Annotation 19 страница. Протягом кінця зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів, Жорж навіть раз у раз обідав там сам, бо Мадлен казала

Протягом кінця зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів, Жорж навіть раз у раз обідав там сам, бо Мадлен казала, що вона втомлена і воліє лишатися вдома. Він обрав п’ятницю для своїх відвідин, і патронша ніколи не запрошувала інших гостей на той вечір, що належав Любому другові й більш нікому. Після обіду грали в карти, годували китайських риб, проводили час і розважались по-родинному. Не раз пані Вальтер де-небудь за дверима чи за кущем в оранжереї у темному кутку, раптом обіймала Дю Руа, міцно пригортала його до грудей і шепотіла на вухо: — Я кохаю тебе… кохаю тебе… кохаю нестямно! Але він завжди холодно відштовхував її і відповідав сухим тоном: — Якщо ви знову почнете, то я не прийду більше. Наприкінці березня раптом поширилась чутка про одруження обох сестер. Роза, як казали, мала вийти заміж за графа де Латур-Івелена, а Сюзанна — за маркіза де Казоля. Обидва вони вже стали близькими друзями дому, такими друзями, які користуються винятковими привілеями і особливою прихильністю. Між Жоржем і Сюзанною встановилися прості, дружні взаємини брата й сестри; вони розмовляли вдвох цілими годинами, глузували з усіх і, здавалось, дуже подобались одне одному. Про можливість її шлюбу або про імовірних претендентів на її руку не говорили більше ніколи. Якось уранці, коли патрон привів Дю Руа снідати, пані Вальтер після сніданку викликали для переговорів з якимсь поставщиком. Тоді Жорж сказав Сюзанні: — Ходімо годувати червоних рибок. Вони взяли зі столу по чималому шматку м’якуша з хліба і пішли в оранжерею. Круг мармурового басейну лежали долі подушки, щоб можна було стати навколішки і спостерігати зблизька водяних тварин. Жорж і Сюзанна взяли по подушці, поклали їх поряд і, схилившись над водою, почали кидати в неї хлібні кульки, зліплюючи їх пальцями. Риби відразу ж підпливли, рухаючи хвостами, б’ючи плавцями, поводячи великими банькуватими очима; вони крутились на місці, поринали за своєю круглястою здобиччю, що йшла на дно, і відразу ж виринали, чекаючи нової. Вони смішно ворушили ротами, раптово й швидко кидалися вперед, схожі на чудернацьких маленьких страховищ. Кривавими цятками різнилися вони на золотому піску дна, пропливали, немов червоне полум’я, в прозорій воді або показували, спинившись, сині обідки, що облямовували їхню луску. Жорж і Сюзанна дивились на свої відображення у воді і усміхались їм. Раптом він тихо сказав: — Негарно критися від мене, Сюзанно. — Що таке, Любий друже? — спитала вона. — А пам’ятаєте, що ви мені обіцяли на цьому самому місці того вечора, під час свята? — А що? — Радитися зі мною кожного разу, коли проситимуть вашої руки. — І що ж? — А те, що її просили. — Хто? — Ви це самі добре знаєте. — Ні. Присягаюсь вам. — Ні, знаєте. Той довготелесий дженджик, маркіз де Казоль. — По-перше, він не дженджик. — Можливо! Але він йолоп — зруйнований грою і виснажений гульнею. Що й казати, гарна партія для такої молодої, вродливої і розумної дівчини, як ви! Вона спитала, усміхаючись: — Що ви маєте проти нього? — Я? Нічого. — Неправда. Він зовсім не такий, як ви кажете. — Облиште! Це інтриган і дурень. Сюзанна перестала дивитись у воду і повернула до нього голову. — Слухайте, що з вами? Він промовив таким тоном, наче в нього виривали таємницю з глибини серця: — Зі мною… зі мною… зі мною те, що я ревную вас до нього. Вона здивувалась, але не дуже: — Ви? — Так, я. — Он як! А це чому? — Тому, що я закоханий у вас, і ви це добре знаєт жорстока! Тоді вона сказала суворим тоном: — Ви збожеволіли, Любий друже. — Я сам знаю, що збожеволів. Хіба я маю право прі знаватись вам у цьому, я, жонатий чоловік, вам, молод дівчині? Я гірший від божевільного — я злочинець, негідник, по суті. У мене нема ніякої надії, і я втрачаю розу від цієї думки. А коли я чую, як кажуть, що ви маєте одружитись, то мене охоплює така лють, що я ладен убити кого-небудь. Ви повинні простити мені це, Сюзанно. Він замовк. Риби, яким не кидали більше хліба, не рухались, вишикувавшись майже в рівну шеренгу, — вони скидались на англійських солдатів; вони дивились на схілені над ними обличчя людей, які вже не цікавились ними. Дівчина прошепотіла напівжартома, напівсерйозно: — Шкода, що ви одружений. Та що поробиш? Нема ради, та й край. Жорж раптом обернувся і, присунувшись до неї зовсі близько, спитав просто в обличчя: — Якби я був вільний, ви вийшли б за мене? Вона відповіла щирим тоном: — Так, Любий друже, я вийшла б за вас, бо ви мені куди більше до вподоби, ніж усі інші. Він підвівся і пробурмотів: — Дякую… дякую… благаю вас, не давайте згоди нікому. Почекайте ще трохи. Благаю вас! Ви обіцяєте мені? Вона прошепотіла, трохи збентежена і не розуміюч чого він хоче: — Обіцяю. Дю Руа кинув у воду великий шматок хліба, що був ще в його руках, і вибіг не попрощавшись, мовби зовсім втративши голову. Риби жадібно накинулись на цей шматок м’якуша, що плавав на воді, не зім’ятий пальцям і почали рвати його своїми зажерливими ротами. Вони затягли хліб у другий кінець басейну, метушились під ним і нарешті утворили якесь рухливе гроно, своєрідну живу квітку що кружляла у воді, маківкою вниз. Сюзанна, схвильована, стурбована, підвелась і поволі пішла в свою кімнату. Жоржа вже не було. Він повернувся додому дуже спокійний