Annotation 24 страница. Андермата все ще не було

Андермата все ще не було. Обрі-Пастер провадив розві­дувальні роботи. Він знайшов четверо нових джерел, які могли дати майбутньому товариству вдвоє більше води, ніж було потрібно. Увесь край вирував од хвилювання, збуджений цими пошуками, відкриттями, разючими новинами, що передавалися з уст в уста, перспективами блискучого майбутнього, усі тільки й говорили, всі тільки й думали про це. Навіть маркіз і Гонтран цілі дні проводили біля робітників, що бурили гранітні жили, і з дедалі більшим інтересом слухали пояснення інженера, його повчальні розповіді про геологічні особливості Оверні. І Поль та Христіана кохалися вільно, спокійно, безпечно— ніхто ними не цікавився, ніхто нічого не підозрював, нікому й на думку не спадало стежити за ними, бо всю увагу, цікавість, всі пристрасті поглинув майбутній курорт. Христіана поводилась, мов юнак, що вперше упився. Перший келих, перший поцілунок обпалив її, приголомшив. Другий вона вихилила дуже швидко, і він здався їй ще смачнішим; а тепер пила вже на повен рот. Після того вечора, коли Поль прийшов до її кімнати, вона більше не знала, що діється на світі. Час, речі, люди — все це було не для неї; для неї був тільки він. На землі й на небі — тільки він один, єдиний, той, кого вона кохала. Її очі бачили тільки його, думки були зайняті ним, надії були зв’язані тільки з ним. Вона жила, ходила, їла, одягалась, начебто слухала, що їй кажуть і відповідала, але нічого не розуміла, і не знала, що робить. Ніщо її не тривожило, бо ніяке лихо не могло її зачепити! Вона стала нечутливою до всього. Ніякий фізичний біль не міг вразити її тіло, яке могло тремтіти тільки від кохання. Ніякі душевні муки не мали торкнутися її душі, повної щастя. А він любив її з пристрастю, яку вносив у всі свої захоплення, і до нестями збуджував ніжність молодої жінки. Часто надвечір, коли Гонтран із маркізом були біля джерел, він казав їй: — Ходімо до нашого неба! Так він казав про порослий смереками схил пагорба над самим міжгір’ям. Ішли туди через маленький лісок по крутій стежці, і Христіана задихалась. Часу в них було мало, йшли швидко, і, щоб вона не так стомлювалась, він підтримував ЇЇ за стан, аж піднімав. А вона клала руку йому на плече, і часом, обнявши за шию, цілувала в уста. Чим вище вони сходили, тим холоднішим ставало повітря: а коли досягали смерек, запах смоли освіжав їх, мов подих моря. Вони сідали під темними деревами, вона на порослому травою пагорку, він — трохи нижче, біля її ніг. Вітер співав у гіллі ніжну пісню смерек, чимось схожу на скаргу; й безмежний простір, невидимі далі якого крилися в тумані, давав їм відчуття океану. Авжеж, унизу перед ними розкинулось море! У цьому не було ніякого сумніву — вони відчували на щоках подих моря. Він по-дитячому ніжно бавився з нею: — Дайте мені ваші пальчики, я з’їм їх, це мої цукерки. Він брав її пальці один по одному в рот і вдавав, ніби з насолодою їсть їх. — О! Які добрі! Особливо мізинчик. Ніколи не їв нічого кращого, ніж цей мізинчик. Потім ставав навколішки, клав лікті Христіані на коліна і шепотів: — Ліано, погляньте на мене! Він називав її Ліаною, бо вона обвивала його в обіймах, як ліана дерево. — Гляньте на мене. Я хочу ввійти в вашу душу. І вони дивились одне на одного нерухомим, пильним поглядом, у якому дві істоти наче й справді зливалися в одну. — Справжня любов, — казав він, — це коли двоє отак належать одне одному. Всяка інша любов — то пуста гра. Притулившись лицем до лиця, так що дихання їхнє змішувалось, вони безтямно шукали одне одного в прозорій глибині очей. Він шепотів: — Я бачу вас, Ліано. Бачу ваше любе серце. Вона відповідала: — Я теж бачу ваше серце, Поль! І вони справді бачили одне одного до глибини серця й душі, бо в серці й душі у них був тільки шалений любовний порив одне до одного. Він казав: — Ваші очі, Ліано, як небо! Вони сині й такі променисті, такі ясні! Здається, я бачу, як в них літають ластівки! Це, певно, ваші думки? І вони довго-довго дивились одне одному в очі, ще тісніше пригортались і ніжно, коротко цілувались, а між поцілунками знову дивились одне на одного. Часом він брав її на руки і ніс, біжучи берегом струмка, що тихо плинув до анвальських міжгір’їв. У тій вузькій долині луки чергувалися з гаями. Поль біг по траві і, високо піднімаючи молоду жінку на своїх могутніх руках, кричав: — Ліано, летімо! Палка любов збуджувала в них те невідступне, невгамовне, болісне прагнення кудись полетіти. І все, що було довкола, загострювало те прагнення їхніх душ, — чисте повітря, — легкокриле повітря, як казав Поль, — і широкий синявий обрій, куди їм хотілось, узявшись за руки, полинути вдвох і зникнути над безмежною рівниною, коли її вкриє ніч. Вони полетіли б у туманне вечірнє небо, щоб ніколи не повертатись. Куди полетіли б? А ні він, ні вона цього не знали, але яка чудова то була мрія! Так він біг з Христіаною на руках, доки вистачало духу, потім опускав її на скелю, а сам ставав перед нею навколішки. І цілував її ноги, шепочучи дитячі, ніжні слова. Якби вони любилися в місті, їхня пристрасть була б, певно, іншою — обережнішою, чуттєвішою, не такою надхмарною і романтичною. Але тут, у цьому з'еленому краю, де обрій надавав широти поривам душі, на самоті, де їм ніщо не заважало, ніщо не приглушувало розбудженого інстинкту любові, вони враз поринули у нестримне поетичне кохання, сповнене ніжності й шаленства. Навколишній краєвид, теплий вітер, ліси, солодкі пахощі полів, — усе це вдень і вночі співало для них пісню кохання, і та пісня збуджу вала їх до нестями, так, як звуки барабанів та писк флейт доводять до дикої нестями дервіша, що кружляє, пойнятий якоюсь невичерпною думкою. Одного дня, коли вони прийшли обідати, маркіз раптом сказав: — Через чотири дні повертається Андермат, він уже владнав усі справи. На другий день після його повернення ми виїдемо. Ми вже давно тут, не слід надто затягувати курортний сезон. Вони були так вражені, наче їм сказали про кінець світу; за обідом обоє мовчали, схвильовано думаючи про те, що мало статись. Отже, за кілька днів вони змушені будуть розлучитись і вже не зможуть вільно бачитись. Це видавалося їм таким неймовірним і дивовижним, що просто не вкладалося в голові. Наприкінці тижня справді повернувся Андермат. Зателеграфував, щоб йому вислали до першого поїзду два екіпажі. Христіана цілу ніч не спала, її мучило якесь дивне, нове для неї почуття, якийсь страх перед чоловіком, змішаний з гнівом, з незрозумілим презирством до нього * й бажанням кинути йому виклик. Удосвіта вона встала й почала чекати. Андермат приїхав у першому екіпажі з трьома якимись чоловіками, добре одягненими, але начебто скромними. В другій кареті було ще четверо добродіїв, видно, не таких поважних, як перші. Маркіз і Гонтран здивувались. — Що це за люди? — спитав маркіз. Андермат відповів: — Мої акціонери. Сьогодні ж ми заснуємо товариство і негайно оберемо правління. Він поцілував дружину, нічого не сказавши й майже не дивлячись на неї — так був заклопотаний, і обернувся до сімох приїжджих, що тихо й шанобливо стояли позад нього. — Поснідайте, — сказав він, — а потім погуляйте. Зустрінемось опівдні. Вони мовчки, як солдати, що підкоряються наказові, попарно піднялися сходами і зникли в готелі. Гонтран подивився їм услід і спитав серйозним тоном: — Де ви знайшли цих статистів? Банкір ледь усміхнувся: — Це дуже пристойні люди, біржовики, капіталісти. І, помовчавши, вже з ширшою усмішкою додав: — Займаються моїми справами. Потім подався до нотаря, щоб іще раз перечитати документи, хоч кілька днів тому прислав їх цілком закінченими, в остаточній редакції. У нотаря він застав лікаря Латона, з яким останнім часом обмінявся кількома листами, і вони довго й тихо розмовляли в кутку контори, де тільки й чути було, як скриплять, бігаючи по паперу, пера канцеляристів, наче то шаруділи якісь комахи. Зустріч, на якій мали заснувати товариство, призначили на другу годину. Кабінет нотаря прибрали, наче для концерту. Для акціонерів поставили два ряди стільців, якраз навпроти столу, де мав сидіти пан Ален із старшим діловодом. Справа була вельми важлива, і пан Ален надів фрак. Цей низенький, кругленький чоловік, що шамкотів, розмовляючи, був схожий на кульбабку. Рівно о другій увійшов Андермат у супроводі маркіза, шурина і Поля Бретіньї, а за ними — семеро добродіїв, яких Гонтран назвав статистами. Андермат скидався на генерала. Одразу ж появились і старий Оріоль з Колосом. Здавалось, обидва вони були стурбовані і недовірливі, як завжди бувають селяни, коли їм доводиться щось підписувати. Доктор Латон прийшов останнім. Він помирився з Андерматом, покорившись у всьому, спритно перепросивши його і запропонувавши свої послуги. У відповідь банкір, відчувши, що Латон в його руках, пообіцяв йому знадливу посаду головного лікаря нового курорту. Коли всі ввійшли, в кімнаті запала глибока тиша. Нотар озвався перший: — Сідайте, панове. Він сказав іще щось, але всі вже почали вмощуватись, і в тому гаморі його ніхто не почув. Андермат узяв стільця й поставив його перед своїм військом, щоб бачити його; потім, коли всі посідали, сказав: — Панове, мені не треба пояснювати мету, з якою ми тут зібралися. Маємо передусім створити нове товариство, акціонерами