Annotation 23 страница. Для Христіани Андермат настали чарівні дні

Для Христіани Андермат настали чарівні дні. їй було так легко на серці, а душу сповнювала радість. Найпершою солодкою втіхою було ранкове купання — півгодини в чудовій теплій струменистій воді,— яке на цілий день, аж до вечора, давало їй відчуття щастя. Вона й справді була щаслива в усіх своїх думках, усіх бажаннях. Ніжність, яку вона відчувала довкола і яка проникала в неї, п’янка радість життя, сила, молодість, що буяла в її жилах, а до того, ще нове оточення, цей величний край, створений для мрій і спокою, широкі простори, запахуще повітря, ласкава природа, — все це будило в ній нові почуття. Все, що її оточувало, з чим вона стикалася, підтримувало те відчуття щастя, яке давала їй ранкова купеля; широка і тепла хвиля щастя омивала її, і вся вона тілом і душею поринала в неї. Андермат, який мав проводити в Анвалі тільки два тшкні на місяць, поїхав до Парижа, а дружину попросив стежити, щоб паралітик не припиняв лікування. Щодня перед сніданком Христіана з батьком, братом і Полем ходили дивитися, як, за висловом Гонтрана, «вариться юшка з старця». Приходили й інші курортники, стояли навколо ями, розмовляли з бродягою. Той казав, що ходити йому ще трудно, але на ногах у нього повно мурашок; і розповідав, як ті мурашки лазять туди й сюди, повзуть угору аж до крижів, а тоді вниз, до самісіньких пальців. Навіть уночі бігають, лоскочуть, кусають його й не дають спати. Всі приїжджі і селяни, поділившись на два табори — тих, що вірили і недовірків, — стеясили за лікуванням. Після сніданку Христіана часто заходила до сестер Оріоль, і вони разом вирушали гуляти. З усього жіночого товариства на курорті їй тільки з ними було приємно поговорити і провести час, тільки до них вона мала дружню довіру і тільки від них могла сподіватися якоїсь теплої жіночої приязні. Старша одразу сподобалась їй своєю спокійною розважливістю і практичним розумом; ще більше лежала її душа до молодшої — потайливої пустунки. Хрис-ті ані хотілося подружитися з дівчатами не так на догоду чоловікові, як для власної втіхи. На прогулянки то ходили пішки, а то їздили старою каретою на шість осіб, яку взяли напрокат в Ріомі. Улюбленим місцем їхніх прогулянок була дика галявина біля Шатель-Гійона, яка вела до одинокого сільського будиночка Сан-Сусі. Розмовляючи, вони поволі йшли парами по вузькій стежці, що вилася понад річечкою, під високими ялинами. Стежку раз у раз перетинав струмок; доводилось перебиратися через нього, і Поль та Гонтран, постававши на каміння у стрімкій воді, подавали руку жінкам, підтримували їх, і ті перестрибували на другий берег. І щоразу після такої переправи порядок їхнього руху змінювався. Христіана йшла то з тим, то з тим, але щоразу знаходила спосіб побути якийсь час наодинці з Полем Бретіньї, чи то випередивши всіх, чи відставши. Він поводився з нею вже не так, як у перші дні; був не такий насмішкуватий, не такий різкий, зникла його товариська невимушеність, він став шанобливий і послужливіший. Але розмови їхні ставали інтимніші, і в них чимале місце займали сердечні справи. Він говорив про любов як людина досвідчена, яка звідала жіноче кохання, зазнавши від нього і щастя, і страждання. Захоплена і трохи схвильована, Христіана сама з палкою цікавістю хитро викликала його на відвертість. Все, що вона знала про цього молодика, збуджувало в ній гостре бажання знати ще більше, проникнути думкою в чоловіче життя, ледь відоме їй тільки з книжок, сповнене любовних ураганів і таємниць. Він охоче йшов назустріч цій цікавості і щодня розповідав їй про щось із свого життя, про свої пригоди, успіхи й невдачі; спогади часом надавали його словам палкої пристрасті, а бажання сподобатись — прихованого лукавства. Поль відкривав перед очима Христіани незнаний світ і так красномовно змальовував витонченість бажань, жагу чекання, спустошливу нестримність надій, святість почуттів, що їх викликають дрібні речі — засохлі квіти, клапті стрічок — які зберігає закохана душа, і біль раптових сумнівів, гіркоту тривожних здогадів, муки ревнощів і невимовно безумну розкіш першого поцілунку. І розповідав він про все це дуже тактовно, пристойно, стримано, поетично і принадно. Як і кожен чоловік, що втратив спокій, думаючи про жінку, він з не погаслою ще жагою, але скромно говорив про тих, кого любив. Пригадував силу-силенну чарівних подробиць, що хвилюють серце, безліч зворушливих подробиць, од яких сльози набігають на очі, і всі оті прекрасні відтінки, що прикрашають залицяння і надають надзвичайної чарівності любовним стосункам між людьми з витонченою душею та розумом. Усі ці хвилюючі й відверті розмови точилися щодня, ставали чимраз довші і западали в серце Христіани, як кинуте в землю зерно. І краса неосяжного краю, запашне повітря, синя Лімань, простори якої немовби розширюють людську душу, погаслі вулкани на гірському кряжі — давні вогнища землі, що тепер гріли тільки воду для хворих, і прохолодні затінки, й тихе дзюрчання струмків, що біжать по камінню, — все це теж проникало в душу і тіло молодої жінки, розм’якшувало їх, як ніжний і теплий дощ розм’якшує цілинну землю, і з насіння кинутого в неї потім виростають квіти. Христіана відчувала, що цей молодик трохи залицяється до неї, вважає її гарненькою, навіть більше, ніж гарненькою; їй хотілося подобатись, вона вдавалася до безлічі хитрих і водночас простих способів, щоб полонити і підкорити його. Коли видно було, що він схвильований, вона зненацька десь відходила; відчуваючи, що з його уст от-от зірветься ніжний натяк, спиняла його коротким глибоким поглядом, з тих, що вогнем пронизують серце чоловіка. Якимось влучним словом чи й зовсім без слів, тільки легенько кивнувши головою, неуважно повівши рукою, з виразом смутку, який тут же розвіювала усмішкою, вона вміла показати, що його старання не пропадають марно. Чого ж вона хотіла? Нічого. Чого сподівалася від цієї гри? Нічого. Тішилася нею тільки тому, що була жінкою, зовсім не відчувала небезпеки і хотіла побачити, що він робитиме. До того ж у ній раптом спалахнув вогник природженого кокетства, що є в крові кожної жінки. Вчора ще наївна дитина, що спала тихим сном, вона раптом прокинулась, стала меткою і кмітливою перед цим чоловіком, який безнастанно говорив їй про любов. Вона вгадувала його щораз більший неспокій, бачила в його очах, як у ньому зароджувалась пристрасть, розуміла всі відтінки його голосу — підсвідомо, як жінка, котра відчуває, що чоловік прагне її кохання. У світських салонах бувало чоловіки залицялись до неї, але нічого, крім веселого дівочого глузування, добитися не могли. її смішили їхні банальні компліменти, забавляли сумні, пригнічені обличчя, і на всі прояви ніжних почуттів вона відповідала жартами. Але тепер вона раптом відчула, що спинилася перед знадливим і небезпечним супротивником, і сама стала спритною кокеткою, від природи завбачливою, сміливою та спокійною, спокусницею, яка, доки її серце вільне, вистежує, зненацька захоплює і затягує чоловіків у невидимі тенета кохання. Спочатку Христіана видалася йому простушкою. Звиклий до жінок-хижачок, вправних у любовному ділі, обізнаних у всіх тонкощах залицяння і ласки, як старий вояка в прийомах бою, Поль вважав банальною цю сердечну простоту і ставився до Христіани навіть трохи зневажливо. Та помалу саме ця простота зацікавила його, а потім принадила, і він, від природи схильний захоплюватись, почав оточувати молоду жінку ніжним піклуванням. Поль добре знав, що найкращий спосіб зворушити чисту душу, — це безнастанно говорити про любов, вдаючи, ніби думаєш про інших; і, хитро скориставшись жадібною цікавістю, яку пробудив у ній, він заходився нібито в дружніх звіреннях, викладати їй у тіні дерев справжній курс кохання. Його, як і її, забавляла ця гра: дрібними знаками уваги — чоловіки вміють їх знаходити — він показував, що вона йому дедалі більше подобається, і грав роль