Народне повстання 2 страница

На початку 1792 р. таких агентів було близько 750, вони складалися під керівництвом колишнього офіцера, який одержував накази від таємного комітету Якобінського клубу. Агенти отримували по 5 ліврів в день, але внаслідок великого напливу платню знизилося до 20 су. Великий вплив у якобінському дусі надавало відвідування галерей Якобінського клубу, відкритих для публіки, де могло поміститися до півтори тисячі чоловік; місця займали з другої години дня, хоча засідання починалися тільки о шостій вечора. Клубні оратори намагалися тримати публіку в постійному збудженні. Ще більш важливим засобом для придбання впливу було захоплення галерей в Законодавчих зборах через агентів і керовану ними натовп; цим шляхом Якобінський клуб міг безпосередньо впливати на промовців Законодавчих зборів і на голосування. Все це коштувало дуже дорого і не покривалося членськими внесками, але Якобінський клуб користувався великими субсидіями герцога Орлеанського або звертався до "патріотизму" своїх заможних членів, один з таких зборів доставив 750000 ліврів.

Після відходу фельянов з Якобінського клубу в останньому на початку 1792 виник новий розкол, в ньому виділилися дві партії, які пізніше боролися в Конвенті під назвами жирондисти і монтаньяри; спочатку ця боротьба виглядала як суперництво двох вождів - Бріссоі Робесп'єра.

Розбіжність між ними і їх прихильниками особливо яскраво виявилося в питанні про оголошення війни Австрії, за що виступавБріссо. Особисті відносини і суперництво партій ще більше загострилися, коли Людовик XVI погодився сформувати міністерство з людей, близьких до гуртка депутатів Жир

Повстання 10 серпня, призвело до повалення монархії, залишиться незрозумілим тому, хто не знає діяльності Якобінського клубу з 28 червня по 10 серпня.

Члени його систематично підпорядковували своєму безпосередньому впливу три сили, які вони повели на приступ проти короля і конституції: федератів, секції та Комуну. Федерати, тобто добровольці, які прибули з департаментів, були підпорядковані впливу Якобінського клубу за допомогою центрального комітету із середовища, який мав таємні засідання в Якобінському клубі. Цей комітет вибрав зі свого складу 5 членів, що склали таємну директорію, і до цих 5 особам було приєдналися 10 якобінців. Це був штаб революційного ополчення, створеного для захоплення Тюїльрі. Шляхом агітації в секціях була створена "повстанська комуна", яка в ніч з 9 на 10 серпня захопила ратушу і паралізувала захист палацу Національною гвардією, убивши її командира.

За повалення короля Якобінський клуб зажадав негайно зрадити його суду. 19 серпня внесли пропозицію замінити колишню назву "Клубу друзів конституції" новим - "Товариство якобінців, друзів свободи і рівності"; більшість відхилило цю назву, але 21 вересня клуб став так називатися. У той же час було постановлено провести "чистку" клубу від недостойних, для чого обрали спеціальну комісію. В вересневих вбивствах Якобінський клуб як такої не брав безпосередньої участі, але в солідарності з ними вождів клубу не може бути сумніву, це підтверджується як вмістом їх речей в цей час і свідченням їх побратимів по клубу, наприклад Петіон, так і відвертим схваленням вбивств членами клубу пізніше. У подальшій діяльності Якобінського клубу панував принцип терору. У перший період своєї історії "Товариство друзів конституції" було політичним клубом, що впливав на формування громадської думки і настрій Національних зборів, по друге воно стало осередком революційної агітації, третього Якобінський клуб став напівофіційним установою правлячої партії, органом і разом з тим цензором Національного Конвенту. Цей результат був досягнутий шляхом довгої боротьби.

Національний Конвент, що відкрився 21 вересня 1792 спочатку слабо піддавався впливу Якобінського клубу. Причини цього треба шукати в популярності жирондистів, вожді яких завдяки красномовству панували в Конвенті і захоплювали за собою коливний центр ("Болото"). Але незабаром почалася боротьба між якобінцями і жирондисти, як у Конвенті, так і в Якобінському клубі. У першому переважали жирондисти, витісняючи супротивників, намагаючись залучити їх вождів і депутатів Парижа на свою сторону. Центральний клуб був дуже стурбований ставленням до нього провінційних клубів, в яких після підпорядкувати цьому керівництву комуну і анархічні елементи Парижа прискорила розв'язку кризи: повстання 31 травня і 2 червня призвели до видалення жирондистів з конвенту і їх арешту. Ця перемога розв'язала руки якобінський клуб і поклала на нього нову роль - організацію урядової влади і контроль над нею. Разом з тим клуб перейшов з опозиційного положення під володарює і тому вступив у боротьбу з опозиційними елементами. Новим урядовим органом стає у той же час керівником вищого урядового органу, що розпоряджається як виконавчою владою (міністерством), так і законодавчої (конвентом). Якобінський клуб став ментором центрального урядового органу, але Франція ще не була завойована; місцева влада в багатьох випадках як і раніше трималися політики занепалої партії. Клуб захоплює владу над провінцією допомогою місцевих Якобінський клубів. 27 липня видається закон, що загрожує всім місцевим властям, військовим командирам і приватним особам 5 або 10 років ув'язнення в ланцюгах за протидію "народним товариствам" (socits populaires) або за розпущення їх.

