Annotation 15 страница. Жорж Дюруа вернувся до своїх давніх звичок

I

Жорж Дюруа вернувся до своїх давніх звичок. Оселившись у маленькій квартирі на Константинопольській вулиці, він жив скромно, як людина, що готується до нового життя. Навіть його стосунки з пані де Марель набули рівного подружнього характеру, немов він заздалегідь привчав себе до нової ролі; його коханка часто дивувалася з поміркованого спокою їхніх взаємин і казала, сміючись: — Ти ще нудніший, ніж мій чоловік; не варт було й міняти. Пані Форестьє ще не повернулася. Вона затрималась у Кані. У листі вона писала, що приїде тільки в середині квітня, і жодним словом не натякала на їхню прощальну розмову. Дюруа чекав. Він твердо вирішив докласти всіх зусиль, щоб одружитися з нею, навіть коли вона вагатиметься. Він вірив у свою щасливу зірку, вірив у ту силу чарів, що їх почував у собі, в незбагненну й непереможну силу, яка скоряла всіх жінок. Коротенька записка повідомила його, що рішуча хвилина настає. «Я в Парижі. Приходьте. Мадлен Форестьє». І це було все. Листоноша приніс її о дев’ятій годині ранку. Того ж самого дня о третій Дюруа з’явився до неї. Вона простягла йому руки з своєю милою, привітною усмішкою, і кілька хвилин вони дивились одне одному в вічі. Потім молода жінка прошепотіла: — Який ви добрий, що приїхали туди в ті жахливі дні! — Я зробив би все, що ви мені наказали б, — відповів він. Вони сіли. Вона почала розпитувати про новини, про Вальтєрів, про всіх співробітників, про газету. Особливо часто згадувала про газету. — Мені бракує її,— мовила вона, — справді, дуже бракує. Я стала журналісткою в душі. Що ж робити, я люблю це діло. Вона замовкла. Дюруа немов зрозумів, немов відчув у її посмішці, в її голосі, в самих її словах якийсь заклик і пробурмотів, хоч і вирішив не прискорювати подій: — Ну… а чому… чому б вам не взятися знову… до цього діла… під… іменем Дюруа? Вона враз споважніла і прошепотіла, поклавши йому руку на плече: — Не будемо поки що про це говорити. Проте він догадався, що вона згоджується, впав перед нею навколішки і повторював, затинаючись, палко цілуючи її руки: — Дякую, дякую, як я вас кохаю! Вона підвелась. Він теж підвівся й побачив, що вона дуже зблідла. І він зрозумів, що подобається їй — може, вже давно; а що стояли вони лице в лице, то він обняв її і поцілував у лоб довгим, ніжним поцілунком. Вислизнувши з його обіймів, вона промовила серйозним тоном: — Слухайте, друже мій, я ще нічого не вирішила. А втім, можливо, що я відповім «так». Але обіцяйте мені, що ви не прохопитесь про це ані словом, ні натяком, поки я сама не дозволю вам говорити. Дюруа заприсягнувся й пішов; серце його повнилося радістю. З того часу, буваючи в пані Форестьє, він тримавсь дуже скромно і не домагався певнішої відповіді, бо в її манері говорити про майбутнє, в тоні, яким вона вимовляла «згодом», в її планах, що торкались їх обох, він раз у раз відчував кращу й інтимнішу відповідь, ніж формальна згода. Дюруа невтомно працював, мало витрачав, аби настарати хоч трохи грошей до дня весілля, і став таким самим скнарою, яким раніше був марнотратцем. Минуло літо, потім осінь, а нікому й на думку нічого не спадало, бо вони бачилися рідко, наче прості знайомі. Якось увечері Мадлен спитала, глянувши йому в вічі: — Ви ще нічого не казали пані де Марель про наші плани? — Ні, друже мій. Я обіцяв вам мовчати і не казати нікому жодного слова. — Що ж, час уже втаємничити її. А я візьму на себе Вальтерів. Це буде на цьому тижні, гаразд? Він почервонів: — Так, хоч завтра! Мадлен тихо відвела очі, немов для того, щоб не бачити його хвилювання, і докинула: — Коли хочете, ми можемо одружитися на початку травня. Це буде цілком пристойно. — Радо пристаю на все. — Мені хотілося б десятого травня, в суботу, бо це день мого народження., — Чудово, десятого. — Ваші батьки живуть під Руаном? Так ви мені принаймні казали. — Так, під Руаном, у Кантеле. — Чим вони займаються? — Вони… вони дрібні рантьє. — А! Мені дуже хочеться познайомитися з ними. Дюруа завагався, зовсім зніяковівши: — Та… річ у тому, що вони… Потім він опанував себе і рішуче сказав, як і належить людині з характером: — Люба моя, вони держать шинок, це селяни, що працювали до кривавого поту, аби дати мені освіту. Я не соромлюсь їх, але вас їхня… простота… їхня… грубість… може неприємно вразити. Вона чарівно усміхалась, обличчя її світилося ніжною добротою. — Ні. Я їх дуже любитиму. Ми поїдемо до них. Неодмінно. Ми ще поговоримо про це… Я теж із простої родини… але батьки мої вже померли. У мене нема нікого на світі…— Вона простягла йому руку й додала — Крім вас… Дюруа був зворушений, схвильований, відчув себе переможеним; таких почуттів він не зазнавав досі ні з одною жінкою. — Я думала про одну річ, — сказала Мадлен, — але це трохи важко пояснити. — Що ж це таке? — спитав він. — Ось що, любий, я така сама, як і всі жінки, я маю свої… свої вади, свої