Annotation 13 страница. Сумний прокинувся Жорж Дюруа другого дня

Сумний прокинувся Жорж Дюруа другого дня. Він поволі одягся, сів біля вікна й замислився. Почував у всьому тілі болісну втому, немов учора його побили палицями. Нарешті потреба розжитися за всяку ціну грішми примусила його вийти з дому, і він попрямував до Форестьє. Приятель прийняв його в своєму кабінеті; він грів цоги біля каміна. — Що це підняло тебе так рано? — Дуже важлива справа. У мене борг честі. — Ти програв? Дюруа завагався, потім кивнув головою: — Програв. — Багато? — П’ятсот франків. Він був винен тільки двісті вісімдесят. Форестьє недовірливо спитав: — Кому це ти винен? Дюруа не зразу знайшов, що відповісти: — Та… та… одному панові де Кралевілю. — А-а! А де він живе? — На вулиці… вулиці… Форестьє засміявся: — На вулиці «Шукай вітру в полі», авжеж? Знаю цього пана, любий. Коли хочеш двадцять франків, то я можу тобі дати, але не більше. Дюруа взяв луїдор. Потім він обійшов, оббиваючи пороги, всіх своїх знайомих і на п’яту годину нарешті набрав вісімдесят франків. А що йому треба було ще двісті, то він рішуче визнав свою поразку і, лишивши собі зібрані гроші, пробурмотів: — К бісу! Не буду я псувати собі настрій через ту погань. Виплачу їй, коли зможу. Два тижні він прожив ощадливо, розмірено й доброчесно, сповнений найкращих намірів. Потім його знову охопила жадоба кохання. Йому здавалось, що вже багато років минуло відтоді, як він тримав у обіймах жінку. І від кожної спідниці кидало його в трепет, немов матроса, який хвилюється до нестями, побачивши суходіл. Отож він подався одного вечора до «Фолі-Бержер», сподіваючись зустріти там Рашель. Він справді побачив її, тільки-но ввійшов, бо вона була завсідницею цього закладу. Дюруа підійшов до неї, всміхаючись, з простягненою рукою. Але вона зміряла його поглядом з голови до ніг. — Чого вам треба від мене? Він спробував засміятись: — Ну, не придурюйся. Вона повернулась до нього спиною. — Я не знаюся з сутенерами. Рашель добрала найгрубішої лайки. Кров шугнула в обличчя Дюруа, і він побрів додому сам-один. Форестьє, хворий, виснажений, раз у раз кашляв і отруював йому життя в газеті, немов навмисне вигадуючи найнеприємніші доручення. Якось, роздратований після тривалого бухикання, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, він навіть пробурчав: — А, чорт, ти ще дурніший, ніж я гадав. Дюруа мало не дав йому ляпаса, проте стримався і відійшов, прошепотівши: «Я тобі це пригадаю». Раптом йому сяйнула чудова думка і він додав: «Я тобі роги наставлю, голубе». Вийшов задоволений, потираючи руки. Він вирішив наступного ж дня приступити до виконання цього плану. Він зробив розвідувальний візит до нані Форестьє. Коли він прийшов, вона читала книжку, лежачи на дивані. Вона подала йому руку, не ворухнувшись, і, обернувши тільки голову, мовила: — Добрий день, Любий друже. Дюруа здалося, що він дістав ляпаса. — Чому ви мене так називаєте? Пані Форестьє відказала, всміхаючись: — Я бачила на тому тижні пані де Марель, і вона розповіла, як вас охрестили у неї. Привітність молодої жінки заспокоїла його. Та й чого йому було, власне, боятись? А пані Форестьє казала далі: — Ви її балуєте. А до мене заходите знічев’я, тридцять шостого числа або щось коло того. Дюруа сів біля неї і розглядав її з якоюсь новою цікавістю, з цікавістю аматора-колекціонера. Вона була чарівна — білява, з ніжним, теплим відтінком волосся, ніби створена для пестощів. І він подумав: «Вона, безперечно, краща за ту». Він не сумнівався в успіху — досить, здавалось йому, простягти руку і взяти її, як дозрілий плід. Він сказав рішуче: — Я не приходив до вас, бо так було краще. Вона спитала, не зрозумівши: — Як? Чому це? — Чому? Ви не здогадуєтесь? — Ні, слово честі. — Тому, що я закоханий у вас… О! трошки, зовсім трошки… і не хочу закохатись по-справжньому… Вона начебто не здивувалась, не образилась, не відчула нериємності; вона всміхалася тією ж самою байдужою усмішкою і спокійно відповіла: — О, ви все-таки можете приходити. В мене ніколи не закохуються надовго. її тон уразив Дюруа ще більше, ніж слова, і він спитав: — Чому? — Тому, що це марна справа, і я відразу ж даю це зрозуміти. Якби ви мені раніше розповіли про свій острах, я заспокоїла б вас і порадила б, навпаки, приходити якнайчастіше. Він патетично вигукнув: — Хіба ж можна наказувати почуттям! Пані Форестьє повернулась до нього: — Друже мій, я викреслюю закоханого з числа живих. Він стає бевзем, та й не тільки бевзем, а ще й небезпечною людиною. Я пориваю з тими, що кохають мене або удають кохання, будь-які близькі стосунки: по-перше, вони набридають мені, а по-друге, вони для мене підозрілі, немов скажений собака, що може вкусити. І я ставлю їх у моральний карантин, аж поки мине їх хвороба. Не забувайте цього. Я добре знаю, що для вас кохання не що інше, як свого роду апетит, а для мене це, навпаки, своєрідне… своєрідне єднання душ, у яке не вірять чоловіки. Ви розумієте букву, а я — дух. Але… гляньте мені в вічі… Вона вже не всміхалася. Обличчя в неї було спокійне й холодне, і вона сказала, карбуючи кожне слово: — Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, чуєте? Отже, цілком марна, навіть шкідлива для вас річ — обстоювати це бажання. А тепер, коли… операцію зроблено… чи хочете ви, щоб ми стали друзями, добрими, справжніми друзями, без усяких потайних думок? Дюруа вже зрозумів, що всяка спроба буде даремною перед цим остаточним вироком. Тому він покірно визнав свою поразку і, радіючи з можливості мати таку союзницю в житті, простяг їй обидві руки: — Я до ваших послуг, пані. Вона відчула щирість в його голосі і дала йому руки. Він поцілував їх одну по одній і сказав просто, підвівши голову: — Боже, якби я знайшов таку жінку, як ви, — з якою радістю я одружився б із нею! Пані Форестьє була зворушена — адже такі фрази доходять жінкам до самісінького серця; і вона кинула йому один із тих вдячних поглядів, які роблять нас рабами жінок. Бачачи, що гість не знає, як відновити розмову, вона ніжно сказала, торкнувшись пальцем його плеча: — І я відразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливі, друже мій… Вона завагалась і спитала: — Можна говорити з вами щиро? — Так. — Цілком щиро? — Цілком. — Ну, то навідайтесь до пані Вальтер, вона про вас дуже високої думки, і постарайтесь їй сподобатись. Там ваші компліменти будуть до речі, хоч вона чесна жінка, затямте це собі, абсолютно чесна жінка. О, там теж ніякої надії на… на