Annotation 18 страница. Церква була обтягнена чорним, а великий гербовий щит із короною, вивішений над входом, оповіщав перехожих

Церква була обтягнена чорним, а великий гербовий щит із короною, вивішений над входом, оповіщав перехожих, що ховають дворянина. Церемонія тільки що скінчилась, присутні поволі залишали церкву, проходячи мимо труни. Племінник графа де Водрека потискував усім руку і відповідав на поклони. Жорж Дю Руа з дружиною пішли додому пішки. Вони мовчали, поринувши в свої думки. Нарешті Жорж промовив, ніби сам до себе: — Це справді дивна річ! — Що саме, мій друже? — спитала Мадлен. — Що Водрек нічого нам не лишив. Вона раптом зашарілася, наче рожева вуаль ураз вкрила її білу шкіру від грудей до обличчя, і сказала: — Чому він мав нам лишити що-небудь? Для цього не було жодної підстави. Потім, помовчавши якусь хвилину, додала: — Можливо, духівниця зберігається у якого-небудь нотаря, але ми про це нічого не знаємо. Жорж замислився, а тоді прошепотів: — Так, це можливо — адже це був наш найкращий друг, і твій, і мій. Він обідав у нас двічі на тиждень, приходив у всяку годину. Він почувавсь у нас, як у себе вдома, зовсім як у себе вдома. Він любив тебе, немов батько, і в нього не було родини, не було дітей, ні батьків, ні сестер, — нікого не було, крім якогось племінника, далекого племінника. Так, мусить існувати духівниця. Мені не багато чого хотілося б — просто подарунка на згадку, аби мати доказ, що він подумав про нас, що він нас любив, що він бачив ту приязнь, з якою ми ставились до нього. Він справді повинен був лишити нам таку ознаку дружби. Мадлен мовила з замисленим і байдужим виглядом: — Справді, дуже можливо, що є духівниця. Коли вони повернулись додому, слуга подав Мадлен листа. Вона прочитала його й передала чоловікові: «Нотаріальна контора Ламанера Вулиця Вож, 17. Шановна пані! Маю честь просити вас зайти до моєї контори від другої до четвертої години у вівторок, середу або четвер у справі, що стосується вас. Прийміть і т. д. Ламанер». Тепер почервонів Жорж. — Оце воно, мабуть, і є,— сказав Дю Руа. — Дивно, проте, що він викликає саме тебе, а не мене — законного голову родини. Вона помовчала, наче щось обмірковуючи, а потім озвалася: — Хочеш, підемо туди зараз? — Гаразд, охоче. Вони поснідали і відразу ж рушили. Коли вони ввійшли в контору пана Ламанера, старший клерк підвівся з підкресленою гречністю і провів їх до свого патрона. Нотар був невеличкий, коротенький і зовсім круглий чоловічок. Голова його нагадувала кульку, посаджену на іншу кулю, під якою були дві маленькі і такі куценькі ніжки, що вони теж скидались на кульки. Він уклонився, показав на крісла і звернувся до Мадлен: — Пані, я викликав вас, щоб ознайомити з духівницею графа де Водрека, яка стосується вас. Дю Руа не стримався і пробурмотів: — Я так і гадав… Нотар докинув: — Я прочитаю вам цей документ — він дуже короткий. Він вийняв духівницю з теки, що лежала перед, ним, і прочитав: «Я, нижчепідписаний, Поль-Еміль-Кіпрієн-Гонтран граф де Водрек, в добрій пам’яті і при розумі бувши, визначаю цим свою останню волю. Оскільки смерть може спіткати нас щохвилини, я хочу заздалегідь, передбачаючи її наближення, скласти свою духівницю, що зберігатиметься у пана Ламанера. Не маючи прямих спадкоємців, я заповідаю все своє майно, що складається з біржових цінностей на шістсот тисяч франків та нерухомого майна приблизно на п’ятсот тисяч франків, пані Клер-Мадлен Дю Руа, без будь-яких умов чи зобов’язань. Я прошу її прийняти цей дар померлого друга на знак моєї відданої, глибокої й шанобливої приязні». — Це все, — сказав нотар. — Датовано цю духівницю серпнем місяцем минулого року, і вона заступила собою духівницю того ж самого змісту, складену два роки тому на ім’я пані Клер-Мадлен Форестьє. Ця перша духівниця також зберігається у мене, і вона може довести, у випадку опротестування з боку родичів, що воля графа де Водрека залишилась непорушною. Мадлен, дуже бліда, дивилась собі під ноги. Жорж нервово крутив між пальцями кінчик вуса. Нотар промовив, помовчавши хвилинку: — Само собою зрозуміло, що пані не може прийняти цієї спадщини без вашої згоди. Дю Руа підвівся і сухо відповів: — Прошу дати мені час поміркувати. Нотар уклонився, всміхаючись, і сказав ласкавим голосом: — Я розумію, чому ви вагаєтесь, пане. Мушу додати, що племінник пана де Водрека, якого сьогодні вранці втаємничено з останньою волею свого дядька, висловив готовність шанувати її, якщо йому заплатять суму в сто тисяч франків. Як на мене, духівниця незаперечна. Проте процес міг би наробити багато галасу, якого вам, певно, краще було б уникнути. У товаристві завжди можуть виникнути недоброзичливі балачки. В усякому разі, чи зможете ви дати мені відповідь за всіма пунктами до суботи? Дю Руа вклонився: — Гаразд, пане. Він церемонно попрощався, пропустив уперед свою дружину, яка весь час мовчала, і вийшов з таким похмурим обличчям, що нотар перестав усміхатись. Коли вони повернулися додому, Дю Руа різким рухом зачинив двері, кинув капелюх на ліжко і спитав: — Ти була коханкою Водрека? Мадлен, що знімала вуаль, швидко обернулась. — Я? О!.. — Так, ти. Ніхто не залишає всього свого майна жінці без того, щоб… Вона вся тремтіла і ніяк не могла вийняти шпильки, що затримували прозору тканину. Поміркувавши хвилинку, вона пробурмотіла схвильованим голосом: — Слухай… слухай… ти з глузду з’їхав… ти… ти… Хіба ти сам… недавно… хіба ти не сподівався, що він лишить тобі що-небудь? Жорж стояв поруч з дружиною і спостерігав за нею, немов слідчий, що намагається спіймати на чому-небудь обвинуваченого. Він мовив, підкреслюючи кожне слово: — Так… він міг залишити мені що-небудь, саме мені… мені, твоєму чоловікові… мені, своєму другові… розумієш… але не тобі… не тобі, його приятельці… не тобі, моїй дружині. Це величезна різниця з погляду правил пристойності… і громадської думки. Мадлен і собі пильно дивилась на нього, в самісіньку глибину очей, дивилась проникливо, немов бажаючи прочитати в них щось, немов бажаючи викрити те невідоме в людській істоті, чого ніколи не збагнеш і що ледве можна помітити в коротку мить необережності, безпорадності