примхи, люблю все блискуче й дзвінке. Мені дуже хотілося б носити аристократичне прізвище. Чи не могли б ви з нагоди нашого шлюбу, трохи… облагородитись? Тепер уже вона почервоніла, немов допустила якоїсь нетактовності. Він відповів щиро: — Я й сам часто думав про це, але мені здається, що це не так просто. — Чому ж? Він засміявся: — Тому, що я боюсь стати смішним. Вона знизала плечима. — Ні в якому разі, ні в якому разі! Всі це роблять, і ніхто не сміється з цього. Розділіть своє прізвище надвоє: «Дю Руа». Вийде дуже добре. Дюруа відповів одразу, як людина, що знається на справі: — Ні, недобре. Це надто простий, надто звичайний, надто відомий спосіб. Щодо мене, то я думав узяти за прізвище назву своєї батьківщини, спочатку, як літературний псевдонім, потім сполучати його потроху з власним прізвищем, а вже згодом розбити своє ім’я надвоє, як ви пропонуєте. — Ваша батьківщина — Кантеле? — спитала вона. — Так. Вона задумалась: — Ні. Мені не подобається закінчення. Слухайте, а чи не можна було б трохи змінити це слово? Кантеле? Вона взяла зі столу ручку й почала писати прізвища, дивлячись, як вони виглядають. Раптом вона вигукнула: — Гляньте, гляньте, ось воно! І вона подала Дюруа папірець, де він прочитав: «Пані Дюруа де Кантель». Він поміркував хвилину, потім поважно заявив: — Так, це дуже добре. Вона захоплено приказувала: — Дюруа де Кантель, Дюруа де Кантель, пані Дюруа де Кантель. Це чудово, чудово! І додала переконаним тоном: — Побачите, як легко всі погодяться з цим. Але слід скористатися з нагоди, бо потім буде вже пізно. Від завтра ви підписуватиме фейлетони: Д. де Кантель, а хроніку просто Дюруа. В пресі таке буває щодня, і ніхто не здивується, що ви взяли собі псевдонім. Під час весілля ми ще трохи змінимо це, а друзям скажемо, що ви досі відмовлялись від свого «дю» через скромність, зважаючи на своє становище, або й нічого не скажемо. Як звуть вашого батька? — Олександр. Вона прошепотіла кілька разів: «Олександр, Олександр», — вслухаючись у звучання цього слова, потім написала на чистому аркуші: «Пан і пані Олександр Дю Руа де Кантель мають честь повідомити вас про одруження свого сина пана Жоржа Дю Руа де Кантель з пані Мадлен Форестьє». Вона подивилась на написане трохи звіддалік, радіючи з враження, і заявила: — Трохи вправності, і можна добитися всього, чого хочеш. На вулиці, остаточно вирішивши називатись віднині Дю Руа, або й Дю Руа де Кантель, він відчув себе якось солідніше. Він ступав сміливіше, вище підносив голову і гордовитіше закручував вуса, як це личить благородній особі. Він почував радісне бажання заявити прохожим: — Мене звуть Дю Руа де Кантель. Але вдома він стурбовано згадав про пані де Марель і тут же написав їй — просив прийти завтра на побачення. «Буде мені халепа, — думав він, — матиму з нею клопіт». Потім він заспокоївся і з властивою йому безтурботністю, що охороняла його від впливу житейських прикростей, сів писати фантастичну статтю про нові податки, які треба запровадити, щоб урівноважити бюджет. Він пропонував річний податок розміром у сто франків на дворянську частку «де», а на титули від барона до князя — починаючи з п’ятсот і до тисячі франків. І підписався: «Д. де Кантель». Другого дня коханка сповістила його «синім папірцем», що прийде о першій. Він чекав її трохи неспокійно, проте вирішив не відкладати справи і сказати все відразу ж, а вже потім, коли минеться перше хвилювання, розумно довести, що він не може лишатись ціле своє життя неодруженим: оскільки ж пан де Марель не збирається помирати, то йому довелось обрати собі іншу, законну подругу. Проте він хвилювався. Коли пролунав дзвінок, серце його закалатало. Клотільда кинулась йому в обійми: — Добрий день, Любий Друже! Потім, відчувши холодність його привітання, вона глянула на нього і спитала: — Що з тобою? — Сідай, — сказав він. — Нам треба серйозно поговорити. Вона сіла, не знімаючи капелюшка, піднявши тільки вуальку на лоб, і приготувалась слухати. Він опустив очі, не знаючи, з чого почати. Нарешті поволі почав: — Моя люба, ти бачиш — я дуже схвильований, дуже засмучений і збентежений тим, що маю тобі сказати. Я тебе глибоко кохаю, кохаю справді всім серцем, і тому побоювання, що тобі буде прикро, засмучує мене ще більше, ніж та новина, яку я тобі зараз розповім. Вона зблідла й затремтіла: — Що трапилось? Кажи швидше! — прошепотіла вона. Він промовив журливо, але рішуче, з тим удаваним сумом у голосі, до якого звичайно вдаються сповіщаючи про приємну неприємність: — Річ у тому, що я одружуюсь. Вона болісно зітхнула з самої глибини грудей, немов втрачаючи притомність, і почала задихатись, неспроможна говорити, — так перехопило їй дух. Не дочекавшись відповіді, Дюруа казав далі: — Ти й не уявляєш собі, як я мучився, поки зважився на це. Але в мене немає ні становища, ні грошей. Я самотній, чужий у Парижі. Мені треба мати когось коло себе, хто міг би порадити, заспокоїти, підтримати