Дифтерія

Кір

Це гострий вірусний антропоноз, що характеризується явищами загальної інтоксикації, катаральними змінами, поетапними висипаннями на шкірі.

Етіологія. Збудник – РНК-вірус із сталою антигенною структурою.

Віруси кору малостійкі у довкіллі: за декілька хвилин руйнуються при підвищенні температури до 60 °С, під впливом сонячного світла, ультрафіолетових променів, однак довго витримують низькі температури.

Швидко знешкоджуються ацетоном, ефіром, спиртом та іншими дезінфекційними розчинами.

Джерело збудника – хвора людина. Виділення вірусів з поверхні слизових оболонок дихальних шляхів починається в останню добу інкубаційного періоду, досягає максимуму наприкінці початкового періоду (3-4-а доба) і закінчується на 5-у добу з моменту появи висипань. Отже, заразний період триває 9-10 діб. При наявності ускладнень виділення вірусів може затягуватися до 10-ї доби від появи висипань.

Вірусоносійства при кору не буває.

Механізм і шляхи передачі. Єдиний механізм передачі кору – краплинний. У повітрі вірус потрапляє з дрібними крапельками слизу під час кашлю, чхання та розмови. Через нестійкість збудників у довкіллі їх передача через предмети побуту або одяг не можлива. У зв’язку з інтенсивним виділенням вірусів хворим та їх високою вірулентністю серед сприйнятливих (неімунізованих) людей захворювання поширюється дуже швидко. Крім того, доведена можливість поширення інфекції з повітрям за межі кімнати, де перебуває хворий (через відчинені двері, систему вентиляції тощо).

Прояви епідемічного процесу. Важливою особливістю кору є висока швидкість і легкість поширення інфекції. Неімунні люди при спілкуванні з хворим захворюють майже у 100 % випадків.

Як уже зазначалося, хворіють переважно діти. Трапляються випадки природженого кору, коли мати хворіє на кір під час вагітності. У зв’язку з вакцинацією діти дошкільного віку хворіють рідше, ніж школярі й підлітки, у яких дещо знижується післявакцинальний імунітет. Материнський імунітет захищає дитину протягом 6 міс. після народження.

Для кору властива осінньо-зимова сезонність. Для захворюваності характерна періодичність, тобто її підйоми і спади через кожні 2-3 роки, що пов’язано з накопиченням сприйнятливого контингенту.

У період найбільш активного виділення збудника діагностувати кір важко. Коли ж діагноз не викликає сумнівів (період висипань), виділення вірусів різко зменшується і, відповідно, знижується небезпека зараження інших. Після перенесеного кору зберігається стійкий довічний імунітет, повторні захворювання трапляються рідко.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. Щоб визначити розміри епідемічного осередку кору, з’ясовують наявність і час виникнення попередніх спалахів інфекції у сім’ї чи колективі. Опитують батьків, вихователів, вчителів про тих осіб, котрі спілкувались із хворим. Важливо з’ясувати, чи хворіли вони на кір, а також точно (за документами) встановити, чи прищеплювалися вони коровою вакциною. За цими даними оцінюють ступінь контакту і число сприйнятливих людей. Для підтвердження діагнозу кору застосовують серологічні реакції (РЗК, РГГА).

Протиепідемічні заходи. Щоб нейтралізувати джерело збудника, вдаються до таких заходів:

виявляють та ізолюють хворих (госпіталізують за наявності відповідних клінічних та епідеміологічних показань);

ізоляція хворого припиняється через 4 дні з моменту появи висипань, при наявності ускладнень - через 10 днів;

контактних осіб, котрі не хворіли на кір і не були щеплені, роз’єднують і за ними встановлюють медичне спостереження (термометрія, огляд шкіри і слизових оболонок) протягом 7 діб від часу ізоляції останнього хворого;

на дитячі колективи, щеплені живою коровою вакциною, накладають карантин протягом 17 діб, а в колективах, у яких хоча б частина дітей отримала гамаглобулін, карантин продовжують до 21 доби.

З метою переривання механізму передачі в осередку необхідно здійснювати провітрювання і вологе прибирання.

На третю ланку епідемічного процесу впливають шляхом щеплення дітей, котрі не хворіли на кір і не вакцинувалися проти нього, а за наявності протипоказань – введення гамаглобуліну

Специфічна профілактика. Єдиним профілактичним засобом є тотальна планова активна імунізація живою коровою вакциною з штаму Л-16 усіх дітей, котрі не хворіли на кір, у віці 12 міс. і повторно у віці 6 років (після серологічного контролю, який засвідчує відсутність імунітету).

Безпосередньо перед використанням вакцину змішують з розчинником, що додається. Препарат повинен повністю розчинитися через 3 хв. На одну щепну дозу вакцини використовують 0,5 мл розчинника. Щеплення проводять одноразово шляхом підшкірного введення вакцини (0,5 мл).

Пасивна імунізація гамаглобуліном (з донорської або плацентарної крові) створює лише короткочасний (до 1 міс.) імунітет. Вона проводиться особам, яким протипоказана вакцинація, і дітям, які не досягли 6 років.