або неуважності,— ніби двері, прочинені до таємничих сховищ душі. І вона поволі промовила: — А втім, мені здається… що так само дивно було б, якби таку величезну спадщину він лишив… тобі. — Чому? — гостро спитав Дю Руа. — Тому, що… Вона завагалась на мить, потім сказала: — Тому, що ти мій чоловік… ти, по суті, знаєш його тільки недавно… тому що я його приятелька з давніх-давен, тому що вже перша його духівниця, складена за життя Форестьє, була на мою користь. Дю Руа почав міряти сягнистими кроками кімнату. — Ти не можеш прийняти цього, — заявив він. — Гаразд, — байдуже відповіла Мадлен, — тоді не варто чекати суботи; ми можемо зараз же повідомити пана Ламанера. Він спинився перед нею, і вони знову якусь мить дивились одне одному в вічі, намагаючись сягнути до найглибших таїн серця, добратися аж до джерел думки. Вони силкувались оголити одне одному совість цим палким і мовчазним допитом. Це була внутрішня боротьба двох істот, що, живучи поруч, залишаються чужими, завжди підозрюють одне одного, стежать, вишукують, але не можуть дістатись глибин душі. І раптом Дю Руа прошепотів їй просто в обличчя, стишивши голос: — Признайся, що ти була коханкою Водрека. Мадлен знизала плечима: — Це безглуздо… Водрек був дуже прихильний до мене, дуже… але не більше… ніколи. Він тупнув ногою: — Ти брешеш! Це неможливо!.. Вона спокійно відказала: — А все ж таки це так. Він знову почав ходити по кімнаті і ще раз спинився: — Тоді поясни мені, чому він залишив усе своє майно саме тобі? — Це дуже просто, — недбало й байдуже відповіла вона. — Як ти сам недавно казав, у Водрека не було інших друзів, крім нас, краще сказати, крім мене, бо він знав мене з дитинства. Моя мати була компаньйонкою у його родичів. Він так часто бував у нас! А що в нього не було прямих спадкоємців, то він і подумав про мене. Що він мене трохи любив, це можливо. Але ж якої жінки не люблять отак? Можливо, це прихована, таємна ніжність керувала його пером, коли він написав моє ім’я, надумавши висловити останню волю. Чом би й ні? Він приносив мені квіти щопонеділка. Тебе це нітрохи не дивувало, а тобі ж він їх не приносив, авжеж? А тепер він дарує мені своє майно з тієї ж самої причини, ще й тому, що йому нема кому лишити його. Було б, навпаки, дуже дивно, якби він лишив його тобі. Чому саме? Хто ти йому? Вона говорила так природно й спокійно, що Дю Руа завагався. — Однаково ми не можемо прийняти спадщину за таких обставин, — сказав він. — Це справило б дуже прикре враження. Пішов би поговір, кожен почав би пащекувати й сміятися з мене. Товариші по службі вже й так заздрять мені й нападають на мене. Я мушу більше, ніж будь-хто інший, дбати про свою честь і про свою репутацію. Мені не подобає згодитись, дозволити, щоб моя дружина прийняла таку спадщину від чоловіка, якого злі язики і так уже називали її коханцем. Форестьє, можливо, примирився б із цим, але я — ні в якому разі. — Ну, що ж, друже мій, не приймаймо, — лагідно прошепотіла вона. — Буде на один мільйон менше в нашій кишені. Тільки й того… Дю Руа все ще ходив по кімнаті. Він почав міркувати вголос, висловлюючись на адресу дружини, але не звертаючись безпосередньо до неї. — Ну, що ж, це так… на один мільйон менше… тим гірше… Водрек не розумів, коли складав цю духівницю, яку помилку робить він проти тактовності, як зневажає звичайність. Він не бачив, в яке фальшиве, сміховинне становище він мене поставить… Усе в житті залежить від відтінків… йому слід було лишити мені половину, тоді все було б гаразд. Він сів, поклав ногу на ногу і закрутив кінчик вуса, як робив у хвилини досади, турботи чи важкої задуми. Мадлен узялась до вишивання, над яким вона час від часу працювала, і сказала, вибираючи колір шерсті: — Щодо мене, то моє діло мовчати. Вирішуй сам. Він довго не відповідав; нарешті невпевнено мовив: — Світ, ніколи не зрозуміє ні того, що Водрек міг зробити тебе єдиною своєю спадкоємицею, ні того, що я міг би дозволити це. Прийняти так цю спадщину — це означало б визнати… визнати з твого боку злочинний зв’язок, а з мого — ганебне потурання… Розумієш, як тлумачили б нашу згоду? Тут треба придумати якийсь спосіб, якийсь дотепний спосіб, щоб вийти з цієї халепи. Приміром, поширити чутку, що Водрек поділив своє майно між нами, подарувавши половину чоловікові, половину — дружині… — Не бачу, як це можна було б зробити, коли є формальна духівниця, — заперечила Мадлен. — О, це дуже просто! Чому б тобі не відступити мені половину спадщини дарчим листом? У нас нема дітей, отже, це можливо. В такий спосіб ми заткнули б рота наклепникам. Мадлен трохи нетерпляче зауважила: — Я все ж не бачу, як можна було б заткнути рота наклепникам, коли є документ, підписаний Водреком. — А хіба нам треба показувати його або наліплювати на стіни? — сердито мовив Дю Руа. — Ти верзеш дурниці. Ми скажемо, що граф де Водрек поділив між нами нарівно своє майно, та й край… Адже тобі ніяк прийняти цей дар без моєї згоди. А я дозволяю це тобі лише з умовою поділити спадщину, бо це врятує мене від глузів і кпинів у світі. Мадлен ще раз пильно глянула на нього: — Як хочеш. Я згодна. Дю Руа підвівся і знову почав міряти кроками кімнату. Здавалось, він знову вагається; тепер він уникав проникливого погляду дружини. — Ні… ні, ні… мабуть, краще зовсім відмовитись… — сказав він нарешті.