і, побачивши, що Мадлен пише листа, спитав: — Ти обідатимеш в п’ятницю у Вальтерів? Щодо мене, то я піду. — Ні. Я трохи нездужаю, — невпевнено відповіла вона. — Краще я залишусь удома. — Як хочеш, — мовив він. — Ніхто тебе не силує. І, знову взявши свій капелюх, вийшов. Уже давно він стежив, пильнував за нею, знав кожен її крок. Сподівана година нарешті настала. Він знав, що означав тон, яким вона відказала: «Я краще залишусь вдома». Він був ласкавий до неї у наступні дні. Він здавався навіть веселим, а це з ним тепер бувало рідко. Мадлен раділа: — От ти знову став милим. У п’ятницю Дю Руа заздалегідь одягся, бо мав іще справи, перш ніж іти до патрона, як він казав. Він вийшов близько шостої години, поцілувавши дружину, і на площі Нотр-Дам-де-Лоретт найняв екіпаж. — Ви зупинитесь на вулиці Фонтен, проти сімнадцятого номера, — звелів він візникові.— Чекатимете там, поки я не накажу вам їхати далі. Тоді ви повезете мене до ресторану «Фазан», на вулиці Лафайєта. Коні рушили лінивим клусом, Дю Руа спустив фіранки. Опинившись проти своїх дверей, він почав пильно стежити за ними. Через десять хвилин він побачив, як Мадлен вийшла і подалася до зовнішніх бульварів. Тільки-но вона віддалилась, як Дю Руа вихилився з віконця карети і гукнув: — Рушайте! Екіпаж знову рушив і доправив його до «Фазана» — буржуазного ресторану, відомого в цьому кварталі. Жорж увійшов у загальний зал і не кваплячись пообідав, час од часу поглядаючи на годинник. О пів на восьму, випивши кави та два келихи шампанського і викуривши сигару, він вийшов, покликав іншого візника, що проїздив повз нього порожняком, і звелів везти себе на вулицю Ларош-Фуко. Нічого не питаючи в швейцара, він піднявся на четвертий поверх будинку, що його назвав візникові, і коли покоївка відчинила двері, спитав: — Пан Жібер де Лорм дома? — Так, пане. Його провели до вітальні, довелось почекати кілька хвилин. Потім до нього вийшов високий чоловік, з орденом у петлиці, з військовою виправкою, сивий, хоч іще не старий. Дю Руа вклонився йому і сказав: — Як я й підозрював, пане поліцейський комісаре, моя дружина обідає зараз з своїм коханцем у мебльованих кімнатах, що їх найнято на вулиці Мартір. Комісар уклонився: — Я до ваших послуг, пане. — У вас є час аж до дев’ятої години, чи не так? — спитав Дю Руа. — Пізніше ви вже не можете заходити в приватні квартири, щоб констатувати факти адюльтеру? — Не можу, пане, після сьомої взимку, а починаючи з тридцять першого березня, — після дев’ятої. Сьогодні п’яте квітня, отже, ми маємо час до дев’ятої години. — Гаразд, пане комісаре, мене внизу чекає екіпаж; ми можемо взяти з собою агентів, що поїдуть з вами, а потім почекаємо трохи перед дверима. Що пізніше ми прибудемо, то більше в нас буде шансів спіймати їх на гарячому. — Ваша воля, пане. Комісар вийшов і вернувся в пальті, що ховало його трикольоровий пояс. Біля дверей він одступив набік, даючи пройти Дю Руа, але той, захоплений своїми думками, відмовлявся вийти першим і повторював: — Після вас… після вас… — Проходьте ж, пане, я тут у себе, — мовив комісар. Тоді Дю Руа вклонився й переступив поріг. Вони пішли спершу до комісаріату, щоб узяти з собою трьох агентів у цивільному, які вже чекали на них, бо Жорж попередив ще вдень, що вони будуть потрібні цього вечора. Один з агентів сів поруч з візником на козли, двоє в екіпажах, який рушив на вулицю Мартір. — У мене є план квартири, — сказав Дю Руа. — Це на третьому поверсі. Ми спершу входимо в маленький передпокій, а далі — в спальню. Три кімнати сполучаються між собою. Там тільки один вихід, отже, втекти неможливо. Поблизу живе слюсар. Він чекатиме ваших розпоряджень. Коли вони під’їхали до будинку, було ще тільки чверть на дев’яту, і вони мовчки чекали понад двадцять хвилин. Побачивши, що зараз продзвенить три чверті на дев’яту, Дю Руа обізвався: — Тепер ходімо. І вони піднялись сходами, не звертаючи уваги на швейцара, який, до речі, і не помітив їх. Один з агентів лишився на вулиці, щоб стежити за виходом. На третьому поверсі всі четверо спинились, і Дю Руа спочатку припав вухом до дверей, а потім зазирнув у замкову шпарину. Він нічого не почув і не побачив. Тоді він подзвонив. Комісар сказав агентам: — Лишайтесь тут і будьте напоготові. І вони стали чекати. Через дві-три хвилини Жорж знову кілька разів натиснув на кнопку дзвоника. Вони почули якийсь шелест у глибині квартири, потім — чиїсь легкі кроки. Хтось підійшов і прислухався. Тоді Дю Руа постукав зігнутим пальцем у дерев’яні двері. Чийсь голос, жіночий голос, що його намагались змінити, спитав: — Хто там? — Іменем закону, відчиніть, — відповів охоронець закону. — Хто ви такий? — спитав той самий голос. — Я поліцейський комісар. Відчиніть, або я звелю виламати двері. — Чого вам треба? — допитувались з-за дверей. Тоді Дю Руа промовив: — Це я. Вам не пощастить втекти від нас. Легкі кроки, кроки босих ніг, віддалились і знову наблизились через якусь хвилину. — Якщо ви не відчините, ми виламаємо двері,— знову озвався Дю Руа. Стискаючи мідну ручку, він повільно налягав плечем. І, не чуючи відповіді, раптом з такою люттю й силою штовхнув двері, що старий замок мебльованої квартири не витримав. Гвинти повискакували з дерева, і Дю Руа мало не впав на Мадлен, що стояла в передпокої, у самій сорочці й спідниці, з розпущеним волоссям, боса, зі свічкою в руці. — Це вона, ми їх спіймали! — вигукнув він і кинувся в кімнати. Комісар пішов