Вимоги до структурних елементів основної частини

Основна частина кваліфікаційної роботи складається зі вступу, основного тексту роботи, висновків, переліку посилань.

Вступ починають з окремої сторінки. У ньому, насамперед, слід розкрити актуальність теми, невирішені проблеми, що існують у цій галузі, стан дослідження наукової проблематики роботи, тенденції розв’язання поставлених завдань, мету роботи та сферу застосування висновків і рекомендацій (в нижченаведеній послідовності). Обсяг вступу кваліфікаційної роботи – 4-5 сторінок.

Актуальність теми. Шляхом критичного аналізу та порівняння з уже існуючими підходами до розв’язання проблеми чітко, аргументовано обґрунтовують актуальність (політичну, соціальну, економічну, наукову значимість) і доцільність роботи для розвитку відповідної галузі науки чи виробництва. Для цього слід дати загальну характеристику проблеми з урахуванням ступеня її розробки, вказуючи, які завдання вирішено, які прогалини знань існують; зазначити, які вчені та спеціалісти займаються обраною темою (проблемою, питаннями), у чому полягають основні здобутки попередніх дослідників теми.

Об’єкт і предмет дослідження. Описують проблемну ситуацію, обрану для дослідження, яка й визначає тему роботи.

Мета і завдання дослідження. Формулюють головну мету роботи, що може мати кілька складових, і завдання, які необхідно вирішити для її досягнення.

Методи дослідження. Наводять перелік використаних методів дослідження для досягнення поставленої в роботі мети. Зазначені методи повинні мати тісний зв’язок зі змістом роботи. Слід коротко, але по суті, описати, які саме проблеми досліджувались за допомогою того чи іншого методу.

Гіпотетико-дедуктивний метод – це метод наукового пізнання, сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричних фактів. Звідси, метод ґрунтується на виведені (дедукції) умовиводів з гіпотез та інших посилань, істинне значення яких невідоме. А це означає, що умовивід, отриманий на основі даного метода, буде мати лише вірогіднійсний характер. З логічної точки зору гіпотетико-дедуктивний метод являє собою ієрархію гіпотез, ступінь абстрак­тності й спільності яких збільшується по мірі віддаленості від емпі­ричного базису.

Сходження від абстрактного до конкретного – це метод теоре­тичного дослідження і викладу, який полягає у русі наукової думки від вихідної абстракції (однобічне, неповне знання) через послідовні етапи поглиблення і розширення пізнання до результату – цілісно­му відтворенню у теорії предмета, що досліджується. Передумовою даного метода є сходження від чуттєво-конкретного до абстрактно­го, виокремлення у мисленні окремих сторін предмета та їх «закрі­плення» у відповідних абстрактних визначеннях. Рух пізнання від чуттєво-конкретного до абстрактного – це і є рух від одиничного до загального, тут домінують такі логічні прийоми як аналіз та індукція.

До загальнологічних методів і прийоми дослідження від­носяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, системний підхід, вірогід­нісні (статистичні) методи.

Аналіз – це поділ об’єкта на складові частини з метою їх само­стійного вивчення. Видами аналізу є механічний поділ; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; зна­ходження причин явищ; виявлення рівня знання та його структури тощо. Різновидом аналізу є поділ на класи (множини) предметів на підкласи – класифікація і періодизація.

Синтез – це об’єднання, реальне і розумове, різних сторін, частин предмета в єдине ціле. Синтез – це не довільне, еклектичне поєднан­ня розрізнених частин, «шматочків» цілого, а діалектична єдність з виділенням сутності.

Абстрагування – це процес мисленевого відволікання від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виді­ленням властивостей (насамперед, суттєвих, загальних), що цікав­лять дослідника. Існують різні види абстракцій: абстракції ототож­нення, ізолююча абстракція, абстракція актуальної нескінченності, абстракція потенційної здійснюваності. Абстракції різнять також за рівнем (порядком). Абстракції від реальних предметів носять назву абстракцій першого порядку; абстракції від абстракцій першого рів­ня – другого порядку тощо. Найвищім рівнем абстракції характери­зуються філософські категорії.

Узагальнення – це процес становлення загальних властивостей і ознак предметів. Воно тісно пов’язано з абстрагуванням. Гносеоло­гічною основою узагальнення є категорії загального та одиничного. Загальне є філософською категорією, що відображає схожі, повторю­вані риси та ознаки, що належать кільком одиничним явищам чи всім предметам даного класу, а одиничне – виражає специфіку, своєрід­ність саме даного явища (чи групи явищ однакової якості), його від­мінність від інших. Узагальнення не може бути нескінченним. Його межею є філософські категорії, що не мають родового поняття і тому узагальнювати їх не можна.