— Це було б достойніше… коректніше… чесніше… А втім, при такому повороті справи нам нічого було б закинути — нічогісінько. Найдоброчесніші люди не могли б докорити нам ні в чому. Він спинився перед Мадлен. — Так от, коли хочеш, люба, я зараз повернусь сам до пана Ламанера, щоб порадитися з ним і пояснити справу. Я скажу йому причину свого вагання і додам, що ми спинились на думці поділити спадщину — задля пристойності, щоб уникнути пліток. Коли я прийму половину спадщини, то, певна річ, ніхто вже не матиме права здіймати нас на глузи. Це значить голосно сказати: «Моя дружина приймає спадщину тому, що приймаю я сам, її чоловік, якому належить судити про те, що вона може робити, не компрометуючи себе». Інакше це був би скандал. — Як хочеш, — спокійно відповіла Мадлен. Він почав докладно розвивати свою думку: — Так усе стає ясним, як день, — у випадку поділу спадщини на рівні частини. Ми одержуємо спадщину від друга, який не хотів робити між нами різниці, не хотів віддавати перевагу комусь із нас, не хотів, щоб здавалось, ніби він каже: «Я віддаю перевагу тому чи тому після своєї смерті, як робив я це за життя». Він, звичайно, більше любив дружину, проте, залишаючи спадщину як тому, так і тій, хотів підкреслити, що його прихильність була цілком платонічна. І будь певна: якби він поміркував гарненько, то саме так і зробив би. Він цього не обмислив, він не передбачив наслідків. Як сама ти щойно дуже слушно сказала: тобі він дарував квіти щотижня і тобі він вирішив лишити свій останній дар, не здаючи собі справи… Мадлен перепинила його, роздратовано мовивши: — Справа ясна. Я все зрозуміла. Тобі нема чого більше розводитись. Іди швидше до нотаря. — Ти маєш рацію, я зараз іду, — пробурмотів, червоніючи, Дю Руа. Він узяв капелюх і сказав, виходячи: — Я спробую порозумітись із племінником на п’ятдесяти тисячах франків, гаразд? Вона відповіла згорда: — Ні. Дай йому сто тисяч франків, як він просить. Візьми їх з моєї частини, коли хочеш. Він раптом засоромився і прошепотів: — О ні! Ми поділимо цю суму. Залишивши йому по п’ятдесят тисяч франків кожен, ми одержимо ще цілий мільйон. — І додав. — До скорого побачення, моя маленька Мад. Він пішов до нотаря, щоб пояснити йому комбінацію, яку придумала, за його словами, дружина. Другого дня подружжя підписало дарчий лист на п’ятсот тисяч франків, що їх Мадлен Дю Руа віддавала своєму чоловікові. Погода була чудова, і Жорж, вийшовши з контори, запропонував пройтись пішки до бульварів. Він поводився мило, запобігливо, з повагою, дуже ніжно. Він сміявся, радіючи з усього, тим часом як вона була задумана і навіть трохи сувора. Стояв досить холодний осінній день. Перехожі йшли швидко, немов поспішаючи кудись. Дю Руа підвів Мадлен до тієї крамниці, де він так часто милувався хронометром, мріючи про покупку. — Дозволь мені подарувати тобі яку-пебудь оздобу, — сказав він. — Як хочеш, — відповіла вона байдуже. Коли зайшли в крамницю, Дю Руа спитав: — Що ти хочеш: кольє, браслет чи сережки? Вигляд золотих речей, діамантів та самоцвітів розвіяв її вдавану холодність, і вона дивилась жвавим, зацікавленим поглядом на повні коштовностей вітрини. І раптом спалахнула бажанням: — Ось гарненький браслет! Це був ланцюжок химерної форми, кожне кільце якого прикрашував який-небудь дорогоцінний камінь. — Скільки коштує цей браслет? — спитав Жорж. — Три тисячи франків, пане, — відповів ювелір. — Якщо ви віддасте його за дві з половиною тисячі, то я візьму його. Ювелір повагався, а тоді відказав: — Ні, пане, це неможливо. Проте Дю Руа вів далі: — Ось що: ви додасте цей хронометр за півтори тисячі франків; це становитиме чотири тисячі, які я заплачу готівкою. Згода? Якщо ви не хочете, то я піду до іншої крамниці. Ювелір іще якусь хвилину вагався і нарешті згодився: — Що ж, хай буде так, пане. Журналіст, сказавши свою адресу, докинув: — Ви викарбуєте на хронометрі вензель: мої ініціали — Ж. Р. К., — а вгорі — баронську корону. Мадлен здивовано всміхнулася. А коли вони виходили, вона взяла чоловіка під руку вже з певною ніжністю. Він таки справді спритний і сильний!.. Тепер, коли він має ренту, йому, звичайно, потрібен і титул. Це так. Продавець уклонився їм: — Ви можете покластись на мене, все буде готове на четвер, пане бароне. Вони проминали театр «Водевіль». Там ішла нова п’єса. — Коли хочеш, — сказав Дю Руа, — підемо сьогодні ввечері в театр; спробуємо дістати ложу. Вільна ложа була, і вони взяли її. — Чи не пообідати нам у ресторані? — раптом запропонував Дю Руа. — О, з великою охотою. Він був щасливий, почував себе володарем і вигадував, що б іще зробити. — Чи не зайти нам до пані де Марель, щоб запросити їх перебути вечір укупі? Кажуть, що її чоловік тут. Я буду дуже радий потиснути йому руку. Вони пішли до Марелів. Жорж, що трохи боявся першої зустрічі зі своєю коханкою, був не від того, щоб побачитись у присутності дружини — отже, уникнути будь-яких пояснень. Але Клотільда, здавалось, не пам’ятала нічого і навіть умовила чоловіка прийняти запрошення. Обід пройшов весело, і вечір вони провели чудово. Жорж і Мадлен повернулись додому пізно. Газ уже не горів. Щоб освітити сходи, журналіст раз у раз запалював сірники. Коли вони дісталися другого поверху, полум’я, раптом спалахнувши, освітило в дзеркалі їхні постаті, що вирину ли з темряви. Вони здавалися привидами, що зненацька з’явились і за мить зникнуть у пітьмі. Дю Руа підніс руку з сірником, щоб яскравіше освітити їхні відображення, і сказав з гордим сміхом: — Ось ідуть мільйонери! VII

Минуло два місяці, як було завойовано Марокко. Франція, захопивши Танжер, заволоділа всім африканським узбережжям Середземного моря — аж до Тріполітанського регентства — і гарантувала позику своєї нової колонії. Казали, що два міністри виграли на цьому щось із двадцять мільйонів, і майже вголос називали Ларош-Матьє. Щодо Вальтера, то ніхто в Парижі не сумнівався — він убив двох зайців: від тридцяти до сорока мільйонів нажив на позиці і від восьми до десяти мільйонів на мідних і залізних копальнях, а так само і на величезних ділянках, скуплених за безцінь перед французькою окупацією і перепроданих другого дня після неї колонізаційним компаніям. Він став за кілька днів одним із володарів світу, одним із тих дужчих за королів всемогутніх фінансистів, перед якими схиляються голови, німіють уста і виявляється все, що тільки є низького, підлого й заздрісного в глибині людського серця. Це був уже не жид Вальтер, директор сумнівного банку, видавець підозрілої газети, депутат, підозрюваних у непевних спекуляціях. Тепер це був пан Вальтер, багатий єврей. Він захотів довести це. Знаючи про скрутне становище князя Карлсбурзького, що володів одним із найрозкішніших палаців на вулиці Фобур-Сент-Оноре, з садом, що виходив на Єлісейські Поля, Вальтер запропонував йому продати за двадцять чотири години це нерухоме майно з усіма меблями так, щоб не було переставлено жодного крісла. Він давав три мільйони. Князь спокусився такою сумою