слідом, знявши капелюх. Розгублена Мадлен йшла позаду, присвічуючи їм. Вони поминули їдальню, де на неприбраному столі стояли рештки вечері — порожні пляшки від шампанського, розкрита коробка паштету з печінки, кістяк курчати і недоїдені шматки хліба. На буфеті стояли дві тарілки, повні черепашок з устриць. У спальні було безладдя, наче після бійки. Жіноча сукня висіла на спинці стільця, чиїсь штани осідлали бильце крісла. Дві пари черевиків — великі й маленькі — валялись біля ліжка. Це була типова кімната мебльованого дому із звичайною обставою; у ній віяло гидким і нудотним запахом готелю, запахом, що йшов від завіс, від матраців, від стін, від стільців, — запахом усіх осіб, що спали чи жили день або півроку в цьому загальноприступному помешканні й залишили тут трохи свого духу, того запаху людського тіла, що додавався потроху до запаху їхніх попередників і утворив нарешті невиразний, солодкуватий і нестерпний сморід — однаковий у всіх таких місцях. Тарілки з тістечками, пляшка з шартрезом та дві недопиті чарочки стояли на каміні. На бронзовому годиннику, ховаючи фігурку, що оздоблювала його, лежав високий циліндр. Комісар швидко обернувся, подививсь Мадлен у вічі і спитав: — Ви пані Клер-Мадлен Дю Руа, законна дружина пана Проснера-Жоржа Дю Руа, публіциста, що присутній тут? — Так, пане, — відповіла вона глухим голосом. — Що ви тут робите? Вона мовчала. — Що ви тут робите? — вів далі комісар. — Я застаю вас не в себе дома, майже роздягненою, в мебльованих кімнатах. Чого ви прийшли сюди? Він почекав хвилинку. А що вона так само мовчала, то комісар сказав: — Якщо ви не хочете признатись, пані, я буду змушений сам розслідувати все. На ліжку хтось лежав, укритий з головою ковдрою. Комісар підійшов і гукнув: — Пане! Той не поворухнувся. Він, здавалось, лежав долічерева, сховавши голову під подушку. Комісар доторкнувся до того, що мало бути плечем, і повторив: — Пане, не змушуйте мене, будь ласка, вдаватися до крайніх заходів. Але вкрите ковдрою тіло було нерухоме, мов мертве. Дю Руа кинувся до ліжка, схопив ковдру, смикнув її і, скинувши подушку, відкрив мертвотно-бліде обличчя пана Ларош-Матьє. Нахилившись і тремтячи від бажання схопити його за шию та задавити, журналіст сказав крізь зціплені зуби: — Будьте ж принаймні мужні в своєму безчесті. Комісар іще раз спитав: — Хто ви такий? Але приголомшений коханець мовчав, і урядовець заявив: — Я — поліцейський комісар і вимагаю, щоб ви назвали себе! Дю Руа, якого тіпало від люті, вигукнув: — Та відповідайте ж, боягуз, або я сам назву ваше ім’я! Тоді чоловік, що лежав у ліжку, пробурмотів: — Пане комісаре, не дозволяйте цьому суб’єктові ображати мене. З ким я маю справу — з вами чи з ним? Кому я маю відповідати — вам чи йому? Здавалось, у нього зовсім пересохло в горлі. — Мені, пане, тільки мені,— відповів комісар. — Я питаю вас — хто ви? Той мовчав. Він натягнув ковдру аж до шиї і злякано поводив очима. Його закручені вусики здавались зовсім чорними на блідому обличчі. — Ви не хочете відповідати? — сказав комісар. — Тоді я буду змушений заарештувати вас. В усякому разі, вставайте. Я допитаю вас, коли ви одягнетесь. Тіло заворушилось на ліжку, губи прошепотіли: — Але я не можу встати при вас. — Чому? — спитав комісар. — Тому, що я… я… я зовсім голий, — пробурмотів той. Дю Руа глузливо посміхнувся, підняв з підлоги сорочку і крикнув, кинувши її на ліжко: — Нічого!.. Вставайте!.. Коли ви могли роздягатись перед моєю дружиною, то спокійнісінько можете одягтись передо мною! Він повернувся до Лароша-Матьє спиною і відійшов до каміна. Мадлен вже опанувала себе і, зрозумівши безвихідь становища, була готова на все. її очі зухвало блищали; скрутивши якийсь папірець, вона засвітила, немов для прийому, всі десять свічок у поганеньких канделябрах, що стояли по кутках мармурового каміна. Відтак притулилась спиною до каміна і, простягти до згасаючого полум’я босу ногу, закотивши цим рухом ззаду спідницю, яка ледве трималась на її стегнах, взяла цигарку з рожевої картонної коробки, запалила її і почала курити. Комісар підійшов до неї, чекаючи, поки її коханець одягнеться. — Ви часто займаєтесь такими справами, пане? — зухвало спитала Мадлен. — Стараюсь якомога рідше, пані,— поважно відповів комісар. Вона презирливо посміхнулась йому в обличчя: — Вітаю вас — адже справа не вельми чиста. Вона вдавала, ніби не помічає свого чоловіка. Пан, що лежав у ліжку, тим часом надів штани, взув черевики і підійшов, застібаючи жилет. Комісар звернувся до нього: — Тепер, пане, ви скажете мені, хто ви такий? Той нічого не відповів. — В такому разі, я змушений заарештувати вас, — провадив комісар. Тоді він раптом репетнув: — Не займайте мене! Моя особа недоторкана! Дю Руа кинувся до нього, немов хотів повалити його, і просичав просто в вічі: — Вас спіймано на місці злочину… на місці злочину!.. Я можу заарештувати вас, коли схочу… так, я можу це. Потім сказав тремким голосом: — Прізвище цього добродія — Ларош-Матьє, це міністр закордонних справ. Поліцейський комісар, здивований, ступив назад і пробурмотів: — Та справді ж, пане, скажіть нарешті хто ви такий? Той зважився і голосно відповів: — Хоч раз цей негідник не збрехав. Я справді Ларош-Матьє, міністр. Відтак, показавши рукою на груди Дю Руа, де, наче вогник, блищала маленька червона цяточка, докинув: — А цей мерзотник носить на грудях почесний орден, що одержав від мене. Дю Руа зблід. Швидким