закоханого, ще не підозрюючи, що незабаром справді закохається. Довго й неквапно гуляючи, вони вели свою гру, й це було так природно для обох, як природно для людини, що опинилася в спеку біля річки, викупатись у прохолодній воді. Та з того часу, коли у Христіани пробудилось справжнє кокетство, коли вона відкрила в собі природну здатність жінки знаджувати чоловіків і їй захотілося кинути до своїх ніг цього пристрастного чоловіка, як захотілося б виграти партію в крокет, — він, простодушний баламут, попав у тенета невинних хитрощів і покохав її. І став тоді незграбний, неспокійний, нервовий, а вона гралася з ним, як кішка з мишею. З іншою він би не соромився, сказав би про все, підкорив би її своїм запалом; а з нею не наважувався на це — в його очах вона була така не схожа на всіх інших жінок, яких він знав. Усіх тих жінок уже обпалило життя, їм можна було все сказати, кинути найсміливіші поклики пристрасті, шепочучи їм трепетні слова, що запалюють кров. Поль знав себе, знав невідпорну свою силу, коли міг вільно відкритись у своїх пристрасних жаданнях і запалити душу, серце, чуттєвість тієї, яку кохає. А з Христіаною він почував себе так, як з дівчинкою, — вгадував її недосвідченість, і це геть сковувало спритного спокусника. Та й любив він її якось по-новому, як дитину і як наречену. Жадав її і боявся доторкнутись до неї, щоб не забруднити, не осквернити її чистоти. У нього не було бажання нестямно стиснути її в обіймах, як інших жінок, — кортіло стати перед нею навколішки, припасти до її сукні, тихо, цнотливо і ніжно цілувати волосся на її скронях, куточки уст і очі, заплющені блакитні очі, відчуваючи в них під прикритими повіками чарівний і насторожений погляд. Йому хотілося взяти її під свій захист, охороняти від усіх і всього, не допускати, щоб вона стикалася з вульгарним світом, не бачила потворних лиць, не стрічалася з усякою нечистю. Хотілось прибрати бруд з вулиць, по яких вона ходила, каміння з доріг, терни та суччя з лісів, зробити, щоб усе навколо неї стало красиве і приємне, носити й носити її на руках, щоб її ніжки ніколи не ступали по землі. Він сердився, що їй доводиться розмовляти з сусідами по готелю, їсти за спільним столом буденний харч, терпіти всякі прикрі, хоч і неминучі, життєві дрібниці. Він так багато думав про неї, що стрічаючись, не знав, що їй сказати, і, не в силі відкрити їй своє серце, здійснити хоч одне з своїх бажань, виявити перед нею владну потребу повністю віддати себе їй, потребу, що палала в його крові,— скидався на зв’язаного ланцюгами дикого звіра, і в той же час відчував якесь дивне бажання заридати. Христіана все це бачила, хоча й не все розуміла, і з злорадством кокетки тішилася. Коли вони, відставали від усіх, лишалися самі і Христіана відчувала, що він от-от скаже щось бентежне, вона раптом пускалася бігти, доганяла батька й кричала: — Давайте у квача! Грою в квача звичайно закінчувалися їхні подорожі. Знаходили галявину або якусь широку місцину край дороги і бігали там, як дітлахи на прогулянці. Сестрам Оріоль і навіть Гонтранові дуже подобалась ця гра — вона вдовольняла їхнє прагнення побігати, притаманне всім молодим істотам. Тільки Поль Бретіньї бурчав, пойнятий зовсім іншими думками, але потім, помалу розохотившись, і сам приставав до гри, бігав ще з більшим запалом, ніж інші, стараючись догнати Христіану, доторкнутись до неї, зненацька покласти руку їй на плече чи на талію. Маркіз, від природи байдужий та безтурботний, згоджувався на все, аби тільки не порушувати свого душевного спокою, сидів собі під деревом і дивився, як бавиться його «пансіон». Він вважав, що це спокійне життя дуже гарне, а весь світ — просто чудовий. Але незабаром поводження Поля стало викликати у Христіани страх. Одного разу вона по-справжньому злякалася. Якось уранці вони разом з Гонтраном пішли на «Край світу» — так називали мальовниче міжгір’я, звідки витікає анвальський струмок. Це міжгір’я, дедалі тісніше і покрученіше, входить глибоко в гору. Вони перелізли через величезні гранітні брили, перейшли по великих каменях через струмок, обігнули високу — метрів п’ятдесят — скелю, яка загороджує прохід, і попали в якийсь вузький рів між двох голих велетенських стін, порослих угорі деревами і травою. Струмок розливається тут озерцем завбільшки з балію; то була дивна, дика і зовсім не сподівана западина, які частіше можна знайти десь у книжці, аніж у природі. І ось тоді Поль, дивлячись на високий виступ скелі, яка перегороджувала дорогу, — тут зупинялись усі курортники, які гуляли в міжгір’ї,— помітив на ній сліди, наче там хтось уже піднімався. Він сказав: — Тут можна пройти й далі. І, з трудом видершись на стрімку стіну, крикнув: — О! Тут чудово! Гайок у воді! Ходіть-но сюди! Лігши долілиць, він подав Христіані руки й потягнув її вгору, а Гонтран обережно стаючи на маленькі виступи скелі, ліз за сестрою і підтримував її. На клаптику землі, що колись упала з верховини на виступ скелі, виріс густий дикий гайок, у якому поміж корінням тік струмок. Трохи далі ще один виступ перегороджував цей гранітний коридор; вони перелізли й через нього, потім і через третій, і опинилися біля підніжжя неприступної стіни; по ній з двадцятиметрової висоти тік водоспад — прозора вода лилась у глибоку, видовбану нею водойму затінену ліанами і гіллям. Ущелина тут була така вузька, що двоє, взявшись за руки, могли доторкнутися до її стін. Угорі видніла тільки смужка неба, в ущелині було чути — тільки шум води; мандрівці опинилися немовби в якомусь незнаному сховку, де римські поети поселяли античних німф. Христіані здавалося, що вона потрапила до житла якоїсь феї. ГІоль Бретіньї мовчав. Гонтран скрикнув: — От коли б у цій воді купалася гарненька блондинка з ніжно-рожевою шкірою, яке б то прекрасне було видовисько! Повернули назад. З перших двох виступів злізли доволі легко, а на третьому Христіана злякалася — такий він був високий та стрімкий, здавалося, ні на що й ногу поставити. Бретіньї просто з’їхав по скелі і сказав, простягнувши до неї руки: — Стрибайте! Христіана не наважувалась. Не тому, що боялася впасти, вона боялась його, і особливо його очей. Жадно, мов голодний звір, Поль дивився на неї, і погляд його палав якоюсь лютою пристрастю, а простягнуті руки так владно її притягали, що Христіану пойняв жах, вона відчула безтямне бажання закричати, кинутися тікати, видертися на гору, аби не піддатися цьому нездоланному покликові. Брат, що стояв позад неї, крикнув: — Та стрибай же! — і штовхнув її. Падаючи, жінка заплющила очі, але ніжні і міцні руки підхопили її, і вона ковзнула вздовж дужого тіла молодого чоловіка, відчувши на своєму обличчі його уривчасте, гаряче дихання. Потім страх минув, вона стала на ноги і, всміхаючись, дивилася, як спускається Гонтран. Після пережитого хвилювання вона була обережніша і кілька днів намагалася не лишатись наодинці з Бретіньї, який, здавалося, круисляв довкола неї, як вовк із байки — навколо вівці. Та ось надумали вони вибратися на далеку прогулянку: взявши їжі, разом із сестрами Оріоль поїхати каретою на берег маленького Тазенатського озера, яке по-місцевому називалося Тазенатським водориєм, пообідати там і повернутися додому вночі, при місяці. Вирушили по полудні, в снеку — сонце палило так, що гранітні брили були гарячі, як піч. Троє мокрих від поту коней, важко дихаючи, поволі тягли карету вгору; кучер, схиливши голову, куняв на передку; край дороги поміж камінням шастали зелені ящірки. В гарячому повітрі, здавалось, висіла невидима густа вогненна курява. Часом повітря ніби застигало, ставало мов ціпка пелена, яку треба було пробивати; часом трохи наче колихалось, обпалюючи лице подихом пожежі і запахом зігрітої живиці довколишніх борів. їхали мовчки. Три жінки сиділи в глибині карети з опущеним верхом, ховаючись під рожевими парасольками і мружачи очі від сліпучого сонця; маркіз і Гонтран дрімали, прикривши хусточками обличчя; Поль