Дитяча праця. Конвенція ООН про права дитини зобов’язує країн-учасниць захищати дітей від експлуатації у будь-якій формі

(Статті 6, 19, 24, 27, 31, 32, 35, 36)

Конвенція ООН про права дитини зобов’язує країн-учасниць захищати дітей від експлуатації у будь-якій формі, що може завдати моральної, фізичної чи іншої шкоди.

Дитяча праця була заборонена ще у 1930 році. Вона давно вже повинна була стати історією. Але насправді вона продовжує існувати. Діти буквально помирають, щоб зробити багаті країни ще багатшими. За даними Міжнародної Організації Праці (МОП) більше 250 млн. дітей, молодших 14 років (вік, після якого можна йти на роботу), працюють. Половина з них працює повний робочий день – від 7 до 10 годин.

Дитячий Фонд ООН постійно повідомляє про те, що третина підлітків у Європі постійно працює, а тому пропускає школу. У багатьох країнах існують нелегальні ринки, які пропонують роботу дітям до 15 років. І щоб не говорили про дитячу працю – що вона необхідна у бідних сім’ях і т.д., основна причина використання дитячої праці очевидна – вона набагато дешевша, аніж робота дорослих. А ще дітьми набагато легше керувати.

Дитяча робота часто відбувається у жахливих умовах, часто це фізично виснажлива робота, часто пов’язана з нелегальною порнографією.

Діти йдуть на роботу не тільки тому, що треба допомогти батькам прогодувати сім’ю, чи тому, що хочеться купити, скажімо, велосипед. Діти часто стають рабами. І стають за борги батьків. МОП визначила, що на початку ХХІ століття приблизно 10 млн. дітей є рабами.

Але діти можуть нормально розвиватися, коли мають змогу вчитися і гратися зі своїми ровесниками.

Найлегше схилити до жахливих умов праці, до фізичного і сексуального насильства над ними дітей, що живуть у злиднях.

Досліджено, що деякі з товарів відомих марок вироблені дітьми з країнах третього світу у страшних небезпечних умовах за неймовірно низьку оплату.

Пропоновані сюжети

Як виконують в Україні рекомендації Конвенції МОП та трудове законодавство України?

Дитяча праця – зовсім не екзотична проблема країн, що розвиваються. Примусовий збір картоплі за радянських часів – справжнє використання дитячої праці, хай і тимчасове. Чи не відроджується така традиція у вашому регіоні? Як з цим йдуть справи у сільській місцевості? Чи є у дітей можливість отримати освіту, перш, ніж вони підуть працювати? Робота на власній сімейній ділянці – теж праця, і якщо вона заважає дитині вчитися – це злочин.

Спробуйте знати приховані форми дитячої праці – секретні фабрики, дитяча проституція, робота дітей за борги батьків, дівчатка, які не ходять до школи, а залишаються вдома, щоб допомогти батькам. Поговоріть з дітьми-робітниками, чи всі вони працюють зі своєї доброї волі? Чи можуть будь-коли кинути роботу і піти геть? Скільки годин вони працюють, за яку платню? Чи знають про це офіційні особи, чи не помічають їх?

Зверніть увагу і на відкриту працю – діти, які торгують на ринку, які заливають бензин у баки, миють машини, чистять взуття, продають газети. З’ясуйте, на кого вони працюють, скільки отримують. Чи з власної волі вони це роблять? Чи можуть самі розпоряджатися своїми грошима?

6. Здоров’я і благополуччя дітей

(Статті 6, 14, 26, 27)

За офіційними даними стан здоров’я дітей на території Центральної і Східної Європи та колишнього СРСР постійно погіршується, а рівень дитячої охорони здоров’я дуже низький. Постійно зростає дитяча смертність та кількість абортів.

Колишній режим підкреслено виявляв турботу про здоров’я населення, особливо щодо жінок і дітей. Але перехід до ринкових відносин залишив охорону здоров’я без належного фінансування, що призвело до закриття лікарень, погіршенню їх стану, до дороговизни ліків.

Тому у цьому регіоні постійно зростає кількість захворювань, особливо тих, які пов’язані з бідністю – туберкульоз. В країнах Балтики, В Білорусі, Україні та Росії росте кількість захворювань, що передаються статевим шляхом. Все серйознішою проблемою стає ВІЛ/СНІД. 60% нових інфікувань припадає на вікову групу від 15 до 24 років.