якого ви всі бажаєте бути. Проте я повинен повідомити вас про деякі деталі, що завдали нам певних труднощів. Перш ніж щось починати, я мусив упевнитись, що ми дістанемо потрібний дозвіл на заснування нової громадсько-корисної установи. Тепер така певність у мене є. Все, що лишається зробити в цьому відношенні, я зроблю. Я заручився підтримкою міністра. Але мене спиняє інше. Нам, панове, доведеться вступити в боротьбу з старим Анвальським товариством. Ми переможемо в цій боротьбі, переможемо й збагатіємо, не сумнівайтеся; а проте як колись у битвах воїнам був потрібен бойовий клич, так нам у сучаснім бою потрібна для нового курорту назва, гучна, приваблива, підходяща для реклами назва, яку слух сприймав би, як звук сурми, а око — як блискавку. Одначе ми, панове, перебуваємо в Анвалі і змінити назву місцевості не можемо. Лишається єдиний вихід: назвати по-новому наш курорт, тільки курорт. І ось що я пропоную. Наша лікарня міститиметься біля пагорба, що належить присутньому тут панові Оріолю, а наше майбутнє казино стоятиме на вершині цього самого пагорба. Тож можна сказати, що цей пагорб, або ця гора — бо то все-таки гора, хай невелика —є основою нашої установи, бо ми займаємо і підніжжя її, і вершину. То хіба не природно в такому разі назвати нашу установу: «Води Монт-Оріоля»^[22] надавши курортові, що буде одним з найкращих у світі, ім’я першого власника? Віддаймо кесареві кесареве. І зверніть увагу, панове, як прекрасно звучить ця назва. «Монт-Оріоль» казатимуть так, як кажуть «Мон-Дор» ^[23] Вона притягає зір і слух, її добре видно, добре чути, вона запам’ятовується: «Монт-Оріоль! Монт-Оріоль! Води Монт-Оріоля!..» І Андермат вигукував ці слова, кидав їх, як м’ячика, прислухався, як вони звучать. Він говорив, удаючи розмову: — «Ви їдете в Монт-Оріоль на води?» — «Так, пані. Кажуть, монт-оріольські води просто чудові». — «Справді, чудові. До того ж Монт-Оріоль — прегарне місце». Він усміхався, вдаючи співрозмовників, міняв тон, коли говорив за даму, робив вітальний жест, передаючи мову чоловіка. Потім заговорив звичайним голосом: — Є якісь заперечення? Акціонери відповіли хором: — Ні, нема ніяких. Три статисти заплескали в долоні. Дядько Оріоль — схвильований, задоволений, підкорений, охоплений потаємними гордощами селянин а-вискочня, — усміхаючись, крутив у руках капелюха і мимоволі ствердно кивав головою, і це виказувало його радість, яку добре бачив Андермат, хоч він начебто й не дивився на нього. Колос лишався спокійним, але був задоволений не менше за батька. Тоді Андермат звернувся до нотаря: — Зачитайте, будьте ласкаві, статут товариства, пане Ален. І сів. — Читайте, Маріне, — велів нотар своєму діловодові. Маріне, жалюгідне, миршаве створіння, кахикнув і тоном проповідника з пафосом декламатора заходився перелічувати пункти статуту акціонерного товариства під назвою «Водолікарня Монт-Оріоль» в Анвалі, з капіталом два мільйони. Оріоль перебив його. — Хвилинку, одну хвилинку! — сказав він. І витяг з кишені засмальцьований зшиток, з яким нобу-піні;іп тиждень у всіх нотарів та адвокатів у департаменту. То була копія статуту, що його батько й син Оріолі знали майже напам’ять. Потім він поволі почепив на носа окуляри, відкинув голову, вмостився так, щоб краще розбирати букви, і наказав: — Давай далі, Маріне. Колос присунув стільця й собі втупився в батькові папери. І Маріне почав читати знову. Старого Оріоля, якому трудно було впоратися з подвійною роботою — слухати і заразом читати, — мучив страх, що в документі замінять якесь слово; до того ж йому хотілося бачити, чи Андермат з нотаріусом, бува, не неремигуються, — і він на кожному рядку разів по десять спиняв канцеляриста, зводячи пані вець усі його ораторські ефекти. Він весь час перепитував: — Як ти шкажав? Що ти там шкажав? Я не рожчув, не так швидко! Потім звертався до сина: — Чи так воно, Колоше? Колос, краще володіючи собою, відповідав: — Так, батьку, так, уше правильно! Селянин явно не довіряв. Водив скарлюченим пальцем по своєму зшитку і щось бурмотів собі під ніс; але зосередити увагу одразу на тому й на тому він не міг: слухаючи, переставав читати, а коли читав — не міг слухати. Важко дихав, немов сходив на гору, обливався потом, ніби перекопував виноградник на сонці, і час від часу вимагав перерви на кілька хвилин, щоб витерти лоба й перевести подих, наче він бився на дуелі. Андермат нетерпляче тупав ногою. Гонтран, побачивши на столі «Вісник ІІюї-де-Дом», почав гортати його, а Поль, сидячи верхи на стільці, похнюпив голову і пригнічено думав про те, що цей рожевий, череватий чоловічок, який сидить перед ним, завтра забере жінку, яку він, Поль, кохає всією душею — Христіану, його Христіану, його біляву Христіану, хоч вона вся належить йому, тільки йому й більше нікому. І він питав себе, чи не викрасти її сьогодні ж увечері. Семеро приїжджих добродіїв сиділи поважно і спокійно. За годину скінчили. Статут підписали. Нотар склав акт про капіталовкладення. Скарбник, пан Авраам Леві, потвердив, що одержав усі гроші. Потім щойно засноване товариство, яке мало вже всі законні права, почало загальні збори акціонерів, щоб обрати правління і голову. На голову всіма голосами, окрім двох, обрали Андермата. Селянин та його син голосували за Оріоля-батька. Бретіньї обрали ревізором. Потім правління, до складу якого ввійшли Андермат, маркіз і граф де Равенелі, Бретіньї, обидва Оріолі, доктор Латон, Авраам Леві та Сімон Зідлер, попросило решту акціонерів, а також нотаря і канцеляриста вийти, і почало нараду: треба було обговорити невідкладні проблеми і розв’язати найголовніші справи. Андермат знову підвівся: — Панове, ми підходимо до пекучого питання, питання про успіх, якого за всяку ціну повинні добитися. Мінеральна вода, як і все інше, потребує реклами. Хворі питимуть її тільки тоді, коли про неї скрізь і завжди говоритимуть. Реклама, панове, це велика проблема наших днів, це бог сучасної торгівлі і промисловості. Без реклами тепер не обійтись! А тим часом мистецтво реклами важке, складне, тут треба бути вельми тактовними. Ті, що перші вдалися до цього нового засобу, діяли грубо, привертаючи увагу галасом, барабанним боєм і гарматною стріляниною. Ман-жен, панове, був тільки передвісником. Тепер до галасу ставляться з підозрою, яскраві афіші викликають посмішку, імена, що їх вигукують на вулиці, збуджують скоріше недовіру, аніж цікавість. І все-таки треба привернути увагу публіки, вразити її, завоювати. Отож мистецтво полягає в тому, щоб знайти спосіб, той єдиний спосіб, який може забезпечити успіх саме у нашій торгівлі. Ми, панове, хочемо продавати воду. І завоювати хворих ми повинні через лікарів. Найвидатніші лікарі, панове, — такі самі люди, як і всі ми, у них ті самі слабості. Я не хочу сказати, що їх можна купити. Репутація знаменитих фахівців, які так потрібні нам, ставить їх поза будь-якою підозрою! Та чи є людина, якої не можна підкорити, коли до того вміло взятися? Адже є й жінки, яких можна купити. Таких треба спокушати. Ось, панове, яку пропозицію я вношу, докладно обговоривши її з доктором Латоном. Передусім, ми розподілили всі хвороби, які можна буде тут лікувати на три головні групи. Це по-перше, всякі ревматизми, лишаї, артрити, подагра і т. д. і т. д.; по-друге, захворювання шлунка, кишок та печінки; по-третє, всі недуги, спричинені розладом кровообігу, бо немає сумніву, що наші вуглекислі ванни чудово діють на кровообіг. До того ж, панове, чудесне одужання старого Кловіса обіцяє нам справжні дива. Отож, визначивши хвороби, на які впливає наша вода, ми звернемося до відомих лікарів, найкращих знавців тих хвороб. «Панове, — скажемо ми, — приїздіть, побачите самі на власні очі, все побачите, їдьте з своїми хворими, погостюйте у нас. Місцевість чудова, вам треба відпочити після важкої праці взимку, — приїздіть. І приїздіть не до нас, панове професори, а до себе, на свої дачі, які ми пропонуємо вам; якщо сподобається, ви зможете придбати їх на пільгових умовах». Андермат передихнув і вже спокійно мовив далі: — Ось як я думаю здійснити цей план. Ми вибрали шість земельних ділянок по тисячі квадратних метрів кожна. На цих ділянках Бернське акціонерне товариство переносних дач береться поставити по однотипній віллі. Ми безплатно віддаємо ці елегантні житла з усіма вигодами в розпорядження наших лікарів. Якщо сподобається, вони куплять тільки будинок у Бернського товариства, а землю ми їм подаруємо… і вони заплатять нам… хворими. Таким чином, панове, ми матимемо чимало вигод: забудуємо територію чудовими віллами, які нам нічого не коштуватимуть, залучимо найкращих у світі лікарів з легіоном їхніх пацієнтів, а головне — переконаємо в ефективності нашої води видатних лікарів, які дуже скоро стануть тут власниками дач. Всі переговори, які мають привести до таких наслідків, я, панове, беру на себе й провадитиму їх не як торговець, а як світська людина. Старий Оріоль перервав його. Скупого овернця обурив намір отак роздавати землю. Андермат усією силою свого красномовства порівняв розумного хлібороба, який щедро кидає насіння в родючу землю, з скупим селянином, що лічить зерна і завжди збирає тільки половину того, що могло б вирости. А коли Оріоль, розсердившись, уперся, банкір поставив питання на голосування і