дивився на Христіану, і вона, приплющивши повіки, теж стежила за ним. Залишаючи за собою стовп білої куряви, віз їхав і їхав по дорозі вгору. Потім виїхали на плоскогір’я, кучер випростався, коні побігли клусом, і перед мандрівцями розгорнулася широка хвиляста рівнина з лісами і обробленими полями, селами і хуторами. Далеко ліворуч видніли зрізані вершини вулканів. Тазенатське озеро, до якого вони їхали, виникло в останньому з кратерів, край Овернського кряжа. Вони їхали вже три години. Раптом Поль сказав: — Дивіться, лава! Край дороги з землі випиналися руді, химерно покручені скелі. З правого боку височіла дивно приплюснута гора, широка вершина якої видавалася порожнистою і пласкою, звернули на дорогу, яка трикутною розколиною мовби врізалася в ту гору, і Христіана, підвівшись, зненацька помітила на дні широкого і глибокого кратера чудове озеро, чисте, кругле, схоже на срібну монету. Круті схили гори, по праву руку лісисті, по ліву — голі, спадали до води і оточували її високим рівним пасом. У спокійній воді, гладенькій та блискучій, як метал, так чітко відбивалися з одного боку дерева, а з другого — голий і сухий схил, що не можна було й розрізнити, де береги, а де води; і тільки посередині тієї величезної вирви, де відсвічувало синє небо, видно було бездонне провалля, що немов перетинало землю наскрізь, сягаючи неба з другого боку земної кулі. Далі їхати не було змоги. Подорожні злізли і, тримаючись лісистої сторони, пішли стежкою, що вела навколо озера, в’ючись попід деревами посередині схилу. Ця стежка, якою ходили тільки лісоруби, геть заросла травою і зеленіла, наче луг, крізь гілля дерев видно було протилежний схил, а внизу, на дні гірської чащі, блищала вода. Потім через галявину вийшли на самий берег і розташувалися там в затінку під дубами. Полягали на зеленій траві, і якась нестримна підсвідома радість охопила всіх. Чоловіки качались по траві, занурюючи в неї руки, а жінки, лежачи боком, обережно тулилися щоками, немов шукаючи ласки в її свіжих стеблинках. В дорозі було так жарко, що тепер відчуття приємної прохолоди видавалося майже щастям. Незабаром маркіз знову заснув, за ним і Гонтран; Поль стиха розмовляв з Христіаною та дівчатами. Про що? Про всякі дрібниці. Час від часу хтось озивався, казав кілька слів, хтось інший, помовчавши, відповідав, і неквапні слова завмирали в сонноті на устах, як і думки в голові. Та ось кучер приніс кошика з харчами, дівчата Оріоль, привчені дома хазяйнувати й виконувати всяку хатню роботу, відразу ж його розпакували і, відійшовши трохи вбік, почали готувати все до обіду просто на траві. Поль лишився біля Христіани, що сиділа мовчки, поринувши в мрії. І раптом вона ледь почула його тихі слова, що торкнулись її вуха, мов легесенький шелест вітерця: — Це найкращі хвилини мого життя. Чому ті невиразні слова так схвилювали її до глибини душі? Чому раптом зворушили її гак, як ніколи ніщо не зворушувало? Дивлячись поміж дерев, вона побачила вдалині мисливську чи рибальську хатину, зовсім маленьку — в ній, певно, була тільки одна кімната. Поль побачив, куди вона дивиться, і сказав: — Чи думали ви коли-небудь про те, як добре було б двом шалено закоханим пожити в такій хатині? Час проведений там став би для них несказанним щастям. Вони були б одні в цілому світі, зовсім одні — він і вона! І коли б таке могло бути, то хіба не варто все покинути заради того? Щастя приходить так рідко, воно таке невловне, таке коротке! Хіба наші будні це життя? Що є сумніше, як прокидатися без палких надій, покірно робити одне й те саме, вміру пити, їсти, спокійно спати? Христіана не зводила очей з хатини, і до серця її підступало ридання: вона раптом збагнула, що є п’янка втіха, про яку вона досі й не підозрювала. Тепер і вона думала про те, як добре було б пожити вдвох у цьому маленькому затишному куточку, схованому серед дерев, на березі оцього іграшкового озера, схожого на коштовний камінь, — істинного свічада кохання. Як гарно було б тут. Довкола — нікого, не чути ні людських голосів, ні галасу життя; на самоті з коханим. Вона дивилася б на синю воду, а він — дивився б на неї, і говорив би ніжні слова, цілуючи їй кінчики пальців. Жили б тут серед тиші, під деревами, і цей кратер зберігав би їхню пристрасть, як зберігає прозору глибоку воду, замкнувши її рівною огорожею своїх берегів і межею для їх очей була б кругла лінія берега, межею їх думок — щастя кохання, межею бажань — неквапні поцілунки, поцілунки без кінця-краю. Чи є на землі люди, яким випадало б таке щастя? Авжеж, є! Чому б не бути? Як це вона раніше не збагнула, що такі радощі є? Дівчата сповістили, що обід готовий. Була вже шоста година. Збудила маркіза з Гонтраном, і всі посідали по-ту-рецькому коло тарілок, що ковзали по траві. Сестри Оріоль і далі слугували їм, а чоловіки байдуже мирилися з тим. їли повільно, кидаючи шкуринки і кістки курчат у воду. Принесли шампанське, відкоркували першу пляшку з таким різким і незвичним тут звуком, що всі аж здригнулися. День згасав; повіяло прохолодою; надходив вечір; воду, що сонно застигла на дні кратера, повивав невиразний смуток. Сонце скотилося до заходу, небо взялося полум’ям, і все озеро враз перетворилося на вогняне плесо; потім, коли сонце зайшло, і обрій почервонів, як пригасле вогнище, озеро стало мов криваве плесо. Зненацька над вершиною гори показався майже повний місяць, ще зовсім блідий на ясному небі. По землі вже стелилися сутінки, а місяць щораз блискучіший і круглий, підіймався вище і вище, над таким же круглим кратером. Здавалося, він от-от упаде в кратер. А коли місяць зійшов високо на небо, озеро перетворилось на срібне плесо. І по його поверхні, цілий день нерухомій, пішли то повільні, то швидкі брижі. Ніби духи, літаючи над водою, торкались її невидимим покровом. То велика риба, вікові коропи й зажерливі щуки, спливали з дна і гралися при місячному світлі. Дівчата поскладали посуд та пляшки, і кучер забрав кошика. Рушили назад. Ішли стежкою попід деревами, крізь листя яких на траву дощем падали плями світла; Христіана, йдучи передостанньою, раптом почула майже біля самісінького вуха уривчастий голос Поля: — Я люблю вас! Я люблю вас!.. Я люблю вас!.. Серце їй так шалено забилося, що вона мало не впала — не могла ступати ногами. І все-таки йшла! Ішла, не тямлячи себе, готова обернутись, кинутися йому в обійми, розкрити уста для поцілунку. А він схопив край шалі, що прикривала її плечі, і почав несамовито цілувати його. Вона ледве йшла далі, не почуваючи під ногами землі. Та ось раптом склепіння дерев кінчалося, стало ясно, і Христіана зразу переборола своє хвилювання; але перш ніж сісти в карету і розпрощатися з озером, вона обернулась і обома руками послала десь до води поцілунок, і той, хто йшов за нею, усе зрозумів. Всю дорогу Христіана сиділа, заціпенівши, приголомшена і розбита, немов після падіння; а коли приїхали до готелю, хутенько пішла нагору й замкнулась у своїй кімнаті. Засунувши засув, повернула ще й ключ у замку — все здавалося, що її переслідують невідступними домаганнями. Потім, тремтячи, стала серед напівтемної порожньої кімнати. На столі горіла свічка, і мерехтливі тіні від меблів та завіс падали на стіни. Христіана сіла в крісло. Думки вирували у неї в голові, плуталися, розбігались, і вона не могла схопити їх, затримати, зв’язати в одне. Пригнічена, нещасна, сама в цій порожній кімнаті, вона почувала себе так, ніби заблудилася в житті, мов у лісі, і їй чомусь хотілося плакати. Куди вона йде, що їй робити? їй було трудно дихати, вона підвелася, розчинила вікно і схилилась на підвіконня. Повіяло прохолодою. Самотній і сумний місяць, піднявшись на синюваті нічні висоти, далекий і суворий, сяяв серед безкрайого порожнього неба, лиючи холодне світло на дерева й гори. Навколо все спало. В глибокій тиші часом долинали здалеку тихі звуки скрипки — Сен-Ландрі щовечора грав до пізньої ночі і скрипка його співала й