Пропоновані сюжети

Простежте за станом здоров’я дітей у вашому регіоні, зокрема повідомте показники смертності. Скільки дітей помирає при народженні і чи реальна ця цифра, чи не замовчують цифр? Скільки не доживає до 5 років? Порівняйте ці показник з показниками 5 і 10-річної давності.

Що робиться для профілактики серйозних епідемічних хвороб? Чи проводять масові програми імунізації? Яку воду п’ють діти, у яких умовах перебувають дитсадки і школи, чи ведуться там програми просвітницької роботи щодо здоров’я, статевого виховання?

Як лікують і де ВІЛ-позитивних дітей? Чи є система їх підтримки?

7. Повага. Право дітей на індивідуальність

(Статті 7-10, 14, 15, 20, 21, 29, 30)

В ідеалі, діти, які залишились без сім’ї, повинні мати право рости в звичному середовищі, з його традиціями, етнічними та мовними особливостями. Кожна дитина має право на індивідуальність, що охороняється законом. Індивідуальність визначається трьома аспектами – національністю, ім’ям та родоводом. Індивідуальність передбачає право дитини на збереження вірності традиціям свого народу, його релігії та мові, не піддаючись дискримінації.

Держава зобов’язана охороняти детальну таємницю про генеалогію дитини, про реєстрацію дитини та інші дані, що мають стосунок до її перших років життя, які вона може не пам’ятати. Індивідуальність надзвичайно важлива для біженців, іммігрантів, переселенців, підкиднів, підопічних держави і навіть для дітей розлучених батьків.

В Україні складна ситуація з покинутими дітьми, особливо з немовлятами, де закон не гарантує збереження таємниці індивідуальності дитини і не забороняє її продаж та перепродаж стороннім особам.

Працівникам ЗМІ необхідно знати, що діти, які хочуть встановити свою індивідуальність мають право розраховувати на підтримку держави. Заходи, які допомагають встановити індивідуальність, повинні знати діти. Ось вони:

- генетичне дослідження, що виявляє походження дитини.;

- офіційна інформація про зміни імені та національності дитини;

- надання дитині доступу до офіційних документів, що мають до неї стосунок;

- організація судового слухання справи про незаконний вивіз дитини;

- прискорена процедура встановлення національності дитини і надання притулку в разі потреби.

Пропоновані сюжети:

Вивчіть закони, що визначають національну приналежність громадян, зробіть про це матеріал. У якому віці діти можуть самостійно приймати рішення про свою національність, і що для цього потрібно? Які дітям дають імена і чи знають вони, що вони означають? Де знаходиться їх запис? Чи мають діти доступ до офіційної інформації про себе та чи можуть самі змінити своє ім’я?

Спробуйте поговорити зі старшими дітьми в інтернатах, з вуличними підлітками – саме у підлітковому віці вони починають цікавитись своїм походженням. Можливо, вам вдасться простежити спроби якоїсь сироти дізнатися правду про себе.

Чи можуть діти зберігати вірність своїм традиціям у чужому для них середовищі? Чи є у вашому регіоні школи для меншин? На які засоби вони існують? Чи відвідують їх діти з власного бажання чи під примусом? Чи можуть діти спокійно перейти зі школи для меншин до звичайної школи? Чи не утискають у вашому регіоні меншини і як себе почувають діти меншин, як складаються їхні стосунки з іншими дітьми?

Зверніть увагу, чи створений вами матеріал не здатен розпалити ворожнечу і ненависть, посилити дискримінацію, чи може, навпаки, допоможе зрозуміти одне одного і домовитись між собою різним етнічним і релігійним групам, групам з різними звичаями?

8. Діти-підопічні держави

(Статті 9, 10, 18-21, 24-26)

Нема нічого кращого для розвитку дитини, аніж сім’я. Альтернативним закладам слід краще піклуватися про те, аби діти могли жити в нормальних умовах.

Після розвалу комуністичної системи міжнародна спільнота схвильована тим, що у притулках та інтернатах у надзвичайно поганих умовах живе багато дітей. За півтора десятка років кількість покинутих дітей зросла у колишніх радянських країнах від 50 до 150 %.