заткнув старому рота шістьма голосами проти двох. Потім він витяг з великого сап’янового портфеля плани нової водолікарні, готелю й казино, а також готові кошториси й договори з підрядчиками, які правління мало тільки затвердити й підписати. Роботи повинні були розпочатись уже наступного тижня. Тільки Оріолі виявили бажання розглянути і обговорити ці документи. Але Андермат роздратовано сказав їм: — Хіба я вимагаю у вас грошей? Ні! Так дайте мені спокій! А якщо ви незадоволені, то проголосуємо ще раз. Отож вони підписалися разом з іншими членами правління, і засідання закінчилось. А біля виходу юрмилися, чекаючи на них, місцеві жителі, всі дуже схвильовані. Новим підприємцям шанобливо вклонялися. Коли Оріолі зібралися йти додому, Андермат сказав їм: — Не забудьте, що сьогодні ми всі разом обідаємо в готелі. І візьміть своїх дівчаток, я привіз їм з Парижа невеличкі подарунки. Домовились зустрітися о сьомій годині у вітальні «Сплен-дід-готелю». То був пишний обід, на який банкір запросив найвідомі-ших курортників і сільські власті. Христіана сиділа в центрі, а поряд з нею праворуч сидів кюре, ліворуч — мер. За обідом тільки й говорили що про новий курорт та про майбутнє краю. Дівчата Оріоль знайшли під серветками по футляру з браслетом, оздобленим перлами та смарагдами і, не тямлячись від радощів, як ніколи весело розмовляли з Гонтраном, що сидів між ними. Навіть старша від щирого серця сміялась у відповідь на жарти молодика, який жваво щось казав і в той же час подумки сміливо давав їм таємну оцінку, яку породжують у чоловіка його тіло й душа при зустрічі з привабливою жінкою. Поль нічого не їв і нічого не казав… Йому здавалося, що цього вечора закінчиться його життя. Раптом згадалося, що минув місяць, рівно місяць відтоді, як вони обідали на березі Тазенатського озера. Він відчув у душі ту невиразну муку, в якій більше передчуттів, ніж болю, муку, яку знають тільки закохані і від якої на серці так тяжко й нерви так напружуються, що найменший шурхіт примушує здригатись, а в голові снують хворобливі думки, і кожне почуте слово набуває гіркого смислу, пов'язаного з тими невідчепними думками. Коли встали з-за столу, він підійшов у вітальні до Христіани. — Нам треба зустрітися сьогодні ввечері,— сказав він, — зараз же, негайно, бо я не знаю, коли ми ще зможемо побути на самоті. Пам'ятаєте, сьогодні рівно місяць… Вона відповіла: — Знаю. Він провадив далі: — Слухайте, я ждатиму вас на дорозі до Ля-Рош-Прадьсра, не доходячи до села, біля каштанів. Зараз ніхто не помітить, що вас немає. Прийдіть, попрощаємось, бо ж завтра ми розлучаємось. Вона прошепотіла: — За чверть години я буду там. І він вийшов, щоб не лишатися в цій юрбі, яка страшенно дратувала його. Пішов через виноградники стежкою, по якій вони йшли того дня, коли вперше разом милувались Ліманню. Незабаром опинився на великій дорозі. Він був сам-один і почував себе самотнім, самотнім у всьому світі. Безмежна невидима рівнина ще більше посилювала це відчуття. Спинився саме на тому місці, де вони сиділи, де він читав їй вірші Бодлера про красу. Як це давно було! І Поль пригадав, годину за годиною, все те, що сталося відтоді. Ніколи він не був такий щасливий, ніколи! Ніколи не любив так безтямно і разом з тим так цнотливо, так благоговійно. І згадав вечір на Тазенатському водориї,— рівно місяць минув відтоді,— прохолоду лісу, осяяного блідим світлом, срібне озерце і великих риб, що випливали на його поверхню; й дорогу назад, коли він дивився, як Христіана йшла поперед нього, то потрапляючи в тінь, то виходячи на освітлене місце, і краплі місячного світла, пробиваючись крізь листя дерев, падали їй на волосся, на плечі й на руки. То були найсолодші години його життя. Поль обернувся, щоб глянути, чи не йде вона. її не було, але він побачив місяць, що виплив над обрієм. Той самий місяць, що світив у хвилини його першого освідчення, світив і тепер, у час його першої розлуки. По шкірі пробіг крижаний дрож. Надходила вже осінь — провісниця зими. Досі він не помічав цього першого подиху холоду, що зненацька пройняв його, як передчуття горя. Біла курна дорога вилася перед ним, схожа на річку поміж крутими берегами. Раптом на повороті виринула постать. Він одразу впізнав її; ждав, не рухаючись, тремтячи від таємного щастя, що вона наближається, від усвідомлення того, що вона йде до нього, заради нього. Вона йшла дрібного ходою, не наважуючись гукнути, занепокоєна тим, що все ще не бачить його, бо він стояв у тіні під деревом, ішла, схвильована глибокою тишею, ясною пустельністю неба й землі. А попереду сунулась її чорна, непомірно велика тінь, витягнулась далеко вперед, мовби квапилася принести йому якусь частинку її єства. Христіана зупинилась, і тінь теж завмерла, лягла, припала до дороги. Поль швидко ступив кілька кроків до того місця, де на дорозі вимальовувалась тінь її голови. І, немов боячись втратити хоч щось від неї, став навколішки й, нахилившись, доторкнувся губами до краю темного силуету. Як той собака, що, відчуваючи спрагу, плазує на череві до джерела і жадібно п’є з нього, він пристрасно цілував у куряві обриси коханої тіні. Він повз до неї на руках і колінах, вкриваючи поцілунками контури її тіла, немовби устами вбираючи в себе темний і дорогий йому образ, розпластаний на землі. Вона здивовано і навіть трохи злякано чекала, не наважуючись заговорити з ним, і тільки потім, коли він опинився біля її ніг, підвів голову і, все ще стоячи навколішках, обняв її обома руками, спитала: — Що це з тобою сьогодні? Він відповів: — Я ж тебе втрачаю, Ліано! Вона втопила пальці в густе волосся друга, підняла його голову і, нахилившись, поцілувала в очі. — Чому втрачаєш? — спитала, довірливо всміхаючись. — Бо завтра ми розлучаємось. — Розлучаємось? Ненадовго, коханий. — Хто знає! Тих днів, що були тут, уже не повернути. — Будуть інші, такі ж чудові. Вона підвела його, повела під дерево, де він стояв, чекаючи її, посадовила біля себе, трошки нижче, щоб можна було покласти руку йому на волосся, і заговорила серйозно, як розважлива, палко закохана й рішуча жінка, яка все передбачила, чуттям угадала, що треба робити, і на все зважилась. — Слухай, любий, у Парижі я зовсім вільна. Вільям ніколи не цікавиться мною. Йому вистачає своїх справ. Ти не одружений, і я приходитиму до тебе. Приходитиму щодня, коли вранці, до сніданку, а коли ввечері, а то слуги теревенитимуть, що я виходжу в один і той самий час. Ми зможемо зустрічатися так само, як тут, навіть частіше, бо гам нічого буде боятися цікавих. А він, поклавши голову їй на коліна і обіймаючи за стан, знай повторював: — Ліано, Ліано, я втрачаю тебе! Відчуваю, що втрачаю! <адїї трошки дратувала ця нерозумна туга, дитяча туга такого сильного чоловіка, тоді як вона, така слабка порівняно з ним, була така певна себе, певна того, що їх ніщо не розлучить. Він прошепотів: — Якби ти згодилась, Ліано, ми втекли б разом, поїхали б далеко-далеко, в чудовий квітучий край і там кохалися б. Скажи тільки слово, і ми сьогодні ж увечері поїдемо, хочеш? Але вона тільки знизувала плечима, з легкою досадою, трохи невдоволена тим, що він її не слухає, бо зараз було не до мрій і ніжних пестощів. Зараз треба було виявити рішучість і обережність, знайти спосіб і далі кохатися, не збуджуючи ніякої підозри. І Христіана почала знову: — Слухай, любий, нам треба все добре обміркувати, щоб не було якоїсь необачності чи помилки. Насамперед, чи ти впевнений у своїх слугах? Найбільше треба боятися доносу, анонімного листа до мого чоловіка. Сам він нізащо не догадається. Я добре знаю Вільяма… Вона вже двічі згадала його, і це раптом роздратувало Поля. Він сердито сказав: — О, не говори мені сьогодні про нього! Вона здивувалась. — Чому? Треба ж… О, запевняю тебе, йому зовсім байдуже до мене. Вона відгадала думку Поля. В ньому прокидалися невиразні, ще не усвідомлені ревнощі. І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки: — Слухай, Ліано… — Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. — Слухай… Ліано… А як ти з ним?… Христіана не зрозуміла. — Ну… ну… Дуже добре. — Так… я знаю… Але… слухай… зрозумій мене як слід… Це ж, твій чоловік… зрештою… і… і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом… Як це мене мучить… як терзає… Розумієш… га? Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила: — О любий… як ти міг… як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя… чуєш?.. Тільки твоя… бо люблю тебе… О Поль!.. Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив: — Але ж… зрештою… Ліаночко… Він же… Він же твій чоловік… Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері… або завтра… Ти ж не можеш… завжди, завжди казати йому «ні»… Вона так само тихо відповіла: — Я запевнила його, що вагітна, і… і цього йому досить… О, це для нього не так важливо… справді… Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе… Він уже не ворушився, — вдихаючи запах парфумів, цілував її плаття, а вона легкими пальцями ніжно гладила його лице. І раптом сказала: — Треба повертатись, а то помітять, що нас обох немає. Кріпко, до болю стискуючи одне одного в обіймах, вони попрощались; і вона пішла перша, бігла, щоб скоріше повернутись, а він сумно дивився їй вслід, так, неначе разом з нею зникали і його щастя, й усі надії.
