Норми поведінки та відхилення від них: основні дослідницькі підходи

Ще стародавні греки норми регуляції людської поведінки описували у термінах «діке» – правда, справедливість (сучасною мовою – мораль); «теміс» – звичай; «тіме» – честь, почесне право; «номос» – закон. Сучасні підходи теж притримуються стародавньої традиції, розуміючи девіантну поведінку (девіації (від лат. de – від, відхилення та via – шлях)) як відхилення від правових та моральних норм, та виходячи з того, що морально-правові норми складають основу регуляції суспільного буття. Відповідно, основними видами девіантної поведінки визнається асоціальна (антисоціальна), аморальна та саморуйнівна поведінка (наркотизм, суїцидальна поведінка та ін.), яка межує з асоціальністю (антисоціальністю) та аморальністю.

Антисоціальні девіації за правовими ознаками поділяють на делінквентну та злочинну поведінку, що передбачає найбільш жорсткі суспільні санкції. Головним критерієм тут виступають законодавчо закріплені уявлення про суспільну небезпеку, якій протиставляються визначені соціально схвалюваними стандарти поведінки, такі, як, наприклад, безконфліктність, конформізм, підкорення особистих інтересів суспільним і т. ін. Що ж стосується ознак асоціальних девіацій, то мова, насамперед, йде про:

1. Соціальну значущість поведінки, тобто вона здатна певним чином вплинути на різні сторони суспільного життя;

2. Ця поведінка повинна знаходиться під актуальним контролем свідомості та волі суб’єкта (відсутні відповідні психічні патології);

3. Вона повинна бути регламентована морально-правовими нормами та підконтрольна державним (соціальним) інституціям.

Щодо аморальної поведінки, то йдеться про сукупність вчинків, що характеризуються негативним ставленням індивіда до етики і, в першу чергу, до загальнолюдських цінностей (бо ще раз підкреслимо – мораль не є безальтернативною нормою і навіть вбивство може бути морально виправдано); до дисциплінованості, почуття обов’язку, поваги до оточуючих, ввічливості, чесності, порушення яких передбачає громадський осуд. Іноді аморальна поведінка, наприклад, статева розбещеність, супроводжується зниженням моральних критеріїв у суспільстві загалом. Проте, слід враховувати, що зниження моральності у поведінці може бути й своєрідною формою адаптації, коли певний моральний регрес стає передумовою початку нового етапу розвитку, особливо в умовах аномії.

В цілому ж аморальну поведінку Г. Бардієр пов’язує з інтолерантністю, як поведінкою, у якій відсутні гармонія і конструктивна взаємодія між людьми та різними соціальними групами, повага до особистості, існуючого розмаїття різних культур, цивілізацій, народів, готовність до співпраці з ними, тощо. При цьому вона відокремлює пасивну та активну інтолерантність. Перша проявляється у терпимому ставленні до аморальності, виправданні її, друга – у ворожій, маніпулятивній, дискримінаційній по відношенню до інших поведінці.

Загалом, різносторонність соціального життя, соціальних потреб та соціальних функцій, які ми виконуємо, породжує і різноманітність норм. Класифікують їх, так само як і девіації, за різними підґрунтями. За об’єктом (сферою діяльності) визначають норми, які діють у галузі певних видів відносин: політичних, економічних, естетичних, релігійних та ін.; за змістом виділяють широкий спектр норм, які регулюють права та обов’язки особистості, регулюють моделі спілкування; за масштабом – загальні та локальні; за ступенем стійкості – норми що спираються на звичаї, традиції, у тому числі у професійній сфері.

Так, наприклад, професійно-організаційний підхід в оцінці поведінкової норми і девіацій базується на уявленні про існування професійних і корпоративних стилів поведінки і традицій. Професійне співтовариство диктує своїм членам вироблення певних патернів поведінки і реагування в тих або інших ситуаціях. Невідповідність цим вимогам дозволяє також відносити таку людину до девіантів.

На рівні окремої спільноти норми поведінки, найчастіше, ототожнюються з соціальними репрезентаціями – широко представленими поглядами людей на соціальну дійсність, які містять підтримувані більшістю суспільні ідеї та цінності. Значною мірою їх формування обумовлюється способом життя, задоволення потреб, тобто «умовами реальної життєдіяльності», що відповідними чином визначають види та умови, випадковість або стабільність певних видів як нормативної, так і девіантної, з погляду на загальноприйнятий спосіб життя, поведінки. В цьому контексті девіантна поведінка розглядається не з позиції належного, а з позиції сущого, коли широкий спектр соціальних відхилень є наслідком саме патології способу життя.

Норма як оціночна категорія може бути і статистичною, характеризуючи особливості поведінки, що властиві більшості людей в популяції («нормою норм є співпадання думок» – зазначав Дж. Кангілєм). Але слід зауважити, що статистичний підхід не завжди об’єктивно відтворює сутність девіацій, бо статистична норма може бути більш патологічна, наприклад, з точки зору психологічного та соціального здоров’я, ніж відхилення від неї.

Виходячи за межі виключно соціальної трактовки норми і девіацій (статистичний та професійно-організаційний підходи, соціальні репрезентації), можна також звернутися і до таких концептуальних підходів як:

- психологічний;

- психіатричний;

- етнокультурний;

- віковий;

- педагогічний;

- гендерний.

Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає девіантну поведінку у зв’язку з внутрішньоособистісним конфліктом, деструкцією і саморуйнуванням особистості. Мова йде про те, що сутністю девіантності слід вважати блокування особистісного зростання і, навіть, деградацію особи, що є наслідком, а іноді й своєрідною метою поведінки, що відхиляється. Девіант, відповідно до цього підходу, усвідомлено або неусвідомлено прагне зруйнувати власну самоцінність, позбавити себе унікальності, не дозволити собі реалізувати наявні задатки (мова йде про адиктивні форми поведінки, навіть її криміналізацію як спосіб «соціального самогубства»).