плакала. Христіана неуважно слухала. Тонкі скорботні зойки тремтливих струн то зовсім затихали, то бриніли знову. І цей місяць, загублений у пустинному небі, і ніжні звуки, що завмирали серед нічної тиші, вразили її серце почуттям такої самотності, що Христіана заридала. Вона вся тремтіла і здригалась, її пойняла глибока туга, кидало то в жар, то в холод, мов у тяжкій недузі і раптом їй стало ясно, що й вона зовсім самотня в житті. Досі Христіана не усвідомлювала цього, а тепер у душевній скорботі відчула це так гостро, що здалося, ніби вона божеволіє. Але ж у неї є батько, брат, чоловік! Вона ж все-таки любила їх, і вони любили Гі! А тепер якось віддалялась од них, вони ставали чужими, наче вона ледь знала їх! Спокійна батькова любов, щира братова приязнь, холодна чоловікова ніжність більш нічого не важили для неї, нічогісінько. її чоловік! Невже отой рожевий балакун, що кожного ранку байдуже запитує її: «Як ви себе почуваєте люба?» — її чоловік? І вона тілом і душею належить тому чоловікові в силу шлюбного контракту? Хіба це можливо? О, якою самотньою і загубленою вона себе почувала! Христіана заплющила очі, щоб заглянути в свою душу, в глибочінь своїх думок. І перед її очима один за одним поставали близькі їй люди: батько — безтурботний і спокійний, щасливий, коли не порушували його спокою; брат — глузливий скептик; рухливий, набитий цифрами чоловік, який хвалився їй: «Добре діло я оце зробив», замість того, щоб сказати: «Я люблю тебе!». Не він — інший щойно прошепотів їй ці слова, які ще й досі бриніли в її вухах, серці! Того, іншого, з палким пильним поглядом, вона теж бачила зараз перед собою; і коли б він у цю мить опинився біля неї, вона кинулася б йому в обійми! VII

Христіана лягла дуже пізно, але тільки-но крізь відчине­не навстіж вікно в кімнату линув ясно-червоний потік сонячного світла, вона прокинулась. Глянула на годинника — була п’ята година,— і лежала собі горілиць, ніжачись у теплій постелі. На душі було так легко і радісно, що здавалося, ніби вночі до неї прийшло щастя, велике, безмежне щастя. Яке саме? Вона старалась, усвідомити його, збагнути, яке ж то нове і радісне, що сповнило її такого щастя. Туга, що гнітила її ввечері, зникла, розтопившись у сні. Отже, Поль Бретіньї любить її! Вона бачила його зовсім не таким, як першого дня! Хоч як напружувала нам’ять, а не могла згадати, яким він був тоді, навіть не пізнавала в ньому того, з ким брат познайомив її. Нинішній Поль не мав нічого спільного з тим колишнім, нічого — ні в обличчі, ні в манерах, бо той, перший образ поступово, день у день повільно змінювався — так змінюється в нашій уяві людина, в міру того, як пізнаєш її: спочатку ледь помічаєш її, потім вона стає нашою знайомою, близькою, коханою. Непомітно, година за годиною, ми вбираємо в себе її образ — риси обличчя, рухи, манери, всю її фізичну й духовну особистість. Вона входить в нас — в очі й у серце — своїм голосом, усіма своїми рухами, словами і думками. Ми розуміємо її, вгадуємо всі відтінки її усмішки, слова; і, зрештою, здається, що вона цілком належить нам, так ми любимо ще несвідомо все те, що в ній є, що йде від неї. І тоді вже не згадати, якою була ця людина при першій зустрічі, коли ми дивились на неї байдужими очима. Отже, Поль Бретіньї любить її! Від цієї думки Христіана відчувала не страх, не тривогу, а тільки глибоку ніжність, безмежну радість, нову, чарівну радість бути коханою і знати це. Одне тільки трохи непокоїло її: як він тепер обходитиметься з нею, а як вона з ним? Ця думка бентежила її сумління, і Христіана відігнала її, вважаючи, що, поклавшись на своє почуття, зуміє керувати подіями. Вийшовши в той час, що й завжди, вона побачила Поля — курив сигарету біля дверей готелю. Він шанобливо вклонився: — Доброго ранку, пані. Як ви себе почуваєте? Вона відповіла, всміхаючись: — Чудово, добродію. Прекрасно спала. І подала йому руку, побоюючись, щоб він не затримав її надто довго. Та Поль тільки легенько потиснув її, і вони почали спокійно розмовляти, так, наче й забули про все. І за цілий день він нічим не нагадав про його палке вчорашнє освідчення. Кілька наступних днів теж був стриманий і спокійний; Христіана знову відчула довіру до нього. Думала, він догадався, що повівшись сміливіше, образив би її, і сподівалася, твердо повірила, що вони спинилися на тому чарівному щаблі кохання, коли можна любити, дивлячись одне одному в очі, без докорів сумління, нічим не заплямувавши його. А проте вона старалась не лишатися з ним наодинці. Якось увечері, в суботу, на тому самому тижні, коли вони їздили на Тазенатське озеро, десь близько десятої години маркіз, Христіана і Поль, лишивши Гоитрана у великому залі казино — він грав там в екарте ^[21] разом з Обрі-Пастером, Рік’є та лікарем Онора, поверталися до готелю. Побачивши місяць, що виднів крізь гілля дерев, Бретіньї сказав: — От якби такоі ночі піти подивитися на Турноельські руїни, гарно було б! Сама думка про це схвилювала Христіану — місяць і руїни впливали на неї так само, як майже на всі жіночі душі. Вона стиснула маркізові руку: — Ой татусю, ти згоден? Маркіз вагався, йому дуже хотілося спати. Вона наполягала: — Подумай, Турноель і вдень чудовий! Ти ж сам казав, що ніколи не бачив таких мальовничих руїн, з отою високою вежею над замком! А які ж вони вночі? Нарешті він згодився: — Гаразд, ходімо; але не надовго — подивимось хвилин п'ять і назад. Я хочу лягти об одинадцятій. — Авжеж, зразу й повернемось. Туди йти щонайбільше двадцять хвилин. І всі троє рушили в дорогу — Христіана під руку з батьком, а Поль поруч неї. Він розповідав про свої подоронсі по Швейцарії, Італії. Сіцілії. Описував найяскравіші враження, розказував, яке захоплення відчув на вершині Монте-Роза, коли сонце, зійшовши над громаддям крижаних гір, над закляклим світлом вічних снігів, залило велетенські верховини сліпучо-білим світлом, запалило їх, наче бліді маяки холодних морів у царстві мертвих. Потім згадав про хвилювання, яке пережив біля страхітливого кратера Етни, коли він, маленька комаха, опинився на висоті трьох тисяч метрів, серед хмар, між морем і небом, синім морем унизу, синім небом вгорі,— на краю жахливої пащі землі, безодні, подмух якої забиває дихання. Поль мальовниче прикрашав свою оповідь, щоб схвилювати молоду жінку; і Христіана тремтіла, слухаючи його* і в її уяві поставали ті величні картини, які бачив він. Раптом на повороті дороги показався Турноель. Старовинний замок з високою тонкою вежею, потрісканий, поруйнований часом і давніми війнами, стояв на стрімкій скелі — чарівне видиво на тлі нічного неба. Всі троє спішились, вражені. Нарешті маркіз промовив: — Справді, дуже гарно; наче збувся сон Ґюстава Доре. Посидьмо п'ять хвилин. Але нестямно захоплена Христіана вигукнула: — Ой тату, ходімо ближче! Це ж так красиво, так красиво! Ходімо, благаю тебе! На цей раз маркіз відмовився: — Ні, голубонько, я так находився, що з мене вже досить. Якщо хочеш подивитися зблизька, то йди з паном Бретіньї. А я вас тут почекаю. Поль запитав: — Ви хочете? Вона вагалася, — боялась і лишитися з ним наодинці, і образити чесну людину своєю недовірою. Маркіз повторив: — Ідіть, ідіть! Я почекаю! Христіана подумала, що батько чутиме їхні голоси, і рішуче сказала: — Ходімо. І вони пішли поруч. Та вже за кілька хвилин, вона відчула якесь болісне хвилювання, страх, невиразний і незбагненний страх перед руїнами, перед ніччю, перед своїм супутником. У неї раптом ослабли ноги, як того вечора на Тазенатському озері, не корилися їй, підгиналися; здавалося, вони грузнуть у землі, прикипають до неї. При дорозі, край лугу, ріс високий каштан. Христіана, задихаючись, наче вона бігла, сіла на землю, прихилившись до дерева, прошепотіла: — Я далі не йду. Звідси чудово видно. Поль сів біля неї. Вона чула, як сильно і часто б’ється його серце. Трошки помовчавши, він сказав: — Вам не здається, що ми вже жили раніше? Хвилюючись, вона не зрозуміла