мародерство. Ви зможете там здобути більше, якщо зумієте домогтися прихильності. Я знаю, що ваше становище в газеті досі ще незначне, проте не бійтесь, вони приймають усіх своїх співробітників однаково гостинно. Підіть туди, послухайте мене. Дюруа сказав, усміхаючись: — Дякую, ви — ангел… мій ангел-хранитель. Після цього вони говорили про всяку всячину. Він сидів довго, аби довести, що йому приємно бути коло неї, а прощаючись іще раз спитав: — То ми з вами друзі? — Авжеж, друзі. Він помітив ефект свого недавнього компліменту і підкреслив його, додавши: — Якщо ви станете колись удовою, то я виставлю свою кандидатуру. І швидко вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись. Візит до пані Вальтер трохи бентежив Дюруа: вона ніколи його до себе не запрошувала, і він боявся проявити неделікатність. А втім, патрон був прихильний до нього, відзначав його послуги, віддавав йому перевагу у складних справах, чого ж би не скористатися з цієї ласки, щоб увійти в його дім? Отже, одного дня Дюруа встав рано, пішов — на базар і купив за десять франків десятків зо два чудових груш. Старанно запакувавши їх в кошичок, аби повірили, що фрукти привезені здалеку, він підніс їх до швейцара патронеси з своєю візитною карткою, на якій написав: «Жорж Дюруа уклінно просить пані Вальтер прийняти ці фрукти, що їх прислано сьогодні вранці з Нормандії». Взавтра він знайшов у своїй поштовій скриньці в редакції конверт з відповіддю — візитну картку пані Вальтер, яка «щиро дякувала панові Жоржу Дюруа і повідомляла, що буває дома по суботах». Наступної суботи Дюруа з’явився. Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерб у власному будинку, частина якого, за звичаєм практичних людей, здавалася в найми. Єдиний швейцар обслуговував два під’їзди, одчиняв господареві й пожильцям та надавав усьому будинку багатого й пристойного вигляду своєю величною постаттю церковного воротаря, товстими литками в білих панчохах та парадною лівреєю із золотими гудзиками й червоними вилогами. Прийомні зали були на другому поверсі, за передпокоєм, оббитим килимами, з завісами на дверях. Двоє лакеїв дрімали на стільцях. Один взяв у Дюруа пальто, другий забрав його паличку, відчинив двері, випередив гостя на кілька кроків, а потім, відійшовши вбік, пропустив його і вигукнув його ім’я в порожньому залі. Дюруа ніяково озирався навколо і раптом побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Він спершу помилився в напрямку, бо дзеркало обмануло його, пройшов ще дві порожні зали і нарешті опинився в маленькому будуарі, оббитому шовком із золотими цяточками по блакитному полю, де чотири дами неголосно розмовляли біля круглого столу, на якому було сервіровано чай. Незважаючи на впевненість, набуту ним у паризькому житті, де, завдяки репортерській роботі йому раз у раз випадало стикатись із значними особами, Дюруа був трохи збентежений розкішною обстановок) та блуканням по порожніх залах. Він пробурмотів, шукаючи очима господиню дому: — Пані, я насмілився… Пані Вальтер подала йому руку, яку він потиснув з уклоном, і сказала: — Ви дуже ласкаві, пане, що прийшли навідати мене, — і показала на крісло, сідаючи в яке, Дюруа мало не впав, бо воно здалося йому далеко вищим, ніж було насправді. Всі замовкли. Потім одна із дам відновила розмову. Говорили про холод, який чимдалі дужчав, проте не настільки, щоб припинити епідемію тифу, або щоб можна було бігати на ковзанах. І кожна з них висловила свою думку про мороз у Парижі; потім вони обмінялися думками про свої улюблені пори року, наводячи всі банальні доводи, що осідають в головах, немов порох у кімнатах. Дюруа повернув голову на тихе рипіння дверей і побачив крізь прозорі шибки повну даму. Тільки-но вона з’явилась у будуарі, одна з тих, що сиділи за столом, встала, потиснула всім руки й вийшла; Дюруа провів поглядом по анфіладі кімнат її чорну спину, на якій блищав стеклярус. Коли вщухло хвилювання, викликане цією зміною осіб, дами заговорили, без будь-якого зв’язку з попереднім, про марокканське питання і про війну на Сході, а також про важке становище Англії в Південній Африці. Дами обговорювали це, немов декламували якусь, дуже часто повторювану, світську й пристойну комедію. Знову відбулася зміна осіб — увійшла маленька кучерява блондинка, а це призвело до виходу високої сухорлявої особи середнього віку. Заговорили про шанси пана Ліне на обрання в Академію. Дама, яка щойно ввійшла, була переконана, що його переможе пан Кубанон-Леба, автор чудової французької віршованої переробки «Дон Кіхота» для сцени. — Знаєте, цю річ ставитимуть зимою в Одеоні. — Ах, невже? Неодмінно піду подивитись — це справжній художній твір. Пані Вальтер відповідала лагідно, спокійно й байдуже, не замислюючись над змістом своїх слів, бо її думка була завжди готова наперед. Помітивши, що темніє, вона подзвонила, аби засвітили лампи, і слухала далі розмову, яка плинула, немов струмок; це не заважало їй думати про те, що вона забула зайти до гравера й замовити запрошення на наступний званий обід. Вона була трохи товстувата, ще вродлива, в тому небезпечному віці, коли жінка вже починає старіти. Вона підтримувала себе доглядом, обережністю, гігієною й різними мастями для шкіри. Вона здавалась розумною у всьому, поміркованою і розважливою, одною з тих жінок, що їх думки нагадують французький сад. Там ніщо не вражає, і все ж таки почуваєш певні чари. їй не бракувало розуму, — гострого, скромного й тверезого розуму, що заступав фантазію, — не бракувало доброти, відданості та спокійної зичливості до всіх і до всього. Вона помітила, що Дюруа мовчить, що до нього не звертаються, що йому трохи ніяково; а що дами й досі не покінчили з Академією — з цією улюбленою темою, яка завжди затримувала їх надовго, — то пані Вальтер спитала: — А ви, пане Дюруа, — ви, певно, обізнані в цьому краще за всіх, і кому віддаєте перевагу? Він відповів, не вагаючись:, — Як на мене, пані, головне — не заслуги кандидатів, завжди спірні, а їх вік та стан здоров’я. Я цікавився б не їхнім званням, а їх недугами. Я не дізнавався б, чи зробили вони римований переклад із Лопе де Вега, але докладно розпитав би про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Для мене добра гіпертрофія, добра альбумінурія, а надто початок м’язової атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів. Здивоване мовчання було відповіддю на ці слова. Потім пані Вальтер спитала, усміхаючись: — Чому ж так? — Тому, — відказав Дюруа, — що я в усьому шукаю тільки