мене. Саме таку товаришку, таку спільницю я шукав і знайшов. Він замовк, сподіваючись, що вона відповість що-небудь, і готувався до нестямного гніву, гострих слів та лайки. Клотільда притиснула руку до серця, немов хотіла притишити його биття, і дихала уривчасто й важко; груди її здіймались, голова тремтіла. Він узяв її руку, що лежала на бильці крісла, але вона вирвала її. Потім вона прошепотіла в якомусь заціпенінні: — О… Боже мій!.. Він став перед нею навколішки, проте не наважився доторкнутись до неї і пробурмотів, більше збентежений її мовчанням, ніж збентежився б від шаленого вибуху: — Кло, моя маленька Кло, зрозумій же моє становище, зрозумій, що я таке! О, яке було б щастя, якби я міг одружитися з тобою! Але ти заміжня. Що ж мені робити? Подумай, ну, подумай сама! Мені треба вийти в світ, а зробити цього я не можу, поки не матиму власного дому… Якби ти знала!.. Бувають дні, коли мені хочеться вбити твого чоловіка… Він говорив своїм ніжним, притишеним, спокусливим голосом, що музикою линув у вуха. На застиглих очах його коханки поволі виступили дві сльозинки і скотились по щоках, а на віях повисли іще дві. Дюруа прошепотів: — О, не плач, Кло, не плач, благаю тебе! Ти краєш мені серце. Тоді вона зробила над собою величезне зусилля, аби зберегти гідність та гордість, і спитала тремтячим голосом жінки, що ось-ось заридає: — Хто вона? Він завагався на мить, але зрозумів, що без цього не обійдеться, — і відповів: — Мадлен Форестьє. Пані де Марель здригнулась усім тілом, потім так глибоко замислилась, що, здавалось, зовсім забула, що він і досі стоїть перед нею навколішках. А прозорі краплі без упину набігали їй на очі, падали і знову набігали. Вона підвелась. Дюруа догадався, що вона зараз піде, не сказавши йому й слова, не дорікаючи й не прощаючи, і він відчув у глибині душі образу й приниження. Щоб затримати Клотільду, він оповив руками її сукню і стиснув під тканиною округлі ноги, що напружились для опору. — Заклинаю тебе, не йди так! — благав він. Тоді вона глянула на нього зверху, глянула тим затуманеним слізьми, розпачливим, чарівним і сумним поглядом, що виявляє всю тугу жіночого серця, і пробурмотіла: — Мені… мені нема чого казати… мені… нема чого тут робити… твоя… твоя правда… ти… ти… вибрав те, що тобі треба. Вона випручалась, відхилившись назад, і пішла, а він не пробував більше затримувати її. Лишившись сам, Дюруа підвівся, немов приголомшений ударом по голові; потім заспокоївся й прошепотів: — Слово честі, тим гірше, чи певніше, тим краще. Справу скінчено… без сцен. Хай так! І, позбувшись величезного тягаря, відчувши себе раптом вільним, незалежним, готовим до нового життя, він почав бити кулаками в стіну, п’яніючи від успіху та сили, немов змагаючись із самою долею. Коли пані Форестьє спитала його: «Ви сказали пані де Марель?» — він спокійно відповів: — Звичайно… Вона допитливо глянула на нього своїми ясними очима: — І це її не вразило? — Ні, анітрохи. Навпаки, вона сказала, що це дуже добре. Новина незабаром поширилась. Дехто дивувався, дехто запевняв, що передбачав це, а інші тільки всміхались, даючи зрозуміти, що це їх зовсім не дивує. Жорж, що підписував тепер фейлетони: «Д. де Кантель», хроніку — «Дюруа», а політичні статті, які він теж інколи вміщав, — «Дю Руа», проводив час здебільшого у своєї нареченої, що ставилась до нього з братньою приязню, в якій, проте, почувалась справжня, але прихована ніжність і стримувана, немов вада, пристрасть. Вона вирішила, що весілля відбудеться нишком, при самих тільки свідках, і того ж вечора вони поїдуть у Руан. А наступного дня відвідають батьків Дюруа та пробудуть у них кілька днів. Дюруа пробував умовити Мадлен зректися цього плану, однак безуспішно і кінець кінцем згодився. Отже, десятого травня молоді, що визнали зайвою церковну церемонію і нікого не запрошували, повернулись після короткого перебування в мерії додому, склали валізи, а ввечері шестигодинний поїзд, що відходив з вокзалу Сен-Лазар, уже мчав їх у Нормандію. До того часу, поки не лишились самі у вагоні, вони не перемовились і двадцятьма словами. А відчувши себе вже в дорозі, глянули одне на одного й почали сміятися, щоб приховати певну ніяковість, якої не хотіли показувати. Поїзд повільно проминув довгий вокзал Батіньйоль і проїхав рівнину, де-не-де порослу миршавими чагарями, яка тягнеться від міських укріплень до Сени. Дюруа і його дружина час від часу говорили про щось незначне, а потім знову обертались до вікна. Проїжджаючи Аньерський міст, вони зраділи, побачивши річку, а на ній човни, рибалок і веслярів. Сонце, могутнє травневе сонце, осявало скісним промінням човни і спокійну річку, що немов застигла, не текла й не вирувала, завмерши у вечірньому блиску й теплі. Вітрильник, що розгорнув посередині річки два великі трикутники, аби спіймати найлегші подихи вітру, скидався на величезного птаха, який ось-ось полетить. Дюруа прошепотів: — Люблю