Частина друга

I

На перше липня наступного року Анвальський курорт став майже невпізнанним. На вершині пагорба, що стояв посеред долини, між двома її виходами, тепер височіла будівля в маврітансько-му стилі з золотим написом на фронтоні —«Казино». Гайок на схилі до Лімані перетворили на невеличкий парк. Вздовж усієї будівлі, здіймаючись над широкою Овернською рівниною, тяглася тераса, яку підтримував мур, оздоблений великими вазами під мармур. Нижче, поміж виноградниками, видніло тут і там шість дач з лакованими фасадами. Величезна біла будівля на південному схилі здалека вабила подорожніх, що помічали її аж од Ріома. То був «Гранд-отель Монт-Оріоля». А якраз під ним, біля самого підніжжя пагорба, серед саду, в якому тік струмок з міжгір'я, стояв чотирикутний, простіший, але просторий будинок, де хворим пропонува-лрсь чудодійне одужання, обіцяне в брошурі доктора Латона. На фасаді було написано: «Води Монт-Оріоля». На правому крилі дрібнішими літерами: «Гідротерапія. Промивання шлунка. Ванни з проточною водою». А на лівому — «Інститут механічної лікувальної гімнастики». Все це було нове, сліпучо-біле, блискуче. Там же працювали робітники — малярі, водопровідники, землекопи, — хоч водолікарня вже місяць як була відкрита. І успіх уже з перших днів перевершив усі сподівання засновників. Три видатні лікарі, три славнозвісні професори — Ма-Русель, Клош та Ремюзо — взяли новий курорт під своє заступництво й погодились пожити якийсь час у віллах, збудованих Бернським товариством переносних дач, які адміністрація надала їм. Це так впливало на людей, що хворі просто посунули на курорт. «Гранд-отель Монт-Оріоля» був повен. Хоч водолікарня почала працювати ще на початку червня, офіційне відкриття курорту відклали на перше липня, щоб зібралося більше народу. Торжество мало початись 0 третій годині дня з освячення джерел. А на вечір призначили велику виставу, фейєрверк і бал, на яких мали бути всі місцеві та околишні курортники, а також найіменитіші жителі Клермон-Ферана та Ріома. Казино на вершині пагорба геть закривали прапори. Довкола тільки й видно було синє, червоне, біле, жовте — наче якась суцільна тремтлива хмара; а на високих щоглах уздовж алей парку майоріли, звиваючись мов змії на тлі синього неба, довжелезні барвисті полотнища. Петрюс Мартель, що став директором нового казино, почував себе під цією хмарою прапорів всемогутнім капітаном на якомусь фантастичному кораблі; гучним, розгонистим голосом, яким командують адмірали під гарматним вогнем, він давав накази служникам у білих фартухах, 1 вітер доносив ті грізні накази аж до села. На терасі з'явився задиханий уже Андермат. Петрюс Мартель побіг назустріч, вітаючи його широким вишуканим жестом. — Усе гаразд? — спитав банкір. — Усе гаразд, пане голово. — Якщо треба буде, то я в кабінеті головного лікаря. У нас там зараз засідання. І він знову пішов униз. Перед дверима водолікарні назустріч хазяїну кинулися доглядач і касир, яких теж переманили зі старого товариства, що стало конкурентом, приреченим на поразку без боротьби. Колишній тюремнйк привітав хазяїна по-військовому. А касир низько вклонився, мов старець, якому дали милостиню. Андермат спитав: — Головний лікар тут? Доглядач відповів: — Так, пане голово, всі вже зібралися. Пройшовши поміж шанобливою прислугою через вестибюль, банкір звернув праворуч, відчинив двері й опинився у просторій, строго умебльованій кімнаті, заставленій книжковими шафами та бюстами діячів науки; тут Андермата ждали всі члени правління, що були в Анвалі: його тесть маркіз і шурин Гонтран, Поль Бретіньї, доктор Латон та батько й син Оріолі, які вже мали майже панський вигляд — високі, кремезні, у довжелезних сюртуках вони були немовби рекламою похоронної контори. Нашвидку привітавшись, усі посідали, і Андермат сказав: — Нам лишилося розв’язати одне важливе питання: як назвати джерела. Тут я зовсім не згоден з нашим головним лікарем. Доктор Латон пропонує назвати три основні джерела іменами трьох медичних світил, які зараз тут перебувають. Немає сумніву, що такими лестощами ми б зворушили їх і ще більше підкорили собі. Але будьте певні, панове, що цим ми назавжди відштовхнули б від себе тих їхніх славетних колег, які ще не відповіли на наше запрошення і яких ми повинні ціною будь-яких Зусиль і жертв переконати в тому, що наша вода надзвичайно цілюща. Так, панове, людська природа скрізь однакова, її треба знати й використовувати. Ніколи професори Плантюро, де Ларенар та Паскалю, — назву для прикладу тільки цих трьох фахівців по захворюваннях шлунка й кишечника, — не пошлють своїх хворих, своїх найкращих, найвідоміших пацієнтів, князів та ерцгерцогів, усіх отих світських знаменитостей, яким вони зобов’язані своїм багатством і славою — ніколи не пошлють їх лікуватися водою з джерела Ма-Руселя, Клоша або Ремюзо. Бо ті пацієнти та й уся публіка до певної міри матимуть підставу припускати, що саме професори Ремюзо, Клош та Ма-Русель знайшли нашу воду й відкрили усі її лікувальні якості. А немає сумніву, панове, що ім’я Гюбле, яким назвали перше джерело в Шатель-Гійоні, довго викликало упереджене ставлення до цього тепер квітучого курорту принаймні у частини видатних лікарів, які з самого початку могли протегувати б йому Тому я пропоную джерело, відкрите першим, назвати просто іменем моєї дружини, а ще двоє— іменами дочок добродія пана Оріоля. Тоді у нас будуть джерела: Христіана, Луїза та Шарлотта. Звучить вельми гарно, вельми приємно. Що ви на це скажете? Його підтримали всі, навіть доктор Латон, який додав: — Тоді можна буде просити професорів Ма-Руселя, Клоша і Ремюзо бути хрещеними батьками і на відкритті йти під руку з хрещеними матерями. — Чудово, чудово, — вигукнув Андермат. — Зараз біжу до них. Вони погодяться… Ручуся!'Погодяться. Отже, приходьте о третій годині до церкви, звідки рушить процесія. І побіг. За ним майже зразу пішли маркіз і Гонтран. Обидва Оріолі, статечні, з голови до ніг у чорному, надівши циліндри, і собі рушили поруч по білій дорозі, а доктор Латон звернувся до Поля, який тільки напередодні приїхав на це свято. — Заждіть, добродію, я хочу показати вам одну штуку, від якої сподіваюся чуда. Це мій Інститут механічної лікувальної гімнастики. Він узяв його під руку й повів. Та тільки-но вони вийшли у вестибюль, як слуга спинив лікаря: — Пан Рік’є чекає на промивання. Торік доктор Латон висміював промивання шлунка, яке вихваляв і практикував доктор Бонфій у лікарні, де він був головним лікарем. Але час змінив думку Латона, і зонд Барадюка став улюбленим знаряддям тортур у головного лікаря нової лікарні, який з дитячою радістю встромляв його у стравохід кожного хворого. Він спитав у Поля Бретіньї: — Ви бачили коли-небудь цю маленьку операцію? Той відповів: — Ні, ніколи. — То ходімо, любий, побачите — це дуже цікаво. Вони зайшли до душової, де чекав, сидячи в дерев’яному кріслі, пан Рік’є, чоловік з обличчям цеглистого кольору, що надумав випробувати нововідкриті джерела, бо він щоліта випробовував води нових курортів. Мов приречений до страти злочинець стародавніх часів, він був стиснутий, здушений якоюсь гамівною сорочкою з церати, щоб не забризкати і не забруднити одягу, і вигляд у нього був жалюгідний, стурбований і нещасний, як буває: у пацієнтів перед операцією. Тільки-но ввійшов лікар, служник схопив довгу гумову трубку, яка розходилась посередині на два рукави і скидалася на тонку змію з розщепленим хвостом. Потім приєднав один кінець до крана, яким текла вода з джерела. Другий кінець опустив у скляну посудину, куди мала виливатися рідина з шлунка хворого. Головний лікар спокійно взяв третій рукав тієї трубки, приємно всміхаючись, підніс