Індукція – логічний прийом дослідження, що пов’язаний з уза­гальненням результатів спостереження та експерименту і рухом думки від одиничного до загального. Оскільки досвід завжди є не­скінченним, тому індуктивні узагальнення носять проблематичний (вірогіднісний) характер. Індуктивні узагальнення розглядаються як дослідні істини чи емпіричні закони. Серед індуктивних узагальнень важлива роль належить науковій індукції, яка, крім формального об­ґрунтування, узагальнення, яке отримане індуктивним шляхом, дає додаткове змістовне обґрунтування його істинності, — у тому числі за допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає досто­вірний висновок завдяки тому, що акцент робиться на необхідних, за­кономірних і причинних зв’язках.

Дедукція – це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загаль­ного до одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге, процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими пра­вилами логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Сутність дедукції полягає у використанні загальних на­укових положень для дослідження конкретних явищ. У процесі піз­нання індукція та дедукція нерозривно пов’язані між собою, хоч на певному рівні наукового дослідження одна з них переважає. При уза­гальненні емпіричного матеріалу й висуванні гіпотези провідною є індукція. У теоретичному пізнанні важлива насамперед дедукція, яка дозволяє логічно впорядкувати експериментальні дані й побудувати теорію, яка спирається на логіку їх взаємодії. За допомогою дедукції і завершують дослідження.

Аналогія – встановлення схожості в деяких властивостях і від­носинах між нетотожніми об’єктами. На підставі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умозаключення за аналогією. Ана­логія дає не достовірні, а вірогіднісні знання. У висновку за аналогією знання, яке отримано від розгляду певного об’єкта («моделі»), пере­носиться на інший, менш досліджений і менш доступний для дослі­дження об’єкт.

Моделювання – це метод дослідження об’єктів на їх моделях. У логіці і методології науки модель – це аналог певного фрагмен­ту реальності, породження людської культури, концептуально- теоретичних образів тощо. Форми моделювання різноманітні і зале­жать від використання моделей і сфери застосування моделювання. За характером моделей виокремлюють матеріальне (предметне) та ідеальне моделювання, яке виражене у відповідній знаковій формі.

Системний підхід – це сукупність загальнонаукових методоло­гічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться: а) виявлення залежності кожного елемента від його місця і функцій у системі з урахуванням того, що властивості цілого не можна звести до суми властивостей цих елементів; б) аналіз того, наскільки поведінка системи зумов­лена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури; в) дослідження механізму взаємодії системи і середови­ща; г) вивчення характеру ієрархічності, притаманного даній системі; д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи; є) роз­гляд системи як динамічної цілісності, що розвивається.

Під конкретними методами юридичних наук розуміється сукупність принципів, прийомів, правил, способів і засобів дослідження конкретних об'єктів (явищ, предметів, фактів). Вони є сукупністю частини пізнавальних прийомів, певною їх комбінацією, набір яких залежить від природи об'єкта й умов процесу пізнання.

Спеціально-юридичний метод. Його сутність полягає в описі явищ державно-правової дійсності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності соціальних суб'єктів з точки зору юридичних моделей поведінки, з позицій законного або протиправного, обов'язкового або можливого. У ході такого описування відбувається реконструкція фактів та явищ правової дійсності, їх юридична оцінка, виявляються тенденції та закономірності юридичної практики, удосконалюється юридична термінологія.

Теоретико-юридичний метод. Теоретичними юридичними науками створений власний понятійній апарат, за допомогою якого описуються закономірності структури, функціонування й удосконалення держави і права, їхнього зв'язку з економікою, соціальними і культурними процесами суспільного розвитку. Значення цього методу полягає в тому, що його застосування ґрунтується на використанні існуючих юридичних теорій і понять, що відбивають основний зміст державно-правової реальності, її структуру і закономірності розвитку. Властивий правовим теоріям і поняттям внутрішній логічний зв'язок дозволяє здійснювати теоретичний аналіз об'єкта дослідження без безпосереднього звернення до нього. У дослідницькому процесі виділення, в першу чергу, власне об'єкта дослідження досягається тільки на основі його теоретичного аналізу, виділення серед елементів соціальної реальності тих, що стосуються предмета правового дослідження.

Під спеціально-науковими методами юридичних наукових дисциплін розуміються методи, що застосовуються в конкретній галузі наукового знання або в декількох науках, тобто сфера їх застосування обмежена.