паризькі околиці, а спогади про смажену рибу, що доводилось їсти тут, — найкращі в моєму житті. — А човни! — підхопила вона. — Як гарно пливти по воді, коли сідає сонце. І вони замовкли, немов не зважуючись говорити далі про своє минуле, і сиділи тихо, може, втішаючись уже поезією жалкувань. Дюруа взяв руку дружини і ніжно поцілував. — Коли ми повернемось, — озвався він, — то їздитимемо часом обідати в Шату. — О, в нас буде стільки справ! — мовила Мадлен таким тоном, немов казала: «Треба жертвувати приємним задля корисного». Він тримав її руку і стурбовано думав, як йому перейти до пестощів. Перед недосвідченою дівчиною він не схвилювався б так; але той меткий і насмішкуватий розум, який він почував у Мадлен, ускладнював його становище. Він боявся здатися їй незгарбним — занадто несміливим або занадто брутальним, занадто повільним або занадто поквапливим. Він раз у раз ніжно стискував її руку, однак вона не відповідала на його заклик. Тоді він сказав: — Мені дуже дивно, що ви — моя дружина. Вона ніби зчудувалась: — Чому ж то? — Не знаю. Дивно, та й годі. Хочеться поцілувати вас, і не віриться, що я маю право на це. Мадлен спокійно підставила йому щоку, і він поцілував її так, як поцілував би сестру. — Побачивши вас уперше, пам’ятаєте, на обіді,— вів Дюруа далі,— коли мене запросив Форестьє, я подумав: «Чорт забирай, якби мені знайти таку жінку!» І от це сталося: я знайшов її. Вона прошепотіла: «Це дуже мило», — і дивилась на нього пильно й лукаво своїм усміхненим поглядом. Він подумав: «Я занадто холодний. Я йолоп. Треба бути рішучим». І він спитав: — Як ви познайомились з Форестьє? Вона відповіла з лукавим викликом: — Хіба ми на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього? Він почервонів: — Я дурень. Я ніяковію у вашій присутності. Це їй сподобалось: — Невже? Чому ж це? Він сів поруч із нею і присунувся зовсім близько. Вона скрикнула: — Олень! Поїзд їхав Сен-Жерменським лісом, і вона побачила сполохану косулю, що майнула через дорогу. Поки вона дивилась у розчинене вікно, Дюруа нахилився й припав до волосся над її шиєю довгим і жагучим поцілунком. Хвилину вона не ворушилась, потім підвела голову: — Ви лоскочете, годі. Але він не відступався й ніжно торкався пухнастими вусами її білої шкіри, пестив її збудно й повільно. Вона здригнулась. — Годі вже! Він обійняв її, охопивши правою рукою голову і повернувши до себе. Потім уп’явся в її губи, немов яструб у здобич. Вона пручалась, відштовхувала його, силкувалася визволитись. Нарешті звільнилась і сказала: — Та годі ж. Він уже не слухав, цілував її жадібними й тремтячими губами, намагаючись повалити на диван. Вона з величезним зусиллям визволилася і схопилась на ноги. — Ну, годі вже, Жорже, годі! Ми ж не діти і любесенько можемо почекати до Руана. Він сидів увесь червоний, охолоджений цими розважливими словами, потім опанував себе і весело сказав: — Гаразд, я почекаю, але ви не почуєте від мене й десятка слів, поки ми приїдемо. Подумайте, зараз ми тільки ще в Пуассі. — Я говоритиму сама, — сказала Мадлен й спокійно сіла біля нього. Вона почала докладно розповідати, що вони робитимуть, коли повернуться. Треба буде лишити за собою квартиру, де вона жила з першим чоловіком, Дюруа одержить також, немов у спадщину, посаду й утримання Форестьє у «Французькому житті». Зрештою, вона ще перед їхнім шлюбом упорядкувала з певністю ділової людини всю фінансову сторону їхнього подружнього життя. Вони одружилися з умовою роздільності майна, і всі можливі випадки були передбачені: смерть, розлука, народження одного чи кількох дітей. Дюруа мав — як сам він казав — чотири тисячі франків, але з них півтори тисячі були позичені. Решту він заощадив за останній рік, передбачаючи одруження. Мадлен мала сорок тисяч франків, що їх — як сама вона казала — залишив Форестьє. Згадавши про померлого чоловіка, вона почала ставити його за зразок: — Він був дуже ощадливий, дуже акуратний, дуже працьовитий. Він швидко зробив би кар’єру. Дюруа вже не слухав, його турбували зовсім інші думки. Часом вона спинялась, поринаючі в свої інтимні міркування, потім сказала: — Через три-чотири роки ви, безперечно, зможете заробляти від тридцяти до сорока тисяч франків на рік. Так і Шарль заробляв би, якби прожив довше. Дюруа, якому ця лекція вже здавалась надто довгою, відповів: — А я гадаю, що ми не на те їдемо в Руан, щоб розмовляти про нього. Вона злегка вдарила його по щоці. — Це правда, моя вина. І засміялась. Він підкреслено тримав руки на колінах, як добре вихований слухняний хлопчик. — У вас дурний вигляд, коли ви так сидите, — сказала Мадлен. — Це ж моя роль, про яку ви самі недавно нагадали мені,— відповів він, — і я з неї вже не вийду. Вона здивувалась: — Що ви, власне, маєте на гадці? — Те, що у вас є досвід, який має розвіяти мою необізнаність, та шлюбна практика, що має просвітити мою парубоцьку невинність, от як! — Це вже занадто! — вигукнула