втіхи для жінок. Академія ж, пані, цікавить вас насправді лише тоді, коли помирає хто-небудь з академіків. Чим більше їх помирає, тим приємніше для вас. Але, щоб вони помирали швидко, треба обирати старих і хворих. А що присутні й досі дивувались, то він додав: — Зрештою, і я такий самий, як ви, і я з великою приємністю читаю в паризькій хроніці про смерть того чи того академіка. Я відразу ж питаю себе: «Хто має заступити його?» — і складаю свій список. Це гра, дуже мила, світська гра, в яку грають в усіх паризьких салонах щоразу, коли вмирає хто-небудь із безсмертних: «Гра в смерть і сорок старих». Дами, все ще трохи збентежені, почали, проте, посміхатись, — таке влучне було це зауваження. Дюруа закінчив, підводячись: — Це ви обираєте їх, пані, а обираєте ви їх тільки для того, щоб вони вмирали. Отже, обирайте старих, дуже старих, якнайстаріших, і ніколи ні на що інше не зважайте. Він дуже граціозно вклонився і вийшов. Тільки-но він зник, одна з дам мовила: — Цікавий юнак. Хто це? Пані Вальтер відповіла: — Це один із наших співробітників, він поки що виконує у газеті тільки дрібну роботу, але я певна, що він швидко піде вгору. Дюруа весело, сягнистим кроком прямував униз по бульвару Мальзерб; він був задоволений собою і шепотів: «Непоганий початок». Того вечора він помирився з Рашеллю. Наступний тиждень ущедрив Дюруа двома подіями: його призначили завідувачем хроніки й запросили на обід до нані Вальтер. Він одразу побачив зв’язок між цими двома новинами. «Французьке життя» було насамперед комерційним підприємством, бо патрон був комерсантом: пресу й звання депутата він мав усього лиш за трамплін. Вживаючи добродушність, як зброю, він скрізь орудував під приязною личиною щирої людини, але в своїх справах, хоч би які вони були, користався тільки людьми, яких сам випробував, перевірив, яких уважав спритними, сміливими й гнучкими. Дюруа на посаді завідувача хроніки здавався йому цінним хлопцем. Цей обов’язок виконував досі секретар редакції пан Буаренар, старий журналіст, коректний, пунктуальний і несміливий, немов чиновник. За тридцять років він секретарював по редакції одинадцяти газет, ні в чому не змінивши напряму своїх думок чи способу дій. Він переходив із редакції до редакції, як із ресторану в ресторан, ледве помічаючи, що страви мають трохи інший смак. Політичні й релігійні погляди його не обходили. Він любив газету, незалежно від її напрямку, віддавав їй свої знання і свій дорогоцінний досвід. Він працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що нічого не чує, як німий, що ніколи ні про що не розмовляє. Проте в нього була велика професійна чесність, і він аж ніяк не припустився б чого-небудь такого, що не вважав би порядним, чесним і коректним зі свого професійного погляду. Пан Вальтер цінував його, проте часто доручав хроніку — цей, як він казав, мозок газети — комусь іншому. Саме через хроніку поширюють новини, пускають чутки, впливають на публіку й на ренту. Між двама звітами про світські вечори треба вміти просунути, ніби ненароком, щось важливе — не прямим текстом, а натяком. Треба говорити наздогад, але так, щоб читач зрозумів, у чому річ; треба спростувати те чи те в такий спосіб, щоб чутка посилилась, або ж підтвердити те чи те таким манером, щоб ніхто не повірив написаному. Треба не забувати про все і про всіх, про всі прошарки, про всі професії, про Париж і провінцію, про військо і митців, про духовенство і університет, про урядовців і куртизанок. Людина, що керує хронікою і командує батальйоном репортерів, мусить бути завжди в курсі справ, завжди напоготові, бути недовірливою, передбачливою, хитрою, спритною і гнучкою, підступною і прозірливою, — тільки тоді вона зможе враз розпізнати брехливу новину, зрозуміти, що саме слід сказати, а що замовчати, здогадатися, що саме зацікавить публіку; до того ж вона повинна вміти подати це в такій формі, яка підсилила б ефект. Пан Буаренар мав багатолітню практику, але йому бракувало майстерності й шику; особливо ж бракувало йому певної вродженої кмітливості, потрібної для того, щоб кожного дня вгадувати таємні думки патрона. Дюруа міг чудово поставити справу; він якнайкраще доповнював собою редакційний склад цієї газети, що, за словами Норбера де Варена, «плавала в глибоких водах комерцій і в мілких водах політики». Натхненниками і справжніми редакторами «Французького життя» були з півдюжини депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, які починав або підтримував видавець. У Палаті депутатів їх звали «вальтерівською зграєю» і заздрили їм, бо ж вони, напевно, заробляли гроші разом з Вальтером і через Вальтера. Форестьє, редактор політичного відділу, був тільки підставною особою цих ділків, виконавцем їхніх планів. Вони підказували йому передові статті, які він завжди писав у себе вдома, щоб робити це, як казав, у спокійній обстановці. А щоб надати газеті літературного й паризького тону, до неї залучили двох відомих письменників різних жанрів — Жака Ріваля, автора злободенних фейлетонів, і Норбера де Варена, поета і автора художніх нарисів на вільну тему, точніше, новел, написаних у новій манері. Крім того, дешево роздобули серед численної зграї продажних писак і майстрів на всі руки: критиків мистецтва — художнього, музичного, театрального, редакторів судового і спортивного відділів. Дві світські дами — «Рожеве доміно» і «Біла лапка» — надсилали світські новини, обмірковували проблеми моди, елегантності, етикету, гарного тону та розповідали нескромні речі про великосвітських дам. І «Французьке життя» «плавало в глибоких і мілких водах», кероване всіма цими різноманітними керманичами. Дюруа все ще не тямився від радощів, ставши завідувачем хроніки, коли одержав невеличку гравіровану картку і прочитав на ній: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять пана Жоржа Дюруа завітати до них на обід у четвер, 20 січня». Ця нова ласка, що впала на нього слідом за першою, сповнила його такою втіхою, що він поцілував запрошення, як зробив би це з любовним листом. Потім він розшукав касира, щоб обговорити важливу фінансову проблему. Завідувач відділу хроніки має звичайно власний бюджет, з якого платить репортерам за добрі чи посередні відомості, що їх ті приносять йому, як власники садів приносять свою садовину до крамаря. Дюруа було визначено для початку тисячу двісті франків на місяць, і він мав намір залишити значну частину цих грошей собі. На його невідступні вимоги касир дав йому нарешті авансом