Спеціальні методи окремих юридичних наук поділяються на їх власні методи, що розроблені і застосовуються тільки ними або в деяких юридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці - це техніко-криміналістичні і структурно-криміналістичні групи методів), і спеціальні методи інших наук, що розроблені в юридичних і неюридичних наукових дисциплінах (наприклад, у криміналістиці - фізичні, хімічні, антропологічні і т.д., у юридичній психології - психологічні методи вивчення особистості, методи впливу на її, методи перевірки психічних якостей особистості й інші) у конституційному праві конституційної компаративістики.

Методи правового прогнозування та державноправового моделювання є логічним продовженням частково наукового методу моделювання. Вони дозволяють досліджувати державно-правові явища, процеси та інститути на їхніх моделях, тобто через уявне, ідеальне відтворення об’єктів, що досліджуються. Метод державно-правового моделювання як спосіб вивчення державно-правової дійсності спрямований на відтворення механізму дії держави і права, процесів правового регулювання.

Ступінь наукової розробки теми. Перелічують основних авторів, чиї наукові розробки було покладено в основу кваліфікаційної роботи з посиланням на їх праці в списку використаних джерел. При цьому бажано виділити різні підходи, що існують у науковій літературі стосовно досліджуваної проблематики.

Практичне значення отриманих результатів. У кваліфікаційній роботі, котра має теоретичний характер, подають відомості про наукове використання результатів досліджень або рекомендації щодо їх використання, а в роботі з прикладним значенням – висвітлюють результати практичного застосування отриманих результатів або рекомендації щодо їх використання.

Необхідно коротко повідомити про впровадження результатів досліджень, назвавши структури, де здійснено їх реалізацію, та її форми, реквізити документів, у яких це підтверджується. Зазвичай впровадження оформлюється актом (довідкою), підписаним керівником чи іншою відповідальною особою установи, де таке впровадження здійснено. Для кваліфікаційної роботи впровадження результатів дослідження є обов’язковим.

Апробація результатів роботи. Зазначається, на яких наукових конференціях чи в інших формах висвітлено результати досліджень, включених до кваліфікаційної роботи. В кваліфікаційній роботі обов’язково подається перелік власних праць (не менше 6) з обраної теми дослідження, ксерокопії яких підшиваються в роботі після додатків.

Структура роботи. Указується на наявність вступу, висновків, списку використаних джерел, зазначається кількість розділів, підрозділів і додатків, а також загальний обсяг роботи і кількість позицій у переліку використаних джерел.

Основний текст роботи – це виклад відомостей про об’єкт і предмет дослідження, які є необхідними і достатніми для розкриття сутності роботи та її результатів. Основний текст роботи складається з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. Кожен розділ починають з нової сторінки.

Перед початком безпосередньої роботи над текстом дослідження необхідно скласти план роботи із виокремленням розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів. При цьому до структури роботи, що відображена у плані, висувається вимога правильної логічної субординації теми всієї роботи та назв розділів, підрозділів пунктів, підпунктів. Так, тема роботи у цілому повинна бути у змістовному відношенні ширшою за кожний розділ, а найменування кожного розділу – ширше кожного із підрозділів, що входять до його складу. При визначенні назв розділів, підрозділів неприпустимим є повторення у назві розділу назви теми роботи, а назва підрозділу не може повторювати назву розділу.

Всі структурні елементи є кроками розкриття теми, обсяг кожного повинен знаходитися у правильній пропорції з іншими елементами.

Текст розділів, підрозділів, пунктів і підпунктів має містити закінчену інформацію, бути викладений послідовно, логічно, юридично аргументовано, з висвітленням існуючих проблем. Якщо з тієї чи іншої теми (проблеми, питання) у літературі існують різні точки зору, їх слід навести, проаналізувати, позначити найбільш вдалу або висловити власну позицію з цього приводу, що необов’язково збігається з думкою науковців.

Основному тексті кожного розділу може передувати коротка передмова з описом обраного напряму й обґрунтуванням застосованих методів дослідження. Викладаючи основний текст роботи, обов’язково потрібно посилатися на джерела інформації, що містяться в переліку посилань.

Зміст першого розділу зазвичай має теоретико-методологічний характер. В даному розділі визначається понятійний апарат, проводиться історичний аналіз проблеми, окреслюються її соціальні та політичні передумови, висвітлюються основні етапи розвитку наукової думки по темі, аналізуються джерела по проблемі, що досліджується, виокремлюються питання, що є дискусійними.