вона. — Це так, — відповів Дюруа. — Я не знаю жінок, а ви знаєте чоловіків, бо ж ви вдова, отже, ви маєте навчати мене… Сьогодні ввечері — так? — але можете розпочати навіть зараз, коли хочете. Отак… Вона скрикнула, зовсім звеселівши: — О, якщо ви в цьому покладаєтесь на мене!.. Він промовив голосом школяра, що бурмоче свій урок: — Так, звичайно, покладаюся. Я навіть сподіваюсь, що ви дасте мені солідну освіту… на двадцять лекцій… десять початкових… читання та граматика… десять підвищеного курсу й риторики. Я ж нічогісінько не знаю — отак!.. Вона заявила, дуже потішена: — Ти дурний! — Раз ти називала мене на «ти», — провадив він, — то й я піду за твоїм прикладом і скажу тобі, серденько, що з кожною миттю кохаю тебе більше й більше і що Руан, як на мене, дуже далеко… Він говорив тепер з акторськими інтонаціями, з кумедними гримасами, що розважали молоду жінку, звиклу до манер і жартів літературної богеми. Вона дивилась на нього збоку, і він здавався їй справді чарівним; вона вагалась між тим бажанням, що пориває руку до плоду на дереві, і розважливою думкою, що радить почекати обіду, аби з’їсти його саме тоді, коли слід. І вона сказала, трохи почервонівши від думок, що снувались у неї в голові: — Мій маленький учню, повірте моєму досвіду, моєму великому досвіду. Поцілунки у вагоні нічого не варті. Вони тільки псують апетит. Потім вона шепнула, ще більше почервонівши: — Ніколи не слід жати недостиглий колос. Дюруа засміявся, збуджений натяками, що спливали з її гарних уст; далі перехрестився й поворушив губами, немов прошепотів молитву, і заявив: — Я віддаюсь під опіку святого Антонія, патрона спокуси. Відтепер я немов із бронзи. Ніч тихо насувалась, огортаючи прозорою тінню, неначе легким серпанком, неозорі поля, що стелились праворуч. Поїзд мчав уздовж Сени, і Жорж, і Мадлен задивилися на річку, що бігла поруч із залізничною колією широкою стрічкою полірованого металу, на червоні відблиски, на плями, що немов упали з неба, яке горіло пурпуром і вогнем у промінні надвечірнього сонця. Цей блиск поволі гаснув, темнішав, сумно тьмарився. І поля поринали в темряву з похмурим трепетом, тим передсмертним трепетом, який щоразу проходить по землі, коли її оповиває ніч. Ця вечірня туга линула крізь відчинені вікна в недавно такі веселі душі молодого подружжя, що раптом замовкло. Вони присунулись одне до одного й спостерігали згасання дня, чудового, ясного травневого дня. В Манті засвітили олійний ліхтарик, що кидав на сіре сукно диванів жовте світло. Дюруа обняв дружину за талію і пригорнув її до себе. Його недавня жага оберталась на ніжність, на млосну потребу заспокійливих тихих пестощів, тих пестощів, якими присипляють дитину. Він тихенько шепнув: — Я дуже любитиму тебе, моя маленька Мад! Ніжність його голосу зворушила молоду жінку, озвалась у її тілі коротким тремтінням, і вона простягла йому уста, нахилившись над ним, бо він притулився щокою до її теплих грудей. Це був дуже довгий поцілунок, мовчазний і глибокий; тоді раптовий рух, грубі й нестямні обійми, коротка задихана боротьба, шалене й незручне злиття. Потім вони так і лежали обнявшись, трохи розчаровані, стомлені і все ще сповнені ніжності, аж поки засвистів паровоз, оповіщаючи про наступну станцію. Мадлен сказала, пригладжуючи кінчиками пальців своє розпатлане на скронях волосся: — Це зовсім по-дурному. Ми поводимось, як діти. Але Дюруа цілував її руки з гарячковою хапливістю і відповів: — Я тебе кохаю нестямно., моя маленька Мад! До Руана вони майже не ворушились, притиснувшись щокою до щоки, втупивши очі в ніч за вікном, де часом миготіли освітлені будиночки; вони мріяли, тішачись своєю близькістю, охоплені дедалі більшим бажанням інтимніших і вільніших обіймів. Спинились вони в готелі. Вікна його були обернені на набережну. Нашвидкуруч повечерявши, лягли спати. Другого дня покоївка розбудила їх, тільки-но продзвонило восьму годину. Коли вони випили по чашці чаю, що їм поставили на нічний столик, Дюруа глянув на дружину і раптом, у радісному пориві людини, яка тільки що знайшла справжній скарб, стиснув її в обіймах і прошепотів: — Моя маленька Мад, я почуваю, що кохаю тебе дуже… дуже… дуже… Вона всміхнулася своєю довірливою й задоволеною усмішкою і шепнула, теж цілуючи його: — І я теж… мені здається… Проте візит до батьків непокоїв Дюруа. Не раз уже він попереджав свою дружину, готував її. Він вирішив іще раз завести про це розмову. — Зрозумій, що це селяни, справжні селяни, а не опереткові. Вона засміялась: — Та знаю, ти вже стільки казав мені про це! Ну, вставай і мені дай встати. Він скочив з ліжка й став натягати шкарпетки: — Там нам буде незручно, дуже незручно. В моїй кімнаті є одне тільки старе ліжко з сінником. Про волосяні матраци в Кантеле не мають уявлення. Вона ніби зраділа: — Тим краще! Це буде чудово… провести з тобою… безсонну ніч… і раптом почути півнів… Вона надягла свій пеньюар, широкий пеньюар із