З іншого боку, Якобінський клуб відстоює урядову, тобто свою політику і ліворуч, тобто проти крайніх революціонерів, осередком яких продовжує бути клуб кордельеров, але які нерідко переносять боротьбу в засідання самого Якобінського клубу. Хоча складена якобінської партією в конвенті конституція 1793 р. знайшла собі гарячих захисників у Якобінському клубі, вона зовсім не відповідала цієї мети головних вождів цієї партії. Якобінці провели і відстоювали її для того, щоб усувати конституцію, складену жірондінцев на грунті безпосереднього народовладдя. Якобінська конституція була дещо помірніше в цьому відношенні, але все ж і вона надавала верховну владу народним масам - а це зовсім не входило в плани якобінців. Представляючи собою меншість в країні, вони не бажали випустити владу зі своїх рук. Захоплення влади якобінцями витікав не тільки з їх становища: він був наслідком їх політичного темпераменту і умовою для здійснення їхніх політичних ідеалів.

Тільки за допомогою необмеженої влади вони могли задовольнити своїй злобі проти ниспровергнуто революцією порядку і пов'язаних з ним інтересів і класів людей, тільки за допомогою кривавого деспотизму вони могли нав'язати Франції свою соціальну програму. Настав той криза в історії революції, який розбиває її на дві протилежні за духом половини - епоху прагнення до свободи, яка перейшла в анархію, і епоху прагнення до централізації влади, яка перейшла в терор. У цій зміні фронту революції Якобінський клуб зіграв видатну роль, готуючи кризу, вселяючи партії і конвенту відповідних заходів і відстоюючи нову програму в Парижі і в провінціях через свої розгалуження. Самий клуб діяв здебільшого під навіюванням Робесп'єра

У ніч на 2 червня 1793 десятки тисяч озброєних парижан і загони національної гвардії оточили Конвент. Жерла гармат були спрямовані в зал, де засідали депутати. Під загрозою розстрілу на місці, депутати Конвенту прийняли рішення про видалення з його складу жирондистів. Багато хто з них були пізніше заарештовані, частина - страчена. Влада перейшла до якобінському клубу і до його вождям - Робесп'єру, Марату, Дантону. З новою силою заробили надзвичайні суди - революційні трибунали. Влітку 1793 був убитий Марат.

Тим часом Конвент прийняв нову Конституцію, що проголосила Францію республікою. Ситуація загострювалася і в міру загострення становища в тилу і на фронтах, Конвент приймає Закон про підозрілих, який наказував брати під арешт всіх "підозрілих". Такими оголошувалися "вороги революції і республіки, співчуваючі тиранії", кого підозрювали комісари Конвенту, родичі емігрантів. У цих умовах до числа "підозрілих" міг потрапити кожен. До цього моменту були арештовані останні жирондисти. Один з їхніх вождів перед стратою вимовив знамениті слова: "Революція пожирає... власних дітей".

Тим часом терор наростав. Тюрми заповнювалися "підозрілими". Гучні політичні процеси слідували один за іншим. У жовтні 1793стратили колишню королеву Франції Марію-Антуанетту. Страти стали масовим явищем. Комісари Конвенту "наводили порядок" в містах Франції і в армії.

9 жовтня 1793 був узятий Ліон. Конвент прийняв декрет, за яким Ліон мав бути зруйнований. Майже всіх залишилися в місті людей вивезли з Ліона і розстріляли.

Справа закінчилася, проте, падінням самого Робесп'єра, 9 термідора. Президент клубу був страчений разом з Робесп'єром; смерть останнього була катастрофою і для Якобінського клубу. Правда, клуб кілька днів по тому був знову відкритий партією, ніспровергнувшей Робесп'єра - термідоріанці, що бажали зробити його своїм знаряддям. Але Якобінський клуб знову став зборищем правовірних якобінців. Коли в кінці серпня конвент прийняв, за наполяганням вождів термідоріанців - Талієм і Фрерона - постанова про свободу друку, Якобінський клуб рішуче висловився проти цього заходу, яка "занапастить терористичний уряд", кілька днів по тому талієм і Фрерон були змушені повернути свої членські квитки і покинути засідання.

