Annotation 8 страница. Три місяці Жанна не виходила зі своєї кімнати; вона була така квола й бліда, що всі гадали — вона вже не видужає

Три місяці Жанна не виходила зі своєї кімнати; вона була така квола й бліда, що всі гадали — вона вже не видужає. Потім потроху ожила. Тато і тітка Лізон, оселившись у Пеплі, не відходили від неї. Від останнього потрясіння вона занедужала якоюсь нервовою хворобою; найменший шум доводив її до непритомності, і вона зомлівала від найнезначнігаої причини. Вона ніколи не розпитувала про подробиці смерті Жюльєна. Яке їй було до цього діло? Хіба вона не знала про це досить? В тому, що сталося, всі бачили нещасний випадок, але вона не могла помилитись і ховала в своїм серці цю болісну для неї таємницю: певність у зраді і спогад про несподіваний і страшний візит графа у день катастрофи. Тепер душа її була охоплена ніжними, приємними й сумними спогадами про ті недовгі радощі кохання, що колись дарував їй чоловік. Вона вся здригалася щоразу, коли пробуджувалась її пам’ять, і знов бачила його таким, яким він був під час їхніх заручин, і таким, якого вона кохала в неповторні хвилини пристрасті, що розквітла під пекучим сонцем Корсіки. Всі його вади зменшувались, брутальність його забувалась, навіть зради його зблідли тепер, чим далі й далі відходила в минуле його могила. І охоплена якоюсь невиразною посмертною вдячністю до чоловіка, що тримав колись її в своїх обіймах, Жанна прощала йому колишні страждання, згадуючи лише щасливі хвилини. Час минав, місяці змінялись місяцями, вкриваючи забуттям, як порохом, всі її спогади й жалі; і вона цілком присвятила себе синові. Він став кумиром, єдиною думкою трьох людей, що оточували його, і царював, як деспот. Навіть щось подібне до ревнощів виникало між цими трьома його рабами; Жанна нервово дивилася на палкі поцілунки, якими осипав він барона після їзди верхи на коліні, а тітка Лізон, на яку він, хоч не вмів ще добре й говорити, майже не звертав уваги, як і всі домашні, і часом поводився, наче зі служницею, йшла поплакати в свою кімнату, порівнюючи жалюгідну ласку, що вона насилу вимолювала в нього з тими обіймами, які він беріг для матері й діда. Два роки минуло тихо, без усяких подій, в невпинному піклуванні про дитину. На початку третьої зими вирішено було переїхати до весни в Руан; і вся сім’я перебралась туди. Але після переїзду в старий занедбаний і вогкий будинок Поль заслаб на такий сильний бронхіт, що почали боятися плевриту, і всі троє, розгубившись, вирішили, що він не може жити без повітря Пепля. Як тільки він видужав, його знову перевезли туди. І потяглася низка одноманітних і спокійних років. Завжди разом навколо хлопчика, то в дитячій кімнаті, то в великій вітальні, то в саду вони захоплювались його лепетом, його смішними виразами, його жестами. Мати звала його пестливим іменем Поле, він же не міг вимовити цього слова, і в нього виходило Пуле ^[7], що було причиною невпинного реготу. Прізвисько Пуле так і залишилося за ним; інакше вже його й не звали. Хлопчик швидко підростав, і одною з найцікавіших розваг трьох родичів, яких барон звав «трьома матерями», було вимірювання його росту. На одвірку вітальні була проведена ножиком низка маленьких рисочок, які визначали щомісячно його ріст. Ці східці, охрещені «східцями Пуле», займали в їхньому житті дуже велике місце. Незабаром велику роль в сім’ї почала грати ще одна нова істота, собака Масакр, забутий було Жанною, що вся захопилася своїм сином. Вихованець Людівіни, він жив у старій бочці коло стайні, самотній, завжди на цепу. Одного ранку Поль помітив його й почав лементувати, щоб його пустили поцілувати собаку. З безмежним страхом його підвели до собаки. Масакр став для хлопчика справжнім святом, і той ридма розридався, коли їх захотіли розлучити. Тоді пса спустили з цепу й оселили в будинку. Він став нерозлучним, повсякчасним другом Поля. Вони разом гуляли й засинали рядком на килимі. Трохи згодом Масакр почав спати в ліжку свого друга, який не згоджувався розлучатися з ним. Жанна впадала в розпач через бліх, а тітка Лізон ремствувала на собаку, який захопив собі стільки прихильності хлопчика, що, здавалось їй, була вкрадена цією твариною з тієї прихильності, якої вона сама так жадала. Зрідка обмінювались візитами з Брізвілями та Кутельє. Лише мер та лікар часто порушували самотність старого замку. Жанна після вбивства сучки, а також через підозру, що з’явилася в ній щодо абата з часу смерті графині та Жюльєна, не ходила більш до церкви, обурена тим, що Бог міг мати таких служителів. Абат Толбіак час від часу проклинав у ясних натяках замок, в якому панував Дух Злоби, Дух Вічної Смути, Дух Облуди та Брехні, Дух Беззаконня, Дух Нечестя та Розпусти. Так характеризував він барона. Проте церква його обезлюдніла; і коли він ішов по полях, селяни, що орали на них, не спинялись поговорити з ним, навіть не оберталися, щоб вклонитись йому. До того ж він набув слави чаклуна, бо