його до рота пана Рік’є, вправно засунув у горло і, запихаю чи великим та вказівним пальцями щораз глибше, ласкаво й зичливо повторював: — Прекрасно, прекрасно, прекрасно! Іде, йде, чудово йде! Пан Рік’є вибалушив очі, щоки йому посиніли, на губах виступила піна, він задихався, пихтів, болісно гикав і, вчепившись за підлокітники крісла, робив одчайдушні зусилля, щоб вивергнути цю гумову потвору, яка залазила в його тіло. Заштовхавши з півметра трубки, лікар сказав: — Ну от, заглибились. Пускайте. Служник відкрутив кран, і незабаром живіт у хворого почав помітно надиматися, потроху наповнюючись теплою водою джерела. — Покашляйте, — сказав лікар, — покашляйте, щоб почала виходити вода. Проте бідолаха не міг кашлянути, він тільки хрипів, корчився, очі йому, здавалося, на лоба вилазили. Проте раптом на підлозі, біля крісла щось стиха забулькало. Сифон роздвоєної трубки почав нарешті викачувати з шлунка рідину в скляну банку, а лікар уважно розглядав її, вишукуючи ознаки катару та помітні сліди кепського травлення. — Ніколи не їжте зеленого горошку і салати, — казав він. — Салати ні в якому разі! Ви його зовсім не перетравлюєте. І суниць не їжте! Скільки разів я казав вам, щоб не їли суниць! Добродій Рік’є, здавалось, оскаженів. Він шарпався, але говорити не міг, бо рота йому заткнула трубка. Та тільки-но промивання закінчилось і лікар обережно витяг зонда, він скрикнув: — А я винен, що мене щодня годують всякою гидотою, гублять моє здоров’я? Хіба не ви повинні стежити за тим, що тут дають їсти? Я перебрався до нового готелю, бо в старому мене труїли жахливою їжею, але в «Гранд-Отелі Монт-Оріоля», в цьому вашому гранд-балагані мені стало ще гірше, слово честі! Довелося заспокоювати його і лікар кілька разів пообіцяв, що він наглядатиме за харчуванням хворих. Потім Латон знову взяв Поля Бретіньї під руку і повів далі. — Моє спеціальне лікування механічною гімнастикою, яку я вам зараз продемонструю, — сказав він, — грунтується на високо раціональних засадах. Ви, звичайно, знаєте мою систему органометричної терапії? Я вважаю, що наші хвороби здебільшого походять тільки від надмірного розвитку одного якогось органу, що шкодить сусіднім, заважає їхнім функціям і поступово руйнує загальну гармонію тіла, спричиняючи найбільші недуги. А фізичні вправи і водолікування — це найдійовіший спосіб, що допомагає відновленню рівноваги і скороченню до нормальних розмірів тих органів, які захопили чуже місце. Але як примусити людину робити фізичні вправи? Ходьба, верхова їзда, плавання, веслування вимагають не тільки чималого фізичного зусилля, а ще й зусилля вольового. Саме душа керує тілом, підтримує його і примушує діяти. Енергійні люди завжди рухливі. Проте джерело енергії — душа, а не м’язи. Тіло підкоряється сильній волі. Шкода й думати, мій любий, що боягуза можна зробити хоробрим, а слабкодухого рішучим. Але можна зробити інше, можна зробити більше, — ми можемо виключити хоробрість, душевну енергію, моральні зусилля і залишити тільки фізичний рух. Вольові зусилля я успішно заміняю зовнішньою, суто механічною силою. Розумієте? Не дуже? Нічого, зараз зрозумієте. Прошу! Він відчинив двері до просторої зали, де стояли рядами якісь чудернацькі пристрої: великі крісла на дерев’яних ніжках, грубо зроблені соснові коні, прилади з планок, з’єднаних шарнірами, рухомі бруси, прикріплені перед стільцями, що були пригвинчені до підлоги. До всіх цих речей була припасована складна система зубчастих передач, які приводилися в рух за допомогою корб. Доктор провадив далі: — Ось гляньте. Є чотири головні види вправ, які я називаю природними: ходьба, верхова їзда, плавання та веслування. Кожна з цих вправ розвиває різні органи, по-своєму впливає на тіло людини. І ми штучно відтворюємо тут усі ці чотири види. Самому хворому нічого це треба робити, ні про що не треба думати — він може годину бігати, їздити верхи, плавати чи веслувати, і його розум не братиме ніякісінької участі в цій суто м’язовій роботі. В цей час увійшов Обрі-Пастер у супроводі служника з закачаними рукавами, з-під яких видніли міцні біцепси. Інженер ще більше розтовстів. Він ходив, задихаючись, широко розставляючи ноги, розчепіривши руки. Лікар сказав: — От ви зараз побачите de visu ^[24] І звернувся до хворого: — То що, добродію, робитимем сьогодні? Будемо ходити чи скакати верхи? Обрі-Пастер, потиснувши руку Полю, відповів: — Волів би трохи сидячої ходьби. Це не так мене стомлює. Латон підхопив: — Справді, у нас є ходьба сидяча і стояча. Стояча ходьба ефективніша, але доволі стомлює. Вона провадиться за допомогою педалей: хворий стає на педалі, які приводять його ноги в рух, а він тримається за кільця, пригвинчені до стінки. А ось ходьба сидяча. Інженер сів у крісло-гойдалку й засунув ноги у прикріплені до того крісла рухомі дерев’яні підставки. Стегна, литки й стопи йому прив’язали так, що не можна було й поворухнутися; потім служник із закаченими рукавами взявся за корбу й почав щосили її крутити. Крісло спочатку загойдалося, мов гамак, а далі ноги раптом заворушилися, випростуючись і згинаючись, підіймаючись і опускаючись, і все це надзвичайно швидко. — Він біжить, — пояснив лікар і наказав: — Повільніше, ступою! Служник почав крутити ручку тихше, перевівши ноги гладкого інженера на помірнішу ходу, від чого всі рухи його стали комічно розслабленими. Прийшло ще двоє хворих — два товстуни, — і за ними два служники з голими руками. Товстунів посадили на дерев’яних коней, служники почали крутити корби й коні відразу ж заскакали на місці, жахливо підкидаючи вершників. — Учвал! — крикнув доктор. І дерев’яні коні застрибали, загойдались, наче кораблі на хвилях розбурханого моря, і так втомили обох хворих, що вони, задихаючись, в один голос почали жалісно кричати: — Годі! Годі! Несила більше! Годі! Лікар скомандував: — Стоп! — І додав — Перепочиньте трохи. За п’ять хвилин почнемо знову. Поль Бретіньї, ледве стримуючи сміх, зауважив, що вершникам, здається, зовсім не жарко, а ті, що крутили корби, — обливаються потом. — Може, їм краще було б помінятися ролями? — спитав він. Лікар поважно відповів: — О ні, мій друже! Не треба плутати вправи і втомливу роботу. Зусилля того, хто крутить корбу, шкідливі для здоров’я, а тренування м’язів ходінням чи верховою їздою — дуже корисні. Поль помітив жіноче сідло. — Авжеж, — сказав лікар, — вечірні години відведено для дам. Чоловіків після обіду сюди не пускають. Ходімо, побачите сухе плавання. Система рухомих, з’єднаних між собою гвинтами посередині і по краях планок, що витягалися в ромби, а потім сходились у квадрати, мов дитяча іграшка з солдатиками на цвяхах, давала змогу катувати й четвертувати трьох «плавців» одночасно. Доктор пояснював: — Нема потреби говорити про переваги сухого плавання, коли тіло мокріє тільки від поту, отже, наш уявний купальник може не боятися ніякого ревматичного захворювання. Тут до нього підбіг служник з візитною картою в руках. — Прибув герцог де Рамас. Я друже, залишу вас. Вибачайте, — заквапився лікар. Зоставшись сам, Поль повернув назад. Два вершники знову скакали. Обрі-Пастер і досі ходив, а три задихані овернці, у яких нестерпно боліли руки і спини, крутили корби, трясучи своїх клієнтів, Здавалося, що вони мололи каву. Вийшовши надвір, Бретіньї побачив доктора Онора з дружиною, які дивилися на приготування до свята. Вони трохи поговорили, поглядаючи на прапори, що майоріли на вершині пагорба. — То процесія збирається біля церкви? — спитала лікарева дружина. — Біля церкви. — О третій годині? — О третій. — Панове професори теж будуть? — Так. Вони супроводитимуть хрещених матерів. Потім його спинили вдови Пай. Далі батько й дочка