Ця перемога якобінців оживила зносини клубу з провінційними клубами, але саме тому поставила на чергу питання про становище цих колишніх знарядь терору і про відносини їх до центрального клубу. Щоб зберегти свій вплив, паризький клуб звернувся з адресою до провінційним; конвент відповів на це адресою до французького народу, в якому зустрічаються характерні слова: "ніяка асоціація (суспільство) не представляє собою народу; ніхто не повинен говорити і діяти його ім'ям". Це був вирок над всім попереднім розвитком революції, засудженням того тлумачення ідеї народовладдя, яке сприяло анархічному обороту революції, а потім захоплення влади якобінським клубами. Через тиждень Дельма, колишній президент Якобінського клубу, вніс до конвент проект закону, спрямованого проти клубів і забороняється "всякі аффилиации, зносини і листування між товариствами однакового найменування, як підривають уряд і єдність республіки

Обплутала Францію міцна павутина, зіткана якобінцями, була розірвана. Тимчасовий перерву терору, що лежав важким гнітом на населенні, викликав в різних класах суспільства жорстокість проти "терористів". Якобінський клуб став непопулярний; бульварні франти (muscadins) шукали зіткнень з якобінцями, проникали з лайкою і погрозами на їх засідання; помічалося сильне роздратування проти них і в простому народі. Вироблялося в конвенті справу Каррьє, колишнього терориста-ката Бретані, прискорило розв'язку. Каррьє відігравав велику роль в клубі, який палко за нього заступився. 9 листопада мала слухатися в конвенті справу Каррьє; густа юрба оточувала його з криками: "геть якобінців". Справа було відкладено, але натовп не розходилася, а ввечері рушила до клубу зі співом ворожої якобінцям пісні "Пробудження народу". Натовп почав кидати каміння у вікна, а збройні дубинами "Мюськаде" увірвалися на галереї і стали звідти виганяти глядачів, переважно жінок; драма відбувалася і на дворі клубу, і в прилеглих вулицях, поки не прибули члени конвенту і комітетів з озброєною силою. Через кілька днів були запечатані двері клубу.

Щоб знищити і саму пам'ять про клуб, конвент ухвалив зламати Якобінський монастир і влаштувати на його місці "ринок 9 термідора". Тепер він носить назву "March St.-Honor", на вулиці цього імені. За розпущенні конвенту в 1795 р. члени колишнього клубу двічі намагалися знову організуватися. Спочатку вони утворили клуб Пантеону, який користувався заступництвом директорії і швидко розрісся до 2000 членів, але так як цей клуб піддався соціалістичноїпропаганди Бабефа, то був закритий вже 28 лютого 1796 Коли зіткнення між Директорією та порадами створили сприятливий грунт для відновлення якобінської агітації, Якобінці організували новий клуб "Манежу", відкрив 6 липня 1799 р. і прославляв у патетичних промовах пам'ять Бабефа і Робесп'єра. Це одразу викликало відсіч "золотої молоді" і нові бійки, під час яких натовп брала сторону клубистов. 13 серпня клуб був закритий за розпорядженням Сі

Роль Якобінського клубу у французькій революції ще недостатньо визнана, хоча окремі історики - як апологети революції, так і критики її - не раз вказували на цю роль. Насправді вплив цього клубу - один з найбільш характерних фактів в "еволюції" революційного руху. Якщо преса того часу розпалювала революційні пристрасті, то клуби, і на чолі їх - Якобінський, об'єднували і спрямовували рух. Влучне вираження Герцена про "постановці" революцій найкраще визначає роль Якобінського клубу. З французьких істориків Кине, ідеалізуючи революцію, наступним чином підводить підсумок діяльності Якобінського клубу:

"Ідеї революції поширювалися тисячами вуст і лунали звідусіль як луна. Принципи революції, які залишалися б у книгах мертвою буквою, раптом осяяли тисячолітню ніч. Ніяка влада не була в стану боротися з цими клубами. Вони нав'язували свої думки трьом великим законодавчим зборам, то будучи в їх засідання, то своїми адресами віддаючи їм накази. Думка, що виходила з Якобінського клубу, у кілька днів облітала Францію і, повертаючись у Париж, лунала в законодавчих зборах або конвенті, як безапеляційний плебісцит. В цьому, можливо, полягала найновіша сторона революції.