якось вигнав диявола з одної біснуватої жінки. Ходили чутки, що він знав якісь таємничі слова проти пристріту, що, на його думку, був жартом сатани. Він накладав руки на корів, що давали рідке молоко або тримали хвіст колечком, і якимись невідомими словами допомагав розшукувати загублені речі. Його обмежений фанатичний розум пожадливо захоплювався вивченням релігійних книг, в яких оповіщалось про появу диявола на землі, про різні вияви його влади, його таємні впливи, про різноманітні прояви його хитрощів. Вважаючи, що його спеціально призначено перемогти цю таємничу й фатальну силу, він вивчив усі формули заклинань, що були вказані в церковних книгах. Йому завжди ввижалася в сутінках бродяча тінь Злого Духа, і з уст його не сходила латинська фраза: «Caninus ut leo enim errat, quaerens quem devoret»^[8]. Отже, острах, навіть жах перед його таємничою силою поширився навколо нього. Навіть його товариші, темні сільські попи, для яких Вельзевул був одним з догматів віри, які, заплутавшись у складному регламенті церковних церемоній щодо виявлення цієї злої сили, змішували релігію з магією, — ставились до абата Толбіака немов до чарівника. Вони шанували його і за таємничу владу, яку самі йому приписували, і за бездоганну суворість його життя. Коли абат зустрічав Жанну, він не вітався з нею. Таке становище непокоїло і дуже засмучувало тітку Лізон, яка в своїй боязкій душі старої діви не розуміла, як це можна не ходити до церкви. Вона була, безумовно, побожна, вона сповідалася і причащалася, але ніхто цього не знав і не намагався дізнатись. Залишаючись на самоті з Полем, вона тихесенько розповідала йому про доброго Бога. Він ледве слухав її, коли вона переказувала йому повні чудес історії про перші дні світу, але коли вона починала учити його, що треба щиро-щиро любити Бозю, він іноді питав її: — А де ж він, тітусю? Вона показувала пальцем на небо: — Там, високо, Пуле, але про це не треба нікому говорити. Вона боялась барона. Але якось Пуле заявив їй: — Бозя є скрізь, але його немає в церкві. Це він поговорив з дідусем з приводу таємничих одкровень тітки. Хлопчикові минуло десять років, а його матері можна було дати всі сорок. Він був сильний, жвавий, відважно лазив по деревах, але не любив учитись. Уроки йому набридали, і він зараз же кидав їх. Коли барон затримував його трохи довше за книжкою, одразу з’являлася Жанна й казала: — Дай йому тепер погуляти. Не треба стомлювати його, він ще малий. Для неї він завжди мав півроку чи рік. їй ваягко було уявити собі, що він ходить, бігає, як підліток, і вона жила в постійному страху, боячись, щоб він не впав, щоб він не застудився або не спітнів, — турбувалася, щоб він не з’їв над міру і не завадив шлункові або не з’їв надто мало для свого росту. Коли йому минуло дванадцять років, виникло серйозне питання — питання про його перше причастя. Якось вранці Лізон прийшла до Жанни й заявила їй, що не можна більше залишати дитину без релігійного виховання і без виконання ним своїх найперших обов'язків. Вона всіма засобами аргументувала свою думку, зазначала тисячі причин і насамперед те, що казатимуть про це люди. Збентежена, нерішуча мати вагалася, запевняючи, що можна ще почекати. Але через місяць, коли вона була з візитом у графині де Брізвіль, ця пані випадково запитала її: — Це, певно, в цьому році ваш Поль має вперше причащатися? І Жанна, захоплена зненацька, відповіла: — Так, пані. Ці слова надали їй рішучості і, нічого не кажучи своєму батькові, вона попросила Лізон водити дитину на уроки катехізису. Протягом місяця все йшло добре; але якось увечері Пуле повернувся з охриплим горлом. На другий день він почав кашляти. Стривожена мати розпитала його й довідалась, що абат вигнав його з церкви за погану поведінку, наказавши вийти за двері і чекати кінця уроку на притворі, де був протяг. Вона залишила його вдома і почала сама викладати йому катехізис. Але абат Толбіак, незважаючи на благання Лізон, відмовився допустити його до причастя як недостатньо підготовленого. Те ж саме повторилося і в наступному році. Тоді роздратований барон почав запевняти, що дитина не має потреби вірити в усі ці дурниці, в цей наївний символ перевтілення, щоб стати чесною людиною; і було вирішено виховувати хлопчика, як християнина, але без католицької обрядності, і коли він дійде повноліття, то буде вільний вибрати те, що йому буде більш до вподоби. _% Через деякий час Жанна зробила візит Брізвілям, але вони візита не віддали. Вона здивувалася, знаючи педантичну ввічливість сусідів, але маркіза де Кутельє гордовито пояснила їй причину цього. Вважаючи себе, завдяки становищу свого чоловіка, його аристократичному походженню і великому багатству, начебто королевою нормандської аристократії, маркіза поводилась як справжня королева, говорила, що хотіла, була ласкавою чи суворою, залежно від обставин, висловлювала догану, напучувала або хвалила з усякої нагоди. Коли Жанна з’явилась до неї, вона