Форми девіантної поведінки: аутоагресивна та агресивна поведінка

Основними формами девіантності є 1) аутоагресивна (аутодеструктивна) поведінка, що загрожує цілісності і розвитку особистості, та 2) агресивна поведінка, спрямована на заподіяння шкоди іншій людині (як прямої фізичної шкоди, так і психічного насильства), живій істоті чи певним предметам матеріального світу.

Щодо аутоагресії, то йдеться як про суїцидальну поведінку, поведінку з вираженою загрозою для життя, коли особистість віддає перевагу екстремальним видам діяльності, так і віктимну (поведінка, що певним чином сприяє вчиненню злочину проти особи, яка свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обирає спосіб життя, що привертає до неї увагу агресивних осіб, злочинців) та адиктивну поведінку, наприклад, фанатичну поведінку (сліпе слідування певним ідеям, наприклад, релігійному культу деструктивної спрямованості) про що ми будемо говорити більш докладно у наступній тем.

Під суїцидальною поведінкою розуміються різні форми активності, спрямовані на позбавлення себе життя, в першу чергу, заради розв’язання особистісної кризи, що виникає при зіткненні особи з перепонами на шляху задоволення її найважливіших потреб. Як зазначає А.Г. Амбрумова, суїцидальна поведінка є наслідком соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах переживання мікросоціального конфлікту.

Виділяють три типи суїцидальної поведінки:

1) істинна суїцидальна поведінка, яка характеризується цілеспрямованістю та стійкістю;

2) демонстративно-шантажуюча – демонстрування суїцидальних намірів та спроб як спосіб психологічного тиску та маніпулювання, насамперед, близькими людьми;

3) афективна суїцидальна поведінка, обумовлена, як правило, незвичайно сильною негативною емоцією.

Кожен із цих видів суїциду має певні відмінності у психологічних механізмах та мотивації, проте, не ставлячи перед собою завдання їх докладного аналізу, зазначимо, що соціальна девіантність та небезпечність суїцидальної поведінки пов’язані:

по-перше, з вчиненням «злочину» без потерпілого (ознаками суїциду фактично є ознаки вбивства, спрямованого на самого вбивцю);

по-друге, з вірогідністю скоєння суїциду суспільно-небезпечним способом;

по-третє, з можливістю перенесення суїцідальної мотивації на близьких девіанту осіб (наприклад, членів родини), а також поєднання суїцидальної мотивації з мотивацією помсти;

в-четвертих – суїцидальна мотивація може виникати під впливом адикції та інших видів девіантності, бути споріднена з ними.

Віктимна поведінка – це відхилення від безпечної поведінки, яке створює передумови для того, щоб людина стала жертвою злочину. Причому мова йде не стільки про евентуальну віктимність (віктимність потенціальну, хоча її рівень безумовно, визначається способом життя людини), скільки децидивну (віктимність у дії), коли особа свідомо чи несвідомо обирає роль жертви, як через пасивну (установка на безпорадність), так і активну поведінку, що характеризується надмірною самовпевненістю та переоцінкою власних можливостей.

Серед типових психологічних рис «потенційної» жертви можна виділити: підвищену тривожність, невпевненість у собі, низьку самооцінку, нездатність опиратися тиску інших, схильність до конфліктного стилю спілкування, незважаючи на ситуацію, нерозбірливість у знайомствах, емоційну ригідність, імпульсивність, демонстративність у поведінці та ін. Значною мірою на рівень віктимності впливають нереалізовані внутрішньоособистісні конфлікти, які дезінтегрують поведінку особи та впливають на рівень її критичності, тощо.

Крім того, на вибір жертви значною мірою впливає й так званий принцип конгруентності, відповідно до якого психічні та психологічні особливості потерпілого нерідко наближаються або навіть співпадають із сутнісними ознаками девіацій суб’єкта, відповідним чином притягуючи їх один до одного.

Наприклад, коли йдеться про статеві злочини, за даними Б.Л. Гульмана та П.І. Орлова, у 27% обстежених жінок – жертв зґвалтування, відмічалися більш-менш виразні порушення психосексуального розвитку, 40% – статево-рольової поведінки, понад 1/3 виховувалося у неповних сім’ях (без батька) з відповідними вадами виховання.

До типових віктимних девіацій можна віднести статеві девіації (гомосексуалізм, ексгібіціонізм, мазохізм, садизм, еротоманію, німфоманію та ін.); соціальні девіації (проституцію, наркотизм, входження у кримінальну субкультуру); особливості способу життя, проведення дозвілля тощо.

Специфічною формою віктимної девіантної поведінки ми вважаємо бродяжництво – як наслідок соціальної дезадаптації, що спричиняє прагнення уникнути соціального контролю, «втечу» від вимог суспільства через суб’єктивне переживання неможливості їхнього дотримання (з одного боку) і примирення з цим фактом (з іншого боку). Про бродяжництво йдеться, коли у особистості відсутнє постійне місце проживання, вона існує на нетрудові доходи (жебрацтво, невеликі крадіжки тощо). При цьому серед бродяг досить велику групу складають так звані «вуличні діти», лави яких поповнюються через своєрідний протест дитини проти негативного ставлення до неї з боку дорослих, несприятливі умови сімейного виховання, страх покарання за певні проступки.

Девіантні стани, пов’язані з віктимністю, можна поділити на:

- гіпервіктимність – прагнення до бездумного, нічим не контрольованого ризику, досягнення насолоди від його відчуття, внаслідок чого провокуються критичні та конфліктні ситуації);

- гіповіктимність, коли у прагненні максимально забезпечити власну безпеку людина фактично починає втрачати зв’язки зі світом, обмежуючи свої соціальні контакти.

Щодо агресивної поведінки, йдеться не тільки про акти гомоциду, але й екоциду, серед яких вагоме місце займає вандалізм. Зокрема, спираючись на класифікацію мотивів вандалізму Д. Кантера, виокремлюють такі його психологічні різновиди:

• вандалізм як спосіб придбання, коли мотивом руйнування є матеріальна вигода;

• вандалізм як помста, відповідь на образу;

• лють через переживання нездатності досягти певної мети і спроба справитися зі стресором;

• нудьга і, відповідно, бажання розважитися, пошук нових вражень, гострих відчуттів;

• вандалізм як спосіб самоствердження, привертання уваги до себе;

• вандалізм як дослідження (у дитячому віці), бажання зрозуміти принципи і механізми функціонування певних речей;

• граффіті (від італ. Graffito – надряпані, проведені лінії) як різновид комунікації, яке через анонімність звільняє особистість від соціального контролю тощо.

Останній із наведених типів часто слугує засобом вираження придушених внутрішньоособистісних конфліктів і проблем (коли, наприклад, особа прагне ствердити у такий спосіб власну особистісну чи групову ідентичність, проявити свій протест проти «тиску» соціальних і культурних норм, через висловлювання на адресу відомих людей самоствердитися за їх рахунок).

Дата добавления: 2017-01-13