Провінції, настільки мовчазні ще за два роки перед тим, були висвітлені полум'ям, яке спалахнуло в Парижі. Але наслідком цього було і те, що досить було покласти кінець електричному випромінювання клубу, щоб все змінилося в кілька місяців. І тоді відновилося старе невігластво ". Розглядаючи революцію з протилежної точки зору, Тен також виставляє на вигляд, але в більш реальному світі, взаємодія столичного клубу і його розгалужень, або колоній. Паризький клуб публікує список клубів, друкує їх доноси, в силу цього в найвіддаленішому селі всякий Якобінець відчуває, що підтриманий не тільки клубом, але і всієї асоціацією, що охопила країну і охороняє своїм потужним заступництвом самого дрібного зі своїх прихильників. Натомість всякий місцевий клуб кориться паролю, який йому присланий з Парижа. З центру до периферії, як і назад, безперервна листування підтримує стале згоду. Так склався величезний політичний механізм про тисячі важелів, що діють за раз під одним загальним тиском, а рукоятка, яка веде їх у рух, знаходиться в вулиці Сен-Оноре в руках декількох ділків.

Не було машини більш дійсною, краще складеної, щоб сфабрикувати штучне і запеклий думку, надати йому вигляд національного та інстинктивного (spontan) пориву, щоб передати гучному меншості права мовчазної більшості і підпорядкувати йому уряд.

У двох останніх працях по революції роль Якобінського клубу знітився. У об'ємистому творі Жореса про неї не йдеться; Олар, фахівець в цьому питанні, що видав збірник документів з історії Якобінського клубу, присвячує йому лише один параграф і, применшуючи його вплив, говорить: "Якобінський клуб слідував в цю епоху (сент. 1792) за всіма перипетіями громадської думки і висловлював їх вірно і розсудливо ".

Величезний вплив Якобінського клубу на хід революції не підлягає сумніву і може бути доведено відгуками сучасників. Воно виявлялося в двох напрямках: клуб підготовляв закони для конвенту і змушував його їх приймати. У першому відношенні можна послатися на Сен-Жюста, який прямо визнає, що оратори представляли конвенту законопроекти, розробивши їх попередньо в Якобінському клубі. Про спосіб навіювання конвенту якобінських вигадок абат Грегуар говорить: "Наша тактика була дуже проста. За домовленістю один з нас користувався нагодою, щоб закинути пропозицію в одному із засідань національних зборів. Він знав наперед, що воно зустріне схвалення лише дуже малого числа членів зборів, більшість же вибухне проти нього. Але це було не важливо. Він вимагав, щоб його пропозицію було передано до комісії; наші противники, сподіваючись його там поховати, не заперечували проти цього. Але паризькі Якобінці опановували питанням. За їх циркуляру або під впливом їх газет, питання піддавався обговоренню в трьох-або чотирьохстах афілійованих клубах, і три тижні потому з усіх боків сипалися адресу до зібрання, яке брало значною більшістю проект, їм раніше знехтуваний ". Зважаючи на це для повного висвітлення ролі Якобінського клубу необхідно не тільки вивчення діяльності центрального клубу, а й місцевих, що набагато важлевіше.

Якобінці як політичний тип пережили Якобінський клуб і продовжують жити в історії. На цю сторону справи звернув увагу Іполит Тен і задовго до своєї історії революції висловив думку, що психологічний аналіз якобінського типу настільки ж важливий для розуміння революції 1789 р., як характеристика пуританина - для англійської революції XVII ст. У III т. "Виникнення сучасної Франції" Тен зайнявся цим питанням. Ще до Тена зустрічаються влучні характеристики якобінців, що належали, втім, більше до членів Якобінського клубу. Мішле, з симпатії до Дантону не цілком співчуваючий якобінцями і їх головному вождю Робесп'єру, називає їх "революційним духовенством" і мотивує цей відгук "їх корпоративним духом, їх полум'яною і сухий вірою, їх чіпким інквізиторським цікавістю", вони були "проницающим оком революції" (oeil scrutateur). Цікава також характеристика Луї Блана, гарячого шанувальника Робесп'єра: властивими якобінцям рисами Луї Блан вважає ненависть до всякого нерівності, заклякло переконання, розрахований фанатизм у справі сміливих нововведень, любов до панування і пристрасть до порядку (rgle). Справжній Якобінець - щось потужне, оригінальне й похмуре, щось середнє між агітатором і державним діячем, між протестантом і ченцем, між інквізитором і трибуном. Звідси його люта пильність, піднесена на ступінь чесноти, шпигунство, зведена в патріотичний подвиг, і манія доносів ".