після кількох холодних фраз промовила сухим тоном: — Суспільство поділяється на два класи: людей, що вірять в Бога, і людей, що не вірять. Перші, навіть найпростіші, наші друзі, наша рівня; другі для нас — ніщо. Жанна, відчувши напад, відповіла: — Але ж хіба не можна вірити в Бога, не ходячи до церкви? — Ні, пані,— відповіла маркіза, — ті, що вірять, ідуть молитись Богові до його церкви, як ходять до людей в їхній дім. — Бог є всюди, пані,— заперечила вражена Жанна, — щодо мене, то я від щирого серця вірю в його доброту, але не чую його, коли деякі священики стають між ним і мною. Маркіза підвелася: — Священик несе прапор церкви, пані; кожен, хто не йде слідом за ним, іде проти нього і проти нас. Жанна, вся тремтячи від хвилювання, теж підвелася: — Ви, пані, вірите в Бога однієї партії, а я вірю в Бога всіх чесних людей. Вона вклонилася й вийшла. Селяни теж осуджували її за те, що вона не повела Пуле до першого причастя. Самі вони зовсім не ходили до церкви, зовсім не причащались або причащались тільки перед Великоднем, як велить церковний звичай; діти ж — інша річ; ніхто з них не наважився б виховувати дитину поза цим загальним законом, бо релігія лишається релігією. Жанна добре бачила цей осуд і в душі обурювалася проти лицемірства, компромісів із совістю, рабського страху та підлості людей, що прикриваються машкарою благочестя. Барон взявся керувати навчанням Поля і почав учити його латині. Мати просила: «Головне — не стомлюй його». Вона неспокійно блукала коло класної кімнати, бо батько заборонив їй входити туди, щоб вона не перебивала щохвилини заняття запитаннями: «Чи не змерзли твої нінжи, Пуле?», або: «Чи не болить у тебе голівка, Пуле?», або перепиняла вчителя: «Не примушуй його так багато говорити, в нього заболить горло». Як тільки хлопчик звільнявся, він біг в садочок до матері й тітки. Вони щиро кохалися тепер у садівництві, і всі втрьох садили напровесні молоді деревця, сіяли насіння, проростання якого цілком їх захоплювало, обрізали сухе гілля, зрізали квітки для букетів. Улюбленим заняттям підлітка було розведення салату. У нього було чотири великі грядки, де він дуже старанно вирощував латук, ромен, цикорій, дикі Петрові батоги, королівський салат — всі відомі сорти. Він копав грядки, поливав, полов, пересаджував з допомогою своїх «двох матерів», яких він примушував працювати, як наймичок. Вони цілими годинами простоювали навколішках поміж грядок, втикаючи коріння молодих рослин в ямки, які виконували з землі пальцем, забруднюючи руки і вбрання. Пуле підростав, йому вже минуло п’ятнадцять років, і «східці» на одвірку у вітальні показували метр і п’ятдесят вісім сантиметрів. Але розумом він був дитина, неук, нерозвинене хлоп'я, випещене двома жінками і старим милим чоловіком, що віджив уже свій вік. Якось увечері барон, нарешті, заговорив про колеж. Жанна зараз же почала ридати; збентежена тітка Лізон забилася в темний куток. Мати говорила: — Нащо йому стільки знати? Ми зробимо з нього поміщика, сільського дворянина. Він оброблятиме свої землі так само, як це робить багато дворян, житиме й постаріється щасливим у цьому будинку, де ми жили до нього, де ми помрем. Чого ж більш треба йому? Але барон хитав головою: — А що відповідатимеш ти, якщо він докорятиме тобі, коли йому буде двадцять п’ять років: «Я — ніщо, я не знаю нічого через тебе, через твій материнський егоїзм. Я почуваю себе нездатним до праці, нездатним стати чимось, а я ж не народився для непомітного, нікчемного і нудного життя, на яке засудила мене твоя сліпа любов». А Жанна, все ще плачучи, благала свого сина: — Скажи, Пуле, ти ніколи не докорятимеш мені за те, що я тебе надто любила? І велика дитина здивовано обіцяла: — Ні, мамо. — Клянешся в цьому? — Так, мамо. — Ти хочеш залишитися тут, чи не так? — Так, мамо. Тоді барон рішуче й урочисто промовив: — Жанно, ти не масш права вирішувати його долю. Робити так — нечесно і майже злочинно; ти жертвуєш своєю дитиною заради свого особистого щастя. Вона затулила обличчя руками, почала ридати і крізь сльози говорила: — Я була така нещасна… така нещасна! А тепер, коли я знайшла спокій коло нього, його забирають у мене… Що буде зо мною… зовсім самотньою… тепер?.. Батько підвівся, підійшов і сів коло неї, обнявши її: — А я, Жанно? Вона рвучко обняла руками його шию, міцно поцілувала і, все ще схлипуючи, насилу промовила: — Так… Ти, мабуть, кажеш правду… татусю. Я була нерозумна, але я так странсдала. Нехай їде в колеж. Не розуміючи добре, що з ним хочуть зробити, Пуле теж почав плакати. Тоді всі «три матері» почали його цілувати, пестити, заспокоювати, і всі пішли спати з засмученим серцем і плакали в ліжку, навіть барон, що перед тим стримувався. Було вирішено, що після канікул хлопця віддадуть до колежу в Гаврі, і протягом усього літа його балували ще більше, ніж завжди. Матір часто брав відчай від думки про розлуку. Вона готувала йому ціле придане, начебто він їхав у подорож на