білої фланелі, і Дюруа відразу ж пізнав його. Йому стало прикро. Чому? Він знав, що дружина його має цілу дюжину таких ранкових убрань. Хіба ж могла вона знищити свій гардероб і купити собі все нове? І все ж йому хотілося б, щоб її домашня одежа, її нічна білизна — одяг кохання — не була та сама, що й з іншим. Йому здавалось, що м’яка й тепла тканина зберегла щось від дотиків Форестьє. Він відійшов до вікна й закурив цигарку. Вигляд порту, широкої річки, вкритої вітрильниками з легкими щоглами і присадкуватими пароплавами, що їх із грюкотом розвантажували на набережній лебідки, схвилював його, хоч він і не вперше бачив це. І він вигукнув: — Хай йому чорт, як гарно! Мадлен підбігла, поклала руки чоловікові на плечі і, довірливо пригорнувшись до нього, стояла, вражена й захоплена. Вона повторювала: — Ах, яка краса, яка краса! Я й не знала, що на річці може бути так багато кораблів. За годину вони виїхали, бо мали снідати в батьків, яких попередили кілька днів тому. Відкритий фіакр, що віз їх, наскрізь проржавілий, брязкотів, мов старий казан. Вони проїхали довгий, досить-таки поганенький бульвар, далі луг, де протікала річка, потім почали підніматись на гору. Втомлена Мадлен задрімала під гарячими пестощами сонця, що ніжно гріло її в кутку старого екіпажа — так, наче вона лежала в теплій купелі світла та польового повітря. Жорж розбудив її. — Подивись, — сказав він. Виїхавши на дві третини схилу, вони опинились в тому місці, куди возять усіх подорожніх, бо воно славиться своїм краєвидом. Внизу лежала безмежна, довга й широка долина, де зміїлася, круто звиваючись, ясна вода річки. Було видно, як вона біжить здалеку, вкрита численними острівцями і вигинається коліном, перш ніж перетяти Руан. На правому березі розкинулось місто, оповите прозорим ранковим туманом, з дахами, що блищали під сонцем, з безліччю легеньких дзвіниць — шпилястих і присадкуватих, різьблених, немов велетенські іграшки — з чотирикутними та круглими вежами, увінчаними геральдичними коронами, з каланчами, дзвіничками, — а над усім цим готичним лісом церковних верхівок зводилася дивовижна бронзова стріла собору — бридка, чудернацька й незгарбна — найвища у цілому світі. Навпроти, на тому березі річки, височіли круглі й потовщені на кінцях тонкі димарі заводів у великому передмісті Сен-Север. їх було більше, ніж їхніх сестер-дзвіниць, вони здіймали свої високі цегляні колони далеко в полях і дихали в синє небо чорним вугільним димом. А над усіма димарями зводився, — мов Хеопсова піраміда, другий за височиною витвір поміж усіх витворів людської праці,— величезний паровий насос «Блискавки»; він був майже такий заввишки, як горда його сусідка — стріла собору. Король працьовитого й димущого заводського племені — і королева шпилястого гурту священних пам’яток… Далеко за робітничою околицею простягався сосновий ліс, і Сена, пройшовши між старим та новим містом, бігла далі вздовж високого хвилястого берега, що густо поріс деревами і оголював де-не-де біле каміння свого кістяка; далі річка зникала на обрії, ще раз викресливши довгу, округлу дугу. По ній пливли судна на буксирі в пароплавів, здалеку вони здавалися малими, як мухи. Пароплави пахкали густим димом. Острівці тяглися понад водою, — де поспіль, а де з чималими проміжками, — немов зеленкуваті намистинки. Візник чекав, поки подорожні намилуються досхочу. Він знав із досвіду, скільки часу триває захоплення в екскурсантів різного гатунку. Коли рушили далі, Дюруа раптом побачив за кілька сот метрів двох старих, що йшли назустріч, і скочив з екіпажа, гукаючи; — Ось вони! Я впізнав їх! Це були двоє селян, чоловік і жінка, що йшли похитуючись і часом штовхаючи одне одного плечима. Чоловік був невисокий, присадкуватий, з червоним обличчям, трохи череватий, ще бадьорий, незважаючи на вік, а жінка — висока, суха, зігнута, сумовита, справжня жінка-хліборобка, що працювала з дитинства й ніколи не сміялась, тим часом як її чоловік розважався, випиваючи зі своїми клієнтами. Мадлен теж зійшла з екіпажа і з тугою в серці, з несподіваним смутком дивилася на цих двох бідолах. Вони не впізнали свого сина в цьому гарному панові й ніколи не здогадалися б, що ця пишна пані в світлій сукні — їхня невістка. Вони мовчки й швидко йшли назустріч довгожданому синові, не дивлячись на городян, слідом за якими їхав екіпаж. Вони проминули їх. Жорж крикнув, сміючись; — Добридень, татусю! Вони враз спинилися, спантеличені, зачудовані до краю. Стара отямилась перша й пробурмотіла, не сходячи з місця: — Це ти, синочку? Дюруа відповів: — Авжеж, це я, матусю! — і, підійшовши, міцно поцілував її в обидві щоки. Потім він потерся щокою об щоку батька, що зняв свого кашкета, пошитого за руанською модою — з чорного шовку і дуже високого, як у торговців худобою. Після цього Дюруа заявив: — Це моя дружина. Селяни глянули на Мадлен. Глянули як на чудо, із страхом і неспокоєм, поєднаним у батька з утіхою і