Монекю. А тоді він неквапом рушив на пагорб, до казино— там з Гонтраном мали вони зустрінутись і поснідати вдвох. Поль приїхав тільки напередодні, вже місяць як вони не розмовляли на самоті, і тепер йому кортіло розповісти другові багато бульварних новин, забавних історій про дівчат і всякі злачні місця. Вони проговорили там до половини на третю, коли Пет-рюс Мартель нагадав їм, що вже пора йти до церкви. — Ходімо, пошукаємо Христіану, — запропонував Гонтран. — Ходімо, — відповів Поль. Вони знайшли її на ганку нового готелю. Щоки їй позападали, обличчя потемніло, як буває у вагітних жінок, а великий круглий живіт видавав, що вона щонайменше на шостому місяці. — Я жду вас, — мовила жінка. — Вільям пішов уперед. У нього сьогодні стільки клопоту. Вона ніжно глянула на Поля Бретіньї і взяла його під РУку. І всі троє потихеньку рушили, обходячи каміння. А Христіана все повторювала: — Яка важка я стала! Така важка! Вже й ходити не здолаю. Так боюся впасти! Поль обережно підтримував її, нічого не відповідаючи, не дивлячись на неї, хоч вона раз у раз поглядала на нього. Перед церквою їх ждала густа юрба. Андермат вигукнув: — Нарешті! Нарешті! Мерщій же ставайте! Порядок такий: два хлопчики з хору, два співаки в стихарях, хрест, свячена вода, священик, потім Христіана з професором Клошем, панна Луїза з професором Ремюзо й панна Шар-лотта з професором Ма-Руселем. Далі правління, медичний персонал, а тоді публіка. Зрозуміло? Ходімо ж! Увесь клір вийшов з церкви і став на чолі процесії. Потім високий чоловік із сивим, відкинутим назад волоссям, класичний образ ученого академічного типу підступив до пані Андермат, і низько вклонився їй. Випроставшись, він пішов поруч неї з непокритою головою, виставляючи напоказ свою прекрасну шевелюру вченого і тримаючи капелюха при боці, і ступав так поважно, мовби перейняв у акторів Французької комедії і цю урочисту ходу, й уміння показувати народові свою розетку ордена Почесного легіону, надто велику для скромної людини. Йдучи, він розмовляв з Христіаною. — Ваш чоловік, пані, тільки-но говорив мені про вас, про ваш стан, що викликає у нього деяку тривогу. Сказав про ваші сумніви й непевність щодо можливого строку ваших пологів. Христіана зашарілась і пробурмотіла: — Так, мені здалося, що я скоро буду матір’ю, задовго до того, як це сталося насправді… Тепер я вже й не знаю… не знаю… Геть зніяковівши, вона ледь белькотіла. А позаду почувся інший голос: — Цей курорт має величезне майбутнє. Я вже бачу, що він дає прекрасні наслідки. То професор Ремюзо розмовляв із своєю супутницею Луїзою Оріоль. Низенький, з жовтим, незачесаним волоссям, у кепсько пошитому сюртуку, він мав вигляд вче-ного-нечупари. Професор Ма-Русель, що йшов під руку з Шарлоттою Оріоль, був вродливий чоловік, без бороди й вусів, привітний, пещений, з ледь сивуватим чубом, товстуватий; його добре виголене обличчя не нагадувало ні священика, ні актора, як у доктора Латона. Далі йшла група членів правління на чолі з Андерматом; над нею видніли височенні циліндри двох Оріолів. За ними прямувала ще одна група людей у циліндрах — медичний персонал Анваля, де не було тільки доктора Бонфія, а втім, його замінили два нові лікарі: доктор Блек, літній, дуже низенький чоловік, мало не карлик, що в перший же день, як приїхав, вразив усіх своєю надзвичайною побожністю, і вродливий, дженджуристий молодик у м’якому капелюсі — доктор Мазеллі, італієць, що був при особі чи то герцога де Рамаса, чи, як казали інші — герцогині. А позад них — публіка, море публіки: курортники, селяни з усієї округи і городяни з сусідніх міст. Церемонія освячення джерел була дуже коротка. Абат Літр покропив їх одне за одним свяченою водою, з приводу чого доктор Онора сказав, що тепер, завдяки хлористому натру вони матимуть нові властивості. Потім усі запрошені пішли до великої читальної зали, де був накритий стіл. Поль казав Гонтранові: — Які гарненькі стали дівчата Оріоль! — Вони просто чарівні. — Ви не бачили пана голову? — раптом спитав у них наглядач — колишній тюремник. — Він отам, у кутку. — Там старий Кловіс збирає юрбу під дверима. Ще по дорозі до джерел уся процесія пройшла повз старого каліку, що торік одужав, а тепер його знову паралізувало ще дужче, ніж раніш. Він зупиняв приїжджих, переважно новачків, і розповідав їм свою історію: — Чя вода, бачте, нічого не варта. Вона, правда, виліковує, але потім тебе як шкрутить, то лежиш, наче мертвий. От у мене раніше ноги кепшко ходили, а тепер мені й руки одібрало через те лікування. А ноги штали як чавунні, їх шкоріше жламаєш, ніж жігнеш. Андермат у розпачі вже не раз хотів було запроторити старого в тюрму, подати на нього в суд за поширення брехливих чуток про монт-оріольську воду та за спробу шантажу. Але не зміг ні добитись його засудження, ні заткнути йому рота. Як тільки сказали, що старий базікає біля дверей лікарні, він побіг його вгамовувати. Край битої дороги зібрався натовп і звідти долинали обурені голоси. Люди юрмилися, щоб почути й побачити. Жінки питали: «Що там таке?» Чоловіки відповідали: «Хворого тутешня вода доконала». Дехто думав, що там роздушили дитину. І ще говорили, що в якоїсь бідолашної жінки стався напад чорної хвороби. Андермат спритно, як це він умів, пробрався крізь натовп, просовуючись круглим, наче куля, черевцем поміж іншими животами. «Він доводить, — казав Гонтран, — перевагу круглих тіл над гострими». Старий Кловіс, сидячи біля канави, ремствував на своє лихо, сльозливо розповідав про свої муки, а батько й син Оріолі, стоячи перед ним і відтісняючи від нього юрбу, люто лаяли каліку й погрожували йому. — Бреше він вше! — кричав Колос. — Че дуришвіт, ледащо, браконьєр! Він щоночі бігає по ліші! Але старого, незважаючи на крики Оріолів, це ніскілечки не бентежило, і він тонким верескливим голосом повторював так, що було добре чути: ' — Вони вбили мене, люди добрі… Вбили швоєю водою. Торік мене шиломічь купали. І ошь до чого довели, до чого! Андермат припинив гармидер, нахилився до каліки і сказав, пильно зазираючи йому в очі: — Якщо вам стало гірше, то це ваша вина, чуєте? Але якщо ви мене послухаєте, то я вас вилікую — якихось п’ятнадцять — двадцять ванн і все буде гаразд. Приходьте за годину до мене в лікарню, коли всі розійдуться, і ми, батечку, все владнаємо. А поки що мовчіть. Старий зрозумів. Він замовк і через якийсь час відповів: — Ну, що ж, можна ще шпробувати. Побачимо. Андермат узяв під руки обох Оріолів і швидко вивів їх з натовпу, а Кловіс лишився край дороги, мружачи очі на сонце, ліг на траві поміж своїми милицями. Довкола нього товпилася зацікавлена юрба. Дехто почав його розпитувати, проте Кловіс нічого не відповідав, мовби не чув або не розумів; зрештою, йому вже набридла ця тепер уже не потрібна цікавість, і він на все горло заспівав фальшивим пронизливим голосом якусь нескінченну пісню незрозумілою говіркою. І юрба помалу розійшлася. Лише кілька дітлахів ще довго стояли і, колупаючи в носі, розглядали його. Христіана дуже стомилась і пішла відпочити; Поль із Гонтраном гуляли в новому парку серед гостей. Раптом вони побачили групу акторів, що теж покинули старе казино, і, сподіваючись на більшу удачу, перейшли до нового, перспективнішого. Панна Одлен, тепер вельми елегантна, гуляла з матір’ю, яка стала такою поважною. Добродій Птінівель з Водевіля, здавалося, впадав за цими дамами; їх супроводив пан Лапальм з Великого театру в Бордо, а йшли, розмовляючи з ним, музиканти — незмінні маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, флейтист Нуаро і контрабасист Нікорді. Побачивши Поля з Гонтраном, Сен-Ландрі кинувся до них. Взимку він написав музичну п’єску, яку поставили в