рухом він вирвав із петлиці коротку червону стрічку і кинув у камін. — Ось чого вартий орден, одержаний від такого пройдисвіта, як ви! Вони стояли один проти одного, зціпивши зуби, стиснувши кулаки, задихаючись від люті, цей — худий, з пухнастими вусами, той — товстий, із закрученими вусами. Комісар, підійшовши, відсторонив їх руками і мовив: — Панове, ви забуваєтесь, поводьтеся пристойніше! Вони замовкли і одвернулись один від одного. Мадлен стояла нерухомо і все ще курила, посміхаючись. Поліцейський комісар почав знову: — Пане міністре, я застав вас на самоті з пані Дю Руа, тут присутньою: вас — на ліжку, а її — майже роздягненою. Ваш і її одяг був розкиданий по кімнаті. Це становить явний доказ адюльтеру. Ви не можете заперечувати проти очевидності. Що ви на це скажете? — Мені нічого казати; виконуйте ваш обов’язок, — пробурмотів Ларош-Матьє. Комісар звернувся до Мадлен: — Чи визнаєте ви, пані, що цей пан — ваш коханець? — Не заперечую, він мій коханець, — відповіла та з викликом. — Цього досить. Потім комісар записав деякі дані про стан і розташування кімнат. Коли він кінчав писати, міністр, що вже одягнувся і чекав з пальтом та капелюхом у руці, спитав: — Я вам ще потрібний, пане? Що я маю робити? Можна мені йти? Дю Руа обернувся до нього і, зухвало посміхаючись, сказав: — Навіщо? Ми скінчили. Ви можете знову лягати в ліжко, пане. Ми зараз залишимо вас на самоті. І він злегка торкнувся пальцем руки поліцейського комісара: — Ходімо, пане комісаре, нам нема більше чого тут робити. Комісар, трохи здивований, пішов слідом; на порозі Дю Руа спинився, щоб пропустити його. Той із чемності відмовлявся. — Проходьте ж, пане, — наполягав журналіст. — Після вас, — заперечив комісар. Тоді Дю Руа вклонився і промовив ввічливо-іронічним тоном: — Тепер ваша черга, пане поліцейський комісаре. Тут я — майже у себе вдома. Потім він з підкреслено скромним виглядом тихенько причинив за собою двері. Через годину Жорж Дю Руа ввійшов у редакцію «Французького життя». Пан Вальтер був уже там; він і далі керував та цікавився газетою, що набула величезної популярності й дуже сприяла чим далі більшим операціям його банку. Видавець підвів голову і спитав: — А, це ви? Чого це у вас такий дивний вигляд? Чому ви не прийшли до нас обідати? Звідки ви зараз? Жорж, певний, що його слова справлять належне враження, заявив, вимовляючи з притиском кожне слово: — Я оце скинув міністра закордонних справ. Вальтер подумав, що Дю Руа жартує. — Скинули міністра… Як це? — Я зміню склад кабінету. От і все! Давно вже слід було вигнати цього негідника. Старий розгубився й подумав, що його співробітник п’яний. — Послухайте, ви з глузду з’їхали, — пробурмотів він. — Аж ніяк. Я тільки що спіймав пана Лароша-Матьє на гарячому, в явному адюльтері з моєю дружиною. Поліцейський комісар констатував це. Міністрові кінець. Спантеличений Вальтер зсунув окуляри високо на лоб і спитав: — А ви не глузуєте з мене? — Нітрохи. Я навіть напишу зараз замітку в хроніці з цього приводу. — Та чого ж ви хочете? — Я хочу скинути цього шахрая, цього мерзотника, цього злочинця, небезпечного для суспільства. Жорж поклав капелюх на крісло й додав: — Хай стережеться той, хто стане мені на дорозі! Я ніколи не прощаю. Вальтер усе ще не розумів до пуття, в чому річ. — А… ваша дружина? — Завтра вранці подаю заяву про розлучення. Я поверну її небіжчикові Форестьє. — Ви хочете розлучитись? — Аякже! Я був смішним. Але мені доводилось прикидатися дурнем, щоб застукати їх. Це зроблено. Тепер я господар становища. Пан Вальтер все ще не міг отямитись. Розгублено поглядаючи на Дю Руа, він подумав: «Чорт! Це хлопець, з яким треба бути обережним». — Тепер я вільний… — провадив Дю Руа. — Маю деякий, статок. Я виставляю свою кандидатуру в жовтні на перевиборах у своєму департаменті, де мене добре знають. Я не міг ні діяти, ні викликати пошану до себе з цією жінкою, що видавалась підозрілою всім. Вона обкрутила мене, як йолопа, і впіймала. Та з того часу, як я зрозумів її, я пильно стежив за нею, негідницею. — Він засміявся й додав: — То бідний Форестье був рогоносцем… безтурботним рогоносцем, довірливим і спокійним. Тепер я звільнився від цієї корости, яку він мені залишив. Руки в мене розв’язані. Тепер я далеко піду. Він сів верхи на стілець і повторював, немов уві сні:— — Я далеко піду!.. А старий Вальтер усе ще дивився на нього широкими очима, забувши про окуляри на лобі, й думав: «Так, він піде далеко, негідник». Дю Руа підвівся. — Піду писати статтю. Це треба зробити обережно. Але, знаєте, це буде страшний удар для міністра. Це пропаща людина. Його вже не врятуєш. Для «Французького життя» нема більше рації щадити його. Вальтер повагався якусь мить, а потім промовив: — Пишіть, як хочете; так і треба тим, хто залазить у такі справи. IX

