Тема XVIII

Тести

1. Який з принципів виховання є визначальним у педагогічній

системі А. С. Макаренка:

а) народність; б) природовідповідність;

в) паралельної дії; г) дисципліни.

2. Найменша керована «одиниця» дитячого співтовариства у досвіді А.С. Макаренка:

а) гомогенна група; б) різновіковий загін;

в) асоціація; г) колектив.

3.Яку форму навчання вихованців використовував А.С. Макаренко у керованих ним закладах?

а) комплексну; б) класно-урочну; в) дальтон-план; г) план Трампа.

4. Який вид трудової діяльності був визначальним у комуні ім. Дзержинського?

а) виробнича праця; б) суспільно-корисна праця;

в) самообслуговування; г) індивідуальна праця.

5. В якому з творів А.С. Макаренко розкрив засади родинного виховання:

а) «Батьківська педагогіка»; б) «Книга для батьків»;

в) «Материнська школа»; г) «Прапори на баштах».

ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА УКРАЇНИ У РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (20-80-ті роки)

1. Національна освіта в 20-ті роки XX століття.

2. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки.

3. Особливості становлення освіти у післявоєнний час

(кінець 40-50-ті роки).

4. Розвиток освіти й педагогіки у 60-ті роки.

5. Школа і педагогіка України у період застою (70-80-ті роки).

Література: [1, 2, 3, 5, 14, 16, 18, 20, 22]

Ключові слова: Державна вчена рада, «політкомплекс», «комплекс охорони здоров’я», психорефлексологія, педологія, «центри інтересів», біогенетичний напрямок, фабрично-заводські семирічки, школи селянської молоді, школи фабрично-заводського учнівства, робітничий факультет.

1. Національна освіта в 20-ті роки XX століття

В Україні на початку 20-х років склалася своєрідна ситуація. З одного боку, давався взнаки зліт національної самосвідомості, з іншого — українські більшовики прагнули автономії, бажали самі керувати процесом творення нової держави. До цього додалася надзвичайно тяжка економічна ситуація, що склалася в результаті Першої світової та громадянської воєн [3].

Все це мали врахувати керівники українського Наркомосу, розробляючи модель освітньої системи. Тому, на відміну від РРСФР, де основною ланкою освітньої системи була визнана єдина трудова школа, в Україні, починаючи з 1920 року, створюється більш складна система освіти. 1920 року Наркомос України видає «Декларацію про соціальне виховання дітей», в якій на підставі твердження про розпад сім'ї в соціалістичній державі робиться висновок про необхідність перенесення «центру ваги» в справі шкільництва з єдиної трудової школи на дитячий будинок.

Для вирішення цих завдань планом Наркомосу передбачалося розгортання відповідних установ, таких як:

— майданчики різних типів, що мали функціонувати в основному в літній період, вилучати дітей «з вулиці», організовувати їхній побут;

— дитячий садок, школа-клуб неповного дня;

— денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня;

— дитячі будинки, які мали взяти на себе влаштування, харчування, навчання дітей;

— дитячі містечка (об'єднані дитячі будинки);

— заклади та установи охорони дитинства (розподільники, приймальники тощо);

— заклади для дефективних дітей.

Такою, на думку керівників Наркомосу, мала бути мережа закладів, які б забезпечували навчання і виховання, а найголовніше, порятунок дітей віком від 7 до 15 років. Після перебування в закладах соцвиху діти мали переходити до набуття певного фаху. Для цього передбачалося створення різноманітних професійних шкіл — від курсів до вузів. На початку 20-х років у містах утворилися два різновиди професійно-технічних навчальних закладів: фабрично-заводські учнівства (або школи робітничої молоді) та індустріальні профшколи.

Дещо інакше виглядала освітня мережа в сільській місцевості: масовим явищем тут була початкова 4-річна школа, до якої планувалося додати 3-річну школу селянської молоді. В останній передбачалося значно розширити обсяг сільськогосподарських дисциплін і в такий спосіб сприяти підготовці підлітків до професійної освіти в так званих «школах батрацької молоді» або технікумах.

У середині 20-х років було висунуто гасло обов'язкової семирічної освіти, однак цього не вдалося досягти, так само як і загального початкового навчання.

Вищі навчальні заклади в 20-ті роки включали інститути різних профілів (індустріально-технічні, сільськогосподарські, соціально-економічні, педагогічні, медичні, художні). Радянська влада в Україні ліквідувала університети, вважаючи їх «розсадником буржуазної ідеології».

З метою полегшення робітничо-селянській молоді вступу до інститутів відкривалися так звані робітничі факультети (робітфаки), на які покладалося завдання підготувати молодь до навчання в вищих навчальних закладах.