схваленням, а в матері — з ревнивою ворожістю. Батько, жвавий з природи і просякнутий духом солодкого сидру та горілки, — отже, завжди веселий, — посмілішав і спитав, лукаво підморгнувши: — А поцілувати її все ж таки можна? Син відповів: — Аякже! І Мадлен ніяково підставила старому селянинові щоки; він кілька разів поцілував її,— гучно, аж відляски пішли, — і витер губи долонею. Стара теж поцілувала невістку, але стримано і з нехіттю. Ні, це була не така невістка, про яку вона мріяла, не повна та свіжа дівчина з ферми, червона, немов яблучко, округла, немов племінна кобила. Ця пані була схожа на якусь хвойду зі своїми шлярками та запахом мускусу. Для старої всі парфуми були «мускусом». Вони гуртом рушили за екіпажем, що віз валізи молодого подружжя. Старий узяв сина під руку і, затримавши його, спитав: — Ну, а справи як? — Та дуже добре. — Молодець! А скажи, жінка твоя заможна? — Має сорок тисяч франків, — відповів Жорж. Батько стиха й захоплено свиснув. Він тільки й зміг пробурмотіти: «Хай йому чорт!» — так уразила його ця сума. Потім він додав поважно й переконано: — Це, далебі, гарна жінка! Бо ж йому вона справді припала до вподоби. А він колись, свого часу, мав славу знавця жінок. Мадлен зі свекрухою йшли мовчки поруч. Чоловіки наздогнали їх. Вони підходили до села, маленького села вздовж шляху, де з боків було по десятку хат — містечкових будинків і сільських халуп — одні цегляні, інші глиняні, ті під соломою, ті під черепицею. Шинок старого Дюруа «Гарний краєвид» — одноповерховий будиночок з горищем — стояв край села ліворуч. Над дверима висіла, за старосвітським звичаєм, соснова гілка на ознаку того, що спраглі можуть заходити. Сніданок було накрито в залі на двох зсунутих докупи столах, застелених двома скатертинами. Сусідка, що прийшла допомогти господині, низько вклонилась, побачивши таку пишну пані, потім, впізнавши Дюруа, скрикнула: — Господи Ісусе, чи це ти, хлопче? — Авжеж, це я, тітко Брюлен! — відповів він весело. І відразу ж поцілував її, як раніше цілував батьків. Потім він мовив до дружини: — Ходімо до нашої кімнати, там ти знімеш капелюшок. Він повів її крізь двері направо до прохолодної, білої кімнати з кам’яною підлогою та побіленими стінами, де стояло ліжко з ситцевими завісами. Розп’яття над кропильницею і дві олеографії — Поль та Віргінія під синьою пальмою і Наполеон І на рудому коні — були єдиними прикрасами цього чистенького й нудного помешкання. Коли вони лишились на самоті, Дюруа поцілував Мадлен: — Добрий день, Мад! Я дуже радий, що побачив старих. У Парижі про них не думаєш, а потім, коли побачишся, все ж таки приємно. Та батько вже гукав, стукаючи кулаком у стіну: — Швидше, швидше, суп готовий! Довелося сідати до столу. Почався довгий селянський сніданок з багатьох погано дібраних страв — ковбаса після баранини, яєчня після ковбаси. Батько Дюруа, звеселівши від сидру та кількох склянок вина, відкрив фонтан свої добірних жартів — тих, які він приберігав до великих свят, і розповідав пікантні й непристойні бувальщини, що трапились, мовляв, із його приятелями. Жорж знав їх усі, але сміявся, сп’янілий від рідного повітря, захоплений природною любов’ю до батьківщини, до знаних з дитинства місць, пойнятий давно забутими почуттями та спогадами, що їх збуджували давно знайомі речі, різні дрібниці — як-от покарбовані ножем двері, кривий стілець, що нагадував якусь подію. Він упивався запахом землі, смоли та дерев, що віяв з сусіднього лісу, духом житла, струмка, гною. Матуся Дюруа весь час сумно й суворо мовчала і пасла очима невістку, почуваючи ненависть у серці, ненависть старої робітниці з мозолястими руками та понівеченим від тяжкої праці тілом до цієї міської жінки, що викликала в неї неприязнь, — мов би щось прокляте, ганебне, мов би якась нечиста істота, створена для неробства і гріха. Вона раз у раз схоплювалася з місця то страву принести, то налити в склянки жовтої й кислої рідини з карафки, або з пляшок — рудого пінявого й підсолодженого сидру, що висаджував корки, немов газовий лимонад. Мадлен майже нічого не їла, майже нічого не говорила, сиділа зажурена, зі своєю звичайною, застиглою на губах усмішкою, проте цього разу усмішка була похмура й покірна. Вона була розчарована, пригнічена. Чому? Сама ж хотіла сюди поїхати! Вона знала, що їде до селян, до простих селян. Як же уявляла собі їх — вона, не схильна ідеалізувати будь-кого? Чи знала вона це? Хіба жінки не сподіваються завжди чогось кращого, ніж є насправді? Чи вони здавалися їй здалеку поетичнішими? Ні, звичайно, але, може, більш літературними, більш благородними, привітними, мальовничими. А втім, вона не бажала бачити їх вишуканими, як у романах. Чому ж вони шокували її безліччю непомітних дрібниць, безліччю незначних грубощів, навіть самою своєю мужицькою вдачею, своїми словами, рухами, сміхом? Вона пригадала свою власну матір, про яку ніколи нікому не говорила, — спокушену кимсь