Масові депортації в роки Другої світової війни

Депортації як одна з форм вияву сталінської національної політики.

Йосип Сталін - Лаврентію Берії: «Їх треба депортувати...»: Документи, факти, коментарі / Вступ. ст., сост., послесл. Н. Бугай. - М.: Дружба народів. 1992, -288 с.: іл.

Відповіді на всі ці питання не можуть бути однозначні і прості. У першу чергу їх слід шукати в тривалому збереженні надзвичайних методів управління суспільством, применшенні і зведення нанівець ролі рад, насадженні під виглядом федерації жорсткого, централізованого держави, невдоволенні трудящих заходами з переведення дрібнотоварного селянського господарства на соціалістичні рейки, обобществлением худоби і знарядь сільськогосподарського виробництва, фальші офіційної пропаганди, зневажливому ставленні до релігії, національних традицій і т. д..

І.В. Сталін, проголосивши ще в двадцятих роках одним із принципів здійснення національної політики лише «обов'язкове дотримання видимого інтернаціоналізму», послідовно проводив його в життя. У ході реалізації цієї політики купувався досвід, удосконалювалися форми і методи її здійснення, змінювалися кількісні характеристики (від переселення невеликих груп до депортації цілих народів), помітно розширювалась географія.

Депортація як міра, яка передбачала вигнання, заслання певної групи людей або народу, помітно еволюціонувала в уявленнях Сталіна. Із засобу «розвантаження» етнічної напруженості вона поступово перетворюється на могутній важіль врегулювання міжнаціональних конфліктів. Безумовно, в той час мало хто замислювався над тим збитком, який могли принести депортації дружбу народів, їх політичним настроям, національній свідомості.

Каральні органи не можна дорікнути в тому, що акції з депортації проводилися стихійно і не були підкріплені юридично. Навпаки, по кожній з них приймалися спеціальні рішення уряду, складалися плани, виділялися кошти, забезпечувалася таємність проведених заходів і т. Д. Усі прийняті у цьому зв'язку постанови уряду, звичайно ж, суперечили положенням Конституцій СРСР, РРФСР, союзних республік, що проголошували рівноправність громадян незалежно від їх національності, недоторканність особи, житла. Ігнорувалася стаття союзної Конституції, згідно з якою законодавча влада здійснюється виключно її Верховною Радою. Документи свідчать про те, як і ким приймалися рішення про депортацію народів, які часто не мали назви «закон». Понад усе тут ставилося воля «верховного законодавця» - Сталіна.

У грудні 1939 р радянський уряд затвердив «Положення про спецпоселенні і трудовому влаштуванні«осадників», виселених із західних областей УРСР і БРСР». Для цього за указом наркома внутрішніх справ Л. П. Берії виділялося 55 залізничних вагонів. Серед них були названі Кіровська, Вологодська, Пермська, Новосибірська, Свердловська, Омська області, Красноярський, Алтайський краї і Комі АРСР.

Під категорію «осадників» в першу чергу потрапили колишні військовослужбовці польської армії, чини поліції та адміністрації колишніх польських територій. За даними НКВС СРСР на початок 1941 в двадцяти областях і краях країни проживало 131 тис. депортованих «лісників» і «осадників».

Одночасно вживалися заходи по «розвантаження» територій західних районів і від інших народів. З Волині до Польщі і Німеччини переїхали 43 тис. Німців. Деякий час по тому почалося переселення куркулів, які помітно поповнили число депортованих.

Загальне керівництво на нових місцях поселень зосереджувалося в комендатурах, які виступали в якості судових і розпорядчих органів.

Міркування «про посилення міграції корейців». Глава Радянської держави, як наголошується в документах, «не довіряв корейцям, поки вони живуть у прикордонній зоні, вважаючи, що між ними і посилаються японцями шпигунами корейської національності можуть бути встановлені тісні зв'язки».

Довгий час відомчі інстанції НКВС СРСР не могли розібратися з питанням: до якої категорії відносити корейців - «спецпоселенців» або «переселених в порядку попереджувальних заходів з очищення прикордонних з Японією районів». Питання носив принциповий характер, т. К. Від його рішення залежав режим проживання. В результаті довгих дискусій був виданий указ 2 липня 1945 про взяття їх на облік як «спецпоселенців», що призвело до посилення режиму проживання. У районах депортації створювалися спецкомендатури.

Перші невдачі Червоної Армії у війні з фашистською Німеччиною сприяли загостренню політичної ситуації в багатьох районах країни, деякою дестабілізації в міжнаціональних відносинах. Позначалися тут і результати цілеспрямованої пропагандистської діяльності противника, яка мала мету посіяти ворожнечу, недовіра між націями і народностями країни. Уряд вдається до нових акцій по депортації для зняття напруженості та врегулювання назревавших конфліктів. Тепер вимушеної міграції піддавалися не окремі групи населення тієї чи іншої національності, а цілі народи. Заходів щодо припинення набували безперервний характер. Альтернативи цих акціях не вироблялися.

12 серпня 1941 прийнято спільну постанову на підставі якого 23 серпня був опублікований указ «Про переселення німців, які проживають в районах Поволжя». Про підготовлювану акцію жителі Республіки німців Поволжя знали заздалегідь.

367000 німців Було депортовано на Схід (на збори давалося два дні): у республіку Комі, на Урал, в Казахстан, Сибір и на Алтай.

Частково німці були відклікані з діючої армії. У 1942 Почаїв мобілізація Радянська німців у віці від 17 років у робочі колони. Мобілізовані німці Будували заводи, працювать на лісозаготівлях й у рудниках.

Депортація карачаївців проводилася в кілька етапів. У відповідь на дії бандповстанцев з'явилася директива НКВД СРСР і Прокуратури СРСР, за якої були визначені до виселення 477 сімей бандватажків. Однак у зв'язку з тим, що «67 бандватажків звернулися з повинною в радянські органи влади, чисельність сімей, які підлягають депортації, була скорочена до 110». 9 серпня 1943 вони були виселені за межі автономної області.

У подальшому ця міра поширена на весь карачаївська народ.

Ті ж причини служили приводом виселення чеченців, інгушів і балкарців в 1944 р

У складній обстановці розвивалися події в Кримській АРСР. Кримські татари переселялися в Казахську і Узбецької РСР, окремі області Російської Федерації. Переселення проходило у важких умовах. Серед спецпоселенців із Криму в 1944-1945 рр. загинуло 44 887 чоловік, тобто смертність становила 19,6%.

Драматичними виявилися і долі прибалтійських народів. Депортації торкнулися не тільки естонців, латишів, литовців, як основних етносів даного регіону, але і німців, фінів, поляків. Складність відновлення Радянської влади в Прибалтиці, що супроводжувався збройним опором окремих груп населення, помітно розширили контингент депортованих.

Дата добавления: 2017-01-14