Специфічно вирішувалось питання з діяльністю технікумів. В 1920 р. у схемі системи освіти вони кваліфікувалися як середні навчальні заклади. Але вже з 1922 р. їм відводиться роль вищої навчальної установи, що готує вузьких спеціалістів-майстрів, помічників інженерів, інженерів вузького фаху, агрономів-фахівців.

Освітню піраміду увінчувала Академія наук зі своїми науково-дослідними установами.

В листопаді 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила «Кодекс законів про народну освіту в УРСР», в якому всі вищезгадані засади вітчизняного шкільництва набули статусу юридичної норми.

В цей час активно впроваджувалася комплексна система навчання — принцип побудови змісту освіти, організації процесу навчання, сконцентрованого навколо стрижневої теми (наприклад, дитячих інтересів та нахилів, ознайомлення з певним колом життєвих явищ, вивчення рідного краю, виконання практичних завдань тощо). У радянській школі під цим поняттям розуміли трудове ознайомлення дітей з природою та суспільним середовищем, що їх оточує («природа»—«праця»—«суспільство»). Саме таку схему було покладено в основу навчальних планів і програм у 1922/23 н.р. ДВР (Державною вченою радою) у Росії. Важливим напрямком програм був розділ «праця», тобто вивчення трудової діяльності людини, активне ознайомлення з трудовим життям, це супроводжувалося вивченням природних умов і відносин людини і природи і на цій основі — ознайомлення з суспільними відносинами.

В 20-тих роках почався новий науковий переворот у педагогіці. Всі провідні науково-педагогічні сили стали на рефлексологічні позиції. Термін «рефлексологія » впровадив в науковий обіг В. Бехтерєв у роботі «Основні принципи так званої об'єктивної психології або психорефлексології» (1930). Сутність рефлексології полягає в тому, що вся поведінка людини, починаючи з елементарних органічних реакцій і закінчуючи найскладнішими актами творчості, зводиться до рефлексів.

Рефлексологія набула значення науки про поведінку людини і експериментальним шляхом вивчала вияви людської діяльності, серед них і психіку як вищий вияв рефлекторної діяльності (подразнення — передача — діяльність). Щодо дитини, то рефлексологія створила спеціальну науку — педагогічну рефлексологію, мета якої — виходячи із знань про дитину, її фізіологію, анатомію, на основі умовних і безумовних рефлексів раціонально організовувати все життя дитини, її виховання.

Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології. Визначити різницю між рефлексологією й педологією нелегко, бо всі відомі вчені того часу — О. Залужний, І. Соколянський, В. Протопопов, А. Володимирський — були одночасно і рефлексологами, і педологами. У багатьох випадках ці поняття вживалися як синоніми, але все-таки педологія як наукове поняття є значно ширшою, ніж рефлексологія. Остання виступає як головна засада педології.

Педологія предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.

Педагогічною основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона — центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX — поч. XX ст. в течії «нового виховання », репрезентованій А. Фер'єром, О. Декролі, Дж. Дьюї, М. Монтессорі, В. Лаєм та ін. Головною ідеєю була спрямованість на розвиток дитини в «центрах інтересів», виховання дитини і формування цілісної людської особистості.

В Україні питання вільного виховання, педоцентризму поширювались у творчості Я. Чепіги, С. Русової, які втілювали їх у життя в період 1917—1920рр. Саме за концепцією, яка стверджувала, що дитина є основою, центром побудови усього навчально-виховного процесу, й почала розвиватися педологія.

У 1924р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав'язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження «соціально-класового» середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, середовища, в якому проживають діти, щоб вплинути на життя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку.

Біогенетичний напрямок — це вивчення дитячої поведінки на основі застосування законів біології. Прихильники цього напряму на перше місце ставили природжене й приділяли особливу увагу врахуванню особливостей побудови організму дитини, надавали великого значення спадковості, розглядали тестування як головний метод вивчення індивіда. Визначним представником цього напряму був П.Блонський (в Україні — В. Протопопов).

Соціогенетичний напрям у вивченні розвитку дитини брав за основу її пристосування до соціального середовища, де саме середовище відігравало роль рушійного фактора формування особистості. Дослідження проводились в напрямку науки про поведінку. Закони поведінки дитячого колективу виводились на основі соціології та рефлексології.

Соціогенетичний напрям був поширений в Україні, на відміну від Росії, де переважав біогенетичний підхід. Найбільш відомими представниками цього напряму були І. Соколянський, О. Залужний.

Українські педагоги надавали великого значення розробці і удосконаленню тестів (Г. Костюк, О. Раєвський). Були створені тести з українського правопису, суспільствознавства, математики.

Педологічна служба в школі проводила облік шкільної успішності за методом тестів, вивчала інтереси та ідеали дітей, їх уявлення, визначала їх фізичний та розумовий розвиток, здійснювала педологічний аналіз середовища.