десять років. Нарешті одного жовтневого ранку, після безсонної ночі, обидві жінки і барон сіли з ним у коляску, запряжену парою коней, і вирушили в дорогу. Йому вибрали вже заздалегідь місце в дортуарі і в класі. Жанна з допомогою тітки Лізон цілий день розкладала його речі в маленькому комоді. Але в комод не влазило й чверть того, що було привезено, і Жанна пішла просити ще один комод. Покликали економа, він заявив, що така сила білизни та речей буде тільки заважати учневі і ніколи не знадобиться йому, і, посилаючись на правила внутрішнього розпорядку, відмовився дати другий комод. Тоді засмучена мати вирішила найняти кімнату в маленькому сусідньому готелі, домовившись із господарем, що він сам буде відносити до Пуле все, в чому той матиме потребу, за першою ж вимогою хлопчика. Потім вони пройшлися по пристані, щоб подивитись, як припливають і відпливають кораблі. Сумний вечір спускався на місто, почали потроху засвічувати вогні. Вони зайшли повечеряти в ресторан. Нікому з них не хотілося їсти; вогкими очима дивились вони одне на одного, тим часом, як перед ними то з’являлись, то зникали майже непочаті страви. Потім тихою ходою всі рушили до колежу. Діти різного віку разом з рідними чи зі слугами сходилися з усіх боків. Багато хто плакав. На великому, ледве освітленому дворі чути було схлипування. Жанна і Пуле довго обнімались. Тітка Лізон, зовсім забута, стояла десь позаду, затуляючи хусткою обличчя. Але барон, який теж розчулився, припинив сцену прощання, відвівши дочку. Коляска чекала коло брами; вони сіли в неї утрьох і вночі повернулися в Пенль. Часом у темряві чулось голосне схлипування. На другий день Жанна проплакала до самого вечора. На ранок вона наказала запрягти фаетон і поїхала в Гавр. Пуле, здавалося, вже примирився з розлукою. Вперше у своєму житті він мав товаришів і тепер аж крутився на стільці в приймальні, так хотілось йому бігти до них гратися. Через кожних два дні відвідувала його Жанна, а неділями забирала додому. Не знаючи, що робити під час уроків, вона просиджувала в приймальні, не маючи ні сили, ні рішучості покинути колеж. Директор запросив її до себе, і попросив приїздити не так часто. Вона не звернула на це уваги. Тоді він попередив її, що коли вона й далі буде весь час турбувати свого сина й заважати йому гратися під час перерв і вчитися, то доведеться повернути його додому; про те ж повідомили й барона. Тоді її почали стерегти в Пеплі, як ув’язнену. Вона чекала канікул з більшим нетерпінням, ніж її син. Постійна тривога хвилювала її душу. Вона почала блукати по околицях, цілими днями гуляючи з Мас акром і мріючи серед безлюддя. Іноді вона сиділа так аж до вечора, дивлячись на море з височини прибережної кручі, іноді спускалася через ліс до Іпора, відновлюючи під впливом спогадів свої колишні прогулянки. Який же він був далекий, той час, коли вона бігала по цих самих місцях молодою, сп’янілою від мрій дівчиною! Щоразу, як вона бачила сина, їй здавалося, що розлука тривала років десять. З місяця в місяць він виростав, мужнів, з місяця в місяць вона старіла. Батько здавався їй братом, а тігка Лізон, яка, зів’явши в двадцять п’ять років, відтоді зовсім не постаріла, мала вигляд старшої сестри. Пуле майже не вчився; він пробув два роки в четвертому класі, абияк пройшов третій і знов залишився на два роки в другому, а коли опинився в класі риторики, йому виповнилося вже двадцять років. Він став високим білявим юнаком з густими бакенбардами і помітними вже вусами. Щонеділі сам приїздив тепер у Пепль. Він уже давно брав уроки верхової їзди і тому просто наймав коня і проїздив увесь шлях за дві години. Зранку Жанна йшла йому назустріч із тіткою і бароном, який горбився все більше й ходив, як дідусь, заклавши руки за спину, ніби боявся впасти наперед і розбити собі носа. Тихенько йшли вони по дорозі, іноді сідаючи над рівчаком і дивлячись удалечінь, чи не видно там вершника. Як тільки його помічали — чорну цяточку на білій лінії дороги, всі троє починали махати хустками; а він пускав свого коня галопом, щоб, як вихор, з’явитись перед ними, що страшенно лякало Жанну і Лізон і захоплювало діда, який кричав «браво» з ентузіазмом безсилої людини. Хоч Поль на цілу голову переріс свою матір, вона все ще поводилася з ним, як з хлопчиком, і досі питаючи його: — Чи не змерзли твої ніжки, Пуле? Коли ж після сніданку він прогулювався перед ганком з цигаркою в зубах, вона відчиняла вікно й гукала йому: — Не виходь без капелюха, благаю тебе, ти схопиш нежить. Страшенний неспокій охоплював її, коли він від’їздив верхи вночі. — Тільки не треба їхати надто швидко, мій маленький Пуле, будь розважливий, пам’ятай про свою бідну матір, яка буде в розпачі, коли з тобою що-небудь скоїться. І от одного разу в суботу вранці вона одержала листа від Поля, в якому він писав, що не приїде в неділю, бо друзі влаштовують прогулянку і запросили його. Всю неділю промучилась вона від неспокою, ніби їй загрожувало