чотириста франків. У першу мить Дюруа мав твердий намір надіслати пані де Марель ті двісті вісімдесят франків, що був винен; проте він одразу зрозумів, що тоді в нього залишиться тільки сто двадцять франків, яких не вистачить на те, щоб організувати своє нове діло, — і відклав цю справу на дальший час. Протягом двох днів він влаштовувався на новому місці, діставши в спадщину окремий стіл і картотеку для листування в просторій спільній кімнаті, де містилася вся редакція. Він зайняв один куток цієї кімнати; в другому кутку сидів Буаренар, волосся якого — чорне, незважаючи на вік — завжди звисало над паперами. Довгий стіл посередині кімнати належав мандрівним співробітникам. Звичайно він правив за лаву, і вони сиділи на ньому, звісивши ноги або схрестивши їх по-турецькому. Набиралось таких газетярів часом п’ятеро чи шестеро, вони сиділи на столі в позі китайських болванчиків і зосереджено грали в більбоке. Цю розвагу кінець кінцем уподобав і Дюруа, він починав уже вдосконалюватись у ній під керівництвом і завдяки порадам Сен-Потена. Форестьє, що хворів дедалі частіше, віддав йому своє гарне більбоке з тропічного дерева, те, що купів останнім — воно було трохи важкуватим для нього, — і Дюруа міцною рукою підкидав товсту чорну кулю на кінці мотузка, рахуючи тихенько: — Один, два, три, чотири, п’ять, шість… Йому вперше вдалося вибити двадцять очок саме того дня, коли він мав обідати у пані Вальтер. «Гарний день, — подумав він, — мені щастить у всьому,», — бо вправність у більбоке надавала людині своєрідної переваги в редакції «Французького життя». Дюруа вийшов з редакції рано, щоб мати час одягтись. Він простував Лондонською вулицею, коли побачив поперед себе невисоку жінку. Фігурою вона нагадувала пані де Марель. Він відчув, як гаряча кров шугнула йому в обличчя і серце закалатало. Він перейшов вулицю, щоб подивитись на жінку збоку. Вона спинилась, щоб теж перейти вулицю. Це була не пані де Марель; він зітхнув з полегкістю. Він часто питав себе, як йому слід було б поводитись, зустрівши свою коханку. Привітатися чи вдати, що не бачить її? «Я вдав би, що не помітив її», — подумав Дюруа. Було холодно, калюжі взялися кригою. Тротуари здавались сухими й сірими під газовим світлом. Прийшовши додому, Дюруа сказав собі: «Треба змінити квартиру. Ця мені тепер уже не годиться». Він почував себе бадьорим і веселим, здатним гасати по дахах, і голосно повторював, походжаючи від ліжка до вікна: — Що ж, нарешті поталанило? Поталанило! Треба написати батькові. Він час од часу писав своєму батькові; і його лист завжди приносив щиру радість у маленький нормандський шинок коло шляху на високому горбі над Руаном і просторою долиною Сени. Він також уряди-годи одержував синього конверта, де адреса була написана великими літерами, непевною, тремтячою рукою, і читав одні й ті самі рядки на початку батьківського листа: «Мій любий сину, цим сповіщаємо тебе, що в нас, у твоєї матері та в мене, все гаразд. Новин тут небагато. Однак повідомляю тебе…» І Дюруа зберігав у серці інтерес до сільських подій, до новин у сусідів, до відомостей про посіви та врожаї. Він повторив, зав’язуючи білу краватку перед маленьким люстерком: — Треба буде написати батькові завтра ж. Якби він мене побачив сьогодні ввечері в тому домі, куди я йду — остовпів би старий! Слово честі, я зараз пообідаю так, як йому ніколи й не снилося. І Дюруа згадав чорну кухню за порожнім залом шинку, каструлі, що кидають жовті відблиски на стінки, кота коло печі, мордою до вогню, в позі скорченої химери, дерев’яний стіл, масний від часу і розлитих рідин, миску з супом, що парує посеред столу, запалену свічку між двома тарілками. Він уявив також батька й матір — цих двох селян з неквапливими рухами, уявив, як вони поволі сьорбають суп. Він знав кожну зморшку на їхніх старих обличчях. Знав навіть, про що вони розмовляють, вечеряючи вдвох. Він знову подумав: «Треба буде все-таки навідатись до них». Одягтися й оглянувши себе перед люстерком, Дюруа загасив світло й зійшов униз. На зовнішньому бульварі його обпали повії. Він відповідав їм, відсмикуючи руку: «Дайте мені спокій!» — так зневажливо й гнівно, немов вони його образили. За кого вони його мають? Шльондри зовсім не знаються на людях. Адже він у чорному фраку, він іде обідати до дуже багатих, дуже відомих, дуже поважних людей, — все це викликало в Дюруа таке почуття, ніби він сам став іншою людиною, світською людиною, справжньою великосвітською людиною. Він упевнено вступив у освітлений високими бронзовими канделябрами передпокій і невимушеним жестом віддав свою паличку й пальто двом лакеям, що наблизились до нього. Всі зали були яскраво освітлені. Пані Вальтер сиділа в другій, найбільшій. Вона зустріла його чарівною усмішкою. Він потиснув руку двом чоловікам, що прийшли раніше — панові Фірмену і панові Лароіп-Матьє, депутатам, анонімним редакторам «Французького життя». Пан Ларош-Матьє користувався в газеті особливим авторитетом через свій великий вплив у Палаті депутатів. Ніхто не сумнівався, що він стане колись міністром. Потім прийшло подружжя Форестьє— пані Форестьє була чарівна в рожевому вбранні. Дюруа був уражений, коли побачив, як близько вона знайома з обома депутатами. Вона тихенько розмовляла хвилин із п’ять біля каміна з паном Ларош-Матьє. Шарль здавався виснаженим. Він дуже схуд за останній місяць, кашляв безупину і все повторював: — Доведеться поїхати на південь — пожити там хоч кінець зими. Норбер де Варен і Жак Ріваль з’явились разом. Потім у глибині зали відчинились двері, і ввійшов пан Вальтер з двома дівчатами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років; одна з них була негарна, а друга — гарненька. Дюруа вже знав, що патрон — батько родини, проте здивувався. Якщо він коли-небудь і думав про дочок свого директора, то тільки так, як думаєш про далекі краї, яких ніколи не побачиш. До того ж він уявляв їх собі зовсім маленькими, а побачив перед собою жінок. І він трохи схвилювався від цієї несподіванки. Коли його відрекомендували Вальтеровим дочкам, вони подали йому по черзі руку, відійшли і сіли коло столика, що, напевне, був призначений саме для них, і почали перебирати шовкові моточки в кошичку. Чекали ще на когось; усі мовчали; почувалася та своєрідна ніяковість, що виникає перед званим обідом, на який зійшлися різні люди, що цілий день клопоталися своїми справами і не мають між собою нічого спільного. Дюруа знічев’я підвів очі до стінки, і пан Вальтер спитав його здалеку, з