до пуття, що він питає і тихо мовила: — Не знаю. Я ніколи не думала про це. Він сказав: — А я думаю… іноді… Чи скоріше — відчуваю… людська істота складається з душі і тіла, вони начебто різні, але природа у них, безперечно, одна й та сама і вони можуть відродитися, якщо складові елементи з’єднаються вдруге. І це буде та сама — хоч, може, й не в усьому — людина, вона знову живе, бо в тіло, схоже на те, що жило колись, вселяється душа, подібна до тієї, що колись його оживляла. І ось зараз, у цей вечір, я певен, що це був мій замок, я жив у ньому, воював, обороняв його. Я впізнаю його, він належав мені, в цьому немає сумніву! І ще певен, що любив там жінку, схожу на вас, і звали її, як і вас, Христіаною! Я так певен цього, що немов бачу, як ви стоїте на вершині вежі і кличете мене. Подумайте, згадайте! За цим замком — ліс, що спускається в глибоку долину. Ми часто гуляли в ньому. Літніми вечорами ви були в легкій сукні, а я носив важкі обладунки, і коли ми ходили під склепінням зеленого гілля, вони весь час бряжчали. Невже не пам’ятаєте? Подумайте ж, Христіано! Ваше ім’я мені таке близьке, ніби я знаю його з дитинства. Коли б ми ретельно оглянули каміння цієї фортеці, то знайшли б це ім’я видовбане моєю рукою! Запевняю вас, я впізнаю свою оселю, свій край, так само, як впізнав і вас, упізнав ще в ту мить, коли вперше побачив! Він говорив палко і переконано, відчуваючи п’янке натхнення від близькості коханої жінки, від ночі, місяця і руїн. Рантом став навколішки перед Христіаною і сказав тремтячим голосом: — Я так довго шукав вас і нарешті знайшов! Дозвольте ж мені й тепер боготворити вас! їй хотілося встати, піти, вернутися до батька, але не було сили, не було рішучості; її стримувало, сковуючи волю, бажання слухати й слухати його, відчувати, як проникають у її серце ці чародійні слова. Здавалось, вона поринула в сон, жаданий сон, такий ніжний та осяйний, повен місячного світла і поезії. Він схопив її руки і, цілуючи кінчики пальців, шепотів: — Христіано… Христіано… Візьміть мене… Вбийте мене… Я люблю вас… Христіано… Вона відчувала, як він тремтить, здригається біля її ніг. Він цілував їй коліна, і з його грудей виривалося приглушене ридання. їй стало страшно, чи не збожеволів він, і вона швидко підвелася, хотіла втекти. Але він скочив перший, схопив її в обійми і припав до її уст. Тоді без крику, без обурення, без онору вона впала на траву, ніби той поцілунок відібрав у неї сили і зламав волю. І він оволодів нею так легко, як зірвав би достиглий плід. Та як тільки розняв обійми, вона схопилась і кинулась бігти, приголомшена, тремтячи всім тілом, похолола, мов після крижаної купелі. Поль хутенько догнав її і, схопивши за руку, пробурмотів: — Христіагіо, Христіано!.. Обережно, там же ваш батько! Не відповідаючи й не обертаючись, вона пішла повільніше, ноги їй запліталися, мов не свої. А він йшов слідом, не наважуючись заговорити з нею. Маркіз, побачивши їх, одразу підвівся: — Ходімо мерщій, — мовив, — я вже змерз. Усе це прекрасно, але шкідливо для здоров’я. Христіана тулилась до батька, ніби просила у нього підтримки, ніби шукала захисту в його любові. Зайшовши до своєї кімнати, вона хутенько роздяглася, кинулась у ліжко, вкрилась з головою ковдрою і заплакала. Припавши до подушки обличчям, плакала довго-довго, заклякла, знесилена. Вже не думала, не мучилась, не каялась. Плакала без думок, не тямлячи й сама, чого плаче. Плакала несвідомо, як співають, коли весело на душі. Потім вичерпавши сльози, знеможена від довгих ридань, стомлена, вона заснула. Прокинулась від легенького стуку в двері, що виходили до вітальні. Був уже день, годинник показував дев’яту. Вона крикнула: — Заходьте. І на порозі з’явився її чоловік, веселий, жвавий, у дорожньому кашкеті, з сумкою, з якою він у дорозі ніколи не розлучався. — Як, ти ще спиш, люба? Я розбудив тебе? Приїхав без Попередження. Сподіваюсь, ти здорова? В Парижі чудова погода. І, скинувши кашкета, він підступив, щоб поцілувати її. Вона відсунулась до стіни, пойнята шаленим нервовим страхом перед цим рожевим і вдоволеним чоловіком, що тягнувся губами до неї. Потім, заплющивши очі, підставила йому лоб. Він спокійно поцілував і спитав: — Можна, я помиюся в твоїй умивальні? Мене сьогодні не ждали і не приготували кімнати. Вона пробурмотіла: — Ну звичайно. І він зник за дверима поблизу ліжка. Христіана чула, як він там возиться, хлюпочеться, насвистує. Потім гукнув: Що тут у вас нового? У мене прекрасні новини. Аналіз води перевершив усякі сподівання. Можна буде лікувати принаймні на три хвороби більше, ніж у Руайя. Чудово! Вона сіла на ліжку, ледве дихаючи, приголомшена несподіваним поверненням чоловіка, яке вразило її, мов страшне горе, і збудило докори совісті. Андермат вийшов з умивальні задоволений, сяючий; від нього дуже пахло вербеною. Потім запросто сів у ногах на ліжко й запитав: — А паралітик? Як він? Ще не ходить? Не може бути, щоб він не одужав, — вода дуже цілюща. Христіана зовсім забула про каліку, вже кілька днів не ходила до джерела і тепер тільки пробелькотала: — Так… я… здається, йому краще… Правда, на цьому тижні я його не бачила… Я… я трохи нездужаю… Андермат глянув на неї уважніше і сказав: — Справді, ти трохи бліда… А втім, це тобі дуже до лиця… Дуже. Ти така гарна… Просто чарівна!.. Він підійшов і, нахилившись, хотів просунути руку їй під спину. Але Христіана з таким жахом відсахнулася, що він остовпів, і стояв з простягнутими руками, випнувши губи для поцілунку. Потім спитав: — Що з тобою? До тебе вже й доторкнутись не можна! Повір, я не хочу зробити тобі боляче… І він знову настирно потягнувся до неї, очі його раптом загорілися. Тоді вона пробубоніла: — Ні… Облиш мене… облиш… Бачиш… Бачиш… Мені здається… здається, я вагітна!.. Сказала це, не тямлячи себе від страху, не думаючи, аби тільки уникнути його дотику, як могла б сказати: «У мене проказа чи, може, чума!» Тепер уже Андермат зблід, глибоко й радісно схвильований; і тільки прошепотів: — Уже? Йому хотілося цілувати її довгими, тихими, ніжними поцілунками, як щасливому і вдячному батькові сім’ї. Потім він занепокоївся: — Та чи можливо це?.. Як же так?.. Ти думаєш?.. Так скоро?.. Вона відповіла: — Так… це можливо!.. Тоді він схопився, закружляв по кімнаті і, потираючи руки, вигукнув: — От який щасливий день! У двері знову постукали. Андермат відчинив, і покоївка доповіла: — Прийшов доктор Латон, хоче негайно поговорити з вами, пане. — Гаразд. Попросіть його до вітальні, я зараз прийду. І він вийшов до сусідньої кімнати. Одразу ж з'явився й доктор. Вигляд у нього був неприродно урочистий і холодний. Трохи здивований Андермат подав йому руку. Доктор вклонився, мовчки потиснув банкірові руку, сів і заговорив тоном секунданта, що викладає умови поєдинку честі: — Трапилося, шановний добродію, вельми прикра пригода, про яку я повинен повідомити вас, щоб ви зрозуміли мою поведінку. Коли ви зробили мені честь, запросивши до вашої дружини, я одразу ж прийшов; та, виявляється, за кілька хвилин до мене тут був мій колега, запрошений маркізом де Равенелем, — головний лікар, якому пані Андермат, певно, більше довіряє. Тож виходить, що я, прибувши другим, немовби хитрощами відібрав у доктора Бонфія пацієнтку, хоч він уже міг вважати себе її лікарем; я неначе зробив грубий, негарний, неприпустимий між колегами вчинок. А ми, добродію, маємо бути в своїй практиці вельми обачні і тактовні, аби уникати прикрих непорозумінь, що можуть мати серйозні наслідки. Доктор Бонфій, довідавшись про мій візит до вас і вважаючи мене винним у цьому нетактовному вчинку, — обставини й справді тут проти мене, — заявив мені про це такими словами, що, якби не його поваяшнй вік, я мусив би зажадати від нього сатисфакції. Щоб виправдатись перед ним і перед усім місцевим медичним персоналом, мені лишається тільки одне — припинити, на превеликий жаль, лікування вашої дружини, розповісти правду про все це і