якесь нещастя; а в четвер, не маючи більше сили стримувати себе, поїхала в Гавр. їй здалося, що з ним сталась якась зміна, але яка саме, вона не могла зрозуміти. Він здавався збудженим, голос його звучав якось більш мужньо. І раптом він сказав їй цілком звичайну річ: — Знаєш, мамо, коли вже ти сьогодні приїхала, я не приїду і в цю неділю в Пепль, бо ми знову влаштовуємо гуляння. Вона зовсім остовпіла, вражена цим, ніби він сказав, що збирається їхати в Америку; потім, схаменувшись, запитала: — О Пуле, що з тобою? Скажи мені, що сталось? Він почав сміятись і поцілував її. — Та нічогісінько, мамо. Я хочу повеселитися з друзями, це ж у мої літа так натурально. Вона не знайшла, що відповісти. А коли залишилася сама в кареті, дивні думки обсіли її. Вона не впізнавала більш свого Пуле, свого колишнього маленького Пуле. Вона вперше зрозуміла, що він уже дорослий, що він не належить їй, що він іде своєю власною дорогою, не турбуючись про старих. їй здавалося, що він змінився за один день. Як, невже цей дужий бородатий парубійко, який стверджує свою волю, невже ж то був її син, її маленький хлопчик, який примушував її колись пересаджувати салат? Протягом трьох місяців Поль тільки зрідка відвідував своїх рідних, завжди з очевидним бажанням поїхати якнайшвидше, щоразу шукаючи, як би урвати хоч годину. Жанна тривожилась, але барон втішав її, повторюючи: — Дай йому спокій; адже хлопцеві вже двадцять років! Але одного ранку якийсь стариган, досить погано вдягнений, запитав французькою мовою з німецьким акцентом «пані фіконтесу», після довгих церемонних поклонів вийняв з кишені брудний бумажник і, заявивши: «Я маю для фас маленький папірець», — простяг розгортаючи шматок засмальцьованого паперу. Вона прочитала, перечитала знов, подивилась на єврея, перечитала ще раз і спитала: — Що це таке? Відвідувач улесливо пояснив: — Я фам зараз скажу: Фаш син, маф потребу в деяких грошах, і тому, що я снав, що фи тобра мати, я позичив йому на його потреби невеличку суму. Жанна вся тремтіла., — Але чому ж він не попросив у мене? Єврей довго пояснював, що Поль мусив виплатити картярський борг, заплатити треба було вранці другого дня, а тому, що Поль ще неповнолітній, ніхто йому не хотів позичити, що ім’я Поля було б скомпрометовано, коли о він не зробив послуги Полеві. Жанна хотіла було покликати барона, але не могла підвестись: хвилювання паралізувало її. Нарешті вона звернулась до лихваря: — Подзвоніть, будь ласка. Той вагався, боячись яких-небудь, хитрощів. — Коли я фам перешкоджаю, я прийду іншим разом, — пробурмотів він. Вона заперечливо хитнула головою. Він подзвонив, і вони почали мовчки ждати, одне навпроти одного. Коли з’явився барон, він одразу зрозумів, у чому річ. Вексель був на півтори тисячі франків. Він заплатив тисячу і, пильно дивлячись на лихваря, сказав: — Більше не приходьте сюди. Той подякував, вклонився і зник. Дід і мати зараз же поїхали до Гавра; але, приїхавши в колеж, вони довідались, що Поль не з’являвся туди вже цілий місяць. Директор одержав чотири листи за підписом Жанни з повідомленням про хворобу учня і потім про її перебіг. До кожного листа було додано посвідчення лікаря; звичайно, все це було підроблено. Вони стояли пригнічені, остовпівши, і дивились одне на одного. Прикро вражений директор провів їх до поліцейського комісара. Ночували вони в готелі. На другий день юнака знайшли в однієї міської новії. Дід і мати відвезли його в Пепль, за всю дорогу вони не обмінялись жодним словом. Жанна плакала, затуливши обличчя хусткою, Поль з байдужим виразом розглядав поля. Через тиждень дізналися, що протягом останніх трьох місяців він наробив боргів на п’ятнадцять тисяч франків. Але кредитори, знаючи, що незабаром він стане повнолітнім, поки що не з’являлися. Жодної розмови не було з цього приводу. Вони хотіли перемогти його лагідністю. Годували делікатесами, балували, пестили. То було навесні; незважаючи на побоювання Жанни, йому найняли в Іпорі човен, щоб він міг, коли схоче, кататись на морі. Але, зі страху, що він поїде у Гавр, йому коня не давали. Він байдикував, дратувався, іноді грубив. Барона турбувала його незакінчена освіта. Жанна впадала в розпач від думки про розлуку з ним і питала себе, що ж робити з ним далі. Якось увечері він не повернувся додому. Довідались, що від’їхав у човні з двома матросами. Нещасна мати вночі побігла до Іпора, нічого навіть не накинувши на голову. Кілька людей чекали на березі повернення барок. Вдалині показався маленький вогник, він наближався, гойдаючись на хвилях. Поля не було. Виявилося, що він наказав відвезти себе до Гавра. Незважаючи на те, що всю поліцію підняли на ноги, Поля так і не знайшли. Повія, що ховала його в перший раз, теж зникла без сліду, розпродавши свої меблі й заплативши за квартиру. В кімнаті Поля, у Пеплі, знайшли два листи цієї жінки, яка, здавалося, нестямно закохалася в нього. Вона писала в них про подорож до Англії, і, за її