видимим бажанням похвалитися своїм добром: — Ви дивитесь на мої картини? Це «мої» прозвучало особливо виразно. — Я зараз покажу їх вам. Пан Вальтер взяв лампу, щоб можна було розглянути всі деталі. — Тут пейзажі,— сказав він. Посередині стіни висіло велике полотно. Гільме — нормандське узбережжя під грозовим небом. Нижче — ліс, пензля Арпіньї, далі — алжірська рівнина, пензля Гійоме, з верблюдом на обрії, величезним верблюдом на високих ногах, схожих на якийсь химерний монумент. Пан Вальтер перейшов до іншої стіни і мовив урочисто, ніби церемоніймейстер: — Високе мистецтво. Це були чотири картини: «Відвідини госпіталю» Жерве; «Жниця» Бастьєн-Лепажа; «Вдова» Бугро і «Страта» Жан-Поля Лоранса. Остання картина змальовувала, як загін «синіх» розстрілює вандейського священика під церковним муром. На поважному обличчі патрона промайнула усмішка, коли він показав на дальшу стінку: — А ось легкий жанр. Тут насамперед впадало в око невеличке полотно Жана Беро, під назвою «Вгорі й унизу». На ньому гарненька парижанка піднімалася по східцях омнібуса. її голова вже на рівні імперіала, і чоловіки, що сидять на лавах, жадібно і з задоволенням втупили очі в це юне личко, що наближається до них, тим часом як чоловіки, що стоять на нижній площадці, розглядають — одні з виразом прикрості, інші — бажання — ноги молодої жінки. Пан Вальтер держав лампу якнайвище і повторював, грайливо всміхаючись: — Що? Хіба ж не втішно? Хіба ж не втішно? Потім він освітив «Рятування потопаючої» Ламбера. На столі, прибраному після обіду, сидить котеня і здивовано й занепокоєно розглядає муху, що потопає в склянці води. Воно підняло лапку, готове швидким рухом виловити муху. Проте воно ще не зважилось. Що ж то воно зробить? Потім патрон показав полотно Детайля «Урок», на якому солдат у казармі навчає пуделя бити в барабан. При цьому він сказав: — Як це дотепно! Дюруа сміявся, виявляючи цим сміхом свою похвалу, захоплювався: — Чудово, просто чудово, чуд… І враз затнувся, почувши позад себе голос пані де Марель, яка тільки-но ввійшла. Патрон далі освітлював картини і давав пояснення до них. Він показував тепер акварель Моріса Лелуара «Перешкода». На ній був намальований портшез, що зупинився, бо посеред вулиці почали бійку два здоровенні хлопці, молодці, що боролись, як геркулеси. У віконце портшеза визирає чарівне жіноче личко, що дивиться… дивитьсд… без нетерплячки, без страху і навіть з повним захопленням на двобій цих звірів. Пан Вальтер провадив: — У мене є ще картини в інших кімнатах, але вони належать менш відомим, менш визнаним художникам. А тут — моя добірна колекція. Я купую картини молодих, зовсім молодих, тримаю їх про запас у внутрішніх кімнатах і чекаю моменту, коли автори уславляться, — І додав зовсім тихо: —Тепер саме час купувати картини. Художники конають з голоду. У них нема ні копійки, ні копійки… Дюруа вже нічого не бачив і слухав, не розуміючи. Пані де Марель тут, позад нього! Що ж йому робити? Привітати її? А раптом вона одвернеться або скаже йому щось образливе? А коли не підійти до неї, то що подумають інші? «У всякому разі,— промайнуло у нього в голові,— треба виграти час». Він так хвилювався, що на мить йому схотілося вдати, що ніби він занедужав, і піти геть. Всі картини було вже оглянуто. Патрон відійшов, щоб поставити лампу на місце й привітати останню гостю; а Дюруа — знову сам — почав розглядати полотна, немов іще не надивився на них. Голова йому йшла обертом. Він чув голоси, уривки розмов. Пані Форестьє покликала його: — Послухайте, пане Дюруа!.. Він поспішив до неї. Це вона хотіла рекомендувати йому якусь приятельку, що мала влаштувати в себе свято і бажала, аби про це було надруковано в хроніці «Французького життя». Дюруа бурмотів: — Неодмінно, пані, неодмінно… Пані де Марель була тепер зовсім близько від нього. Він не наважувався обернутись, щоб відійти. Раптом він подумав, що збожеволів; вона голосно мовила: — Добрий день, Любий друже! Ви вже не впізнаєте мене? Дюруа швидко обернувся. Пані де Марель стояла перед ним, усміхаючись, очі її сяяли веселістю й ніжністю. Вона простягла йому руку. Він узяв її, тремтячи, ще побоюючись яких-небудь хитрощів і підступу. Вона лагідно додала: — Що з вами сталося? Вас зовсім не видно. Він відповів, затинаючись, неспроможний опанувати себе: — Та в мене була сила-силенна роботи, сила-силенна. Пан Вальтер доручив мені нову посаду, яка вимагає від мене дуже багато часу. Вона відказала, все ще дивлячись йому в вічі, і він не бачив у її погляді нічого, крім прихильності: — Я знаю. Проте це не причина, щоб забувати друзів. їх розлучила повна дама, яка щойно ввійшла, — декольтована, з червоними руками, з червоними щоками, претензійно вдягнена й зачесана; вона ступала так, що навіть у ході відчувалося, які важкі й товсті в неї стегна. Помітивши, що всі ставилися до неї з великою пошаною, Дюруа спитав у пані Форестьє: — Хто ця особа? — Віконтеса де Персмюр, та, що підписується «Біла лапка». Він сторопів і насилу стримав сміх. — «Біла лапка»! «Біла лапка»! А я гадав, що це молода жінка, така, як ви. Оце «Біла ланка»? Гарна, гарна, ніде правди діти! Слуга з’явився на дверях і об’явив: «Обід подано, пані». Обід був банальний і веселий, один із тих обідів, де розмовляють про все і ні про що. Дюруа сидів між старшою дочкою патрона, негарною панною Розою, і пані де Марель. Це сусідство трохи бентежило його, хоч у неї був дуже задоволений вигляд і розмовляла вона із звичайною дотепністю. Спочатку він хвилювався, почував себе ніяково, немов музикант, що збився з тону. Проте незабаром обвикся й посміливішав, і їхні погляди, раз у раз зустрічаючись, розпитували один одного, інтимно, майже чуттєво, зливалися, як колись. Раптом щось торкнулось його ноги під столом. Він тихо посунув коліно і натрапив на ногу сусідки, що не відсторонилась від цього дотику. В цю мить вони не розмовляли між собою, бо обоє обернулись до своїх сусідів. Серце в Дюруа завмерло, і він ще трохи присунув своє коліно. Йому відповів легкий потиск. І він зрозумів, що їхнє кохання починається знов. Що говорили вони після цього? Майже нічого, але їхні губи тремтіли кожного разу, коли зустрічались їхні погляди. Проте Дюруа, бажаючи бути люб'язним з дочкою патрона, час од часу звертався до неї з якою-небудь фразою. Вона відповідала так само, як і мати — не задумуючись над змістом своїх слів. По праву руч од пана Вальтера сиділа віконтеса де Персмюр з виглядом принцеси, і Дюруа не міг без усмішки дивитись на