Минуло три місяці. Дю Руа добився розлучення. Його дружина знову прийняла прізвище Форестьє. Вальтери мали виїхати п’ятнадцятого липня в Трувіль і вирішили перед від’їздом провести день за містом. Для цього обрали четвер і вирушили о дев’ятій ранку у великому дорожньому ландо на шість місць, запряженому четвернею коней. Снідати мали в Сен-Жермені, в павільйоні Генріха IV. Любий друг попросив, щоб він був єдиним чоловіком у товаристві, бо не терпів присутності й фізіономії маркіза де Казоля. Проте в останню мить вирішили заїхати по графа де Латур-Івелена. Його попередили про це напередодні. Ландо проїхало швидко по авеню Єлісейських Полів і перетяло Булонський Ліс. Стояла чудова літня погода, не дуже спекотна. Ластівки виписували на блакиті неба великі дуги, які, здавалося, залишались у височині після їхнього лету. Три жінки — мати між двома дочками — сиділи в глибині ландо, а троє чоловіків — Вальтер посередині між двома запрошеними — на передніх місцях. Переїхали Сену, об’їхали Мон-Валер’єн, потім добрались до Бужіваля і рушили далі вздовж річки до Пека. Граф де Латур-Івелен, уже немолодий, з довгими пухнастими бакенбардами, які ворушились від найменшого подуву вітерця (що дало Дю Руа привід сказати: «Вітер дуже ефектно грає його бородою»), ніжно дивився на Розу. Вже місяць, як вони були заручені. Жорж, дуже блідий, часто поглядав на Сюзанну: вона теж була бліда. їхні погляди зустрічалися, немов радились, умовлялись, обмінювалися таємними думками, а потім уникали одне одного. Пані Вальтер була щаслива й спокійна. Сніданок тривав довго. Перш ніж їхати назад до Парижа, Жорж запропонував погуляти на терасі. Спочатку зупинились, щоб помилуватися краєвидом. Усі поставали рядком вздовж стіни і почали захоплюватись безмежною далиною. Сена текла попід довгим пагорбом аж до Мезон-Лафіта, немов величезна змія серед зелені. Праворуч, на вершині пагорба, здіймався в небо, нагадуючи велетенську гусеницю на довгих лапах, Марлійський акведук, а сам Марлі ховався десь унизу в густій хащі дерев. В неозорій далині, що розляглась перед ними, де-не-де виднілись села. Озера біля Везіне ясними чіткими цятами блищали в ріденькій зелені ліска. Ген-ген ліворуч височіла гостра дзвіниця Сартрувіля. — Ніде в світі не можна знайти такої панорами. Навіть у Швейцарії,— заявив Вальтер. Потім усі тихенько рушили вперед, щоб прогулятись і помилуватись цим краєвидом. Жорж і Сюзанна лишились позаду. Коли вони відстали на кілька кроків, він сказав тихим, приглушеним голосом: — Сюзанно, я вас обожнюю. Я кохаю вас до нестями. — І я вас, Любий друже! — шепнула вона. Він казав далі: — Якщо ви не станете моєю дружиною, я назавжди покину Париж, Францію. — Спробуйте попросити моєї руки у батька, — відповіла вона. — Може, він згодиться. У нього вихопився легкий рух нетерпіння: — Ні, кажу вам удесяте, це марна річ. Переді мною зачинять двері вашого дому; мене проженуть із газети; і ми навіть не зможемо більше бачитись. Такі будуть наслідки мого офіційного сватання. Вас обіцяли віддати за маркіза де Казоля. Сподіваються, що ви кінець кінцем згодитесь. От вони й чекають. — Що ж тоді робити? — спитала вона. Дю Руа вагався, скоса поглядаючи на неї. — Чи ви мене досить кохаєте, щоб учинити безумство? — Так, — відповіла вона рішуче. — Велике безумство? — Ну, що ж! У нас є спосіб, єдиний спосіб! Треба, щоб ініціатива виходила від вас, а не від мене. Ви розпещена дитина, вам усе дозволено, ніхто надто не здивується ще одному вибрику з вашого боку. То слухайте ж. Сьогодні ввечері, повернувшись додому, ви підете до матері, спочатку тільки до матері, і признаєтесь їй, що хочете одружитись зі мною. Вона дуже схвилюється і дуже розгнівається… — О, мама напевно згодиться! — урвала його Сюзанна. — Ні, ви її не знаєте! — відказав Дю Руа. — Вона обуриться й розгнівається ще більше, ніж ваш батько. Побачите — вона вам відмовить! Але ви стійте на своєму, не відступайте і кажіть, що хочете одружитись зі мною, тільки зі мною, і більше ні з ким. Зробите так? — Зроблю. — Від матері ви підете до батька і скажете йому те саме — дуже серйозно і дуже рішуче. — Так, так. А далі? — А далі починається найсерйозніше. Якщо ви вирішили, справді вирішили, твердо вирішили бути моєю дружиною, моя люба, моя маленька Сюзанно… я вас… я вас викраду. Вона вся затремтіла від радості і мало не заплескала в долоні. — О, як чудово! Ви мене викрадете? А коли ж ви мене викрадете? Він зовсім тихо відповів: — Та… хоч би сьогодні ввечері… цієї ночі… Вона спитала, тремтячи: — А куди ми поїдемо? — Це вже моя таємниця. Обміркуйте гарненько те, що ви маєте зробити. Адже після втечі ви вже конче повинні стати моєю дружиною. Це єдиний спосіб, але він… він дуже небезпечний… для вас. — Я зважилась… — заявила вона. — Де я вас зустріну? — Ви можете вийти з дому непомітно? — Так. Я вмію відмикати хвіртку. — Ну, що ж! Коли консьєрж ляже спати, близько півночі вийдіть до мене на площу Згоди. Я вас чекатиму в екіпажі перед морським міністерством. — Я прийду. — Неодмінно? — Неодмінно. Він узяв її руку й потиснув. — О, як я вас кохаю! Яка ви хороша й смілива! Отже, ви не хочете виходити заміж за пана де Казоля? — Ні, ні! — Ваш батько дуже розгнівався, коли ви відмовились? — Ще й як! Він хотів одвезти мене в монастир. — Ви самі бачите, що треба діяти рішуче. — Я так і діятиму. Вона дивилась на широкий обрій, захоплена цим проектом викрадення. Вона поїде далеко, далеко… Разом із ним!.. Її викрадуть!.. Вона пишалася з цього. Вона зовсім не думала про неславу, про те безчестя, що могло їй загрожувати. Та й чи знала вона про це? Чи мала яку-небудь підозру? Пані Вальтер обернулась і гукнула: — Іди сюди, дитино! Що ти там робиш із Любим другом? Вони приєднались до товариства. Говорили про морський курорт, куди Вальтери мали незабаром поїхати. Поверталися з прогулянки іншим шляхом — через Шату. Дю Руа не говорив більш нічого. Він думав. Отже, якщо в цієї дівчинки стане сміливості, то він нарешті досягне мети! Вже три місяці він обплутував її непереможними тенетами своєї