2. Уніфікація загальної освіти в 30-ті роки

Система освіти в Україні в 20-ті роки докорінно відрізнялась від російської. Як відомо, в Україні було затверджено систему освіти, яка складалась з семирічної школи двох концентрів (1-го — чотири роки навчання, 2-го — три) й профшколи. В цей час у Росії існувала така система освіти:

1) початкова школа (І ступінь) — 4 роки навчання;

2) семирічна школа як фундамент всієї шкільної системи;

3) школа II ступеня (дев'ятирічна середня школа);

4) фабрично-заводські семирічки;

5) школи селянської молоді;

6) школи фабрично-заводського учнівства;

7) робітничі факультети.

В середині 20-х років уряд Радянської Росії змінив свою тактику щодо інших радянських республік. В 1930 р. на Всесоюзній партійній нараді нарком освіти України М. Скрипник виступив з пропозицією уніфікації системи народної освіти СРСР, пояснюючи це тим, що «цього вимагає єдиний план господарської перебудови СРСР». Таким чином, поступово сформований наприкінці 20-х років тоталітарний режим ліквідував українську освітню специфіку в рамках загальносоюзної уніфікації системи освіти. За взірець взяли російську систему народної освіти.

Цьому також сприяли постанови ЦК ВКП (б) про організацію і зміст роботи радянської школи. У вересні 1931 року ЦК ВКІЦ(б) прийняв постанову «Про початкову і середню школу», в якій зобов'язав наркомоси республік негайно розпочати роботу щодо складання нових навчальних планів і програм, що забезпечили б засвоєння учнями основ наук і відповідали б завданням політехнічного навчання, яке повинно здійснюватись на основі опанування учнями загальноосвітніх дисциплін, зв'язку теорії з практикою, вивчення основ виробництва.

Невдовзі після цієї постанови були затверджені нові навчальні плани, побудовані на основі предметного викладання і введені нові програми з основних навчальних предметів, в яких ще було багато серйозних недоліків.

В 1932 році ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі». Документ засуджував комплексну систему навчання, бригадно-лабораторний метод, метод «цілих слів» у навчанні грамоти, недооцінку класно-урочної системи навчання. Вимагалось, щоб основною формою навчальної роботи став урок зі сталим складом учнів і стабільним розкладом; при навчанні повинен використовуватись систематичний виклад учителем матеріалу, самостійна робота, лабораторні роботи, екскурсії. В постанові давались принципові вказівки щодо обліку знань учнів, рекомендувалось проводити індивідуальний систематичний облік знань.

ЦК ВКП (б) рекомендував Наркомосу переробити навчальні програми до 1933 року, для того, щоб забезпечити „міцне і систематичне засвоєння дітьми основ наук”.

У 20-ті роки в Україні відбувався інтенсивний розвиток педології. ЦК ВКП (б) в постанові 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомосу» критикував педологію і діяльність педологів, вказав, що вони базуються на антинаукових, антимарксистських положеннях. Засудивши педологічні перекручення, ЦК ВКП (б) вимагав «відновити повністю в правах педагогіку і педагогів», вказав на необхідність розвитку марксистської науки про дітей.

3. Особливості становлення освіти у післявоєнний час (кінець 40-х—50-ті роки)

В умовах воєнного часу почалась підготовка до початку 1941-1942 навчального року. 1 вересня 1941 року почались заняття в районах України, які не були окуповані (деякі р-ни Донбасу, Одеса, Севастополь, деякі райони Чернігівської і Сумської областей). Учні шкіл України, які евакуювалися на схід, почали 1941-1942 навчальний рік у школах інших республік — Росії, Туркменії, Казахстану, Грузії.

В 1942 році вийшла Постанова Раднаркому СРСР «Про заходи по боротьбі з безпритульністю серед дітей».

З 1943 року було поновлено роботу шкіл в районах України, визволених від окупантів. В 1943 році Раднарком УРСР прийняв постанову «Про організацію обліку дітей і підлітків віком 7—15 років і про порядок контролю за виконанням закону про обов'язкове загальне навчання». У вересні 1944 року на переважній більшості території України відновилась робота шкіл. В 1943 році були прийняті «Правила для учнів», в яких визначались їх обов'язки і правила поведінки. З 1943/44 н.р. в школах було запроваджено цифрову п'ятибальну систему оцінки успішності та поведінки учнів.

В 1944 році Раднарком СРСР прийняв постанову «Про заходи поліпшення якості навчання в школі», згідно з якою для учнів, які закінчили початкові і семирічні школи, вводились випускні екзамени, а також екзамени на атестат зрілості для тих учнів, які закінчили середню школу. Цією постановою також було запроваджено нагородження випускників середньої школи золотими і срібними медалями.