неї. — А чи знаєте ви другу, ту, що підписується «Рожеве доміно»? — тихо спитав він у пані де Марель. — Баронесу де Лівар? Звичайно, знаю. — Вона така ж, як ця? — Ні. Але не менш цікава. Висока, сухорлява, шістдесяти років, з фальшивими кучерями, із штучними зубами, з переконаннями часів реставрації і з туалетами тієї ж самої доби. — І де тільки вони надибали цих допотопних матрон? — Уламки знаті завжди в пошані у вискочок з буржуазії. — І ніякої іншої причини нема? — Іншої немає. Далі розпочалась політична дискусія між патроном, двома депутатами, Норбером де Вареном і Жаком Рівалем. Вона тривала аж до десерту. Коли повернулись у вітальню, Дюруа знов підійшов до пані де Марель і, дивлячись їй у вічі, спитав: — Ви дозволите мені провести вас додому сьогодні? — Ні. — Чому? — Тому що нан Ларош-Матьє, мій сусід, проводить мене до самих дверей кожного разу, коли я тут обідаю. — Коли ж я вас побачу? — Приходьте завтра до мене снідати. І вони розійшлись, нічого більше не сказавши одне одному. Дюруа залишився недовго, бо йому стало нудно. На сходах він наздогнав Норбера де Варена, який теж щойно вийшов. Старий поет узяв його під руку. Він уже не боявся його суперництва в газеті, бо вони працювали в різних галузях, і виявляв до свого колеги старечу приязнь. — Чи не проведете мене трохи? — мовив він. — Охоче, любий метре, — відповів Дюруа. І вони поволі рушили по бульвару Мальзерб. Париж був майже безлюдний у цю холодну ніч; такі ночі здаються просторішими від інших, зорі світять мовби з більшої високості, а повітря приносить у своєму крижаному подиху щось із надзоряної далечини. Деякий час обидва мовчали. Потім Дюруа мовив знічев'я: — Цей пан Ларош-Матьє справляє враження дуже розумної й освіченої людини. Старий поет пробурмотів: — Ви гадаєте? Це запитання здивувало Дюруа. — Авжеж, — невпевнено відповів він, — зрештою, він має репутацію одного з найобдарованіших у Палаті депутатів. — Можливо. В царстві сліпих і одноокого вважають за короля. Бачите, всі ці люди — обмежені, бо їх розум замкнений між двома стінами — між грішми і політикою. Це невігласи, любий мій; з ними не можна розмовляти ні про що, ні про що з того, що ми любимо. їх розум затягнутий тванню, точніше, вкритий багном, мов Сена в Аньєрі. Важко знайти людину, що мала б розмах у думках, що давала б вам відчуття того безмежного простору, повітрям якого дихають на березі моря. Я знав кілька таких людей, але вони вже померли. Норбер де Варен говорив ясним, але тихим голосом, що лунко зазвучав би в нічній тиші, якби він дав йому волю. Він здавався дуже схвильованим та сумним — охопленим тим сумом, що спадає часом на душу, — і душа здригається, як здригається земля, скута корою. Він казав далі: — Зрештою, це байдуже — трохи більше таланту чи трохи менше — коли всьому є кінець. І він замовк. Дюруа, що почував себе цього вечора весело, мовив усміхаючись: — Ви сьогодні не в гуморі, любий метре! — Я такий завжди, юначе, — відповів старий поет, — і з вами через кілька років буде те саме, що й зі мною. Життя — це гора; доки підіймаєшся, дивишся на вершину і почуваєш себе щасливим; та коли врешті її досягнеш, раптом помічаєш схил і кінець, а це — смерть. Вгору йдеш довго, а вниз сходиш швидко. У ваші літа серце сповнене радості й надій, які, зрештою, ніколи не справджуються. А в моєму віці нічого вже не чекаєш… крім смерті. Дюруа засміявся: — Слово честі, від ваших слів у мене мороз пішов поза шкірою. Норбер де Варен відповів: — Ні, сьогодні ви мене не зрозумієте, але коли-небудь пригадаєте те, що я вам кажу. Бачите, настає такий день, — а для багатьох він настає рано, — коли годі,вже сміятись, бо поза всім, що бачиш, помічаєш смерть. О, ви навіть не розумієте цього слова — «смерть»! Для молодих воно нічого не означає. А для старих — воно жахливе. Так, це починаєш розуміти відразу, невідомо чому, невідомо з якого приводу, і тоді на життя дивишся вже по-іншому. Щодо мене, то вже п’ятнадцять років, як я її відчуваю, вона точить мене всередині, немов якийсь хробак. Вона потроху, з кожним місяцем, з кожною годиною розхитує мене, немов будинок, що має завалитись. Вона спотворює мене так, що я себе не впізнаю. В мені нема більше нічого мого, нічого від мене, того веселого, бадьорого й дужого чоловіка, яким я був у тридцять років. Я бачив, як вона вибілювала моє чорне волосся — з такою досвідченою і жорстокою повільністю! Вона забрала в мене мою пружну шкіру, мої м’язи, зуби, все моє колишнє тіло, і залишила тільки сповнену розпачу душу, та й ту вже скоро забере. Так, вона знівечила мене, проклята, вона нишком, по-зрадницьки, кожну мить руйнувала мою істоту. І тепер я чую свою смерть в усьому, що роблю. Кожен крок наближає мене до неї, кожен рух, кожен подих прискорює її мерзенну роботу. Дихати, спати, пити, їсти, працювати, мріяти, робити все, що ми робимо, — це вмирати. Та й жити, зрештою — це теж умирати! О, ви про це дізнаєтесь! Якби ви подумали про це хоч із чверть години, ви зрозуміли б. Чого ви сподіваєтесь? Кохання? Ще кілька поцілунків — і ви станете безсилим. А далі що? Гроші? Для чого? Щоб платити жінкам? Ото щастя! Щоб об’їдатися, обрости салом та кричати цілісінькі ночі від подагри? А ще що? Слава! Навіщо, коли для вас уже не існує кохання? А далі? Скрізь, кінець-кінцем, смерть. Я бачу її тепер так близько, що часто мені хочеться простягти руку й відштовхнути її. Вона вкриває землю і витає в просторі. Я знаходжу її скрізь. Комашки, розчавлені на шляху, зів’яле листя, сива волосина в бороді друга, — все це крає мені серце і волає: «Ось вона!» Вона отруює мені все, що я роблю, все, що я бачу, все, що я їм і п’ю, все, що я люблю: місячне сяйво, схід сонця, морські обшири, повноводні річки, повітря літніх вечорів, яким так приємно дихати. Норбер де Варен ішов неквапом, трохи засапавшись, і міркував уголос, майже забувши, що його слухають. Він казав: — І ніколи жодна істота не повертається, ніколи… Зберігаються форми — статуї, зліпки, що відтворюють схожі предмети; однак моє тіло, моє обличчя, мої думки, мої бажання не з’являться вже ніколи. А тим часом будуть народжуватись мільйони, мільярди істот, що матимуть на кількох квадратних сантиметрах ніс, очі, лоб, щоки і рот, як у мене, та й душі в них будуть такі, як у мене, хоч сам я ніколи не повернусь; ніколи ніщо моє— тільки моє! — не відродиться в цих незліченних і відмінних створіннях — безмежно відмінних, хоч приблизно схожих. За що ж ухопитись? До кого звернути зойки розпачу? У що можна