Відсутність у держави фінансів призвело до створення велетенських інтернатів, у яких можуть одночасно мешкати і до півтисячі дітей, де вони позбавлені ласки і любові. Як альтернатива їм створюються будинки сімейного типу, де може мешкати 10-120 дітей. Але їх поки що небагато – бо на їх утримання прийомним батькам потрібні надзвичайно великі кошти.

В гірших випадках в інтернатах діти страждають від негуманних умов і негуманного поводження з ними, від недоїдання, холоду, нестачі одягу і поганого навчання.

Головні причини цього – недостатнє фінансування і небажання потенційних батьків, теж через фінансові причини, всиновлювати дітей. Більше того, діти, які живуть у притулках, часто мають живих батьків, які від них відмовились і не завжди з самого народження.

Пропоновані сюжети

Що робиться державою для покращення закладів для дітей? Чи існує стійка тенденція до роздрібнення великих дитбудинків на менші і комфортніші? Як здійснюється підготовка їх працівників та контроль за ними?

Чи широко використовуються у дитбудинках тілесні покарання? Яким чином виявляються злочини щодо дітей у таких закладах? Чи мають діти можливість безпечно повідомити про злочини щодо них?

При розробці такого сюжету найкраще почати з місцевого прийомника-розподільника для дітей. Хто і як потрапив сюди? Історії, які розкажуть вам діти, зможуть багато у чому розкрити очі на недосконалість державної системи опіки.

Скільки дітей у вашому регіоні і з якої причини знаходиться під опікою держави і як складаються їхні долі (опіка, всиновлення, можливість роботи, чого вони чекають від життя). Держава зобов’язана надати випускникам дитбудинку помешкання. Чи робиться це у вашому регіоні? За статистикою, третя частина випускників дитбудинків помирають від самогубства або насильницькою смертю, третина потрапляє за ґрати. А як складається ситуація у вашому регіоні? поспілкуйтесь з колишніми мешканцями інтернатів, де вони зараз? Як перебування у дитячому будинку вплинуло на їхнє подальше житті?

Що робиться для заохочення усиновлення? Чи зважують при цьому на думки і права дітей?

Останнім часом дуже багато іноземців бажають всиновити українську дитину. При цьому процес всиновлення стає дедалі корумпованішим і дорожчим. Напишіть, що відбувається з цим у вашому місті. Розкажіть, як відстежується доля дитини після всиновлення закордон. Багато глядачів і читачів навіть не підозрюють, що іноземні батьки після всиновлення надсилають звіти, листи, фотографії дітей. Опишіть долю однієї такої дитини. Зв’яжіться за можливості з прийомними батьками, наприклад, електронною поштою, опублікуйте переписку, з дозволу дитини. Не всі діти, які потрапляють в іноземні сім’ї, зазнають там дискримінації, як звикли ми вважати. Багато дітей живуть там дуже добре і щасливо. Розкажіть про таких дітей.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Які права передбачає конвенція ООН про права дитини?

2. Які дитячі проблеми найактуальніші для вашого регіону?

3. Як потрібно писати про дітей-інвалідів, біженців, іммігрантів, нацменшин?

4. Де шукати інформацію і як писати про дітей-сиріт, позбавлених батьківської опіки?

5. Знайдіть у пресі і проаналізуйте матеріали з дитячої проблематики.

Рекомендована література до теми:

1. Средства массовой информации и конвенция ООН о правах ребенках: Справочник для работников СМИ. – М., ЮНИСЕФ, 2000.

2. Конвенція ООН про права дитини.

3. Положениед етей в мире, 2005 год: Детство под угрозой. – М., ЮНИСЕФ, 2005.

Тема 8. Матеріали про нацменшини

4. Етичні аспекти роботи з матеріалами про нацменшини

5. Ознаки мови ворожнечі щодо нацменшин

6. Як не розпалити міжетнічного конфлікту

1. Етичні аспекти роботи з матеріалами про нацменшини

Ми все частіше чуємо у повсякденному житті про проблеми расизму, антисемітизму тощо. Часто одні окремі ЗМІ звинувачують у розпалюванні міжетнічних, міжконфесійних конфліктів. Згадаймо бодай скандал навколо «Сільських вістей», які звинувачились у антисемітизмі, або конфлікт навколо карикатури на мусульманського пророка Муххамеда. Журналіст як ніхто інший повинен уникати таких конфліктів у своїй повсякденній роботі. Адже обов’язок журналіста писати чесно, правдиво, об’єктивно, надавати слово усім сторонам.