і згодився. Другого дня Вальтер улаштувався в своєму новому житлі. Тоді йому сяйнула ще одна ідея — справжня ідея завойовника, що хоче здобути Париж, ідея в бонапартівському стилі. Усе місто ходило тоді дивитись на велику картину угорського художника Карла Марковича, виставлену в експерта Жака Ленобля; на ній був зображений Христос, що йде по хвилях. Художні критики захоплювались нею і твердили, що це полотно — найвеличніший шедевр століття. Вальтер купив його за п’ятсот тисяч франків і перевіз до себе, перепинивши таким чином за одну добу потік громадської цікавості та примусивши весь Париж говорити про нього з заздрістю, докором або похвалою. Потім він оповістив у газетах, що запросить як-небудь до себе всіх відомих у паризькому світі людей подивитись на чудовий твір майстра-чужоземця, щоб ніхто не міг закинути йому, ніби він ховає мистецький твір. Його дім відкрито. Хай приходить, хто хоче. Досить показати при вході запрошення. Зміст його такий: «Пан і пані Вальтер ласкаво просять вас зробити їм честь і відвідати їх тридцятого грудня від дев’ятої до дванадцятої години, щоб оглянути полотно Карла Марковича «Христос, що йде по хвилях» при електричному освітленні». Внизу, в постскриптумі, малесенькими літерами стояло: «Після дванадцятої — танці». Отже, хто схоче залишитись, залишиться, і саме серед них Вальтери вербуватимуть собі нових знайомих. Що ж до решти, то вони з світською цікавістю, зухвалою чи байдужою, оглянуть полотно, палац і власників його, а потім підуть собі, як прийшли. І старий Вальтер добре знав, що вони згодом знову прийдуть до нього, як приходили до його братів-євреїв, що забагатіли таким самим способом, як і він. Треба було, насамперед, щоб вони вступили в його будинок, усі ці нікчемні титуловані особи, яких згадують у газетах; і вони прийдуть туди, щоб подивитись на людину, яка зуміла нажити п’ятдесят мільйонів за півтора місяця; вони прийдуть також для того, щоб побачити і порахувати тих, що там зберуться; вони прийдуть ще й тому, що він виявив добрий смак і тактовність, покликавши їх помилуватись у нього, сина Ізраїлю, картиною на християнську тему. Він немов казав їм; «Бачите, я купив за п’ятсот тисяч франків релігійний шедевр Маркевича «Христос, що йде по хвилях». І цей шедевр залишиться в мене, перед моїми очима, назавжди — в домі єврея Вальтера». У світі, в товаристві герцогинь і членів жокей-клубу, довго обговорювали це запрошення, яке, зрештою, ні до чого не зобов’язувало. Туди можна піти, як ходять до пана Пті дивитись на акварелі. Вальтери мають шедевр; одного вечора вони відчинять двері, щоб усі могли помилуватися ним. Тим краще. «Французьке життя» протягом двох тижнів вміщувало щоранку в хроніці яку-небудь замітку про цей вечір тридцятого грудня, намагаючись розпалити громадську цікавість. Успіх патрона доводив Дю Руа до нестями. Він вважав був себе багатієм із тими п’ятьмастами тисячами франків, що їх вирвав у дружини, а тепер він здавався собі бідняком, злидарем, коли порівнював своє нікчемне багатство з дощем мільйонів, який упав коло нього і з якого він нічого не зумів перехопити. Його заздрість і злість зростали день у день. Він лютував на всіх: на Вальтерів, у яких перестав бувати, на свою дружину, яка, повіривши Ларошеві, відрадила йому колись купувати марокканську позику; а найбільше лютував він на міністра, який ошукав його, використав і після того ще й обідав за його столом двічі на тиждень. Жорж служив йому за секретаря, за агента, за рупор. І коли він писав під його диктовку, йому до жаги кортіло задушити цього тріумфуючого дженджика. Як міністр, Ларош мав не дуже великий успіх, і, щоб зберегти портфель, він старанно намагався приховати своє багатство. Але Дю Руа почував золото у всьому: у ще більш гордовитій мові вискочки-адвоката, в його зухваліших жестах, в його сміливіших твердженнях, в його безмежній самовпевненості. Ларош панував тепер у домі Дю Руа, заступивши місце графа де Водрека; зі слугами він розмовляв так, немов він був тут другим господарем. Жорж насилу терпів його і весь тремтів, як собака, що хоче вкусити, однак не зважується. Зате з Мадлен він часто був різким і грубим, але вона тільки знизувала плечима і ставилась до нього, як до невихованої дитини. Проте вона дивувалась з його завжди поганого настрою і раз у раз казала: — Я тебе не розумію. Ти без угаву скаржишся. А тим часом становище твоє чудове. Він мовчки обертався до неї спиною. Він заявив спершу, що не піде на свято до патрона і що ноги його більше не буде у цього підлого єврея. Вже два місяці пані Вальтер писала йому щодня, благаючи його прийти, призначити побачений, де він захоче, щоб передати йому як вона казала, виграні нею для нього сімдесят тисяч франків. Дю Руа не відповідав і кидав ці розпачливі листи у вогонь. Звичайно, він не зрікся своєї пайки з їхнього виграшу, але він хотів дошкулити їй, принизити її зневагою, розтоптати. Вона була надто багата! Він хотів показати, що він гордий. У день огляду картини, коли Мадлен доводила, що він зробить велику помилку, коли не піде, він відповів: — Дай мені спокій. Я лишаюсь дома. Відтак, по обіді, він раптом заявив: — Все ж таки краще відбути цю повинність. Збирайся швидше. Мадлен чекала цього. — Я буду готова через чверть години, — сказала вона. Він бурчав, коли одягався, і навіть в екіпажі все ще виливав свою жовч. Парадний ганок Карлсбурзького палацу був оствітлений чотирма електричними кулями, що нагадували чотири невеличкі синюваті місяці по чотирьох кутках. Розкішний килим спускався по приступках з високого ганку, і на кожній стояв лакей у лівреї, нерухомий, мов статуя. — Туману напускають! — пробурмотів Дю Руа. Він зневажливо знизав плечима, хоч серце його стискалось від заздрості. Дружина сказала йому: — Мовчи, будь ласка! Доможися сам такого. Вони ввійшли і віддали верхній одяг лакеям, що підбігли до них. Тут уже було кілька дам зі своїми чоловіками, що теж скидали з себе хутра. Чути було, як вони шепотіли: — Чудово! Чудово! Величезний передпокій був оббитий гобеленами, на яких зображувались пригоди Марса і Венери. Праворуч і ліворуч розходились крила монументальних сходів, що