вірити? Усі релігії — безглузді з їх дитячою мораллю і з егоїстичними обіцянками; вони напрочуд дурні. Сама тільки смерть безсумнівна… Норбер де Варен спинився, взяв Дюруа за вилоги пальта і знов повільно заговорив: — Думайте про все це, юначе, думайте про це дні, місяці й роки — і ви побачите життя з іншого боку. Спробуйте визволитись від усього, що обплутує вас, зробіть надлюдське зусилля, щоб відступитись за життя від своєї плоті, своїх інтересів, своїх думок і цілої людськості, щоб зазирнути в глибину речей, — і ви збагнете тоді, які нікчемні всі суперечки романтиків і натуралістів та всі дискусії про бюджет. Він пішов далі швидким' кроком. — Але ви відчуєте також чорну тугу тих, що зневірились у всьому. Ви безтямно пручатиметесь, охоплені безнадією й сумнівами. Ви кричатимете: «Рятуйте!» —і ніхто не відповість вам. Ви простягатимете руки, ви благатимете допомоги, кохання, розради, порятунку — і ніхто не прийде до вас. Чому ми так страждаємо? Мабуть, тому, що ми народжуємось більше для матеріального, ніж для духовного життя; але мислення утворило диспропорцію між станом нашого надмірно розвиненого розуму і непорушними умовами нашого існування. Гляньте на простих обивателів: поки їх не спіткає лихо, вони задоволені своєю долею, бо світова скорбота їм невластива. Тварини теж не відчувають її. Спинившись, Норбер де Варен замовк на якусь мить, а потім сказав стомлено й покірно: — Що ж до мене — я пропаща істота. В мене нема ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри, ні дружини, ні дітей, ні Бога. Він знов помовчав, а тоді додав: — В мене є тільки рима. Потім, підвівши голову до неба, де блищав місяць, він продекламував: І прагну розгадать я зміст життя туманний У небі чорному, де плине місяць тьмяний. Вони дісталися вже до мосту Згоди, мовчки перейшли його, потім пішли вздовж Бурбонського палацу. Нарешті Норбер де Варен озвався: — Оженіться, мій друже, ви не уявляєте собі, що значить жити самотнім у мої літа. Самотність сповнює мене нестерпною тугою — самотність у кімнаті, біля каміна, ввечері. Мені тоді здається, що я один-однісінький на землі, жахливо самотній, оточений невідомими небезпеками, незнаними й грізними речами; і стіна, що відмежовує мене від мого сусіда, віддаляє мене від нього так, як від зір, що їх я бачу у вікно. Якась гарячка охоплює мене, гарячка страждання і страху, а мовчання стін жахає. Воно таке глибоке й сумне, це мовчання кімнати, де живеш сам-один. Це мовчання гнітить не тільки тіло, але й душу; і коли рипнуть меблі, то весь здригаєшся, бо кожен звук у цьому похмурому житті здається несподіваним. Він замовк, а за хвильку докинув: — Добре все-таки на старість мати дітей! Вони дійшли до середини Бургундської вулиці. Норбер де Варен спинився перед високим будинком, подзвонив, потиснув руку Дюруа і сказав: — Забудьте все це старече базікання, юначе, і живіть відповідно до вашого віку; прощавайте! І він зник у чорному під’їзді. На Дюруа наліг сум. Йому здавалось, ніби йому щойно показали якусь яму, повну кісток, — яму, куди він неминуче має колись упасти. Він прошепотів: — Йому, далебі, невесело живеться. Не хотів би я сидіти в першому ряду й дивитися на плин його думок, хай йому всячина! Проте, спинившись, аби дати пройти напахченій дамі, що вийшла з коляски, він жадібно вдихнув аромат вербени та ірису, яким повіяло в повітрі. Його серце враз сповнилось надією й радістю, і спогад про пані де Марель, яку він побачить наступного дня, пройняв його всього. Все йому усміхалось, життя ніжно вітало його. Гарна це річ — здійснення надій! Він заснув, наче в якомусь сп’янінні, і встав рано, щоб прогулятись пішки до авеню Булонського Лісу, перш ніж піти на побачення. Вітер змінився, за ніч розпогодилось; було тепло, і сонце гріло, як у квітні. Всі постійні відвідувачі Булонського Лісу вийшли цього ранку на заклик ясного й тихого неба. Дюруа ступав поволі, п’ючи легке, солодке, немов весняні ласощі, повітря. Він пройшов Тріумфальну арку і пішов по великій алеї назустріч вершникам. Він дивився, як їхали риссю або мчали чвалом чоловіки й жінки, світські багатії; але тепер він мало заздрив їм. Він знав їх майже всіх на ім’я, знав суму їхніх прибутків і закулісну сторону їхнього життя, бо його службові обов’язки зробили з нього щось подібне до довідника паризьких знаменитостей та скандалів. Проїжджали амазонки, стрункі, затягнуті в темні вбрання, з гордовитим і неприємним виглядом, що властивий багатьом жінкам, коли вони сидять верхи на коні; і Дюруа розважався тим, що промовляв півголосно, як промовляють молитву в церкві, імена, титули та звання їхніх справжніх або гаданих коханців; часом навіть, замість сказати; «Барон де Танкеле», «Князь де ля Тур-Ангеран», — він шепотів: «Лесбос: Луїза Мішо з «Водевіля», Роза Маркетен із Опери». Ця гра дуже тішила його, неначе він викривав під суворою зовнішністю довічне й глибоке безчестя людське, а це звеселяло його, збуджувало і втішало. Потім він промовив уголос: «Зграя лицемірів!» —і почав шукати очима тих вершників, про яких розповідали найбрудніші історії. Він побачив чимало таких, яких підозрівали в шулерстві, в усякому разі, картярні були для них головним джерелом існування — єдиним джерелом і, безумовно, непевним. Інші, особи дуже відомі, жили виключно на ренту своїх дружин — це всі знали точно; ще інші — на ренту своїх коханок, — так запевняли люди поінформовані. Багато хто з них платив свої борги (благородний вчинок), причому аж ніяк не можна було догадатись, звідки вони діставали потрібні гроші (дуже підозріла таємниця). Він бачив фінансистів, чиє багатство почалося з крадіжки — їх приймали всюди, в найблагородніших домах; бачив людей, таких шанованих, що дрібні буржуа знімали капелюхи перед ними, хоч їхні нахабні спекуляції у великих державних підприємствах не становили таємниці для того, хто знав зворотну сторону життя. У всіх них були чванливі постаті, гордовиті посмішки, зухвалі погляди — і в тих, що з бакенбардами, і в тих, що з вусами. Дюруа сміявся, повторюючи: — Оце справді зграя пройдисвітів, зграя шахраїв! Та ось промчала риссю чудова низька-відкрита коляска, запряжена двома стрункими білими кіньми, гриви та хвости яких маяли на вітрі; ними правувала невеличка молода блондинка — відома куртизанка; два груми сиділи позад неї. Дюруа спинився — йому хотілось уклонитися їй, привітати оплесками цю жінку, що зробила собі кар’єру коханням і зухвало пишалась тут, у годину гуляння лицемірних аристократів, своєю