ніжності. Він спокушав її, полонив, завойовував. Він примусив її покохати себе — так, як тільки, він умів це робити. Він легко оволодів душею цієї легковажної лялечки. Насамперед він добився, щоб вона відмовила панові де Казолю. Тепер він добився, щоб вона втекла з ним. Бо іншої ради не було. Пані Вальтер — він це добре розумів — ніколи не згодиться віддати за нього свою дочку. Вона все ще кохає його, і вона кохатиме його вічно, із тим же нездоланним шалом. Він стримував її своєю розрахованою холодністю, але почував, як її пече безнадійна й непереможна жага. Ніколи він не зміг би умовити її. Ніколи вона не дозволила б йому одружитися з Сюзанною! Але тільки-но дівчинка потрапить до його рук, він почне переговори з батьком, як рівний із рівним. Обмірковуючи все це, Дю Руа відповідав уривчастими фразами на те, що йому говорили і чого він зовсім не слухав. Він отямився аж тоді, як в’їжджали в Париж. Сюзанна теж була задумлива, і дзвіночки на четверні коней бриніли у неї у вухах. Перед нею стелилися великі, безмежні шляхи, осяяні нічним місячним світлом, темні ліси, крізь які вони проїжджатимуть, харчевні при дорозі і конюхи, що хапливо перепрягають коней, бо всі вже здогадуються, що за ними погоня. Коли ландо під’їхало до палацу, Жоржа просили залишитись на обід. Але він відмовився і подавсь додому. Перекусивши, він упорядкував свої папери, немов збирався в далеку подорож. Він спалив компрометуючі листи, заховав інші, написав декому з своїх приятелів. Час від часу він поглядав на годинник і думав: «А там, мабуть, уже кипить». І неспокій точив йому серце. А що, як не пощастить? Однак чого ж йому боятись? Він завжди зуміє виплутатись! А втім, цього вечора він грає на велику ставку! Він вийшов з дому близько одинадцятої, трохи походив, узяв візника й спинився на площі Згоди, під аркадами морського міністерства. Час од часу він запалював сірника й дивився на годинник. Коли побачив, що наближається північ, його охопила гарячкова нетерплячка. Раз у раз вихилявся він з дверцят, щоб глянути, чи не йде Сюзанна. Десь продзвонило дванадцяту, потім знову — трохи ближче, тоді разом, нарешті — дуже далеко. Коли дзигарі замовкли, Дю Руа подумав: «Кінець. Усе пропало. Вона не прийде». Проте він вирішив чекати тут аж до світанку. В таких випадках потрібне терпіння. Він почув, як дзвонило чверть на першу, потім половину, потім три чверті; нарешті всі дзигарі пробили першу годину, в тому самому порядку, як раніше били дванадцяту. Дю Руа вже не чекав, він просто сидів у екіпажі, намагаючись зрозуміти, що могло трапитись. Раптом жіноча голівка просунулась у дверцята й спитала: — Ви тут, Любий друже? Він схопився; йому аж дух забило: — Це ви, Сюзанно? — Так, це я. Він ніяк не міг повернути ручку дверцят і повторював: — О, це ви!.. Це ви… Увіходьте! Вона ввійшла й безсило впала на сидіння поруч нього. Він крикнув візникові: — Рушай! Екіпаж рушив. Сюзанна задихалась і не могла говорити. Він спитав: — Ну, як усе це сталося? Вона прошепотіла, майже непритомна: — О, це було жахливо, особливо розмова з мамою. Дю Руа тремтів від хвилювання. — З вашою мамою? Що ж вона казала? Розповідайте — О, який це був жах! Я зайшла до неї і виклала їй свою справу, добре підготувавшись. Вона зблідла, потім закричала: «Ніколи! Ніколи!» Я плакала, сердилась, присягалася, що не одружусь ні з ким, крім вас. Мені здавалось, що вона ось-ось ударить мене. Вона немов збожеволіла: заявила, що мене завтра ж вирядять у монастир. Я ніколи її не бачила такою, ніколи! Тоді зайшов тато, почувши, як вона викрикувала всі ці дурниці. Він не так розгнівався, як вона, проте заявив, що ви не досить гарна партія. Вони мене теж розлютили, і я стала кричати голосніше за них. І тато драматичним тоном, який йому зовсім не личить, звелів мені вийти. Тоді я остаточно вирішила втекти з вами. І ось я тут! А куди ми їдемо? Він ніжно обійняв її за стан і жадібно слухав те, що вона розповідала. Серце його калатало, в ньому прокидалася люта ненависть до цих людей. Проте вона була в його руках—їхня дочка! Тепер він їм покаже! — На поїзд ми спізнились, — відповів він перегодом, — Отже, цей екіпаж довезе нас до Севра, де ми перебудемо ніч. А завтра поїдемо в Ла-Рош-Гійон. Це гарне село на березі Сени, між Монтом і Боньєром. — Але ж у мене нема речей, — прошепотіла Сюзанна. — Нема нічого з собою. Він безтурботно всміхнувся: — Пусте, там ми все влаштуємо. Екіпаж котився вулицями. Жорж узяв руку дівчини і почав поволі, шанобливо цілувати її. Він не знав, про що говорити з нею, бо зовсім не звик до платонічних пестощів. Раптом йому здалося, що вона плаче. Він злякано спитав: — Що з вами, моя люба дитино? — Моя бідна мама, мабуть, не спить зараз, якщо вона помітила, що мене нема, — крізь сльози відповіла Сюзанна. Мати її справді не спала. Коли Сюзанна вийшла з кімнати, пані Вальтер залишилась віч-на-віч із чоловіком. — Боже мій! Що все це означає? Вальтер, знетямлений з гніву, вигукнув: — Це означає, що цей інтриган приворожив її. Це він підмовив її знехтувати Казоля. Посаг вабить його, чорт забирай! Він розлючено забігав по кімнаті, говорячи: — Ти теж весь час принаджувала його, лестила йому, пестила його, не знала вже, як йому догодити. Завжди Любий друг тут, Любий друг там — і так від ранку до вечора. От тепер і маєш! — Я… я його принаджувала? — збліднувши, прошепотіла вона. Він крикнув їй прямо в обличчя: — Еге ж, ти! Ви всі показились