Це гострий бактерійний антропоноз, для якого характерні інтоксикація, фібринозне запалення мигдаликів, гортані, носа, а також схильність до ураження міокарда, нирок, нервової системи.

Джерело збудника. Джерелом збудників дифтерії є людина – хвора, реконвалесцент-носій і здоровий носій токсигенних штамів С. diphtheriae. Заразний період у хворих на дифтерію розпочинається з кінця періоду інкубації і триває протягом усього перебігу хвороби. У разі реконвалесцентного носійства організм звільняється від збудників протягом 3-4 тижнів після хвороби. Тривалість здорового носійства – від кількох діб до 1 міс. і більше. Залежно від тривалості виділення коринебактерій розрізняють транзиторне (однократне виявлення збудників), короткочасне (до 2 тижнів), середньої тривалості (від 2 тижнів до 1 міс.), затяжне (понад 1 міс.) і також хронічне (більше 6 міс.) бактеріоносійство.

Механізм і шляхи передачі. Головний механізм передачі при дифтерії – краплинний. Локалізація збудників у рото- і носоглотці супроводжується тим, що під час розмови, кашлю, чхання вони разом з аерозолем і крупними крапельками слизу та слини виділяються у довкілля й інфікують інших людей. Завдяки стійкості коринебактерій у зовнішньому середовищі можливі й інші шляхи передачі інфекції: пиловий, контактно-побутовий (рушники, подушки, іграшки, шкільно-письмові приладдя), аліментарний (молокопродукти). Однак ці шляхи реалізуються вкрай рідко, а тому суттєвого епідеміологічного значення не мають. Лише у разі нетипової локалізації процесу (дифтерія ока, шкіри, зовнішніх статевих органів) передача збудника відбувається через предмети побуту, перев’язний матеріал, руки та ін.

Прояви епідемічного процесу. Дифтерія – повсюдно поширена інфекція. Однак завдяки проведенню систематичної імунізації населення у багатьох країнах рівень захворюваності зведено до поодиноких випадків.

Сприйнятливість до дифтерії загальна, але не всі зараження призводять до явної клінічної форми хвороби. Останнім часом в Україні поряд із спорадичними випадками виникають локальні епідемічні спалахи цієї хвороби, що пов’язано із зростанням кількості людей, які не були імунізовані проти дифтерії. Спорадична захворюваність дещо збільшується в холодну пору року.

У нещеплених колективах частіше хворіють діти віком до 6 років. Під впливом активної імунізації відбувся зсув максимальної захворюваності на старші вікові групи. В Україні показник захворюваності на дифтерію в останні роки серед дітей і дорослих був майже однаковий.

Після перенесеної хвороби формується антитоксичний та антимікробний імунітет. Вакцинація ж дифтерійним анатоксином забезпечує формування лише антитоксичного імунітету, що у більшості запобігає розвитку хвороби, однак не виключає можливості бактеріоносійства С. diphtheriae.

Основні напрямки епідеміологічного обстеження. При обстеженні осередку дифтерії виявляють хворих і носіїв в оточенні хворого, серед працівників дитячих і медичних закладів. З метою виділення збудника роблять змиви і мазки з носа й ротоглотки, висівають на штучне живильне середовище, досліджують токсигенність виділених коринебактерій.

З’ясовують документально (аналіз стану щеплення дитячого населення та дорослих) і за допомогою серологічних проб (РПГА з еритроцитним діагностикумом, сенсибілізованим дифтерійним анатоксином) стан післявакцинального імунітету. Виявлених неімунних осіб при відсутності протипоказань слід вакцинувати.

Протиепідемічні заходи передбачають вплив на усі три ланки епідемічного процесу.

Заходи, спрямовані на джерело збудника, такі.

Хворих на дифтерію госпіталізують і лікують. Їх виписують з лікарні після клінічного одужання і негативних результатів дворазового бактеріологічного дослідження.

Носіїв токсигенних дифтерійних паличок госпіталізувають і санують антибіотиками (тетрациклін, еритроміцин, левоміцетин) протягом 5-7 днів. Результати перевіряють дворазовим бактеріологічним обстеженням через 3 дні після відміни антибіотиків.

Обмежують доступ носіїв нетоксигенних дифтерійних паличок у колективи ослаблених і нещеплених дітей.

Для виявлення носіїв і стертих форм захворювання оглядають і бактеріологічно обстежують контактних осіб (за місцем проживання, навчання чи роботи хворого).

В осередках дифтерії організованих дітей і персонал дитячих закладів не допускають у ці заклади до одержання негативного результату обстеження.

За контактними особами встановлюють спостереження (термометрія, огляд ротоглотки і носа) протягом 7 днів.

З метою розриву механізму передачі вдаються до заключної дезінфекції:

посуд кип’ятять у 2 % розчині натрію гідрокарбонату протягом 15 хв або витримують 30 хв у 0,1-0,2 % розчині хлораміну;

білизну, рушники, носові хустинки й іграшки кип’ятять або замочують у 3 % розчині хлораміну на 20 хв;

постільну білизну і верхній одяг обробляють у дезінфекційній камері (паровій або пароформаліновій).