безсоромною розкішшю, заробленою в ліжку. Він, мабуть, невиразно відчував, що між нею і ним є щось спільне, є якийсь природний зв’язок, що вони — люди однієї породи, з однаковою душею, і що він досягне успіху завдяки зухвалим діям такого ж самого сорту. Назад він ішов тихше, з глибоким задоволенням у серці, і досяг дверей дому своєї колишньої коханки трохи раніше призначеного часу. Вона зустріла його поцілунком, немов не було між ними ніякого розриву; вона-навіть забула на кілька хвилин ту розважливу обережність, завдяки якій не дозволяла пестощів у себе вдома. Потім вона сказала йому, цілуючи закручені кінчики його вусів: — Ти не знаєш, яке лихо спіткало мене, любий? Я сподівалась провести з тобою гарний медовий місяць, але чоловік приїздить на мою голову, аж на півтора місяці: він узяв відпустку. Та я не хочу лишатись аж півтора місяці без тебе, особливо після нашої сварки; і ось як я влаштувала справу: ти прийдеш до нас обідати в понеділок, я вже казала йому про тебе. Я познайомлю тебе з ним. Дюруа вагався, трохи збентежений, бо він ніколи ще не опинявся віч-на-віч з чоловіком, жінкою якого володів. Він побоювався, що його зрадить що-небудь — ніяковість, погляд абощо. Він пробурмотів: — Ні, краще вже я не буду знайомитися з твоїм чоловіком. Клотільда наполягала, стоячи перед ним, дуже здивована, з наївно розплющеними очима. — Та чому ж? Це ж смішно! Адже таке трапляється щодня. Я гадала, ти розумніший. Дюруа образився: — Ну, гаразд, я прийду обідати в понеділок. Вона додала: — Щоб це здавалося зовсім природним, я покличу й подружжя Форестьє, хоч це мене, зрештою, не дуже радує — приймати в себе дома. До понеділка Дюруа не думав більше про це побачення; та, вже піднімаючись сходами до пані де Марель, він відчув себе дивно збентеженим — не тому, що йому було гидко потиснути руку цьому чоловікові, пити його вино та їсти його хліб, — ні, він просто чогось боявся, сам не знаючи чого. Його провели до вітальні, де йому довелося чекати, як завжди. Потім двері відчинились, і він побачив високого сивобородого чоловіка, з орденом у петлиці, поважного й коректного. Чоловік наблизився до нього і мовив дуже гречно: — Моя дружина часто говорила про вас, пане, і мені дуже приємно познайомитися з вами. Дюруа ступив до нього, намагаючись надати своєму обличчю виразу глибокої щирості, і з перебільшеною енергією потиснув простягнену руку господаря. Коли вони посідали, він не знав, що йому сказати. Пан де Марель підкинув поліно в камін і спитав: — Ви вже давно займаєтесь журналістикою? Дюруа відповів: — Всього кілька місяців. — А, то ви швидко зробили кар’єру! — Так, досить швидко. — І він почав говорити про те про се, не дуже думаючи про свої слова, повторюючи всі загальники, що вживаються між малознайомими людьми. Він заспокоївся і ситуація вже здавалась йому дуже кумедною. Він дивився на старече й поважне обличчя пана де Марель, і йому кортіло засміятись. «Я наставив тобі роги, старий, — думав він, — я наставив тобі роги». І його проймало якесь таємне, порочне задоволення, радість злодія, що спритно вкрав, уникнувши підозри, підступна захоплююча радість. Йому захотілося раптом заприятелювати з цим чоловіком, здобути його довіру, примусити його розповісти всі свої таємниці. Аж тут до вітальні увійшла пані де Марель і, окинувши їх лукавим і непроникним поглядом, підійшла до Дюруа, що не наважився при чоловікові поцілувати їй руку, як він це завжди робив. Вона була спокійна й весела, як людина, що бувала в бувальцях і через своє природжене й одверте лукавство вважає цю зустріч природною і простою. З’явилась і Лоріна й стриманіше, ніж звичайно, підставила лобика Жоржеві, бо в присутності батька вона ніяковіла. Мати мовила до неї. — Чого ж ти сьогодні не назвала його Любим другом? Дівчинка зашарілася — так ніби їй сказали якусь велику безтактність, висловили те, про що слід було мовчати, викрили інтимну і трохи грішну таємницю її серця. Коли прийшли Форестьє, всі жахнулись від вигляду Шарля. Він страшенно змарнів і зблід за останній тиждень, безперестанку кашляв. Він сказав, що вони виїжджають до Кану в наступний четвер на наполегливу вимогу лікаря. Вони пішли додому рано, і Дюруа сказав, хитаючи головою: — По-моєму, йому вже небагато лишилось. Він недовго протягне. Пані де Марель байдуже відгукнулась: — О, він уже на шляху до смерті. Ось кому пощастило знайти собі хорошу жінку. — Вона багато допомагає йому? — спитав Дюруа. — Та вона робить за нього все. Вона в курсі всіх справ. Вона знає всіх, хоч здається, ніби вона ні з ким не бачиться; дістає все, що хоче, як хоче і коли хоче. О, таких тонких, спритних інтриганок, як вона, пошукати треба. Це справжній скарб для чоловіка, який хоче домогтися успіху. Дюруа питав далі: — Вона й одружиться вдруге скоро, мабуть? — Так, — відповіла пані де Марель. — Я навіть не здивувалася б, якби вона вже мала когось на прикметі… Якого-небудь депутата… якщо тільки… якщо тільки він не відмовиться… бо… бо… виявилися б, мабуть, серйозні перешкоди… моральні… А втім, годі! Я нічого не знаю. Пан де Марель пробурмотів повільно й невдоволено: — Ти завжди занадто підозрюєш інших, а я цього не люблю. Не втручайся ніколи в чужі справи. Нехай кожен чинить так, як йому підказує його власне сумління. Це мало б бути правилом для всіх. Дюруа пішов додому схвильований; в голові його снувалися невиразні плани. Другого дня він відвідав подружжя Форестьє й побачив, що вони вже майже зібралися в дорогу. Шарль, простягтись на дивані, дихав перебільшено важко і повторював: — Я повинен був виїхати іще місяць тому. Потім він дав Дюруа цілу низку розпоряджень по газеті, хоч усе було вже погоджено й умовлено з паном Вальтером. Прощаючись, Дюруа енергійно потиснув руку своєму товаришеві: — Ну, друже, до скорого побачення. Проте коли пані Форестьє провела його до дверей, він промовив: — Ви не забули нашої угоди? Ми друзі й спільники, чи не так? Отже, якщо я буду вам потрібний у будь-якій справі, не вагайтесь. Телеграма чи лист — і я до раших послуг. Вона прошепотіла: — Дякую, я не забуду. І її очі теж сказали: «Дякую», але ще глибше й ніжніше. Сходячи вниз, Дюруа зустрів пана де Водрека, якого він одного разу вже бачив у неї і який ішов тепер нагору повільним кроком. Граф здавався сумним — можливо, через цей від’їзд? Дюруа, бажаючи показати себе світською людиною, шанобливо вклонився йому. Той відповів чемно, але трохи згорда. Подружжя Форестьє виїхало в четвер увечері. VII

Дата добавления: 2015-06-04