просити вас прийняти моє вибачення. Андермат зніяковіло відповів: — Я чудово розумію, докторе, ваше скрутне становище. Але тут ні я, ні моя друясина не винні, мій тесть покликав пана Бонфія, не попередивши нас. Може, мені піти до вашого колеги і пояснити йому… Доктор Латон перебив його: — Марна річ, добродію. Це питання професійної етики й честі, яку я передусім повинен шанувати, і, незважаючи на мій щирий жаль… Андермат і собі перебив його. Багач, який добре платить, якому нічого не варто придбати рецепт за п’ять, десять, двадцять чи сорок франків, мов коробочку сірників за три су, певний, що все має належати йому завдяки силі гаманця, здатний тільки на гроші цінити все живе і мертве, швидко й точно визнаючи співвідношення між карбованим металом і всім іншим на світі,— він обурився зухвалістю цього торговця рецептами і різко сказав: — Гаразд, докторе. Досить про це. І зичу вам, щоб цей ваш крок не відбився на вашій кар’єрі. Ще побачимо, кому з нас двох буде гірше від вашого рішення. Ображений лікар підвівся і, підкреслено чемно вклонившись, мовив: — Мені, добродію, в цьому немає сумніву. Мій вчинок обійдеться мені дорого з будь-якого погляду. Але Я НІКОЛИ не вагаюсь, вибираючи між вигодою та сумлінням. І вийшов. На порозі він зіткнувся з маркізом, що заходив до вітальні, тримаючи в руках листа. Лишившись наодинці з зятем, пан де Равенель вигукнув: — Послухайте, любий, яку прикрість я маю з вашої вини! Доктор Бонфій образився, що ви покликали до Христіани його колегу, і надіслав мені рахунок з дуже сухою запискою, в якій попереджає, щоб я більше не розраховував на його послуги. Тоді Андермат геть розсердився. Забігав по кімнаті, кричав, вимахував руками, сипав словами, все дужче розпалюючи себе, сповнений того невинного вдаваного гніву, якого ніхто не сприймає серйозно. Він викрикував свої докази. Хто ж зрештою винен? Тільки маркіз, що покликав цього телепня Бонфія, навіть не попередивши Андермата, який знав уже від свого паризького лікаря, чого вартий кожен з трьох анвальських шарлатанів! А потім, чого було маркізові втручатися, консультуватись за спиною чоловіка, єдиного судді, єдиного, хто відповідає за здоров’я своєї дружини? І так завжди, щодня одне й те саме. Круг нього тільки всякі дурниці роблять, тільки дурниці! Він безупину говорить про це, але ж то голос вопіючого в пустині. Його, Андермата, ніхто не розуЛіє, його досвідченості починають вірити хіба тоді, коли вже пізно. Він казав: «мій лікар», «моя досвідченість» з самовпевненістю власника, що володіє рідкісними речами. Присвійні займенники дзвеніли в його устах, як метал. І коли вимовляв «моя дружина», ясно відчувалося, що маркіз уже не має на дочку ніяких прав, оскільки Андермат одружився з нею, а одружитися і купити було для нього одне й те саме. Якраз у розпалі суперечки ввійшов Гонтран і, весело всміхаючись, сів у крісло. Мовчки слухав і страшенно потішався. Коли банкір замовк, щоб перевести подих, його шурин підніс руку і крикнув: — Прошу слова! То ви обидва лишилися без лікаря, так? Тоді я пропоную вам свого кандидата, доктора Онора, єдиного, хто має певну і непохитну думку про анвальську воду. Він прихшсує її іншим, але сам ні за що в світі не питиме. Хочете я піду покличу його? Переговори беру на себе. Це був єдиний вихід, і Гонтрана попросили негайно привести лікаря. Маркіз, стурбований думкою про зміну режиму та лікування, хотів зараз же дізнатися, що скаже про це новий лікар, а Андерматові так само нетерпілося порадитись із ним про Христіану. Вона чула крізь двері їхні голоси, але не дослухалась і не розуміла, про що йде мова. Тільки-но чоловік вийшов, вона скочила з ліжка, відбігла, немов од якогось небезпечного місця, і почала квапливо, без покоївки, одягатися, геть спантеличена від усіх цих подій. їй здавалося, що весь довколишній світ змінився, житгя було вже не те, що вчора, і люди стали зовсім інші. Знову почувся голос Андермата: — А, любий Бретіньї, як поживаєте? Він уже не казав йому «пане». Другий голос відповів: — Чудово, любий Андермате. Ви що, сьогодні вранці приїхали? Христіана, що саме зачісувалась, так і завмерла з піднесеними вгору руками, їй перехопило дух. Вона мов бачила крізь стіну, як вони потиснули один одному руку. Сіла, не маючи сили стояти на ногах, і розпущене волосся знову впало їй на плечі. Тепер говорив Поль, і вона всім тілом здригалася при кожному слові, що злітало з його уст. Кожне з тих слів, хоч вона й не вловлювала його значення, гучно відлунювало в її серці, наче хтось бив молотом по дзвону. Раптом вона мало не промовила вголос: «Я ж люблю його… люблю», — ніби утверджуючи цим щось нове і пречудове, що рятувало її, втішало, виправдовувало перед власним сумлінням. Відчула зненацька себе певніше, випрямилась, миттю все вирішила. І знову почала зачісуватись, повторюючи пошепки: — Мій коханець, от і все. Мій коханець. І, щоб надати собі більшої певності, позбутись усякої тривоги, вона тут же, з палким переконанням, дала собі слово любити його безтямно, віддати йому своє життя, щастя, пожертвувати всім, як велить збуджений дух переможеного, але вибачливого серця, що шукає очищення у відданості й щирості. Крізь стіну, яка розділяла їх, вона посилала йому поцілунки. Все скінчено: вона віддавалась йому безоглядно, як віддаються Богові. Кокетливе й уже хитре, але ще несміливе, полохливе дитя раптом умерло в ній, і народилася жінка, дозріла для пристрасного кохання, рішуча й наполеглива жінка, про яку досі говорила тільки прихована сила синіх очей, що надавала її ніжному, білому личку сміливого, майже зухвалого виразу. Відчинилися двері, і вона, не обертаючись, не дивлячись якимось особливим, підсвідомим чуттям, угадала, що прийшов чоловік. Він спитав: — Ти скоро будеш готова? Ми зараз йдемо до купелі паралітика, подивимось, чи справді йому краще. Христіана спокійно відповіла: — Зараз, любий Вілю, за п’ять хвилин. Але тут до кімнати зайшов Гонтран і покликав Андермата. — Уявіть собі,— сказав він, — я зустрів у парку доктора Онора, цей бовдур теж відмовляється бути вашим лікарем — боїться інших. Торочить про порядність, етику, звичаї… «Можуть подумати…» «Це мало б такий вигляд…» Словом, такий же йолоп, як і його колеги. Далебі не думав я, що він такий ідіот. Маркіз був приголомшений. Думка про те, що йому доведеться користуватись водами без лікаря, приймати ванну на п’ять хвилин довше, пити на склянку менше, ніж треба, наганяла на нього страх, бо він вірив, що всі дози, строки і стадії лікування визначено відповідно до закону природи, яка подбала за хворих, пустивши мінеральні води, і відкрила свої загадкові таємниці тільки лікарям, ніби натхненним і мудрим жерцям. Він скрикнув: — Та тут же умерти можна!.. Околієш, як собака, а жоден з цих добродіїв і вухом не поведе! І його пойняв гнів, егоїстичний, шалений гнів людини, здоров’ю якої загрожує небезпека. — Хіба ці мерзотники мають право так чинити? Вони ж беруть патент на свою практику, як крамарі на торгівлю! І повинні лікувати всіх, хто їм платить, як поїзд бере всіх пасажирів з квитками. Я напишу в газети про це неподобство. Схвильовано ходячи по кімнаті, маркіз звернувся до сина: — Слухай, треба запросити когось із Руайя або з Клер-мона! Не моиша ж нам так залишатись!.. Гонтран, сміючись, відповів: — Але ж лікарі з Руайя та Клермона не знають анвальських вод, які впливають на травний апарат та кровообіг інакше, ніж їхні води. І потім, будь певен, — ніхто з них теж не приїде, щоб не вийшло так, ніби вони хочуть вирвати здобич у своїх колег. Маркіз розгублено пробурмотів: — То що ж із нами буде? Андермат узяв капелюха: — Залиште це мені, і сьогодні ж увечері вони всі троє— чуєте: всі троє! — стоятимуть перед нами навколішках, ручаюсь! А тепер ходімо подивимось на паралітика. І гукнув: — Ти готова, Христіано? Вона з’явилась у дверях, дуже бліда, але рішуча. Поцілувавши батька і брата, обернулась до Поля й подала йому руку. Він потис