Особливо важлива роль відводиться журналістам, які живуть у полі етнічних общинах. Якщо у такому суспільстві виникають міжетнічні конфлікти, працівник ЗМІ повинен виступати посередником у їх залагодженні, надаючи трибуну для виступів усім зацікавленим сторонам, розповідаючи цікаву інформацію про нацменшини, даючи зрозуміти, що населення нацменшин – такі ж люди як і корінні жителі, що у них є свої права, свої уподобання тощо. Якщо взяти Чернівці, то це місто – багатонаціональне. Тут, окрім корінних українців, проживають, росіяни, молдовани, румуни, цигани, болгари, євреї, поляки. Час від часу між ними можуть виникати певні суперечки.

Засоби масової інформації можуть грати роль посередника у врегулюванні конфліктів.

Яким чином?

q Виступи журналістів у пресі можуть стати інструментом позитивних змін, уявлень про нацменшину і перетворити опонентів корінного населення на партнерів.

q Журналіст як посередник може забезпечити трибуну для рівного представлення усіх сторін і «узаконити» їх потреби і права.

q Журналіст в ідеалі повинен ставити собі за завдання примирити конфліктуючі сторони, при цьому навіть жертвуючи бажанням випустити сенсаційний матеріал, який тільки посилить ворожнечу.

Ключові моменти для журналістів, які виступають посередниками у конфліктах:

1. Прояснюйте:

- Факти, сторони, що беруть участь в конфлікті, позиції, предмет конфлікту.

2. Досліджуйте і описуйте різні варіанти рішень проблеми.

3. Зміщуйтеся у бік позитиву.

4. Задавайте такі питання:

- «що потрібно для вирішення цієї проблеми?»

- «чого ви (тобто, конфліктуючі сторони) дійсно хочете?»

- «що могло б поліпшити ситуацію?»

- «що могло б просунути вас у бік врегулювання конфлікту?»

- «що потрібне вам?»

- «чому це важливо для вас?»

- «розкажіть, чому такий варіант рішення ви вважаєте якнайкращим для себе?»

- «якщо ви одержите те, чого хочете, що це означатиме для вас?»

- Чи «існують альтернативні рішення, які були б також прийнятні для вас?»

5. Розкривайте потреби сторін, залучених у конфлікт.

«Потреби» включають інтереси, цінності, мрії, бажання. У числі потреб можуть бути безпека, збереження національної ідентифікації, стабільність, визнання і розуміння, постійна робота.

Прагніть відвернути людей від заготовлених ними наперед рішень конфлікту/проблеми і перенести їх увагу на розгляд їхніх потреб, які вони намагаються задовольнити такими рішеннями. Запитуйте «Чому?» Пояснюючи, чому те або інше рішення важливе або прийнятне для них, люди звичайно виражають глибинні потреби. Іноді людині важко говорити напряму про те, що йому потрібна пошана або любов оточуючих, або безпека. Запитайте в таких випадках, за якими ознаками визначається ступінь задоволеності потреб.

6. Перевіряйте

Перефразовуйте почуте і тестуйте власні припущення – чи «Правильно я вас зрозумів...»

7. Зсовуйтеся з фіксованих позицій

Якщо сторони конфлікту «зациклені» на своїх позиціях, допоможіть їм зсунутися з мертвої точки. Запитайте: «Чому інші рішення не підходять вам?» або чи «Можуть виникнути обставини, при яких ваше рішення конфліктної ситуації не спрацює?» Опишіть сценарій «що, якщо», який допоможе сторонам усвідомити неусвідомлені потреби в зміні ситуації, що склалася.

8. Розслідуйте, що конкретно відбудеться, якщо дані потреби сторони не будуть задоволені.

9. Розбийте глобальні потреби на більш дрібні.

10. Проаналізуйте повний спектр потреб.

Які елементи увійшли б до успішної угоди між сторонами? З’ясуйте, які з потреб сторін повинні бути задоволені, щоб виробити угоду, що влаштовує всі сторони.

Як і які питання задавати, щоб викликати в людях довіру і бажання говорити та краще розібратися в ситуації.