з’єднувались на другому поверсі. Поруччя — справжнісінький шедевр із кованого заліза; його стара, трохи потемніла позолота кидала тьмяні відблиски на східці з червоного мармуру. При вході в зали двоє дівчаток — одна в рожевому, а друга в блакитному пишному вбранні — подавали дамам букети. Це здалося всім чудовим. В залах уже було повно гостей. Жінки були здебільшого в закритих сукнях, аби показати, що вони прийшли сюди, як ходять на приватні виставки. Ті, що мали намір залишитись на бал, були декольтовані. Пані Вальтер сиділа серед своїх приятельок у другій кімнаті і відповідала на привітання. Багато хто не знав її в обличчя і походжав, немов у музеї, не звертаючи уваги на господарів. Помітивши Дю Руа, вона зблідла й зробила рух, щоб підійти до нього, але спинилась нерухомо і чекала. Він уклонився церемонно, тим часом як Мадлен засипала пані Вальтер ніжностями і компліментами. Жорж залишив дружину біля патронші і зник поміж публіки, щоб послухати лихослів’я, на яке, певно, вона буде вельми щедра. Одна за одною йшли п’ять зал, оббитих коштовними тканинами, італійськими вишивками або східними килимами розмаїтих відтінків та стилю, обвішані картинами старовинних майстрів. Гості найбільше захоплювались невеличкою кімнатою в стилі Людовіка XVI — своєрідним будуаром, оббитим ясно-блакитним шовком в рожевих трояндах. Низенькі меблі позолоченого дерева напрочуд тонкої роботи були обтягнені таким самим шовком, як і стіни. Дю Руа впізнав знаменитостей — герцогиню де Феррачіні, графа і графиню де Равенель, генерала князя д’Андремона, красуню-маркізу де Дюн і всіх тих чоловіків і жінок які завжди бувають на прем’єрах. Хтось схопив його за руку, і молодий, радісний голос шепнув йому на вухо: — Ось і ви, нарешті, недобрий Любий друже! Чому це вас зовсім не видно? Це була Сюзанна Вальтер, що дивилась на нього своїми емальовими очима з-під кучерявої хмарки білявого волосся. Дю Руа щиро зрадів, побачивши її, і міцно потиснув їй руку. Потім почав просити вибачення: — Я не міг. У мене було стільки роботи за останні два місяці, що я майже не виходив із дому. Вона відказала з серйозним виглядом: — Це недобре, дуже, дуже недобре. Ви нас дуже засмучуєте, ми ж вас обожнюємо, мама і я. Щодо мене, то я не можу обійтись без вас. Коли вас нема, я вмираю з нудьги, я кажу вам це одверто, щоб ви більше не зникали! Дайте мені руку, я сама покажу вам «Христа, що йде по хвилях» — це в глибині, за оранжереєю. Тато повісив картину там, щоб гості пройшли через усі зали. Аж дивно, як він пишається цим палацом. Вони повільно пробирались крізь натовп. Багато хто озирався, щоб помилуватися цим красенем і цією чарівною лялькою. Відомий художник промовив: — Диви! От гарна пара! Просто дивитись любо. «Якби я справді був спритним хлопцем, то одружився б із цією, — думав Жорж. — А це, либонь, цілком можливо! Як я не подумав про це? Як сталося, що я одружився з іншою? Безглуздя, та й годі! Завжди дієш надто швидко, ніколи не міркуєш як слід». І заздрість, гірка заздрість просочувалась йому в душу, крапля до краплі, немов жовч, що псує всі радощі, отруює життя. — О, приходьте частіше, Любий друже! — казала Сюзанна. — Тепер, коли тато так розбагатів, ми добре погуляємо… Ми розважатимемось, як шалені!.. Він відповів, все ще захоплений своєю ідеєю: — О! Тепер ви одружитесь. Вийдете заміж за якого не-будь прекрасного принца, трохи зубожілого, і ми ніколи більше не побачимось. — О ні! — вигукнула Сюзанна. — Я хочу кого-небудь, хто мені сподобався б, дуже сподобався. Мого багатства вистачить на двох. Дю Руа, посміхаючись іронічною і зневажливою посмішкою, почав називати тих, що проходили мимо, — вельможних панів, які продали свої заіржавілі титули таким дочкам фінансистів, як-от вона, і жили тепер біля своїх дружин або далеко від них, — нічим не зв’язані, безпутні, в славі та пошані. Під кінець він сказав: — Не мине й півроку, як ви спіймаєтесь на цей гачок. Ви станете пані маркізою, пані герцогинею або пані княгинею і дивитиметесь на мене згорда, люба паннусю. Вона обурювалась, ляскала його по руці віялом, присягалась, що вийде заміж тільки з кохання. Дю Руа саркастично посміхався: — Це ми побачимо, ви надто багата. — Але ж ви теж одержали спадщину! — зауважила Сюзанна. Він мовив з виразом жалю: — О! Не варто й говорити про це. Яких-небудь двадцять тисяч ліврів ренти. Це дуже мало на сьогодні. — Проте ваша дружина теж дістала спадщину, чи не так? — Так. Мільйон на двох. Сорок тисяч прибутку. На цю суму ми навіть не зможемо дозволити собі тримати карету. Вони добрались до останнього залу, і перед ними відкрилась оранжерея — просторий зимовий сад, повний високих тропічних дерев, під якими росли купи рідкісних квітів. Увійшовши під це темне склепіння, крізь яке світло лилося немов срібними хвилями, можна було вдихнути теплу свіжість вогкої землі і густі пахощі рослин. Це було дивне відчуття, ніжне, нездорове і чарівне, в ньому було щось штучне, млосне і збудливе. Під ногами слалися килими, подібні до моху між двома густими масивами чагарника. Нараз Дю Руа помітив ліворуч, під розлогими кронами пальм, широкий басейн з білого мармуру, де можна було купатись. По краях басейну чотири великі лебеді з дельфійського фаянсу пускали воду з напіврозтулених дзьобів. Дно басейну було всипане золотистим піском, і було видно, як там плавало кілька величезних червоних рибин — чудернацьких китайських потвор з банькуватими очима, з синьою облямівкою на боках; ці водяні мандарини, блукаючи та звисаючи над золотим дном, скидались на химерні китайські вишивки. Дю Руа спинився, серце його закалатало. Він казав собі: «Оце так справді розкіш! Ось як треба жити. Адже інші домоглися цього. Чому ж би й мені не домогтися?» Він намагався знайти способи, не знаходив їх і дратувавсь із свого безсилля. Його супутниця не розмовляла більше, замислившись. Він глянув на неї скоса і ще раз подумав: «Адже ж досить було одружитися з цією живою маріонеткою…» Сюзанна раптом немов прокинулась. — Увага! — сказала вона. Вона провела Дю Руа крізь натовп людей, що заступав дорогу, і звернула праворуч. Серед дивовижних рослин, що простягали в повітря своє трепетне листя, розкрите, немов руки з тонкими пальцями, видніла нерухома людська постать, що стояла над морем. Ефект був надзвичайний. Картина, краї якої ховалися за виткою зеленню, здавалась чорною відтулиною в якусь фантастичну і знадливу далечінь. Треба було добре придивитись, щоб збагнути, в чому річ. Рама перетинала середину барки, де сиділи апостоли, ледве освітлені скісним промінням ліхтаря, що його один із них, той, що сидів на борту, скеровував на постать Ісуса. Христос ступав однією ногою на хвилю, і видно було, як вона покірно і м’яко вгиналась під божественними стопами. Все навколо богочоловіка було оповите мороком. Тільки зорі сяяли в небі. Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на спасителя, здавались судомно викривленими з великого дива. Це був справді могутній і натхненний твір митця, один із тих творів, що вражають думку і надовго вкарбовуються в пам’ять. Люди мовчки впивалися в картину очима; потім відходили замислено і лише згодом починали говорити про її цінність. Дю Руа, подивившись на полотно протягом якогось часу, заявив: — Це дуже добре, коли можеш дозволити собі купити таку дрібничку. Його штовхали з усіх боків ті, що бажали подивитись картину, і він одійшов, усе ще під руку з Сюзанною, злегка потискуючи цю маленьку ручку. — Хочете випити келих шампанського? — спитала дівчина. — Ходімо до буфету. Ми зустрінемо там батька. І вони поволі пройшли назад по всіх залах, де натовп усе густішав, — цей елегантний, гомінливий натовп публічного свята почував себе тут, немов у себе дома. Жоржеві раптом почулось, ніби чийсь голос промовив: — Он Ларош і пані Дю Руа. Ці слова торкнулись його вуха, немов далекий шелест, принесений вітром. Хто їх вимовив? Він роззирнувся навкруги і справді помітив свою дружину, що йшла під руку з міністром. Вони тихенько розмовляли про щось інтимне, усміхалися й дивились одне одному в вічі. Дю Руа здалося, що всі шепочуться, поглядаючи на них, і він відчув дике й безглузде бажання кинутись на цю пару з кулаками. Вона робила з нього посміховисько! Він згадав Форестьє—«цього рогоносця Форестьє». Можливо, і про нього, Дю Руа, вже кажуть: «Рогоносець!» Хто вона? Незначна вискочка, досить спритна, проте, по суті, без великого хисту. До нього ходять, бо його бояться, бо почувають його силу, але поза очі розмовляють про їхню журналістську родину, мабуть, досить безцеремонно. Ніколи він далеко не піде з цією дружиною, яка завжди наводить тінь на його дім, завжди компрометує себе; навіть манери її виказують інтриганку. Вона тепер каменем повисне на його шиї. Ах, якби він передбачив це, якби він знав! Він тоді повів би ширшу, сильнішу гру! Яку чудову партію зміг би він виграти, коли б ставкою була маленька Сюзанна! Треба ж бути таким сліпим і не зрозуміти цього!.. Вони ввійшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, з старовинними гобеленами на стінах. Вальтер побачив Дю Руа, підбіг до нього і схопив його за руку. Він був п’яний з радості: — Ви все бачили? Сюзанно, ти йому все показала? Скільки люду, правда, Любий друже? Чи бачили ви князя де Герша? Він оце заходив сюди випити склянку пуншу. Потім він кинувся до сенатора Ріссолена, який тяг за собою свою дружину, розгублену і вичепурену, немов ярмаркова крамарка. Якийсь пан — високий, стрункий молодик з білявими бакенбардами, трохи лисий, з тим світським виглядом, що його враз можна впізнати, — вклонився Сюзанні. Дю Руа почув, що його називали: «Маркіз де Казоль», — і раптом у ньому збудилися ревнощі до цього чоловіка. З якого часу Сюзанна його знає? Напевно, з того часу, як розбагатіла? Дю Руа догадувався, що це претендент на шлюб із нею. Хтось узяв його під руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет тинявся тут байдужий і стомлений у потертому фраку; масне його волосся, як завжди, спадало на плечі. — Це у них зветься — розважатись, — обізвався він. — Зараз танцюватимуть, потім полягають спати, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, воно чудове. Він налив собі келих шампанського і, цокнувшись з Дю Руа, який теж узяв келих, виголосив: — П’ю за перемогу розуму над мільйонами! І додав тихенько: — Справа не в тому, що вони муляють мені в чужих кишенях і я зовсім не заздрю мільйонерам. Але я протестую з принципу. Дю Руа його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, яка тільки що зникла з маркізом де Казолем. Покинувши Норбера де Варена, він пустився навздогін за дівчиною. Густий гурт людей, що хотіли пити, спинив його. Пробившись нарешті, він здибався з подружжям де Марель. З дружиною він зустрічався часто, але чоловіка давно вже не бачив, і той простяг йому обидві руки. — Який я вам вдячний, мій любий, за пораду, що її ви передали мені через Клотільду. Я виграв близько сотні тисяч франків на марокканській позиці. Це я цілком завдячую вам. Вас справді можна назвати цінним другом. Чоловіки озиралися, щоб подивитись на цю елегантну, гарненьку брюнетку. — Замість цієї послуги, дорогий друже, — відказав Дю Руа, — я забираю у вас дружину або, точніше, пропоную їй свою руку. Подружжя треба завжди розлучати. Пан де Марель уклонився: — Ваша правда. Якщо я вас загублю з очей, то ми зійдемось на цьому ж самому місці за годину. — Чудово! І Дю Руа з Клотільдою поринули в юрбу, а чоловік пішов слідком. — Як щастить цим Вальтерам! — мовила вона. — Ось що все ж таки значить розумітись на справах. — Сильні люди завжди домагаються свого, тим чи тим способом, — відповів Жорж. — Ось двоє дівчат, що матимуть кожна від двадцяти до тридцяти мільйонів посагу, — вела вона далі.