її, опустивши очі, тремтячи від страху. Маркіз, Андермат і Гонтран пішли, розмовляючи між собою і не звертаючи на неї уваги, і вона, втупивши в юнака ніжний і рішучий погляд, твердо промовила: — Я ваша тілом і душею. Тепер робіть зі мною все, що схочете. Потім вийшла, не давши йому відповісти. Підійшовши до джерела Оріолів, вони побачили Кловіса, який, прикрившись брилем, схожим на величезний гриб, дрімав на сонечку в теплій воді на дні ями. Він уже звик до гарячої купелі й тепер сидів там цілі ранки — казав, що від того кров у нього грає як у молодого. Андермат розбудив його: — Ну як, друже, тобі краще? Пізнавши свого благодійника, старий задоволено вишкірився: — Авжеж, краще, краще. — Може, вже починаєте ходити? — Бігаю, як жаєч, пане, як жаєч. В чю неділю вже танчюватиму буре ж швоєю любкою. У Андермата закалатало серце. — Справді, ви вже ходите? — перепитав він. Кловіс перестав жартувати: — Ох, не дуже, не дуже. Але кращає. Тоді банкірові відразу ж захотілося побачити, як ходить старий каліка. Він бігав круг ями, хвилювався, віддавав накази, наче збирався підняти потонулий корабель. — Ну-бо, Гонтране, беріть його за праву руку. Ви, Бретіньї, за ліву. Я візьму за поперек. Ну, разом — раз, два, три! Любий тестю, ви тягніть за ногу, ні, за другу, ту, що в воді. Швидше, прошу вас, а то не вдержу! Готово — раз, два, отак! Ух!.. Вони посадовили старого на землю, — той насмішкувато поглядав на них, але нічим не допомагав. Потім його знову підвели, поставили на ноги й дали милиці, якими він користувався тільки як палицями; і каліка пішов, зігнувшись, мов дута, тягнучи ноги, охаючи, важко дихаючи. Просувався вперед, наче слимак, лишаючи позад себе довгий мокрий слід на білому дорожньому поросі. Андермат захоплено заплескав у долоні і закричав, як кричать у театрі акторам: — Браво, браво, чудово! Браво!!! Старий, схоже було, вже зморився, і він кинувся підтримувати його, обхопив руками, хоча з лахміття каліки текла вода. — Годі, не перевтомлюйтесь, — казав. — Ми зараз знову посадимо вас у ванну. І четверо чоловіків, обережно, мов щось тендітне та коштовне, взявши Кловіса за руки й ноги, посадили його назад у воду. Тоді паралітик переконано заявив: — Уше-таки че добряча вода, другої такої не жнайдеш. Че шкарб, а не вода. Андермат раптом обернувся до тестя: — На сніданок не ждіть мене. Я йду до Оріолів і не знаю, коли звільнюсь. З таким ділом зволікати не можна. І хутенько пішов, майже побіг, весело вимахуючи паличкою. Всі інші посідали під вербами край дороги навпроти ями старого Кловіса. Христіана, сидячи поруч з Полем, дивилася на високий пагорб, звідки вона стежила, як висаджували скелю. Тоді вона була он там нагорі, сиділа на пожовклій траві. Тільки місяць минув відтоді. Місяць! Тільки місяць! їй згадалися різні подробиці — триколірні парасольки, кухарчата, і хто що казав — кожне слово! І песик, бідний песик, розшматований вибухом! І не. знайомий високий молодик, що за єдиним її словом кинувся рятувати тварину! І тепер він її коханець! Її коханець! Так, у неї є коханець! Вона його коханка, коханка! Христіана повторювала в душі це слово — коханка! Яке дивне слово! Цей чоловік, що сидить поруч з нею і обриває одну по одній травинки біля її сукні, намагаючись доторкнутися до неї, тепер зв’язаний з нею близькістю тілесною і душевною, таємничими узами, про які не можна, соромно говорити, тими узами, якими природа єднає жінку і чоловіка. Подумки, тим німим внутрішнім голосом, що, здається, так гучно лунає серед тиші схвильованих душ, вона безупинно повторювала: «Я його коханка! Його коханка, коханка!» Це було так дивно, несподівано! «А чи люблю я його?» Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з’єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах. І вона раптом зрозуміла, що то означає належати коханому, коли любов віддає йому все — твої тіло й душу, думки, волю, кров, нерви, — геть усе, і він хапає тебе як ширококрилий хижий птах хапає мале пташеня. Маркіз і Гонтран розмовляли про майбутній курорт вони перейнялися захопленням Віля. Обидва відзначили переваги банкіра — ясність його розуму, ділову кмітливість, непомильну передбачливість, сміливість дій, урівноваженість вдачі! Певні успіху Андермата, тесть і шурин в один голос вихваляли його, радіючи, що вони з ним родичі. Христіана і Поль, захоплені одне одним, здавалося, не чули їх. Маркіз сказав дочці: — Знаєш, серденько, ти можеш стати одною з найбагат-ших жінок у Франції, і твоє ім'я буде відоме, як ім'я Ротшільдів. Віль далебі визначна людина, дуже визначна, людина великого розуму. В серці Поля раптом ворухнулися дивні ревнощі. — Та, годі вам, — сказав він. — Знаю я розум усіх цих ділків. У них тільки одне в голові — гроші! Всі думки, які ми віддаємо прекрасному, все завзяття, яке витрачаємо на примхи, весь час, який ми кидаємо на розваги, всю силу, яку переводимо на втіху, весь пристрасний і могутній пал душі, що його забирає у нас кохання, божественне кохання, вони використовують, шукаючи золото, мріючи тільки про золото, загрібаючи золото! Людина великого розуму живе безкорисливими, високими інтересами, її радощі — це мистецтво кохання, наука, подорожі, книжки; і якщо вона шукає грошей, то тільки тому, що гроші полегшують їй дорогу до духовних втіх і навіть сердечного щастя. А в них нічого немає ні в розумі, ні в серці, окрім мерзенної пристрасті до гендлярства! Ці здирники так схожі на «порядних людей>, як продавець картин на художника, як видавець на письменника, як директор театру — на драматурга. Зненацька він замовк, зрозумівши, що надто захопився, і додав уже спокійніше: — Я не кажу про Андермата, якого вважаю за чудову людину. Він у сто разів вищий за інших і дуже подобається мені… Христіана прийняла руку. Поль знову замовк. Гонтран зареготав і промовив єхидним, глузливим тоном, яким у хвилини відвертості міг сказати що завгодно: — В усякому разі, друже, ці люди мають рідкісну якість: вони одружуються з нашими сестрами й народжують багатих дочок, з якими одружуємось ми. Маркіз обурено підвівся: — Ну, Гонтране, ти іноді просто нестерпний! А Поль, обернувшись до Христіани, прошепотів: — Чи здатні ці люди вмерти за жінку або хоч віддати їй все своє багатство, геть усе, нічого не залишивши собі? Ці слова так явно промовляли: «Все, що я маю, належить вам, навіть моє життя», — що Христіана розчулилась і вдалася до хитрощів, аби взяти його за руки: — Допоможіть мені підвестись. У мене затерпли ноги, не можу поворухнутись. Він підхопився і, взявши її за руки, поставив край дороги напроти себе. Вона бачила, як уста його шепочуть: «Я люблю вас», — і мерщій одвернулася, щоб мимоволі, пориваючись до нього, не відповісти тими самими трьома словами, які от-от могли злетіти із її уст. Повернулися до готелю. Приймати ванни вже було пізно. Діждали сніданку. Пролунав дзвін, що кликав до столу, а Андермата все ще не було. Вони пройшли ще раз по парку і вирішили снідати без нього. Довго сиділи за столом, та ось уже й сніданок закінчився, а банкір не повертався. Знов усі вийшли в парк, посідали під деревами. Одна по одній минали години, сонце торкаючись променями листя дерев, хилилося до гір, а Віль не появлявся. Раптом він показався на стежці. Йшов швидко, скинувши капелюха і витираючи піт з лоба, краватка збилася набік, жилет розстебнутий, наче після трудної подорожі чи якоїсь бійки, після величезних і тривалих зусиль. Побачивши тестя, він гукнув: — Перемога! Кінець! Але який день, друзі мої! Ну й старий лис, поморочився я з ним! І одразу ж розповів про свої змагання й труднощі. Старий Оріоль спершу висунув такі безглузді вимоги, що Андермат, перервавши переговори, пішов. Його завернули. Селянин вирішив не продавати землю, а віддати її в користування акціонерному товариству з правом, на випадок невдачі, забрати її назад. А в разі успіху — зажадав половину прибутків! Банкірові довелося підраховувати на папері, малювати план