В рамках психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як преморбідні особливості особи, сприяючі формуванню тих або інших психічних розладів і захворювань. Під девіаціями розуміють ті відхилення поведінки, що не досягли патологічної виразності, виступаючи у якості «нібито психічних розладів» (донозологічних), які не повною мірою відповідають загальноприйнятим критеріям діагностики симптомів або синдромів. Однак, не дивлячись на те, що ці відхилення і не досягли психопатологічного рівня, вони все ж таки позначаються терміном «розлад».

Етнокультурний підхід передбачає, що девіації слід розглядати крізь призму традицій того або іншого співтовариства. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одній етнокультурній групі або соціокультурному середовищі, можуть значно відрізнятися від норм (традицій) інших груп. Внаслідок цього істотним визнається врахування етнічних, національних, расових, конфесійних цінностей людини. Передбачається, що діагностика девіантної поведінки можлива лише у випадках, якщо така поведінка не узгоджується з нормами, прийнятими в мікросоціумі, або людина демонструє поведінкову ригідність і нездатність до адаптації в нових етнокультурних умовах (наприклад, у випадках міграції). Останнє може проявлятися, навіть, з першого погляду, у незначних аспектах спілкування, проте заважати взаєморозумінню та викликати конфлікти на побутовому ґрунті. Наприклад, це стосується мови жестів. Загальновідомо, що одні й ті ж самі жести у людей різних національностей мають різне значення. Там, де росіянин киває головою в знак згоди, болгарин робить навпаки; висунутий язик у народів Європи – пустощі, у Китаї – демонстрація загрози, а в Індії – гнів. Культурні норми визначають навіть стиль мислення, відношення людини до життєвих проблем, пошуку істини тощо.

Віковий підхід розглядає девіації з позиції вікових особливостей і норм. Поведінка, не відповідна віковим шаблонам і традиціям, може бути визнана такою, що відхиляється. Це можуть бути як кількісні (гротескові) відхилення, відставання (ретардація) або випередження (акселерація) вікових поведінкових норм, так і їх якісні інверсії, у тому числі статевого характеру.

Педагогічний підхід схильний визнавати девіантною поведінку таку, що не відповідає завданням та вимогам виховання.

Гендерний підхід виходить з уявлення про традиційні статеві стереотипи маскулінної та фемінної поведінки. Девіантною поведінкою в рамках даного підходу може вважатися гіперрольова поведінка і інверсія шаблонів гендерного стилю.

Значна кількість форм девіантної поведінки передбачає застосування системного аналізу із застосуванням декількох із наведених вище підходів. Наприклад, враховуючи тотальність проявів сексуальних відхилень, вони аналізуються і в контексті вікових особливостей психосексуального розвитку, і в контексті гендерних норм, і в контексті їх суспільної небезпеки, і в контексті психологічного здоров’я. Психологічне здоров’я – це проблема, яка стосується психосоматичного, екзістенціального, соціального аспектів психологічної адаптації індивіда.

Отже, в найбільш загальному вигляді девіантна поведінка становить собою систему вчинків психічно здорової особистості, що відхиляються від загальноприйнятої норми (права, моралі, культури тощо).

На феноменологічному рівні оцінка поведінкової норми, патології і девіацій враховує всі відхилення від норми (а не тільки соціально небезпечні або сприяючі саморуйнуванню особи). Використовуючи феноменологічний підхід, можна діагностувати й нейтральні з погляду суспільної моралі і права поведінкові відхилення (наприклад, аутична поведінка), і навіть позитивно забарвлені девіації (наприклад, трудоголізм).

Крім того, феноменологічна парадигма дозволяє бачити за кожним із відхилень в поведінці механізми психогенезу, надалі вибираючи адекватну і ефективну тактику корекції. Так, наприклад трудоголізм як поведінкова девіація може бути розглянутий і як адикція, що сформована на базі прагнення до відходу від реальності шляхом фіксації уваги на строго визначеній діяльності, і як прояв психопатологічних особливостей, наприклад, в рамках маніакального синдрому.

Проте в цілому у разі позитивних девіацій, скоріше,йдеться про нестандартну особистість, для якої характерними є оригінальні, творчі ідеї, що мають суспільну значущість і, загалом, свідчать про успішний процес соціалізації та відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства (так звані інноваційні девіації).

Негативні ж девіації, як правило, пов’язані з тим, що особистість не засвоює позитивного соціального досвіду, не здатна адаптуватися до моральних цінностей і норм поведінки, які відповідають вимогам суспільства, хоча й може досить добре знати ці норми. На думку Л. Філонова, у таких випадках можуть спрацьовувати спеціальні захисні механізми, за допомогою яких людина виправдовує порушення норм:

- по-перше, це хибні уявлення про те, що існують люди, яким усе дозволено («Правила існують лише для посередностей, а я не такий»);

- по-друге, ігноруються, знецінюються самі соціальні норми (через смислові бар’єри, коли норми сприймаються як повчання, що вже набридли, або як несправедливі, або як такі, що втратили соціальну чинність, тощо).

У такий спосіб, коли відбувається уникання нормативного контролю за власною поведінкою, можна говорити і про девіантну особистість – сукупність засвоєних особою асоціальних, аморальних поглядів на життя, які не відповідають соціальним очікуванням та за певний час стають її соціальною позицією, що перешкоджає самоактуалізації особистості, її особистісному зростанню, спричинює девіантний спосіб життя.

Дата добавления: 2017-01-13