Правонаступництво щодо державної власності

Правонаступництво щодо договорів

Характер правонаступництва щодо міжнародних договорів значною мірою залежить від підстав для його виникнення. При об’єднанні держав будь-який договір, що знаходився в силі в момент правонаступництва у відношенні кожної з країн, що об’єдналися, продовжує діяти у відношенні держави-спадкоємця, якщо немає іншої угоди між ними. При поділі держави-попередника й утворенні на його місці декількох держав-спадкоємців будь-який договір залишається для кожного з них у силі, якщо вони не домовилися про інше. Щоправда, можлива ситуація, коли одна із новоутворених держав за згодою інших отримує статус єдиного правонаступника (за принципом континуітету), а інші частини, що відокремилися, розглядаються як “нові” держави (за принципом tabula rasa).

Загальними принципами правонаступництва щодо державної власності є правило переходу державної власності від держави-попередника до держави-правонаступника без компенсації при об’єднанні держав та справедливий поділ (в т.ч. і шляхом застосування компенсацій) державної власності при поділ чи виділенні. Слід зауважити, що право на територію у держави-правонаступника виникає не в силу правонаступництва, а в силу загальної міжнародної правосуб’єктності. Правила щодо правонаступництва державної власності також не застосовуються щодо ядерної та іншої зброї масового знищення

3) правонаступництво щодо державних боргів

Правонаступництво державного боргу часто становить одну із найгостріших проблем міжнародних відносин. При об’єднанні держав державний борг держав-попередників переходить до держави-правонаступника., а у разі утворення нової незалежної держави державні борги попередника до неї не переходять. При поділі чи виділенні держав борг переходить до держав-правонаступників у справедливих частинах з урахуванням розміру державного майна держави-попередника, що переходить до кожного з правонаступників, проте у кожному конкретному випадку новоутворені держави договором можуть встановити інший порядок правонаступництва державних боргів

4) правонаступництво щодо державних архівів.

Під архівами як предметом правонаступництва Віденська конвенція 1983 р. розуміє “сукупність документів будь-якого виду, що на момент правонаступництва держав належали, відповідно до внутрішнього права держави-попередника, цій державі і зберігалися нею як архіви”. При об’єднанні держав усі державні архіви переходять до держави-правонаступника. При поділі чи виділенні держава-попередник зобов’язана передати державі-правонаступнику частину своїх архівів, необхідну для нормального управління територією, що є об’єктом правонаступництва держав (“адміністративні архіви”), частину архівів, що мають виняткове чи переважне відношення до території новоутвореної держави (“історичні архіви”), а також наявні достовірні відомості, що підтверджують права та титули на територію новоутвореної держави. Усі інші категорії архівів чи їх копії можуть передаватися за погодженням між державами.

15. Нації і народи як суб’єкти МП і особливості їх міжнародної правосуб’єктності

Нація (народ) – це не арифметична сукупність населення якої-небудь території, це історично сформована економічна, політична та духовно-культурна спільнота, що усвідомлює свою єдність. У багатьох випадках нація (народ) характеризується мовною та релігійною єдністю, проте часто такі ознаки можуть бути відсутніми.

Ознаки, які характеризують націю як суб’єкт МП:

1) компактність проживання

2) спільність походження, спільна мова, менталітет, єдина релігія, звичаї, традиції

3) наявність дискримінації з боку іншої держави

4) єдиний колегіальний орган, який представляє націю і підтверджується нею

В основі міжнародної правосуб’єктності націй та народів лежить принцип права націй на самовизначення, закріплений Статутом ООН та Декларацією про принципи міжнародного права 1970 р.

У науці сформувалося два основних погляди на міжнародну правосуб’єктність народів.

Згідно з теорією плюралістичної демократії народ розглядається як основний носій суверенітету, а тому будь-який народ завжди є суб’єктом міжнародного права. Поки держава ефективно здійснює владу і відповідає потребам народу, його правосуб’єктність немовби “спить”, інтереси народу в міжнародних правовідносинах представляє держава. Коли ж влада перестає задовольняти інтереси народу, він піднімає повстання і починає самостійно реалізовувати належну йому міжнародну правосуб’єктність. Проте, такий підхід через ризик посилення сепаратизму несе в собі істотну загрозу світовому правопорядку, і тому широкою підтримкою та визнанням не користується.

Загальновизнаним є інший підхід, згідно з яким не кожна нація (народ) можуть розглядатися як суб’єкти міжнародного права. Нація (народ), які мають власну державу не розглядаються як суб’єкти міжнародного права, міжнародною правосуб’єктністю наділяється лише відповідна держава. Тільки нації або народи, що борються за своє звільнення, створили певні владні структури, об’єднані певним владним центром, що здатний виступати від імені нації або народу, можуть претендувати на статус суб’єкта міжнародного права. Фактично такими структурами є озброєні загони, що мають єдине командування, яке одночасно здійснює і політичне керівництво. Подібна ж ситуація має місце і тоді, коли народ не має власної держави, проживає на території іншої як національна меншість і намагається вийти зі складу цієї держави та створити власну, натикаючись при цьому на протидію. До моменту отримання незалежності, створення власної держави народ, що знаходиться у стані збройної боротьби за незалежність, може визнаватися суб’єктом міжнародного права. Представником такого народу у міжнародних відносинах виступають органи національно-визвольного руху. Такі час від часу часто наділяються правами спостерігача у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

У ряді міжнародних документів, котрі розкривають зміст принципу рівноправ’я та самовизначення народів (Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права 1970 р.), вказується, що цей принцип не повинен тлумачитися на шкоду територіальній цілісності та політичній єдності держав, якщо вони забезпечують представництво всіх прошарків населення в органах державної влади без будь-якої дискримінації.

У практиці ООН право на відділення визнається:

· за народами колоній та інших залежних територій, котрі не мають власного управління;

· за народами, що проживають на територіях, які за конституцією держави мають право на відокремлення;

· за народами, котрі проживають у державі, яка не додержується принципів рівноправ’я націй (народів) та їх права на самовизначення.

У таких випадках народи, що ведуть збройну боротьбу за відокремлення вправі безумовно претендувати на визнання їх суб’єктами міжнародного права.

Дата добавления: 2015-07-02