словами, знайшла необхідні для цього кошти. Троє мешканців замку жили, як ті мовчазні суворі Тіні, в пеклі моральних мук. Сиве вже волосся Жанни зовсім побіліло. Вона наївно питала себе: чому це доля завдавала їй таких ударів? Якось надійшов лист від абата Толбіака: «Пані, десниця Божа тяжить над вами. Ви відвернули від нього вашого сина; він за те забрав його у вас і кинув в обійми повії. Невже ж і після цієї вказівки неба не розкрились ваші очі? Милосердя Боже безмірне. Можливо, він простить вас, коли ви знов приклоните перед ним коліна. Я його смиренний служитель, я відчиню вам його двері, коли ви постукаєте в них». Опустивши на коліна цей лист, вона довго сиділа нерухомо. Може, так воно й є, як пише цей священик. І знову всі релігійні сумніви почали мучити її совість. Чи може Бог бути таким мстивим і заздрісним, як люди? Але коли б він не був таким, ніхто б його не боявся і не шанував би більше. Щоб його краще розуміли, він, безумовно, виявляє щодо людей власні почуття. І її охопив той боязкий сумнів, що веде до церкви всіх тих, хто непевен, хто вагається в своїй вірі. Якось пізно ввечері вона таємно побігла до дому священика і, впавши навколішки перед сухорляїтм абатом, почала благати в нього відпущення гріхів. Він обіцяв їй напівпрощення, тому що Бог не міг відразу виявити всю свою доброту до того дому, в якому знайшла притулок така людина як барон. — Незабаром ви побачите, — запевняв він, — силу Божої ласки. І справді, через два дні після цього вона одержала листа від свого сина, в якому побачила початок того полегшення в своїм нещасті, яке обіцяв їй абат. «Дорога мамо, не турбуйся. Я в Лондоні, добре себе почуваю, але маю велику потребу в грошах. У нас ні гроша не залишилося, і іноді нам нічого їсти. Та, яка тут зі мною і яку я кохаю від усього серця, витратила все, що мала, для того, щоб нам не розлучатися, — п’ять тисяч франків, — і ти розумієш, що я перш за все вважаю обов’язком честі повернути їй цю суму. Ти б мені зробила велику послугу, коли б видала авансом п’ятнадцять тисяч франків з батькової спадщини, бо незабаром я буду вже повнолітнім; тим визволиш мене з великої біди. Прощай, моя дорога мамо, цілую тебе від щирого серця, так само, як дідуся і тітку Лізон. Сподіваюсь незабаром побачити тебе. Твій син віконт Поль де Ламар». Він написав їй! Виходить, він її не забув. Вона зовсім не думала про те, що він просив грошей. Йому їх пошлють, якщо в нього немає. Що таке гроші! Він написав їй! І, вся в сльозах, вона побігла з цим листом до барона. Покликали тітку Лізон і знов від слова до слова перечитали цей лист, що говорив про нього. Обмірковували кожне слово. Жанна, захоплена надіями після повного розпачу, захищала Поля. — Він повернеться, повернеться незабаром, він сам написав про це. Барон, більше врівноважений, промовив: — Все одно, він покинув нас заради цієї тварюки. Він любить її більше, ніж нас, бо не вагався в виборі. Слова ці раптом завдали пекучого болю серцю Жанни: і зараз же в ній спалахнула ненависть до цієї коханки, що вкрала в неї сина, ненависть невгамовна, дика, ненависть ревнивої матері. До цього часу всі її думки були захоплені Полем. Вона майже не усвідомлювала, що якась негідниця була причиною його помилок. Але зненацька слова барона викликали в ній образ цієї суперниці, вона збагнула її фатальну владу і відчула, що між цією жінкою і нею починається шалена боротьба, і відчула також, що воліла б втратити сина, ніж ділити його з другою. І вся її радість зникла. Вони послали п’ятнадцять тисяч франків і протягом п'яти місяців не одержували від нього ніяких відомостей. Потім з’явився повірений, щоб упорядкувати Жюльєнову спадщину. Жанна і барон без жодних суперечок здали йому всі рахунки, відмовившись навіть від права довічного користування майном, яке згідно з законом належало матері. Повернувшись у Париж, Поль одержав сто двадцять тисяч франків. З того часу протягом шести місяців він написав чотири листи, в яких лаконічно повідомляв про себе і які закінчував сухими запевненнями в своїй любові. «Я працюю, — писав він, — завоював визначне становище на біржі. Сподіваюсь приїхати незабаром у Пепль, щоб обняти вас, мої любі». Жодним словом не згадував він про свою коханку, і це мовчання було більш красномовним, ніж коли б він писав про неї на чотирьох сторінках. І Жанна почувала в його холодних листах присутність цієї невблаганної продажної жінки, вічного ворога матерів. Троє самітників обмірковували заходи, яких треба було б вжити, щоб врятувати Поля, і нічого не могли придумати. Поїхати в Париж? Але для чого? — Треба дати вичерпатись його пристрасті,— казав барон. — Він повернеться до нас сам. Сумно потяглося їхнє життя. Ховаючись від барона, Жанна й Лізон разом ходили до церкви. Досить довго вони не мали ніяких звісток, потім, якось вранці, були тяжко вражені розпачливим листом. «Моя бідна мамо, я загинув, мені нічого більше не залишається, як пустити собі кулю в лоб, якщо ти