гувернантку, виховану в Сен-Дені, яка померла від злиднів і горя, коли Мадлен було дванадцять років. Хтось невідомий подбав про виховання дівчинки. Напевно, її батько? Хто він? Вона не дізналася про це, хоч і мала підозру. Сніданок усе ще тривав. Почали заходити відвідувачі. Вони потискували руку батькові Дюруа, скрикували, побачивши сина, та лукаво підморгували, поглядаючи збоку на молоду жінку; це означало: «Сто чортів! Молодець Дюруа, яку кралю підчепив собі!» Інші, не такі близькі знайомі, сідали за дерев’яні столи і гукали: «Літр!», «Кухоль!», «Дві чарки!», «Склянку!». Вони грали в доміно, голосно брязкаючи маленькими чорно-білими кісточками. Матуся Дюруа весь час метушилась, похмуро прислужувала клієнтам, одержувала гроші й витирала столи краєм свого синього фартуха. Дим від глиняних люльок та дешевих сигар наповнював кімнату. Мадлен закашлялась і мовила: — Може, вийдемо? Я більше не витримаю. Але сніданок ще не скінчився. Старий Дюруа був невдоволений. Тоді вона встала й сіла перед дверима, на вулиці, чекаючи, поки свекор та чоловік доп'ють свою каву і коньяк. Незабаром Жорж підійшов до неї: — Хочеш прогулятись до Сени? — спитав він. Вона радісно погодилась: — О, звичайно! Ходімо. Вони зійшли з гори, найняли в Крауссе човен і решту дня катались коло острівка, під вербами, дрімаючи в ніжному весняному теплі, заколисані легкими хвилями річки. Вони повернулись, коли вже посутеніло. Вечеря при свічці була для Мадлен ще прикрішою, ніж сніданок уранці. Батько Дюруа був уже добре підхмелений і весь час мовчав. Мати сиділа з таким самим похмурим виглядом, як і раніш. На тьмяно освітлених стінках химерно гойдалися тіні голів з величезними носами і чудернацькими рухами. Часом з’являлась велетенська рука й підносила схожу на вила виделку до рота, що роззявлявся, як паща страховища, коли хто-небудь, трохи повернувшись, підставляв профіль під жовте тремтяче полум’я свічки. Одразу після вечері Мадлен витягла чоловіка на вулицю, щоб не лишатись у цій темній кімнаті, де гостро тхнуло тютюновим димом та розлитим питвом. Надворі Жорж сказав: — Ти вже нудьгуєш. Вона хотіла була заперечити. Він спитав її. — Я це добре бачу. Коли хочеш, то ми поїдемо завтра. — Так. Дуже хочу, — прошепотіла вона. Вони повільно йшли вперед. Ніжна й глибока темрява теплої ночі була сповнена тихих шелестів, шарудінь і зітхань. Вони простували вузькою стежкою серед височенних дерев, між двома непроглядно-чорними стінами лісу. Мадлен спитала: — Де ми? — У лісі,— відповів Дюруа. — Він великий? — Дуже великий, один із найбільших у Франції. Дух землі, дерев, моху, той свіжий і одвічний запах густого лісу, де соки бруньок змішуються з запліснявілою мертвою травою хащів, дрімав у цій алеї. Підвівши голову, Мадлен побачила між верховіттям зорі; і хоч вітрець не ворушив гілок, вона відчувала навколо себе невиразне тремтіння цього океану листя. Дивний трепет пройняв її душу і прокотився по тілу, невиразна туга охопила серце. Чому? Вона не розуміла. Але їй здавалося, що вона загубилась, що вона оточена небезпеками, покинута всіма, сама-одна на світі під цим живим тремтливим склепінням. Вона прошепотіла: — Мені страшно. Ходімо додому. — Що ж, ходім. — І… ми виїдемо до Парижа завтра? — Так, завтра. — Завтра вранці? — Завтра вранці, коли хочеш. Вони вернулися. Старі вже полягали. Мадлен спала погано, раз у раз прокидаючись від нових, незвичних для неї сільськіх звуків — криків сови, рохкання свині, замкнутої в хлівці по той бік стіни, від співу півня, що тричі лунав після півночі. З першим промінням сонця вона встала і швидко зібралася в дорогу. Коли Дюруа сказав батькам, що він уже має їхати додому, ті були вражені; потім вони зрозуміли, чиє це бажання. Батько просто спитав: — Скоро побачимо тебе знову? — Звичайно. Влітку. — Ну, добре, коли так. Стара пробурчала: — Дивись, щоб тобі потім каятися не довелось. Дюруа подарував їм двісті франків, щоб притишити їхнє незадоволення; о десятій годині під’їхав візник, по якого посилали хлопця, молоді розцілувались зі старими селянами й рушили в дорогу. Коли вони спускалися з гори, Дюруа засміявся: — От бачиш, я ж попереджав тебе. Мені не слід було знайомити тебе з паном і пані Дю Руа де Кантель, моїми батьками. Мадлен теж засміялась і відповіла: — Ні, тепер я захоплена! Це славні люди, і я починаю дуже любити їх. Я пришлю їм подарунок з Парижа. Потім вона прошепотіла: — Дю Руа де Кантель… Ти побачиш — ніхто не дивуватиметься з наших запрошувальних карток. Ми будемо розповідати, що провели тиждень у маєтку твоїх батьків. І, пригорнувшись до нього, вона торкнулась губами його вусів. — Добрий день, Жо! — Добрий день, Мад! — відповів він і обняв її за стан. У глибині долини було видно велику річку, яка слалася срібною стрічкою під ранковим сонцем, фабричні димарі, що видихали в небо свої вугляні хмари, і шпилясті дзвіниці, що здіймались над старим містом. II

Дата добавления: 2015-06-04