одному маленькому другорядному театрі; але газети відгукнулися про неї досить прихильно, і тепер він згорда говорив про Массне, Рейєра та Гуно. Він привітно подав молодим людям обидві руки і одразу ж заходився розповідати про свої суперечки з оркестрантами, якими диригував. — Так, мій любий, прибічникам старої школи кінець, кінець, кінець! Час мелодистів минуц, А цього₍₍даіяк не хочуть зрозуміти. Музика — мистецтво нове. Мелодія тут — не дитяче белькотіння. Вухо невігласа полюбило ритурнелі. Воно по-дитячому, по-дикунському тішилось ними. Додам, що юрбі, наївній публіці завжди подобатимуться простенькі пісенькі, арії. Це розвага завсідників кафешантанів. Я зроблю ось таке порівняння, щоб ви краще мене зрозуміли. Око простолюдина приваблюють грубі кольори і яскраві картинки; око освіченого городянина, але не митця, тішать вигадливі тони й солодкі сюжети; а от митець з витонченим зором любить, розуміє, розрізняє невловні відтінки тону, таємничі акорди нюансів, яких інші не бачать. Те саме в літературі: швейцари люблять пригодницькі романи, буржуа — зворушливі романи, а справжні знавці літератури люблять тільки високохудожні твори, недоступні розумінню звичайних людей. Коли якийсь буржуа говорить зі мною про музику, мені хочеться його вбити. Якщо це буває в оперному театрі, я питаю його: «Ви можете сказати мені, сфальшувала чи ні третя скрипка в увертюрі третього акту?» — «Ні». — «Тоді мовчіть. У вас немає слуху. Людина, яка не чує одночасно всього оркестру і кожного інструмента окремо, — не музикант, вона не має слуху. От і все! До побачення!» Він крутнувся на каблуку і вів далі: — Для митця вся музика — в акорді. Ах, любий, є акорди, від яких я божеволію, вони проймають моє тіло хвилею невимовного щастя. Тепер слух у мене такий тонкий, такий досконалий, що мені вже починають подобатись навіть деякі фальшиві акорди, бо витонченість смаку у знавців інколи доходить до викривлення. Я стаю ніби розпусником, шукаючи незвичайних слухових відчуттів! Так, друзі мої, деякі фальшиві ноти — це втіха! Це насолода! Глибока й порочна насолода! Вони хвилюють, збуджують нерви, лоскочуть вуха… О, це так лоскоче вуха… так лоскоче!.. Захоплено потираючи руки, він заспівав: — Ви почуєте мою оперу, мою оперу, мою оперу. Ви почуєте мою оперу. Гонтран спитав: — Ви пишете оперу? — Так, уже кінчаю. Тут пролунав владний голос Петрюса Мартеля: — Зрозуміли? Отже, домовились: жовта ракета, і ви починаєте! Він давав накази з приводу фейєрверка. Вони підступили до нього, і Мартель заходився пояснювати диспозицію, вказуючи простягнутою рукою, немовби погрожуючи ворожому флоту, на білі дерев’яні віхи, розставлені на горі, понад ярами, по той бік долини. — Он звідти пускатимуть. Я велів фейєрверкерові, щоб був на місці о пів на дев’яту. Тільки-но закінчиться вистава, я дам звідси сигнал жовтою ракетою, і він запалить першу фігуру. Підступив маркіз. — Піду вип’ю склянку води, — мовив він. Поль та Гонтран рушили разом з ним униз. Підходячи до лікарні, вони побачили, що туди заходить старий Кловіс; його підтримували двоє Оріолів, позаду йшли Андермат і лікар; страдницьки кривлячись, каліка ледве тягнув ноги. — Зайдімо, — сказав Гонтран. — Це буде цікаво. Каліку вмостили в крісло, і Андермат сказав: — Ось що я пропоную вам, старий шахраю. Ви прийматимете по дві ванни щодня і негайно почнете одужувати. А як тільки підете — одержите двісті франків зразу. Паралітик застогнав:- — Мої ноги — як жаліжо, добродію. Андермат спинив його і озвався знову: — Слухайте ж… Ви одержуватимете ще по двісті франків щороку, аж до смерті… розумієте — до самої смерті, якщо весь час відчуватимете цілющий вплив нашої води. Старий вагався. Одужання надовго суперечило всім його життєвим планам. Він непевно спитав: — А коли… коли вона буде жачинена… ваша лавочка… а мене жнову шхопить… я ж не жможу… вона ж буде жакрита… ваша вода… Доктор Латон перервав його, звернувшись до Андермата: — Чудово!.. Чудово!.. Ми лікуватимем його щороку… Це навіть краще: доказ того, що лікуваться треба щороку, аби хвороба не повернулася. Чудово. Отже, вирішено! * Але старий знову почав: — На чей раж трудно буде, дорогі панове. Ноги у мене — як жаліжо, як шправжнє жаліжо… Докторові майнула нова думка. — Якщо я проведу з ним кілька сеансів сидячої ходь- би, — сказав він, — то це дуже підсилить вплив води. Треба спробувати. — Чудова думка, — відповів Андермат і додав: — А тепер, дядьку Кловісе, ідіть собі й не забувайте наших умов. Старий подибав, не перестаючи стогнати. Настав вечір, а всі члени правління Монт-Оріоля пішли обідати, бо о пів на восьму починалась театральна вистава. Вона мала відбутись у великій залі нового казино, де могло вміститись тисячу чоловік. Глядачі, які не мали нумерованих місць, почали сходитись уже о сьомій годині. О пів на восьму в залі було повно людей, і завіса піднялася. Спочатку показали водевіль на дві дії, а потім оперету Сен-Ландрі, яку виконували співаки, запрошені задля цього з Віші. Христіана, сидячи в першому ряді між батьком та чоловіком, мучилась від духоти і весь час повторювала: —' Я більше не можу! Не можу! Коли закінчився водевіль і почалась оперета, вона мало не зомліла й сказала чоловікові: — Любий Вілю, я піду. Я задихаюсь! Банкір був просто в відчаї. Йому дуже хотілося, щоб свято з початку й до кінця пройшло без заминки. Він відповів: — Доклади всіх сил і потерпи. Благаю тебе!.. Якщо ти підеш, усе буде зіпсовано. Тобі ж доведеться пройти через усю залу. Але Гонтран, що сидів з Полем за ними, почув її слова. Він нахилився до сестри: — Тобі душно? — спитав. — Так, я задихаюсь! — Гаразд. Почекай. Зараз ти посмієшся. Неподалік було вікно. Він пробрався туди, став на стілець і вистрибнув надвір, — його майже ніхто й не помітив. Потім Гонтран зайшов у кафе, де не було ні душі, засунув руку під прилавок, куди, він бачив, Петрюс Мартель сховав сигнальну ракету, витяг її, побіг у гайок і запалив. Сніп жовтих променів злетів під хмари, описуючи дугу й розбризкуючи по небу краплі вогняного дощу. Майже одразу ж на сусідній горі пролунав страшенний вибух, і жмут зірок розсипався в темряві ночі. У залі, де звучали акорди Сен-Ландрі, хтось крикнув: — Фейєрверк почався! Всі, хто сидів ближче до дверей, схопились і тихенько вийшли, щоб побачити, чи правда це. Всі інші обернулись до вікон, але нічого не побачили, бо вікна виходили на рівнину Лімані. Чути було голоси: — Справді, фейєрверк? Справді? Нетерпляча юрба, охоча до примітивних розваг, захвилювалася. Знадвору хтось гукнув: — Правда, фейєрверк почався! І тоді миттю схопились усі, хто був у залі. Люди кинулися до виходу, штовхались, кричали до тих, що збилися коло виходу: — Та швидше там, швидше! Незабаром усі були вже в парку. Сен-Ландрі в розпачі продовжував відбивати такт перед неуважним оркестром. А надворі лунали вибухи, крутились вогняні кола, злітали римські свічки. І раптом хтось страшним голосом тричі несамовито крикнув: — Перестаньте, хай вам чорт! Перестаньте ж, хай вам чорт! Перестаньте! В цю мить на горі яскраво запалав бенгальський вогонь, освітивши велетенські скелі та дерева фантастичним сяйвом, з правого боку — червоним, з лівого — синім, і всі побачили Петрюса Мартеля, який, стоячи без капелюха в одній із мармурових ваз, що прикрашали терасу казино, розпачливо махав у повітрі руками й кричав. Потім світло погасло, і вгорі видніли тільки справжні зорі. Але відразу ж запалало нове вогняне коло, і Петрюс Мартель сплигнув на землю, вигукуючи: — Яке нещастя! Яке нещастя! Боже мій, яке нещастя! Трагічно розставивши руки, сварячись кулаками і гнівно тупаючи ногами, він рушив крізь натовп і все приказував: — Яке нещастя! Боже мій, яке