Масові депортації українців в 1939-1941 рр

Депорта́ція украї́нців у Радя́нському Сою́зі — інструмент радянської національної політики сталінських часів. Депортація українців являла собою насильницьке переселення останніх у віддалені місцевості СРСР, де вони розміщалися у спецпоселеннях.

Драматичні події, що розгорнулися в Західній Україні з початком Другої світової війни, привели до численних людських жертв, масових арештів та депортацій.

Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначну реакцію у місцевого населення -від повного несприйняття до палкої підтримки.

Варто зазначити, що на початковому етапі, коли радянська влада намагалась затвердитися на Західній Україні, вона намагалась сподобатись українцям західного регіону. Із вищезазначених небезпечних осіб для радянської влади, більшість критеріїв і ознак підходило саме польському населенню.

Нова влада відразу ж заборонила діяльність усіх українських політичних партій, громадських об' єднань, товариств. Почалися активні пошуки "ворогів народу". Руйнувалися усталені місцеві традиції та звичаї.

Перші репресії кінця вересня - початку жовтня 1939 р. зачепили керівництво всіх найбільших українських політичних партій, а також повітових і сільських активістів. За документальними свідченнями органами НКВС було заарештовано, вивезено в Сибір або вбито понад 250 осіб.

Одночасно, органи НКВС завдали удару по церкві і духовенству, особливо римсько-католицького обряду, які не вписувалися в радянську тоталітарну систему. Служителі церкви потрапили до перших хвиль арештів та депортацій, проведених НКВС.

4 грудня 1939 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про виселення осадників із західних областей України та Білорусії.

Акція по депортації цієї верстви населення проходила з 10 по 13 лютого 1940 р., причому вона охопила значно ширші верстви громадян, аніж тільки осадників. Всього із західних областей України було депортовано 17 тис. сімей. Однак, тих осадників, лісників та інших чиновників, які з тієї чи іншої причини уникнули виселення до 14 лютого, згодом було вивезено до місць заслання.

Серед депортованих осіб були не лише поляки: вони становили 81,7% депортованих, українці - 8,8%, решта -німці, білоруси, євреї та інші. Важливо зазначити, що радянська влада, висиляючи осадників, не звертала уваги на етнічну приналежність. Радянська влада в ці нюанси не входила: всі осадники, в тому числі місцеві, українські, білоруські, орендатори, були в її очах найзлішими ворогами трудового народу і радянської влади

Друга хвиля депортації прокотилася у квітні - травні 1940 р. Згідно з рішенням ЦК КП(б)У від 24 березня 1940 р. "Про встановлення граничних норм землекористування на один селянський двір по Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Ровенській і Тернопільській областях УРСР" встановлювалися норми землеволодіння: 5 га у приміській зоні, 7 га в селах і 10 - 15 га в гірській і болотистій місцевості. По суті ця "шкала" підводила під розкуркулення майже третину населення краю. Відповідно до постанови РНК СРСР від 10 квітня 1940 р. тільки у квітні-травні були вислані із західних районів України в Казахстан біля 6 тис. сімей (більше 30 тис. осіб)²⁰.

В цей же період під категорію виселенців підпало населення, що проживало вздовж радянсько -німецького кордону, так званої 800 метрової прикордонної смуги та навколо масового будівництва військових об'єктів на території Західної України. Тільки в Дрогобицькій, Станіславській і Ровенській областях на кінець травня було переселено в межах даних областей, а також в східні області 7 тис. сімей

Влітку 1940 р. в усі органи НКВС була направлена директива №° 142 від 4 червня, в якій зазначалося: "...з західних областей України і Білорусії виселяються строком на десять років в Кустанайську, Актюбінську, Південно-Казахстанську, Павлодарську, Семипалатинську область Казахської РСР сім'ї репресованих, що перебувають у таборах для військовополонених..

Одночасно, 29 червня 1940 р. розпочалася операція по виселенню з Західної України біженців з Центральної і Західної Польщі, які поселилися тут, втікаючи від німецької окупації. Станом на 2 липня 1940 р. із шести західних областей України було депортовано 83207 осіб біженців. У те число потрапили не тільки біженці-поляки та євреї, але й українські студенти, вчителі, представники інших категорій місцевої інтелігенції. Так, з Волинської області тоді було депортовано 11771 біженець, з них по національності: поляків - 1837 чол.; українців - 1017 чол.; євреїв - 8924 чол.²³

виселення ссильнопоселенців із Західної України в травні-червні 1941 р. Депортація цього періоду на Західно-Українських землях характеризувалася посиленням боротьби радянської влади з «антиреволюційними си­ами». На практиці в Західній Україні ця боротьба велась проти членів ОУН, проти українських національних організацій, проти громадських молодіжних організацій

Так для корінного населення західноукраїнських земель колоніальний гніт змінився на комуністичний режим, супроводжуваний масовими арештами, розстрілами, виселенням та депортаціями. З осені 1939 р. по червень 1941 р. було репресовано за політичними ознаками, без суду і слідства, головним чином депортовано та вислано у східні райони СРСР 1 млн. 173 тис. осіб із західних територій країни.