через нього! Оця Марель, Сюзанна і всі інші. Гадаєш, я не бачив, що ти не могла прожити й двох днів, не запросивши його сюди? Вона випросталась і мовила з трагічними нотками в голосі: — Я не дозволю вам так зі мною розмовляти! Ви забуваєте, що я виховувалась не в крамничці, як ви. Він на мить укляк на місці, остовпілий, а тоді люто вилаявся і вийшов, грюкнувши дверима. Залишившись на самоті, пані Вальтер кинулась до дзеркала і глянула на себе, ніби хотіла подивитись, чи нічого в ній не змінилося, — такою неможливою, страхітливою здавалась їй ця подія. Сюзанна закохалась у Любого друга, і Любий друг хоче одружитися з Сюзанною! Ні, вона помилилась, це неправда. Дівчинка, цілком природно, втратила голову через цього вродливого молодика і сподівається, що її віддадуть за нього заміж; от вона і хотіла спробувати! Але він, він не міг бути її спільником! Папі Вальтер міркувала, схвильована, як перед великою катастрофою. Ні, Любий друг, напевно, нічого не знає про витівку Сюзанни… І вона довго думала, чи причетний він до цього. Та й негідник же він, якщо підбив її на це! І що ж тепер буде? Скільки вона передбачала небезпек і мук!.. Якщо він нічого не знає, то все ще можна влаштувати. Доведеться поїхати подорожувати з Сюзанною на півроку, і все минеться. Але як же вона зможе після всього бачитися з ним? Адже вона все ще любить його! Ця пристрасть увійшла в неї, немов стріла, і вирвати її неможливо. Жити без нього їй несила. Краще вмерти. Туга й сумніви катували її. В неї заболіла голова; думки ставали важкими, гнітючими, болісними. Вона плуталась у здогадках, невідомість доводила її до розпачу. Глянула на годинник — вже перейшло за першу. Вона сказала собі: «Не може це лишатись так, я божеволію. Я повинна дізнатись про все. Піду розбуджу Сюзанну і розпитаю її». І, роззувшися, щоб не наробити шуму, вона подалась із свічкою в руці до кімнати дочки. Тихенько відчинила двері, ввійшла, глянула на ліжко. Воно було незім’яте. Пані Вальтер спершу нічого не зрозуміла й подумала, що дівчинка ще сперечається з батьком. Але відразу ж страшна підозра охопила її, і вона побігла до чоловіка. Вдерлась до нього, бліда й задихана. Він іще читав, лежачи в ліжку. — В чому річ? Що з тобою? — злякано спитав він. — Ти бачив Сюзанну? — пробурмотіла вона. — Я? Ні. А що? — Вона… вона… пішла. Її нема в кімнаті. Вальтер скочив на килим, узув пантофлі і, без кальсонів, в самій нічній сорочці кинувся в кімнату дочки. Він глянув — і в нього не залишилось жодного сумніву. Вона втекла! Він упав у крісло і поставив свою лампу долі перед собою. Дружина ввійшла слідом. Вона, затинаючись, прошепотіла: — Що ж це? У нього не було сили відповідати, не було сили гніватися, він простогнав: — Кінець! Вона в його руках. Ми пропали… Пані Вальтер не зрозуміла: — Як пропали? — Так і пропали, сто чортів! Тепер справді треба, щоб він одружився з Сюзанною. У неї вихопився якийсь звіриний зойк: — Він? Ніколи! Ти збожеволів! — Голосінням справі не зарадиш, — сумно відказав Вальтер. — Він викрав її, збезчестив. Віддати її за нього — це ще найкращий вихід. Коли добре взятись до цього, то ніхто й не довідається про цю пригоду. Вона повторила, затремтівши від хвилювання: — Ніколи! Ніколи він не матиме Сюзанни! Я ніколи не згоджусь. Вальтер пригнічено прошепотів: — Та він уже має її. Це так. І він триматиме її й ховатиме, поки ми не поступимось. Отже, щоб уникнути скандалу, треба поступитись одразу. Дружина його, серце якої краяв невимовний біль, вигукнула: — Ні! Ні! Я ніколи не згоджусь! — Нема вже про що сперечатись, — мовив він нетерпляче. — Так треба. Ах, мерзотник, як він нас обкрутив кругом пальця!.. Це все-таки неабиякий кмітливець і спритник. Ми могли б знайти когось далеко кращого щодо становища, але не щодо розуму та кар’єри. За ним — велике майбутнє. Він буде депутатом і міністром. Пані Вальтер заперечила з лютою рішучістю: — Ніколи я не дозволю йому одружитися з Сюзанною!.. Ти чуєш?.. Ніколи! Він нарешті розсердився і, як чоловік практичний, узяв Любого друга під свій захист. — Та замовкни ти… Кажу тобі, що так треба… це неминуче. І хто знає? Може, нам не доведеться й жалкувати. З людьми такого гатунку ніколи не знаєш, що може трапитись. Ти бачила, як він скинув трьома статтями того йолопа Ларош-Матьє і як гідно він це зробив? А це ж була дуже важка справа у його становищі зрадженого чоловіка! Зрештою, побачимо. В усякому разі, ми в його руках. Ми вже не можемо змінити цього. їй хотілось кричати, битися об землю, рвати на собі волосся. Вона ще раз безтямно вигукнула: — Він її не матиме!.. Я… цього… не хочу! Вальтер підвівся, підняв лампу і мовив: — Слухай, ти дурна, як усі жінки. Ви все робите, керуючись почуттям. Ви не знаєте, що це таке — поступатись перед обставинами… ви дурні! А я тобі кажу, що він одружиться з нею… Так треба. І він вийшов, човгаючи пантофлями. Він пройшов, схожий на комічний привід у нічній сорочці, широким коридором просторого сонного будинку і тихо вернувся в свою кімнату. Пані Вальтер все ще стояла; її мучив нестерпний біль. Вона ще не гаразд усе розуміла. Вона тільки страждала. Потім вона відчула, що в неї забракне сили лишатись отак, закляклою, аж до світанку. Вона відчувала гостру потребу втекти, бігти не знати куди, шукати допомоги, рятунку. Вона думала: кого покликати до себе? Кого? Не знаходила нікого. Нарешті їй сяйнуло. Священика! Так, священика! Вона впаде йому до ніг, признається