ділянок, доводити, що вся земля коштує не більше, як вісімдесят тисяч франків, а витрати акціонерного товариства одразу ж сягнуть мільйона. Але овернець відповів, що він обчислює вартість своєї землі інакше, що коли на ній побудують лікарню та готелі, то ціна їй буде величезна, тому й рахувати треба не по теперішній вартості земельних ділянок, а по тій, якої вони набудуть згодом. Тоді Андермат сказав, що можливий великий прибуток буває пропорційним великому ризикові, і настрахав його збитками. Зрештою дійшли до такої згоди: дядько Оріоль перекидає акціонерному товариству всю землю по берегах струмка, тобто всі ті ділянки, де можна було сподіватися знайти мінеральну воду, а крім того, вершину пагорба для будівництва казино та готелю і ще кілька виноградників на схилі — їх треба буде розбити на ділянки і запропонувати найвідомішим паризьким лікарям. За цей внесок, оцінений у двісті п’ятдесят тисяч франків, тобто приблизно вчетверо дорожче проти справжньої вартості землі, селянин мав одержувати чверть прибутків товариства. Навколо майбутньої лікарні у нього ще лишалося вдесятеро більше землі, й Оріоль був певен, що в разі успіху розумно продасть цю землю і збере гроші, як він казав, на посаг дочкам. Як тільки домовились, Андерматові довелося тягти батька й сина до нотаріуса, щоб скласти запродажну, обумовивши в ній, що угода анулюється, якщо потрібної води не знайдуть. Ускладнення і обговорення кожного пункту, суперечки, нескінченне повторювання одних і тих же доказів та аргументів тривало мало не до вечора. Тепер, нарешті, все було скінчено. Банкір мав свій курорт. А проте він з жалем повторював: — Доведеться обмежитись водою, на землі тут не заробиш! Спритний він, старий хитрун! Потім додав: — Ба! Та я ж можу купити старе товариство, і на цьому відіграюсь! У всякому разі, сьогодні ввечері мені треба вертатись у Париж. Маркіз здивовано скрикнув: — Як — сьогодні ввечері? — Атож, любий тестю, я маю підготувати остаточний договір, поки Обрі-Пастер зробить тут свердловини. Треба так уладнати все, щоб за два тижні почати роботу. Не можна втрачати жодної години. До речі, попереджаю^ ви — член правління мого товариства, в якому я повинен мати переважну більшість. Даю вам десять акцій. Вам, Гонтране, теж десять. Гонтран засміявся: — Дуже дякую, любий. Перепродую їх вам назад. Отже, ви мені винні п’ять тисяч франків. Але Андермат не любив жартів у таких важливих справах. Він сухо сказав: — Якщо ви не можете поставитись до цього серйозно, я звернуся до когось іншого. Гонтран перестав сміятися. — Ні, ні, дорогенький, ви ж знаєте, що я весь до ваших послуг. Банкір звернувся до Поля: — Може, ви, пане Бретіньї, зробите мені дружню послугу — візьмете й собі десяток акцій, увійшовши й до складу правління? Поль відповів, уклонившись: — Дозвольте мені, не приймаючи такої люб’язної пропозиції, самому вкласти сто тисяч франків у вашу справу, яку я вважаю прекрасною. Так що це я прошу вас зробити мені честь. Вільям у захваті стиснув йому руки — ця довіра скорила його. Він, зрештою, завжди відчував непоборне бажання обняти людей, які вкладали гроші в його починання. Але Христіана вся почервоніла від хвилювання і образи, їй здавалося, що її зараз продали й купили. Якби Поль її не любив, то хіба запропонував би він сто тисяч франків її чоловікові? Ні, звичайно! Тільки ж не треба було цього робити хоча б при ній. Подзвонили на обід. Усі пішли до готелю. Коли сіли до столу, пані Пай-мати поцікавилася у Андермата: — Так ви засновуєте новий курорт? Новина вже облетіла цілу округу, і всі схвильовано обговорювали її. Вільям відповів: — Боже мій, ну звісно ж! Адже цей курорт нікуди не годиться. І звернувся до Обрі-Пастера: — Даруйте мені, добродію, що я за обідом починаю ділову розмову, але ввечері я їду до Парижа, і час аж ніяк не терпить. Чи не погодилися б ви керувати розкопками, щоб знайти багатше джерело мінеральної води? Задоволений інженер відповів згодою, і серед загальної мовчанки вони намітили, де саме провадити розшуки, що мали початися негайно. За кілька хвилин усе було обговорено й визначено з ясністю й точністю, які Андермат завжди вносив у свої справи. Потім зайшла мова про паралітика. Вдень бачили, як він ішов через парк, спираючись на одну милицю, а вранці користувався двома. Банкір казав: — Це ж диво, суще диво! Він просто на очах одужує, діло йде велетенськими кроками. Поль, щоб зробити приємність чоловікові Христіани, промовив: — Це старий Кловіс іде велетенськими кроками. За столом схвально засміялися. Всі очі дивилися на Віля, всі уста вітали його. Офіціанти вже подавали йому першому, з поштивою догідливістю, яка одразу ж зникала з їхніх облич та рухів, коли вони переходили до сусідів. Один з них подав Андерматові візитну картку на тарілці. Той узяв і прочитав півголосом: — «Доктор Латон з Парижа буде вельми щасливий, якщо пан Андермат зробить ласку і приділить йому кілька секунд на розмову перед від’їздом». — Скажіть, що зараз я не маю часу, але повернуся через вісім чи десять днів. В цю мить Христіані передали букет від доктора Онора. Гонтран засміявся: — Старий Бонфій буде третім, — сказав. Обід кінчався. Андерматові доповіли, що на нього жде карета. Він сходив по свою сумку і, вийшовши, побачив, що біля дверей зібралося півсела. До нього підступив Петрюс Мартель, з акторською фамільярністю потис йому руку і шепнув на вухо: — У мене є надзвичайна пропозиція, що стосується вашої справи. Раптом появився доктор Бонфій, поспішаючи, як звичайно. Підійшов близенько до Віля, низько вклонився йому, як завжди кланявся маркізові, і сказав: — Щасливої дороги, пане бароне. — Зачепило, — прошепотів Гонтран. Сяючи від радості та гордості, Андермат переможно потискував руки, дякував і все повторював: — До побачення!» Він мало не забув поцілувати дружину, так був заклопотаний іншими думками. Ця чоловікова байдужість була полегкістю для неї, і коли пара коней швидкою риссю понесла карету по темній дорозі, Христіані здалося, що тепер уже все життя вона не знатиме страху. Весь вечір вона сиділа біля готелю, між батьком і Полем Бретіньї; Гонтран, як завжди, пішов до казино. їй не хотілось ні рухатися, ні розмовляти; тихо сиділа, склавши на колінах руки, втупивши очі в темряву, млосна і квола, трохи стривожена, проте щаслива, ні про що не думаючи, навіть не мріючи, часом борючись з невиразними докорами сумління, відганяючи їх тим, що раз у раз повторювала: «Я люблю його, люблю». Вона рано пішла в свою кімнату, щоб побути самій і помріяти. Накинувши широкий пеньюар, сиділа в глибокому кріслі й дивилась у відчинене вікно на зорі; а в рамці вікна щомиті виникав образ того, хто прийшов, щоб перемогти її. Бачила його добрим, ніжним і пристрасним, таким дужим і таким покірним їй. Він оволодів нею, вона відчувала це, оволодів назавжди. Христіана вже не була самотня, їх було двоє, і двоє їхніх сердець будуть одним серцем, дві душі — однією душею. Вона не знала де він зараз, але знала, що він мріє про неї, як і вона про нього. При кожному ударі серця, здавалося, чула другий удар, що відповідає йому. Відчувала, що навколо неї витає бажання, яке торкається її, мов пташине крило; відчувала, як те палке бажання, йдучи від нього, лине у відчинене вікно, шукає її, благає її серед нічної тиші. Яке це гарне, солодке, нове для неї відчуття, коли знаєш, що тебе кохають! Яка то радість — думати про коханого з такою ніжністю, що хочеться плакати, плакати від зворушення, і розкрити обійми, щоб, навіть не бачачи, покликати його, простягти руки до його примарного образу, назустріч поцілункам, які він у пристрасному чеканні невпинно посилає їй здалека чи зблизька. І вона простягла білі руки до зір. Раптом скрикнула. Велика чорна тінь перебралась через балкон і з’явилась у вікні. Вона підхопилася, не тямлячи сама себе. Це він! І, навіть не думаючи про те, що їх можуть побачити, кинулась йому на груди. VIII

Дата добавления: 2015-06-04