— Не кажучи про те, що Сюзанна ще й гарненька. Він нічого не відповів. Власна думка в чужих устах дратувала його. Клотільда ще не бачила «Христа, що йде по хвилях». Він запропонував провести її туди. Вони тішились тим, що лихословили про присутніх, глузували з незнайомих. Сен-Потен пройшов мимо них з численними орденами на вилозі фрака, і це їх дуже насмішило. Навіть один колишній посол, що йшов за ним, мав на грудях далеко менше відзнак. — Це не товариство, а якийсь вінегрет! — зауважив Дю Руа. Буаренар, що підійшов потиснути йому руку, теж оздобив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, яка була на ньому в день дуелі. Віконтеса де Персмюр, гладка і вичепурена, розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі в стилі Людовика XVI. Дю Руа прошепотів: — Любовне побачення. Проходячи знову по оранжереї, він побачив свою дружину, яка сиділа коло Ларош-Матьє; купа рослин майже ховала їх. Ці двоє немов казали: «Ми призначили тут побачення, публічне побачення. Нам начхати на громадську думку». Пані де Марель визнала, що цей «Христос» Карла Маркевича — чудова річ, і вони пішли назад. Чоловік її загубився з очей. Дю Руа спитав: — А як Лоріна? Вона все ще гнівається на мене? — Атож, усе так само. Вона не хоче тебе бачити і виходить, коли мова зайде про тебе. Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки засмучувала і гнітила його. Сюзанна спинила їх на порозі: — Ах, ось де ви! — вигукнула вона. — Ну, Любий друже, ви зараз залишитесь самі. Я забираю прекрасну Клотільду, щоб показати їй мою кімнату. І обидві жін&и поквапливо подалися геть, проштовхуючись крізь юрбу тим хвилястим зміїним рухом, яким тільки жінки вміють пробиратись у натовпі. Майже тієї ж миті Дю Руа почув шепіт: — Жорже! Це була пані Вальтер. — О, який ви жорстокий! — тихо сказала вона. — Як ви примушуєте мене страждати! Я доручила Сюзанні забрати з собою вашу супутницю, аби мати змогу сказати вам хоч слово. Слухайте, треба… треба, щоб я з вами поговорила цього вечора… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю! Ідіть в оранжерею. Ви знайдете там ліворуч двері і вийдете в сад. Ідіть прямо по алеї. В кінці ви побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо ви не згодні, присягаюсь вам, що я зчиню скандал отут, зараз! — Гаразд, — згорда відповів Дю Руа. — Я буду через десять хвилин у призначеному місці. І вони розійшлися. Проте він мало не запізнився через Жака Ріваля. Той узяв його об руку й почав дуже збуджено розповідати силу-силенну всякої всячини. Він, певно, тільки що вийшов з буфету. Нарешті Дю Руа здав його на руки панові де Марелю, якого вони зустріли у вітальні, і втік. Йому довелося пильнувати, щоб його не бачили дружина та Ларош. Це йому вдалось, бо вони були дуже захоплені розмовою. Він вийшов у сад. Холодне повітря пройняло його, немов крижана ванна. Він подумав: «Чорт, хоча б не застудитись». І він пов’язав собі шию хусткою, як краваткою. Тоді побрався по алеї, погано бачачи все навколо після блискучого світла в залах. Праворуч і ліворуч виднілися безлисті кущі з рухливими тонкими гілками. Тьмяне світло лягало на це галуззя, світло, що лилося з вікон будинку. Посеред дороги Дю Руа побачив перед собою щось біле, і в ту ж мить пані Вальтер, з голими руками і шиєю, шепнула тремтячим голосом: — Ах, нарешті! Ти хочеш убити мене! — Прошу без драм, а то я відразу ж піду, — відказав він спокійно. Вона вхопила його за шию й мовила, майже торкаючись губами його губ: — Що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною як негідник! Що я тобі зробила? Дю Руа спробував відштовхнути її: — Ти накрутила своє волосся на всі мої гудзики останнього разу, коли ми бачились, і це мало не призвело до розриву між моєю дружиною і мною! Вона здивувалась, потім заперечливо похитала головою: — О, твоїй дружині це байдужісінько! Це яка-небудь із твоїх коханок зробила тобі сцену. — У мене нема коханок. — Мовчи вже! Але чому ти не приходиш хоч би побачити мене? Чому ти відмовляєшся обідати зі мною хоча б раз на тиждень? Я ж мучусь страшенно; я так тебе кохаю, що можу думати тільки про тебе, скрізь бачу тільки тебе, не наважуюсь сказати що-небудь, аби не назвати твого імені! Ні, ти цього не розумієш! Мені здається, що мене спіймали, зав’язали в якийсь мішок. Невідступний спогад про тебе стискає мені горло, розриває мені груди, ось тут, під серцем, ноги піді мною підгинаються — навіть ходити не можу. Цілісінький день безтямно сиджу, заклякнувши, і думаю про тебе. Дю Руа вражено дивився на неї. Це була вже не та товста пустотлива дівчинка, якою він її знав, а знавісніла, доведена до розпачу, на все здатна жінка… Тим часом у його голові зароджувався якийсь невиразний план. — Моя люба, кохання не вічне, — відповів він. — Люди сходяться й розходяться. Проте коли це затягується, як у нас, то стає важким тягарем. Я більше не хочу. Ось уся правда. Однак якщо ти можеш стати розважливою і, приймаючи мене, поводитись зі мною як із другом, то я ходитиму до вас. Чи здатна ти на це? Пані Вальтер поклала свої голі руки на його чорний фрак і шепнула: — Я здатна на все, щоб бачити тебе… — Тоді згода. Ми — друзі, і нічого більше. — Гаразд, — пробурмотіла вона. І простягла до нього губи: — Ще один поцілунок… останній. — Ні, треба додержуватись нашої умови, — лагідно відказав він. Вона відвернулась, щоб витерти сльози, потім, вийнявши з-за корсажа пакет паперів, перев’язаний рожевою шовковою стрічкою, подала його Дю Руа: — Візьми! Це твоя частина виграшу в справі з Марокко. Я так раділа, що виграла це для тебе. Ось, візьми ж… Він хотів відмовитись: — Ні, я не візьму цих грошей. — О, ти цього тепер не зробиш! — обурено вигукнула вона. — Вони твої, тільки твої! Коли ти не візьмеш, то я кину їх у рівчак. Ти ж не відмовиш мені в цьому, Жорже? Він узяв невеличкий пакунок і поклав у кишеню. — Треба повертатись, — сказав він, — ти застудиш легені. — Тим краще! — прошепотіла вона. — О, якби я могла вмерти! Вона взяла його руку, поцілувала її — палко, нестямно, з розпачем — і побігла до будинку. Вертався Дю Руа поволі, щось обмірковуючи. В оранжерею він увійшов з гордо піднесеним чолом, з усмішкою на устах. Його дружини й Лароша вже не було тут. Натовп порідшав. Ставало очевидно, що на бал мало хто залишиться. Він побачив Сюзанну об руку з сестрою. Вони підійшли до нього, щоб попросити його протанцювати першу кадриль із ними і з графом де Латур-Івеленом. Дю Руа здивувався. — А хто це? — Це новий друг моєї сестри, — лукаво відповіла Сюзанна. Роза зашарілась і прошепотіла: — Ти зла, Сюзетто, цей пан такий самий мій друг, як і твій. Та усміхнулась: — Я знаю, що кажу. Роза обурилась, одвернулась від них і відійшла. Дю Руа фамільярно взяв Сюзанну за лікоть і