нещастя! Христіана, взявши Поля під руку, вийшла посидіти на свіжому повітрі й тепер захоплено дивилась на ракети, що злітали в небо. Коли це до неї підбіг брат. — Ну що, гарно вийшло? — сказав. — Правда ж? Вона прошепотіла: — Як, це ти?.. — Авжеж, я! А гарно вийшло, правда? Вона засміялася, вважаючи, що вийшло, справді, гарно. Але підійшов пригнічений Андермат. Він не міг збагнути, хто завдав йому такого удару. Хтось украв з-під прилавка ракету й дав умовлений сигнал! Таке паскудство міг вчинити тільки якийсь шпигун, підісланий старим товариством, агент доктора Бонфія! І він усе повторював: — Як жаль! Страшенно жаль! Дві тисячі триста франків на фейєрверк пропало, задарма пропало! Гонтран заперечив: — Та ні, голубе, збитки, якщо добре полічити, не перевищують чверті, ну, хай третини, найбільше, всієї вартості фейєрверка. Пропало, може, шістсот шістдесят шість франків. Отже, ваші гості помилувались фейєрверком на тисячу шістсот тридцять чотири франки. Далебі, це не так і погано. Гнів банкіра перекинувся на шурина. Андермат схопив його за руку. — Аз вами я хочу поговорити серйозно. Якщо вже здибав вас, то пройдімось по алеях. А втім, це не надовго — хвилин на п’ять. І обернувся до Христіани: — А ви, люба, побудьте з нашим другом Бретіньї. Тільки не лишайтесь довго надворі, бережіть себе. Щоб, бува, не застудились. Бережіться, бережіться! Вона тихо відповіла: — Не турбуйтесь, любий. І Андермат потягнув Гонтрана за собою. Як тільки вони трохи відійшли від натовпу, банкір спинився. — Мій любий, я хочу поговорити з вами про ваше фінансове становище. — Про моє фінансове становище? — Авжеж! Чи ви хоч знаєте, яке воно? — Ні. Але ви, мабуть, знаєте, бо ви ж позичаєте мені гроші. — Це правда, знаю! Тому й говорю з вами про це. — Хоч мені й здається, що час для такої розмови не вельми підходящий… саме фейєрверк! — Навпаки, час вельми підходящий. Я говорю з вами не під час фейєрверка, а перед балом… — Перед балом?.. Не розумію. — Нічого, зараз зрозумієте. Ваше становище таке: у вас немає нічого, окрім боргів, і ніколи не буде нічого, крім боргів… Гонтран сказав серйозно: — Ви говорите зі мною доволі гостро. — Гостро, бо так треба. Тож слухайте. Свою частину материної спадщини ви розтринькали. Не будемо більше говорити про це. — Не будемо. — Що ж до вашого батька, то він має тридцять тисяч франків ренти, тобто приблизно вісімсот тисяч франків капіталу. Отже, ваша частина згодом становитиме чотириста тисяч франків. Тільки мені ви винні сто дев’яносто тисяч. А ще лихварям… Гонтран згорда пробурмотів: — Скажіть: євреям. — Хай буде євреям, хоч серед них є й титар із собору Сен-Сюльпіс, посередником у якого був один священик… але я не чіплятимусь за такі дрібниці… Отож, різним лихварям, євреям чи католикам, ви винні приблизно стільки ж, скільки й мені. Припустімо, півтораста тисяч, не менше. Разом це становить триста сорок тисяч франків боргу; з цієї суми ви платите відсотки, весь час позичаючи; винятком є тільки ваш борг мені — тут ви ніяких відсотків не платите. — Це правда, — сказав Гонтран. — Виходить, у вас немає нічого. — Це правда — нічого… крім зятя. — Крім зятя, якому вже набридло позичати вам. — І що ж? — А те, любий, що найзлиденніший селянин, який живе в одній із цих халуп, багатший за вас. — Чудово… що ж далі? — Далі… далі… Якщо ваш батько завтра помре, вам, щоб мати шматок хліба, — розумієте: шматок хліба, — не залишиться нічого іншого, як піти на службу в мою контору. Та й це буде замаскованою пенсією, яку я вам пла-титиму. Гонтран роздратовано зауважив: — Дорогий Вільяме, це мені вже набридає. Все це я знаю не гірше за вас, і кажу ще раз: ви вибрали непідходящий час, щоб нагадати мені про моє становище так… так неделікатно. — Дозвольте, я вже закінчу. Єдиний порятунок для вас — вигідне одруження. От тільки ви незавидна партія, — ім’я у вас хоч і добре звучить, але не таке вже й славнозвісне. Словом, не з тих, щоб якась багата спадкоємиця, навіть єврейка, заплатила за нього своїм статком. Отож вам треба знайти жінку, яку прийняли б у товаристві, й багату, а це нелегко… Гонтран перебив його: — Кажіть уже зразу, хто Ьона. Так буде краще. — Гаразд. Одна з дочок Оріоля, на ваш вибір. Я через те й розмовляю з вами перед балом. — А тепер поясніть докладніше, — холодно мовив Гонтран. — Все дуже просто. Ви бачите, якого успіху я зразу ж досяг з цим курортом. Але коли б у мене — чи, точніше, у нас — в руках була вся та земля, яку зоставив собі хитрий дядько, то я тут золото загрібав би. Тільки за виноградники, що між лікарнею і готелем та між готелем і казино, я, не задумуючись, завтра ж заплатив би мільйон, — так вони мені потрібні. А всі ці виноградники й інші ділянки довкола пагорба підуть на посаг дівчаткам… Старий ще тоді казав мені про це, може, й не без наміру. Так от… якби ви захотіли, то ми вдвох зробили б тут велике діло. Гонтран пробурмотів, немовби розмірковуючи: — Що ж, можливо. Я подумаю. — Подумайте, дорогенький, і не забувайте, що я завжди говорю тільки про те, що не викликає ніякого сумніву, добре обміркувавши все, знаючи всі можливі наслідки й безперечну вигоду. Але Гонтран, піднявши руку, несподівано вигукнув, наче зразу забув усе, що сказав йому зять:. — Гляньте! Яка краса! На тлі неба спалахнули вогні, вимальовуючи осяйний палац, над яким яскраво палав прапор з вогненно-червоним написом: «Монт-Оріоль», а навпроти над долиною виплив такий же червоний місяць, ніби і йому захотілося помилуватися на те видовище. Палац сяяв кілька хвилин, потім зненацька спалахнув, мов висаджений у повітря корабель, розкидаючи по всьому небу казкові зорі, які теж розсипалися вогнями, і все погасло, тільки спокійний круглий місяць самотньо сяяв над обрієм. Люди завзято плескали в долоні, кричали: — Ура! Браво! Браво! Андермат раптом сказав: — Ходімо, друже, відкриємо бал. Хочете танцювати напроти мене першу кадриль? — Ну звісно, дорогий зятю. — Кого ви збираєтесь запросити? Мені пообіцяла герцогиня де Рамас. Гонтран байдуже відповів: — Я запрошу Шарлотту Оріоль. Вони піднялися нагору. Проходячи повз те місце, де лишалися Христіана та Поль Бретіньї, побачили, що їх там уже немає. Вільям пробурмотів: — Послухалась моєї поради, пішла спати. Вона сьогодні дуже стомилась. І пішов до зали, яку під час фейєрверка слуги прибрали для балу. Але Христіана не пішла в свою кімнату, як гадав її чоловік. Лишившись на самоті з Полем, вона стиснула йому руку і прошепотіла: — Нарешті ти приїхав! Я вже цілий місяць тебе чекаю. Щоранку питала себе: чи побачу сьогодні?.. А щовечора казала собі: мабуть, приїде завтра. Чому тебе так довго не було, коханий? Він ніяково відповів: — Ніколи було… Справи. Вона прошепотіла, пригорнувшись до нього: — Лишив мене тут саму, з ними, та ще в такому стані. Негарно. Він трохи відсунув свого стільця: — Обережно. Нас можуть побачити. Ракети освітлюють усе навколо. Христіана про це не думала; вона сказала: — Я так люблю тебе! Потім додала з радісним тремтінням: — О, яка я щаслива, яка щаслива, що ми знову тут разом! Правда ж, Полю? Яка це радість! Ми ще так любитимем тут одне одного! Вона говорила тихо-тихо, наче легіт повівав. — Мені страшенно хочеться тебе поцілувати! Просто нестямно! Я так давно не бачила тебе! І раптом з шаленою наполегливістю закоханої жінки^ якій все мусить скорятися, промовила: — Слухай, я хочу… розумієш… хочу зараз же піти з тобою на те місце, де ми торік прощалися! Пам’ятаєш? На дорозі до Ла-Рош-Прадьєра? Він ошелешено відповів: — Та це ж безумство, тобі не дійти. Цілий день ти була на ногах! Це безумство, я не дозволю. Вона підвелась і сказала знову: — Я так хочу. Якщо ти не підеш

Дата добавления: 2015-06-04