Тен шукає коріння "якобінського духу" в загальні властивості людської природи і знаходить їх у двох рисах - в схильності до абстрактним міркуванням і в гордості. Ці властивості виявляються в молодих людях, що вступають в життя і засуджують світ з точки зору засвоєних ними теорій і самолюбства. При нормальних умовах життя ця "хвороба росту" проходить, в час революції вона, за сприятливих для неї обставин, розвинулася до крайності. Крах старого порядку знищило всі перешкоди, що стримують самолюбство: необхідність створити новий порядок речей викликала політичні мріяння всякого роду; кожен міг вважати себе законодавцем і філософом і заявляти про це; загальна негаразди породжувала не тільки бродіння умів, а й перекручення почуттів і пристрастей; перед честолюбством відкривався неосяжний простір. При таких умовах складався якобінський тип, шляхом гіпертрофії згаданих двох властивостей: потреба абстрактних міркувань виродилася у вузький догматизм, не урівноважений наглядом над дійсністю і знанням фактів; розум сповнився політичними аксіомами; мова оберталася виключно в області загальних місць; розумова короткозорість не заважала, а навпаки, сприяла розвитку честолюбства і прагненню все захопити в свої руки. Засвоєна якобінцем доктрина спокушала його не стільки своїми софізмами, скільки обіцянками; переконаний в правоті своєї теорії, він був схильний перебільшувати свої права; тримаючись правовірної догми, він набував в своїх очах право панувати над тими, хто був їй чужий; в цьому відношенні він був НЕ узурпатором, а рятівником людей, ставав законним їх володарем, непогрішним жерцем. Звідси гордовитий тон, владний мову якобінців. Вводячи в життя правовірну теорію, якобінець височів у своїх очах не тільки в розумовому відношенні, але й морально, він уособлював собою не тільки істину, але і доброчесність; протидіяти йому - не тільки безумство, а й злочин, його покликання - боротися з лиходіями, забезпечити торжество чесноти зламанням безбожного на цій підставі його жорстокість стає в його очах нової чеснотою. За таких умов еволюція типу породжує два каліцтва: втрату здорового глузду і перекручення морального почуття. Ключем до пояснення якобінців повинно служити незрозуміле на перший погляд протиріччя їх по відношенню до принципів свободи і народовладдя. Виступивши фанатичним прихильниками цих принципів, вони стали потім з таким же фанатизмом проводити в життя принцип авторитету і безумовної диктатури. Цей крутий поворот в їх політиці історики революції спочатку пояснювали зовнішніми історичними обставинами - ворожнечею Європи проти французької революції, необхідністю дати їй відсіч з напруженням усіх сил країни, інші посилалися на боротьбу з внутрішніми ворогами; можна вказати також на вплив традицій старого порядку з його абсолютизмом і централізацією. Все це насправді пояснює і середовище, і момент, коли доводилося діяти якобінцям, і повинно бути прийнято до уваги, але суть справи у природному, мимовільному виникненні якобінського типу. Його коренем є найглибший егоїзм, спонукає людей відомого темпераменту шукати панування над іншими і при відсутності стримувань, вироджується в неприборкане зарозумілість в області ідей і самоуправство в житті, в питаннях соціальних і економічних. Там, де він зустрічає перешкоди в соціальному ладі і де суспільство схильне до ідеї рівності, такий егоїзм шукає опори в демократичному принципі, в колективному праві, в ідеї народовладдя, але все це лише засоби, щоб у союзі з іншими і в ім'я їх прав піднестися і усунути перешкоди. Коли це досягнуто, індивідуальний егоїзм нестримно виступає назовні, як метелик пробивається з лялечки, і відкидає демократичні принципи та ідеї свободи і гуманності, як непотрібну шкаралупу. Ставши паном над знесиленим суспільством, якобінець розкрив свою істоту в обох напрямках, в яких проявляється патологічний розвиток людського "я": в презирстві до переконань і совісті інших - і в безсоромному розпорядженні їх життям і надбанням. З цих двох корінних рис якобінця сама собою розвинулася третя: озлоблення - не тільки те озлоблення, яке викликається протидією і боротьбою, а то властиве егоїзму хронічне озлоблення, яке бачить у теоретичному і практичному розбіжності протидію заслуговує кари злочин. Психологічний аналіз якобінця важливий не тільки для з'ясування самого типу; без нього залишається незрозумілим найважливіший факт в історії революції - доконаний в ній перелом, що розділяє її на дві протилежні частини: період беззвітних прагнень до свободи і демократії і період свідомої диктатури і терору.

Дата добавления: 2015-07-02