мені не допоможеш. Спекуляція, яка мала всі шанси на успіх, тільки що зазнала краху, винен я вісімдесят п’ять тисяч франків. Безчестя, розорення, повна неможливість робити що-небудь в майбутньому чекають мене, якщо я не сплачу боргів. Я загинув. Повторюю, що мені легше пустити сЬбі кулю в лоб, ніж пережити цю ганьбу. Мабуть, я й зробив би вже це, коли б мене не підбадьорювала одна жінка, про яку я ніколи не пишу, але яку я вважаю своїм Провидінням. Від щирого серця обіймаю тебе, моя дорога мамо, може, в останній раз. Прощай. Поль». Пачка ділових паперів, які були додані до цього листа, давала докладні пояснення про те, що сталося. Барон наступною поштою відповів, Що вони обміркують цю справу. Потім він поїхав у Гавр, щоб зібрати певні відомості, і, заставивши землі, дістав грошей і надіслав їх Полеві. Молодий чоловік надіслав у відповідь три листи, сповнених палкої вдячності і ніжності, повідомляючи в них, що він, не гаючи часу, приїде обняти своїх дорогих діда та матір. Він не приїхав. Минув рік. Жанна і барон збиралися їхати в Париж, щоб знайти Поля і востаннє спробувати повернути його додому, коли дізналися з коротенького листа, що він знов у Лондоні, на чолі пароплавного товариства: «Поль Деламар і К°». Він писав: «Це для мене — забезпечені достатки, а може, й багатство. І я нічим тут не ризикую. Ви розумієте всю вигоду цього? Коли ми зустрінемося з вами, я матиму прекрасне становище у суспільстві. Зараз тільки така діяльність і може визволити зі скрутної ситуації». Через три місяці пароплавне товариство збанкрутувало, а директора було притягнуто до відповідальності за порушення в діловодстві. З Жанною стався нервовий припадок, що тривав кілька годин, потім вона злягла в ліжко. Барон знову поїхав у Гавр, зібрав відомості, побачився з адвокатами, повіреними, судовими приставами, з’ясував, що дефіцит «товариства Деламар» становить двісті тридцять п’ять тисяч франків, і знову заставив все своє добро — на замок Пепль і обидві ферми лягли величезні борги. Якось увечері, кінчаючи останні формальності в кабінеті повіреного, він раптом упав на підлогу, з ним стався апоплексичний удар. Жанну повідомили про це спеціальним гінцем. Коли вона приїхала, барон був уже мертвий. Вона привезла його в Пепль і почувала себе такою пригніченою, що її біль здавався скоріше отупінням, ніж відчаєм. Абат Толбіак не дозволив внести в церкву тіло барона, незважаючи на благання обох жінок. Барона поховали пізно ввечері без будь-якого релігійного обряду. Поль дізнався про те, що сталося, через одного з агентів, що ліквідували його справи. Він все ще ховався в Англії і просив пробачення, що не приїхав, пізно довідавшись про нещастя. «Проте тепер, моя дорога мамо, коли ти визволила мене з скрутного становища, я повертаюсь до Франції і незабаром уже обніму тебе». Жанна жила тепер в такій пригніченості, що, здавалося, нічого вже не розуміла. Наприкінці зими тітка Лізон, якій минуло шістдесят вісім років, захворіла на бронхіт, що перейшов у запалення легенів; вона тихо померла, шепочучи: — Моя бідна Жанночко, я буду благати Бога, щоб він змилосердився над тобою. Жанна проводила її до кладовища і бачила, як засипали землею її труну, вона похитнулася і мало не впала на могилу з бажанням теж умерти, щоб не страждати, не думати більше; якась дужа селянка схопила її на руки й понесла, як маленьку дитину. Повернувшись у замок, Жанна, яка провела п’ять ночей коло ліжка старої діви, покірно дозволила покласти себе в постіль; незнайома селянка поводилася з нею лагідно, але владно. Знесилена втомою і стражданням, вона міцно заснула. Прокинулась серед ночі. На каміні світилась нічна лампочка. В кріслі спала якась жінка. Хто вона була? Жанна не пізнавала її і, нахилившись над краєм ліжка, силкувалась розгледіти її обличчя при тремтячому світлі нічника. їй здавалося, що вона колись бачила це обличчя. Але коли? Де? Жінка спокійно спала, схиливши на плече голову; чепчик її впав на підлогу. їй можна було дати сорок чи сорок п’ять років. Вона була повна, червонощока, дужа, плечиста. Її широкі руки звисали з обох боків крісла. Волосся починало сивіти. Жанна вперто вдивлялася в неї з тим душевним зворушенням, коли людина ніби прокидається від гарячкового сну, що супроводить сильне горе., Звичайно, вона бачила це обличчя. Давно це було чи недавно? Вона не могла пригадати, і це мучило, дратувало її. Тихо встала, щоб ближче розглянути жінку, і навшпиньках підійшла до неї. То була жінка, яка підняла її на кладовищі й потім поклала в ліжко. Вона невиразно пригадувала це. Але чи зустрічала вона її раніше в своєму житті? Чи, може, вона впізнає її тільки завдяки неясним спогадам останнього дня? І як опинилась вона тут, в її кімнаті? Чому? Жінка розплющила очі, помітила Жанну і раптом підвелася. Вони стояли так близько одна від одної, що груди їх майже торкалися. — Як! Ви вже встали? — пробурчала незнайома жінка. — Та ви ж захворієте, лягайте зараз же