спитав ласкавим тоном: — Слухайте, люба дитино, ви справді вважаєте мене своїм другом? — Звичайно, Любий друже. — Ви довіряєте мені? — Цілком. — Ви пам’ятаєте, що я вам недавно казав? — Про що саме? — Про ваш шлюб, точніше — про чоловіка, з яким ви одружитесь. — Авжеж. — Так от! Можете ви пообіцяти мені щось? — Гаразд, але що? — Радитись зі мною щоразу, коли проситимуть вашої руки, і не давати згоди, не спитавши моєї думки. — Гаразд, обіцяю. — І це наш секрет. Ні слова про це ні батькові, ні матері. — Ні слова. — Присягаєтесь? — Присягаюсь. До них уже підходив Ріваль із заклопотаним виглядом. — Панно, ваш батько просить вас на бал. — Ходімо, Любий друже, — сказала Сюзанна. Проте Дю Руа відмовився, вирішивши йти додому, бо йому хотілось поміркувати на самоті. Надто багато нового з’явилось у його думках, і він почав шукати свою дружину. Через якийсь час знайшов її; вона пила шоколад у буфеті з двома невідомими йому панами. Вона відрекомендувала цим панам свого чоловіка, проте їхніх імен не назвала. Через кілька хвилин Дю Руа сказав: — Ходімо додому. — Як хочеш. Мадлен взяла його об руку, і вони пройшли назад по залах, де гостей уже було зовсім мало. — Де ж господиня? — спитала вона. — Я б хотіла попрощатись із нею. — Не варто. Вона буде запрошувати нас на бал, а з мене вже досить. — Так, твоя правда. Всю дорогу вони мовчали. Але тільки-но вони ввійшли в спальню, Мадлен сказала, всміхаючись, ще не скинувши навіть вуалі: — Ти знаєш, у мене є сюрприз для тебе. Дю Руа пробурчав невдоволено: — Що таке? — Вгадай. — Ото ще не мав клопоту. — Та слухай, післязавтра — перше січня. — Так. — Це час новорічних подарунків. — Так. — Ось подарунок для тебе, що його Ларош щойно передав мені. Вона простягла чоловікові маленьку чорну коробочку, схожу на футляр для коштовностей. Дю Руа байдуже розкрив її і побачив орден Почесного легіону. Він трохи зблід, а потім усміхнувся й заявив: — Я волів би десять мільйонів. А це йому недорого коштує. Мадлен сподівалась радісного захоплення й обурилася з такої холодності. — Ти справді неможливий! Нічим тобі тепер не догодиш. Він спокійно відповів: — Цей пан тільки сплачує свій борг. І він мені ще багато винен. Вона здивувалась з його тону і зауважила: — А втім, і це дуже добре в твої літа. Він заявив: — Усе відносно. На сьогодні я міг би мати більше. Він узяв футляр, поклав на камін, кілька хвилин розглядав блискучу зірку, що лежала всередині. Потім закрив його і, знизавши плечима, почав роздягатись. В «Урядовому віснику» від першого січня справді з’явилась замітка про те, що панові Просперу-Жоржу Дю Руа, публіцистові, за виняткові заслуги надано звання кавалера ордена Почесного легіону. Його прізвище було написано двома словами, і де було Жоржеві приємніше, ніж сам орден. Через годину після того, як Дю Руа прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він одержав записку від патронші, яка благала його прийти до неї на обід сьогодні ж увечері разом із дружиною, щоб відсвяткувати цю нагороду. Повагавшись якусь хвилину, він кинув записку, написану досить двозначно, у вогонь і сказав Мадлен: — Сьогодні ми обідаємо у Вальтерів. — Он як! — вражено мовила вона. — Але ж ти сам казав, що й ногою більше туди не ступиш. — Я передумав, — буркнув він у відповідь. Коли вони прийшли, пані Вальтер сиділа саме в маленькому будуарі у стилі Людовіка XVI, який обрала для своїх інтимних прийомів. Вона була в чорній сукні, з напудреним волоссям, і це дуже личило їй. Здалеку вона здавалась старою, зблизька — молодою; а коли придивитись пильніше, то виявлялось, що це — красива омана зору. — Ви в жалобі? — спитала Мадлен. — І так, і ні,— сумно відповіла пані Вальтер. — Я не втратила нікого з близьких. Але я дійшла того віку, коли носять жалобу по своєму власному життю. Сьогодні я надягла її вперше, щоб освятити. Віднині я носитиму її в своєму серці. «Чи надовго це рішення?» — подумав Дю Руа. Обід був невеселий. Тільки Сюзанна балакала без упину. Роза здавалась заклопотаною. Дю Руа щиро вітали з орденом. Увечері всі розійшлись; блукали, розмовляючи, по залах та оранжереї. Дю Руа йшов позаду з патроншею; вона взяла його за руку. — Слухайте, — сказала вона тихо. — Я більше ні про що не нагадуватиму вам, ніколи… Але приходьте до мене, Жорже! Ви бачите, що я вже не кажу вам «ти». Та я не можу жити без вас, не можу! Це нестерпна мука. Вдень і вночі я відчуваю вас, бачу вашу постать, ви ввійшли в моє серце, в моє тіло. Ви наче напоїли мене якоюсь отрутою, що гризе мене зсередини. Я не можу більше. Не можу! Я згодна, щоб ви дивились на мене тільки як на стару жінку. Я навмисне напудрила собі волосся, щоб довести вам це, але приходьте сюди, приходьте час від часу, як друг. Вона стискала його руку, давила її, впиваючись нігтями в шкіру. — Гаразд, — спокійно відповів він. — Не варто починати про це мову. Ви ж бачите, що я прийшов сьогодні на ваше запрошення. Вальтер з дочками і Мадлен чекав Дю Руа біля «Христа, що йде по хвилях». — Уявіть собі,— мовив він, усміхаючись, — вчора я застав дружину перед цією картиною: вона стояла навколішках, немов у каплиці. Вона молилась перед нею. Як я сміявся! Пані Вальтер відказала твердим голосом, в якому бриніла прихована екзальтація: — Цей Христос урятує мою душу. Він надає мені мужності і сили щоразу, коли я дивлюсь на нього. І, спинившись проти Бога, що стояв над морем, вона прошепотіла: — Який він прекрасний! Як бояться і як люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на його очі, який він простий і разом з тим неземний! — Та він же схожий на вас, Любий друже! — вигукнула Сюзанна. — Він справді схожий на вас. Якби ви носили бороду або якби він був поголений, то у вас були б зовсім однакові обличчя. О, це надзвичайно! Вона попросила, щоб Дю Руа став поряд з картиною, і всі визнали, що обличчя їхні справді схожі. Всі дивом дивувалися. Вальтер сказав, що це надзвичайний випадок. Мадлен, усміхаючись, заявила, що Ісус виглядає більш мужнім. Пані Вальтер уклякла на місці, вдивляючись застиглими очима то в обличчя коханця, то в обличчя Христа, і зблідла так; що стала біліша за своє волосся. VIII

Дата добавления: 2015-06-04