Після закінчення війни розпочалася відбудова народного господарства, відновлення роботи загальноосвітньої школи. У 1949 році було запроваджено обов'язкове загальне семирічне навчання. У 1956 році був створений новий тип школи - школа-інтернат, куди приймались діти одиноких матерів, інвалідів, сироти.

Верховна Рада СРСР в 1958 році прийняла закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям та про дальший розвиток системи освіти в СРСР», згідно з яким запроваджувалась загальна обов'язкова восьмирічна освіта і нова система шкільної освіти:

— загальна обов'язкова восьмирічна школа для дітей віком від 7 до 15—16 років;

— повна середня для підлітків і молоді 15—18-річного віку (денні середні школи, вечірні (змінні) й заочні середні школи для молоді, яка працює);

— школи-інтернати, спеціальні школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

— технікуми та інші середні і вищі навчальні заклади. Головним в перебудові системи народної освіти було поєднання навчання з продуктивною працею. У віці 15—16 років вся молодь повинна була включатися в посильну суспільно-корисну працю.

4. Розвиток освіти й педагогіки у 60-ті роки

Важливим завданням в галузі народної освіти в 60-ті роки було здійснення в країні загальної обов'язкової середньої освіти, перехід школи на новий зміст освіти, удосконалення навчально-виховного процесу [3, 17].

Процес введення загальної обов'язкової середньої освіти вирішено було здійснити в кілька етапів. З цією метою Центральний Комітет партії і Рада Міністрів СРСР прийняли ряд постанов:

- 1964 р. - «Про зміни терміну навчання в середніх загальноосвітніх трудових політехнічних школах з виробничим навчанням». Школа знову ставала 10-річною. Причинами відходу від 11 - річної школи були: перша демографічна криза: школу закінчували діти війни, їх було мало і тому тримати молодь зайвий рік в школі було невиправдано; слабка матеріально-технічна база виробничого навчання; у багатьох школах виробниче навчання не було органічно пов'язане з вивченням основ наук. В зв'язку з цим в 1966 році в «Закон про школу» були внесені часткові зміни, у відповідності з якими була скасована обов'язкова професійна підготовка в загальноосвітніх школах;

- 1966 р. - «Про заходи подальшого вдосконалення роботи середньої загальноосвітньої школи.” В галузі народної освіти треба було здійснити перехід до загальної обов'язкової середньої освіти.

На зазначений період припадає діяльність видатного українського педагога В.О. Сухомлинського. Його теоретичні висновки, дослідження, особистий досвід роботи з дітьми, літературна спадщина є безцінним вкладом у вітчизняну педагогічну науку.

5. Школа і педагогіка України у період застою (70-80-ті роки)

У 1970 році був прийнятий новий Статут середньої загальноосвітньої школи. Згідно з цим документом випускники восьмирічних шкіл могли продовжити освіту: в загальноосвітніх повних середніх (десятирічних) школах (9-10 класи), середніх спеціальних навчальних закладах – технікумах (3-4 роки навчання), а також в школах робітничої і селянської молоді (9-11 класи). Всі ці навчальні заклади давали повну середню освіту і атестат зрілості.

Вважали, що таким чином буде вирішена проблема отримання повної середньої освіти в поєднанні з професійною підготовкою молоді до праці.

В 972 році було прийнято постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та дальший розвиток загальноосвітньої школи».

Школа орієнтувалась на створення кабінетної системи навчання, ефективне використання ТЗН, кіно, радіо і телебачення. З метою стимулювання постійного росту кваліфікації, педагогічної майстерності і творчої ініціативи викладацьких кадрів запроваджувалась атестація учителів. За результатами атестації вчителям, що найбільш відзначились, присвоювали звання «старший вчитель», «вчитель-методист».

В постанові «Про дальше покращення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці» (1977 р.) вказувалось, що школа зобов'язана допомогти учням оволодіти глибокими знаннями основ наук і трудовими навичками. Постанова підкреслювала важливість єдності навчання і виховання, тісного взаємозв'язку розумового, трудового і морального виховання, а також поєднання навчання з участю в виробничій праці. Особлива увага приділялась питанням змісту і методам навчання, удосконаленню навчально-виховного процесу, позакласної і позашкільної роботи, яка повинна враховувати інтереси і бажання школярів.

Також була прийнята постанова про безкоштовне користування підручниками і про створення шкільних бібліотечних фондів підручників.

Творчі завдання і реферати

1. Порівняльний аналіз загальної освіти УРСР і РРФСР (20-ті роки).

2. Педологія як наука про дитину.

3. Характеристика нових методів навчання (60-ті роки).

Питання для роздумів і проблемні запитання

1. Які переваги та недоліки комплексної системи навчання (20-ті роки)?

2. Доведіть, що у 60-ті роки досить відчутною була тенденція пожвавлення діяльності у галузі освіти.

3. У чому в 70—80-х роках школа в УРСР набула ознак застою?

Дата добавления: 2015-06-28