знову. — Хто ви така? — спитала Жанна. Але та обхопила її руками, підняла знову з нежіночою силою й віднесла до ліжка. А коли вона обереишо клала Жанну в постіль, нахиляючись і майже лягаючи на неї, то розплакалась і почала поривчасто цілувати Жанну в щоки, в волосся, в очі, обливаючи сльозами її обличчя й шепочучи: — Моя бідна пані, панно Жанна, моя бідна пані, хіба ж ви мене зовсім не впізнаєте? — Розаліє, голубко моя! — скрикнула тоді Жанна і, обвивши її шию руками, притягла до себе, покриваючи поцілунками; міцно обнявшись, мішаючи свої сльози, не маючи сил розімкнути обійми, вони ридали удвох. Розалія заспокоїлась перша. — Ну, годі,— сказала вона, — треба бути розважливою і не застудитися. І, піднявши ковдру, вона перестелила постіль, підклала подушку під голову своєї колишньої пані, яка все ще схлипувала, зворушена давніми спогадами, що раптом виникли в її душі. Нарешті вона спитала: — Як ти прийшла до мене, моя бідна? Розалія відповіла: — Та хіба ж я могла покинути вас тепер, таку самотню? — Засвіти свічку, щоб я могла бачити тебе, — сказала Жанна. І коли на нічному столику було поставлено свічку, вони довго мовчки дивились одна на одну. Потім, простягши руки до своєї колишньої служниці, Жанна пробурмотіла: — Я б ніколи тебе не впізнала, моя люба, ти дуже змінилась, але все ж не так, як я. І Розалія, вдивляючись у цю схудлу, зів’ялу жінку з сивим волоссям, яку вона покинула молодою, вродливою і свіжою, відповіла: — Це правда, ви змінились, пані Жанно, і більш ніж слід. Але згадайте й про те, що ось уже двадцять чотири роки, як ми з вами не бачились. І вони замовкли, знов замислившись. Нарешті Жанна пробурмотіла: — Чи була ти принаймні щаслива? І Розалія, боячись розбудити надто гіркі спогади, відповіла, запинаючись: — Але… так… так… пані. Я не можу поскаржитись, я була щасливіша від вас… напевно. Одне, що мені тільки й завдавало завжди жалю, це те, що я не могла бути тут. І вона раптом замовкла, згадавши, що мимоволі торкнулася того, про що не слід було згадувати. Але Жанна лагідно сказала їй: — Нічого не вдієш, голубко, не завжди буває так, як нам хочеться. Ти теж вдова, чи не так? Потім, пригнічена тяжкою тугою, вона спитала тремтячим голосом: — Чи в тебе є ще інші… інші діти? — Ні, пані. — А він, твій… твій син… Що з нього вийшло? Задоволена ти ним? — Так, пані, він хороший, роботящий хлопець. Оженився, ось уже півроку, і взяв мою ферму, тож я, як бачите, повернулась до вас. Жанна, вся тремтячи від хвилювання, прошепотіла: — Так що ти мене більш не покинеш, моя люба? — Звичайно ні, пані, для цього я й влаштувала свої справи, — рішучим тоном відповіла Розалія. Потім деякий час вони мовчали. Жанна, всупереч своєму бажанню, почала порівнювати своє життя з життям Розалії, але вже без жалю в серці, а скоряючись жорстокій несправедливості долі. — А твій чоловік тебе не кривдив? — спитала вона. — О, він був хороший чоловік, пані, і но ледащо, зумів дещо надбати. Він помер від сухот. Тоді Жанна сіла на ліяосу і запитала, охоплена бажанням знати все: — Ну, так розкажи мені все, моя люба, все про твоє життя. Це мені дуже приємно тепер. І Розалія, присунувши стілець, сіла й почала розповідати про себе, про свій дім, своїх знайомих, торкаючись дрібних подробиць, які так люблять селяни, описуючи свій двір, сміючись іноді з приводу давніх подій, які нагадували їй кращі хвилини з минулого, підвищуючи голос до тону фермерші, що звикла командувати. — О, мого добра на мій вік вистачить. Мені нема чого боятися, — закінчила вона свою розповідь. Потім трохи повагавшись, вона додала вже тихіше: — Всім цим я завдячую вам; знайте, що я не візьму платні від вас. Ні, ні, нізащо, а якщо ви не згодні, то я піду геть. — Проте не даром же хочеш ти мені служити? — спитала Жанна. — Звичайно, пані. Гроші! Ви хочете платити мені грішми? Але я їх маю не менш, ніж ви. Чи знаєте ви, скільки залишиться у вас після всіх ваших застав, боргів та сплати процентів, які ви не виплатили і які зростають з кожним днем? Чи ви знаєте це? Звичайно, ні. Так ось, щоб ви знали: у вас залишиться не більш, як десять тисяч ліврів на рік. Навіть менше, чуєте? Але я вам все це упорядкую і дуже швидко. Вона знову підвищила голос, обурюючись, що пропущено строк сплати процентів і що в майбутньому її пані загрожує неминуче розорення. А побачивши на обличчі Жанни мляву усмішку, вона гнівно скрикнула: — Нема чого сміятися з цього, пані, бо без грошей порядні люди жити не можуть. Жанна взяла її руки в свої і спроквола промовила, переслідувана своєю невідступною думкою: — О, щодо мене, то я не мала щастя. Все мені не вдавалось. Моя доля повстала проти мене. Але Розалія заперечливо хитнула головою: — Не треба так говорити, пані, не треба так говорити. Ви невдало вийшли заміж, от і все. Не можна виходити заміж, коли не знаєш свого жениха. І вони продовжували розмовляти, як дві давні подруги. Зійшло сонце, а вони все ще говорили. XII

Дата добавления: 2015-06-04