Вирішальне значення має вплив на третю ланку епідемічного процесу – імунізація населення, тобто створення несприйнятливості до дифтерії. Активна імунізація не тільки запобігає захворюванню, а й полегшує клінічний перебіг недуги.

Неспецифічними засобами профілактики є зменшення скупченості людей, забезпечення достатньої вентиляції, захист харчових продуктів від бактерійного забруднення.

Специфічна профілактика. Для специфічної профілактики дифтерії використовують такі препарати: адсорбовану кашлючно-дифтерійно-правцеву вакцину (АКДП), адсорбований дифтерійно-правцевий анатоксин (АДП), адсорбовані дифтерійно-правцевий та дифтерійний анатоксин зі зменшеним вмістом антигенів (АДП-М та АД-М).

Щеплення вакциною АКДП проводять, починаючи з 3-місячного віку, одночасно з вакцинацією проти поліомієліту. Щеплення складається з 3 внутрішньом’язових введень 0,5 мл препарату з 30-денними інтервалами. Через l,5 року після закінченої вакцинації проводять першу ревакцинацію. Для цього одноразово вводять 0,5 мл вакцини АКДП. Для другої ревакцинації (у 6 років) використовують АДП-анатоксин. Наступні ревакцинації у віці 11, 14, 18 років і кожні наступні 10 років проводять АД-М чи АДП-М (доза 0,5 мл).

Діти, котрі мають протипоказання до введення АКДП-вакцини або перехворіли на кашлюк, вакцинуються та отримують першу ревакцинацію АДП-анатоксином. Вакцинацію здійснюють дворазово з інтервалом 30 днів.

У зв’язку зі зростанням захворюваності на дифтерію проводиться вакцинація за епідемічними показаннями підлітків і дорослих, які не мають документальних даних про імунізацію. Щеплення особам віком понад 50 років проводиться лише за епідемічними показаннями.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=115

Протиепідемічні заходи в осередках інфекцій з фекально-оральним механізмом передачі (шигельоз, гепатит А).

Як вже зазначалось, будь-який епідемічний процес складається з джерела збудника, його механізму передачі і сприйнятливого організму, який після зараження стає новим джерелом. Нейтралізація будь-якої із зазначених ланок призводить до припинення поширення інфекції. Проте у практичних умовах вдається лише послабити ту чи іншу ланку епідемічного процесу, тому, як правило, застосовують комплекс заходів, спрямованих на усі ланки. Основні зусилля стараються спрямувати на ту ланку, ліквідація якої за допомогою існуючих методів може принести найбільший успіх.

Працівники лікувально-профілактичних закладів, виявляючи інфекційних хворих, зобов’язані сповістити про це санітарно-епідеміологічну службу. З цією метою заповнюють «Термінове повідомлення про інфекційне захворювання, харчове, гостре, професійне отруєння, незвичайну реакцію на щеплення» (форма № 058/о) і не пізніше ніж через 12 год її відсилають у санепідемстанцію за місцем виявлення хворого. Відомості про виявлених хворих заносять у «Журнал реєстрації інфекційних захворювань» (форма № 060-лік.), що ведеться у всіх лікувально-профілактичних, дитячих дошкільних закладах і школах. Для оперативнішого сповіщення санепідемстанції практикується й повідомлення через телефон, що, однак, не заміняє відсилання форми № 058/о. Якщо надалі первинний діагноз змінюється, то складають нове термінове повідомлення із зазначенням первинного і остаточного діагнозів і надсилають до санепідемстанції, а остання інформує про зміну діагнозу заклад, у якому було вперше виявлено хворого. Відповідні зміни вносять у «Журнал обліку інфекційних хвороб», який ведуть санітарно-епідеміологічні та дезінфекційні станції, а в поліклініках – у статистичний талон для реєстрації заключних (уточнених) діагнозів (форма № 025-2/о).

Після отримання сповіщення санітарно-епідеміологічна служба здійснює: епідеміологічне обстеження осередку з метою виявлення джерел і шляхів передачі збудника; встановлення меж осередку; визначення об’єктів довкілля, що підлягають дезінфекції; виявлення контактних осіб, які могли заразитися і вже перебувають в інкубаційному періоді хвороби або стали заразоносіями. Результати обстеження відображають у відповідній карті (форма № 357/о, наводиться у скороченому вигляді). Для ліквідації осередку розробляють план заходів, які спрямовані на джерело збудника (хворого, носія), осіб, що контактували з ним, і довкілля.

Епідемічний осередок вважається ліквідованим, якщо після ізоляції джерела збудника протягом максимального інкубаційного періоду діагностованого інфекційного захворювання (табл. 1) не виявлено нових випадків хвороби.

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=s1

http://intranet.tdmu.edu.ua/data/kafedra/video/inf/index.php?name_film=s2

Дата добавления: 2015-08-31