

25. Карл Юнг, "Психологические типы". М., 1995.

26. Б.А. Диденко, "Сумма антропологии". М., 1992.

27. Мартинас Ичас, "О природе живого: механизмы и смысл". М., 1994.

28. П.М. Хомяков, "Национал-прогрессизм". М., 1994.

29. Поль де Крюи, "Борьба за жизнь". М., 1957.

30. Отто Вейнингер, "Пол и характер". М., 1991.

31. В.П. Эфроимсон, "Генетика этики и эстетики". С-П., 1995.

[email protected]

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, почалися масові страйки. У наступні дні Державна дума Російської імперії стала в опозицію до уряду, до страйкуючих приєдналися частини столичного гарнізону. 27 лютого (12 березня) вся повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної думи. 2 (15) березня члени цього комітету прийняли від монарха акт про зречення, сформували Тимчасовий уряд. Паралельно з Тимчасовим урядом в Петрограді утворилася Рада робітничих і солдатських депутатів, яка згодом мала вплив на формування та діяльність уряду.

На початку березня в Петрограді українці створили Тимчасовий український революційний комітет, який 2 (15) березня звернувся до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів»^[3]. Через десять днів Комітет провів багатотисячну маніфестацію в центрі Петрограда^[4].

3—5 (16—18) березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів^[5]. Як і в Росії, в Україні почали формуватися Ради об'єднаних організацій, а також Ради робітничих і солдатських депутатів.На початку березня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців зібралися близько 100 представників українських організацій. На цих зборах народилася ідея створення спеціальної організації для координації національного руху^[6]. Однак принципи її творення викликали гостру полеміку. Члени ТУП (С. Єфремов, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та інші) вважали, що саме їх організація мала стати центром єднання національних сил. Такий підхід не знайшов підтримки у більшості учасників зборів. З ініціативи соціал-демократа Д. Антоновича та інших учасників зборів новий орган було рішено формувати на коаліційній основі^[7][8]. 7 березня пройшли вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч М. Грушевський, який в цей час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання.

У перших декадах березня Центральна Рада була одним з лівофлангових гравців у суспільно-політичному житті країни, поступаючись ініціативою російським політичним партіям та організаціям^[9]. Ситуація змінилася, коли в Києві відбулася ініційована Центральною Радою 100-тисячна маніфестація, що скінчилася віче, яке підтримало резолюцію про автономію України^[10]. 6—8 (19—21) квітня в Києві пройшов Всеукраїнський національний з'їзд^[11], на якому були присутні близько 900 депутатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з'їзді депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії Україні, прийняли рішення про створення крайової влади й вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради, у тому числі М. Грушевського — головою УЦР, В. Винниченка і С. Єфремова — заступниками голови^[12]. Мандати членів Ради отримали відомі українські громадські та політичні діячі: Д. Дорошенко, М. Міхновський, В. Прокопович, Є. Чикаленко, О. Шульгін, А. Ніковський, С. Русова, В. Леонтович, Л. Старицька-Черняхівська та ін.

І Універсал [ред. • ред. код]

Докладніше: І Універсал та Генеральний секретаріат УЦР—УНР

У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії:

Універсал був оприлюднений на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді й здобув популярність Центральній раді. Остання сформувала 15 (28) червня 1917 року тимчасовий український уряд — Генеральний секретаріат, очолюваний Володимиром Винниченком. Він розпочав нові переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

ІІ Універсал [

3 (16) липня 1917 року, в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України, відкладаючи її проголошення до скликання Всеросійських установчих зборів:

Домовленості Центральної Ради з Тимчасовим урядом були розцінені частиною українського суспільства як зрада. 4 (17) липня 1917 року, з метою проголошення незалежності України відбувся збройний виступ українізованих військових частин — 2-го українського полку імені Павла Полуботка. Акція була придушена російськими військовиками на прохання керівництва Центральної Ради.

4 (17) серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська,Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини.

8 (21) вересня 1917 — 15 (28) вересня 1917 року за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З'їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формування червоної гвардії і більшовизації Рад. Під впливом більшовиків вони прийняли резолюції щодо негайної передачі влади Радам.

Дата добавления: 2015-06-26