1. Намагайтеся уникати питань, що припускають відповіді «так», «ні», «можливо». Перефразовуйте закриті питання так, щоб люди розказали про свої відчуття, надії і побоювання, а не просто відповідали «так» чи ні».

2. Не питайте чи «Знали ви...?» Якщо людина не знає, він/вона може зніяковіти.

3. Починати інтерв’ю краще з простих питань, що не стосуються суті конфлікту, навіть якщо ви і не включите цю інформацію у репортаж/статтю/передачу. Це допоможе людині зрозуміти, що ви дійсно готові слухати, і він/вона вам не байдужий. Наприклад, ви можете запитати: «як давно ви тут живете?», «Що вам тут подобається?», для суспільств з традиційним устроєм, добре налаштовують на бесіду питання про традиції, сім’ю, предків.

4. Коли ви задаєте питання про суть конфлікту, про те, що відбувається, про проблеми регіону/країни/трудового колективу намагайтеся кожне таке питання супроводжувати питанням про можливі альтернативні рішення. Використовуйте будь-який зручний момент, щоб направити бесіду в русло пошуку нових ідей і рішень.

5. Питання, що прояснюють інформаційні потреби. Наприклад «Що ви чули про..?» або «Що у вас говорять про...?» В особливо делікатних або вибухонебезпечних ситуаціях такі питання також дають можливість одержати відповідь, не примушуючи людини під ним підписатися.

6. Питання, що дають фактичну інформацію. У разі міжнаціональних конфліктів, наприклад, корисно буває розказати про миротворчі зусилля «протилежної» сторони. Це може змінити тон всієї бесіди і направити її в русло примирення.

7. Одне або декілька питань, побудованих так, щоб людина поділилася своїми відчуттями і емоціями. Наприклад, чи «Побоюєтеся ви, що протистояння переросте в озброєний конфлікт?» або «Що ви відчуваєте з приводу того, що відносини з протилежною стороною перервані?» Людям нечасто надається можливість відкрито говорити про свої відчуття. Такі питання можуть допомогти їм розкритися і подивитися на «людське» вимірювання конфлікту.

2. Ознаки мови ворожнечі щодо нацменшин

- прямі і безпосередні заклики до дискримінації

- заклики до дискримінації у вигляді загальних гасел

- завуальовані заклики до насильства і дискримінації

- виправдання історичних випадків насильства і дискримінації

- публікації і вислови, що ставлять під сумнів загальновизнані історичні факти насильства і дискримінації

- вказівка з метою дискредитації на зв’язок етнічних і релігійних груп з вітчизняними та іноземними політичними і державними структурами

- твердження про неповноцінність (недолік культурності, інтелектуальних здібностей, нездатність до творчої праці) тієї або іншої етнічної або релігійної групи

- твердження про кримінальність тієї або іншої етнічної або релігійної групи

- твердження про моральні недоліки тієї або іншої етнічної або релігійної групи

- міркування про непропорційну перевагу тієї або іншої етнічної або релігійної групи в матеріальному достатку, представництві у владних структурах, пресі і т.д.

- звинувачення в негативному впливі тієї або іншої етнічної або релігійної групи на суспільство, державу («розмивання національної ідентичності» і т.п.)

- згадка етнічної або релігійної групи або її представників як таких у принизливому або образливому контексті

- заклики не допустити закріплення в регіоні (районі, місті і т.д.) мігрантів, що належать до тієї або іншої етнічної або релігійної групи

- цитування без належного коментарю відповідних висловів і текстів

- згадка назви етнічної або релігійної групи в принизливому контексті

- створення негативного о6разу етнічної або релігійної групи

3. Як не розпалити міжетнічного конфлікту

Орієнтири для журналістів, що висвітлюють міжетнічні конфлікти:

1. Точно і неупереджено освітлюйте кожну сторону в конфлікті.

2. Освітлюйте людей як індивідуумів, а не як представників груп.

3. Представляйте події в контексті, а не просто освітлюйте їх.

4. Складні випадки етнічних конфліктів, що супроводжуються насильством, освітлюйте так, щоб не спровокувати подальше кровопролиття.

5. Цензура думок і коментарів під час гострого конфлікту, що супроводжується насильством, може бути виправдана, з метою зменшення кровопролиття.