59. репресивна політика рад. влади щодо учасників нац.. руху опору (1944-1953 рр)

З початком 1944 року активну боротьбу проти УПА розгорнула радянська сторона. Починаючи від 1944 року, радянський режим розпочав масштабну боротьбу проти українського підпілля, яка відбувалася в кількох напрямах: пропагандистська робота серед населення; військово-оперативні заходи проти учасників та прихильників ОУН і УПА; репресії щодо учасників підпілля та членів їхніх родин.

Ключову роль у знищенні українського підпілля відігравали військово-оперативні заходи та репресії проти цивільного населення. Від лютого 1944 року радянський режим розгорнув систематичну боротьбу з українським підпіллям. Спочатку проти відділів УПА були спрямовані окремі фронтові частини Червоної армії, а проти учасників і прихильників підпілля - підрозділу СМЕРШу. Однак у міру посування фронту на захід ці функції було перекладено спершу на частини НКВС з охорони тилів ЧА, а згодом і на Внутрішні війська НКВС.

Саме в цей період задля якнайшвидшої ліквідації українського підпілля розпочалося створення сумнозвісних спецгруп НКВС (так званих легендованих груп). Основу цих формувань спершу складали підрозділи радянських партизанів, а згодом долучилися завербовані учасники українського опору.

Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій. Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва — далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення. Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 p., у якому зазначалося: «...усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється. Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу».

15 травня 1945 p. M. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри. У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.

Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 pp. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців.

На другому етапі (листопад 1944– травень 1945 р.), виконуючи наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Західній Україні до кінця війни, на боротьбу проти ОУН і УПА були кинуті всі наявні в УРСР формування НКВС і НКДБ, партизанські частини, винищувальні батальйони. Відбувалися широкомасштабні заходи радянського режиму, скеровані на придушення опору українського народу: мобілізацію сотень тисяч людей до війська,перепис населення, масове виселення сімей вояків УПА і підпільників ОУН у віддалені райони СРСР, які частково підривали моральний дух повстанців, суттєво обмежували матеріальну допомогу і демографічну базу їхнього резерву. Однак командуванню УПА і крайовому проводу ОУН комплексом ужитих запобіжних заходів вдалося зберегти боєздатність армії й масштаби бойової діяльності.

Третій етап (червень 1945–травень 1947 р.), — розгорнуто широкий наступ на визвольний рух із залученням великих сил, які уряд СРСР і Генеральний штаб Червоної армії після закінчення радянсько-німецької війни зосередили на території західних областей України.

У цей час досягає піку депортаційно-переселенський процес. Спільними силами СРСР і Польщі здійснено депортацію майже 800 тис. українців з тогочасної Польщі в УРСР та операцію «Вісла» 1947 р., ліквідовано діяльність активної групи УПА «Сян» в Закерзонні. Командування УПА проводить часткову мобілізацію особового складу, деякі загони здійснюють рейди на Захід, дістаються Німеччини й доносять до світового співтовариства правду про антикомуністичний визвольний рух в Україні.

Четвертий, заключний етап (червень 1947– середина 1950-х років) — впровадження нових заходів радянської влади з метою ліквідувати повстанський рух, зокрема, насильницької колективізації українського села, оскільки саме селянство було головною соціальною базою визвольного руху й найактивніше підтримувало ОУН–УПА. В умовах продовження інтенсивних чекістсько-військових операцій, активізація діяльності спецгруп і ворожої агентури, особливо після передачі Москвою керівництва боротьбою з рухом опору виключно органам держбезпеки, командування УПА 1949 р. передало свої кадри збройному підпіллю ОУН і перейшло до тактики індивідуального терору проти функціонерів радянської влади, ворожої агентури та диверсійних акцій. У цей час значно посилюється пропагандистська діяльність ідеологічних структур ОУН–УПА. За особистим завданням Сталіна – знищити керівництво українського визвольного руху – в Україну скеровано великі сили фахівців МДБ. У березні 1950 р. їм вдалося знищити генерала Р. Шухевича, а 1954 р. захопити його наступника – полковника В. Кука. Відтак збройний спротив українських повстанців пішов на спад.

Дата добавления: 2017-01-14