в усьому, розповість про свій гріх і розпач. Він зрозуміє, що той негідник не може одружитися з Сюзанною, і не дозволить цього! їй треба негайно священика! Та де його знайти? Куди піти? Вона ж не могла лишатись так! Тоді перед її очима промайнув, немов видіння, ясний образ Ісуса, що йде по хвилях. Вона побачила його так виразно, неначе дивилась на картину. Це він кликав її: «Прийдіть до мене. Прийдіть і схиліть коліна біля моїх ніг. Я розраджу вас і навчу, що треба робити». Вона взяла свічку, вийшла і спустилась, щоб пройти до оранжереї. Ісус був у самому кінці її, в маленькому залі, що зачинявся заскленими дверима, щоб вогкість не псувала полотна. Це була своєрідна каплиця серед цілого лісу незвичайних дерев. Пані Вальтер увійшла в зимовий сад. Не бачивши його досі інакше, ніж при яскравому світлі, вона була вражена його темною глибиною. Важкі рослини тропічних країв сповнювали повітря своїм задушливим подихом. А що двері були зачинені, то повітря цього дивного лісу, замкнутого під скляною банею, дурманило, п’янило, викликало насолоду й біль, оповивало тіло невиразним відчуттям солодкої млості й передсмертної знемоги.» Нещасна жінка ступала тихо, схвильована темрявою; в миготливому світлі свічки перед нею зринали, немов потвори, чудернацькі рослини. Раптом вона побачила Христа. Вона розчинила двері, що відокремлювали її від нього, і впала навколішки. Спочатку вона безтямно молилась, бурмотіла слова любові, пристрасні й розпачливі слова благання. Потім молитовний запал ущух, вона підвела до Христа очі і завмерла в тузі. У миготливому промінні свічки, що ледве освітлювала його знизу, він так нагадував Любого друга, що, здавалось, це був уже не Бог, а її коханець, який дивився на неї. Це були його очі, його лоб, вираз його обличчя, його холодний і гордовитий погляд! — Ісусе!.. Ісусе!.. Ісусе!.. — бурмотіла вона. А слово «Жорж» тремтіло на її губах. Раптом вона подумала, що, може, саме в цей час Жорж оволодів її дочкою. Він був на самоті з нею десь у кімнаті. Він! Він! Із Сюзанною! Вона казала: «Ісусе!.. Ісусе!» — але думала про них… про свою дочку і свого коханця. Ось вони вдвох, десь у кімнаті… серед ночі. Вона бачила їх. Бачила так виразно, немов вони були перед нею, на місці картини. Вони всміхаються одне до одного. Вони цілуються. У кімнаті темно, ліжко наніврозкрите… Вона підвелась, щоб підійти до них, щоб ухопити дочку за волосся і вирвати її з цих обіймів. Вона схопила б її за горло, задушила б її, свою ненависну дочку, дочку, що віддалась тому чоловікові. Вона зараз доторкнеться до неї… її руки діткнулись полотна. Вона торкнулася ніг Христа. Зойкнувши, пані Вальтер упала горілиць… Свічка покотилася з її рук і погасла. Що було далі? їй довго ввижалось щось дивне, страшне. Весь час Жорж і Сюзанна проходили перед її очима, обійнявшись з Ісусом Христом, що благословляв їхнє злочинне кохання. Вона невиразно відчувала, що вона не в своїй кімнаті. Хотіла підвестись, бігти, але не могла. Якесь заціпеніння скувало її тіло й залишило їй саму тільки думку — туманну, пригнічену страшними, нереальними, фантастичними образами думку, її охопив той нездоровий сон, той дивний і часом смертельний сон, до якого приводять людський мозок снодійні тропічні рослини з химерними обрисами і густим дурманним духом. Коли розвиднілось, пані Вальтер, непритомну і майже бездиханну, знайшли біля «Христа, що йде по хвилях». Вона так захворіла, що боялись за її життя. Тільки другого дня вона прийшла до пам’яті. Тоді вона почала плакати. Зникнення Сюзанни пояснили слугам раптовим від’їздом її до монастиря. Пан Вальтер відповів на довгий лист Дю Руа, даючи згоду на його шлюб зі своєю дочкою. Любий друг кинув цього листа у поштову скриньку в той момент, коли виїздив із Парижа, підготувавши його заздалегідь у вечір від’їзду. Він у шанобливих висловах писав про те, що давно вже кохає дівчину, що між ними не було ніякої таємної згоди, але коли вона прийшла до нього з своєї волі і сказала: «Я буду вашою дружиною», — він визнав за собою право залишити її в себе, навіть переховати, аж поки дістане відповідь од батьків, бо їхня законна воля важить для нього менше, ніж воля його нареченої. Він просив, аби Вальтер писав йому до запитання; один із його приятелів перешле йому листа. Коли Дю Руа дістав потрібну відповідь, то відвіз Сюзанну в Париж і відіслав її назад до батьків, а сам деякий час не потикався до них. Вони перебули шість днів на березі Сени в Ларош-Гійоні. Ніколи ще дівчина так не веселилась. Вона уявляла себе пастушкою. Жорж видавав її за свою сестру, і вони жили у вільній і невинній близькості, в якомусь закоханому товаришуванні. Він вважав за краще шанувати її незайманість. На другий день після приїзду вона купила селянську білизну та вбрання і, надівши величезного бриля, прикрашеного польовими квітами, взялася вудити рибу. Місцевість здавалась їй чарівною. Там були старовинна вежа й старовинний замок, що славився чудовими килимами. Жорж, у матроській куртці, яку купив у місцевого крамаря, то гуляв із Сюзанною пішки вздовж узбережжя, то вони плавали на човні. Вони раз у раз захоплено цілувались, вона — невинно, а він — насилу стримуючи жагу. Проте він умів володіти собою. І коли він сказав їй: «Ми повертаємось до Парижа завтра, ваш батько погоджується на наш шлюб», — вона наївно прошепотіла: — Уже? А мені так сподобалось бути вашою дружиною! X

Дата добавления: 2015-06-04