6. Цензура фактів – урядом або шляхом самоцензури – приносить більше шкоди, ніж добра.

7. Концентруйте увагу на процесі, а не тільки на результатах.

8. Нагадуйте своїй аудиторії, що етнічні проблеми глобальні, і що вирішення конфлікту є складним, але можливим.

9. Прагніть просвітити аудиторію щодо етнічного різноманіття.

Декларація основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах:

- Визнаючи важливу роль ЗМІ в запобіганні міжетнічної напруженості, відновленні і підтримці довіри між різними етнічними групами;

- усвідомлюючи всю міру своєї професійної і моральної відповідальності при освітленні напружених і конфліктних ситуацій в етнічній сфері, дискримінації меншин і конфесійній нетерпимості;

- бажаючи протистояти проявам насильства, ненависті, конфронтації і заперечувати всі види дискримінації: етнічної, расової, релігійної, культурної;

- здійснюючи свої професійні обов’язки з інформування суспільства про різноманіття його життя і процеси, що відбуваються в ньому,

Ми домовляємося у своїй діяльності дотримуватися наступних принципів:

1. ЗМІ повинні дотримуватися принципів свободи слова, які включають право одержувати і поширювати інформацію, при цьому не порушуючи інші основоположні права, свободи і інтереси, що захищаються Загальною Декларацією прав людини і європейською конвенцією з прав людини.

2. Журналіст повинен поважати право суспільства на отримання точної, достовірної інформації. Уявлення, опис і виклад фактів і подій повинні бути збалансованими і неупередженими. Чутки не повинні змішуватися з новинами, оскільки це може стати причиною до прояву насильства і дискримінації. Неприпустимо в своїх коментарях, оцінках, підборі фактів, аналізі історичних передумов і т.д. ставати на позицію тієї або іншої сторони.

3. Журналіст повинен розуміти ту небезпеку, яку таїть в собі заклик до дискримінації, поширений через ЗМІ, і повинен зробити все можливе для того, щоб уникнути навіть мимовільної провокації обмеження прав на основі раси, мови, релігії, політичних або інших поглядів, етнічного походження і соціального статусу.

4. Неприпустимою є публікація матеріалів, що містять пропаганду війни, насильства, ображаючих відчуття осіб, що сповідають або не сповідають релігію, матеріалів, що утискають права людини і його етнокультурну ідентичність.

5. Журналіст не має права акцентувати увагу на расовій, етнічній приналежності, політичних і релігійних переконаннях суб’єкта інформації. Виняток можуть становити тільки ті випадки, коли це має самостійне значення в рамках підготовленої інформації. Особливо цей принцип відноситься до матеріалів про злочини, коли згадка приналежності підозрюваного або злочинця до якої-небудь релігійної, етнічної або іншої меншини може викликати негативне ставлення до цих груп.

6. Не можна зв’язувати етнічну приналежність людини з його політичними переконаннями і моральними якостями.

7. Журналіст повинен в своїх матеріалах демонструвати, що етнічне різноманіття - це цінність будь-якого суспільства.

8. Неприпустимою є участь журналіста в розповсюдженні і формуванні негативних стереотипів по відношенню до етнокультурної або іншої групи і конфесії. Необхідно уникати узагальнюючих визначень, що існують в розмовній лексиці, виразів, що негативно характеризують всю таку групу.

9. Журналіст повинен усвідомлювати, що його непрофесіоналізм, упередженість, дезінформація можуть стати причиною дискримінації, нетерпимості, насильства, страждань і навіть загибелі людей.

Прийнята 23 квітня 2001 року в Ялті

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Що передбачає етика при роботі з матеріалами про нацменшини?

2. Як повинен працювати журналіст, що пише про міжнаціональні конфлікти, аби не розпалити міжетнічної ворожнечі?

3. Які основні принципи роботи журналіста у полі етнічному суспільстві?

4. Запропонуйте теми про нацменшини, які актуальні для вашого регіону.

5. Знайдіть у пресі статті, присвячені нацменшинам або міжетнічним проблемам.

Рекомендована літератур до теми:

1. Курс практической журналистики. – Симферополь: «Информационный пресс-центр», 2004.

2. Справочник для журналистов стран Центральной и Восточной Европы. Пер. с англ. - М.: «Права человека», 1998.

Дата добавления: 2015-06-30