Загальний алгоритм викладення матеріалу наступний: окреслення основної проблеми, дослідження її генезису, розгляд різноманітних варіантів щодо її вирішення. Автор кваліфікаційної роботи самостійно оцінює та групує за принципом методологічної подібності усі наукові точки зору на досліджувану проблему, у подальшому викладає власні погляди на проблему та шляхи її розв’язання, які аргументовано доводяться та ґрунтуються на теоретичних розробках вітчизняних та зарубіжних вчених.

У другому розділі, як правило, обґрунтовується вибір спрямування дослідження, проводиться аналіз проблеми, надається класифікація явищ, об’єктів, їх порівняльна характеристика, проводиться аналіз змісту правових норм, механізму їх реалізації.

У третьому розділі роботи доречним є опрацювання зарубіжного досвіду, а також перспективного законодавства із досліджуваної теми для формування основних пріоритетів, пропозицій та перспектив щодо вдосконалення чинного вітчизняного законодавства з проблеми, що досліджувалась при написанні кваліфікаційної роботи.

Подаючи матеріал, необхідний і достатній для розкриття сутності теми, проблеми, питання, його можна ілюструвати кресленнями, графіками, схемами, діаграмами тощо, оформлювати у вигляді додатків, підтверджувати прикладами з юридичної практики.

Наприкінці кожного розділу формулюють висновки зі стислим викладом наведених у розділі наукових і практичних результатів, що дає змогу не обтяжувати загальні висновки незначними подробицями.

Висновки до кваліфікаційної роботи розміщують безпосередньо після викладення основного тексту роботи, починаючи з нової сторінки. Тут узагальнюють і подають найважливіші наукові та практичні результати (негативні також), отримані в роботі, з формулюванням розв’язаної наукової проблеми (завдання) та значення її для науки і практики. Висновки повинні висвітлювати виконання поставлених перед роботою дослідницьких завдань, сформульованих у вступі, і відповідати структурі роботи.

Далі викладають рекомендації, у яких визначають подальші розробки з теми, проблеми чи окремих питань, що вважаються за необхідні, а також вказують на можливості ефективного наукового та практичного використання отриманих результатів, наприклад, щодо змісту правових норм, їх реалізації тощо. Рекомендації мають бути конкретними та підкріплюватися суттю роботи.

Текст висновків найкраще викласти у формі пронумерованих тезисів, формулювання яких повинно бути якнайбільш чітким, зрозумілим, коротким та юридично бездоганним.

Приклад оформлення висновків наведений в додатку І.

Перелік використаних джерел – це обов’язкова складова, важливий елемент наукового апарату роботи, котрий містить бібліографічні описи джерел, на які є посилання в тексті роботи, і розміщується після висновків, починаючи з нової сторінки. Джерела, які використовувалися при виконанні дипломної роботи, але на них немає посилань у роботі, до зазначеного списку не включають.

Бібліографічний апарат є своєрідним ключем до використаних автором джерел, ознакою наукової етики і культури наукової праці. Крім того, він є показником рівня обізнаності автора з наявною науковою літературою за темою його роботи.

До об’єктів бібліографічного опису відносять такі види документів:

ü книги, брошури;

ü серіальні видання: періодичні (газети, журнали), видання що продовжуються (наукові праці, наукові записки), серійні ви­дання;

ü нормативно-технічні та технічні документи: стандарти, патен­ти, промислові каталоги, типові проекти та креслення;

ü неопубліковані документи: звіти про НДР, неопубліковані пе­реклади, дисертації;

ü аудиовізуальні матеріали: магнітні фонограми, грамплатівки, діафільми, діапозитиви, вузькоплівкові кінофільми тощо;

ü мікроформи;

ü електронні ресурси: бази даних та програми на різноманітних машиночитаних носіях та у мережевому режимі;

ü складові частини документів;

ü групи однорідних та різнорідних документів.

Бібліографічний опис надає можливість отримати уявлення про автора документу, зміст документу та його читацьке призначення, місце видання, обсяг видання тощо.

Бібліографічний опис документів, як правило, виконують тією мовою, якою складений документ. При складанні бібліографічного опису застосовують норми сучасної орфографії, за виключенням ста­ровинних документів, в яких відображені особливості мови епохи, а також стилізовані під старовину назви сучасних організацій і назви документів Джерела в переліку слід розміщувати в алфавітному порядку, який наводять відповідно до чинних стандартів з бібліотечної та видавничої справи.

Перелік використаних джерел кваліфікаційної роботи має включати не менш ніж 100 джерел в тому числі не менше 5-ти джерел іноземною мовою. Порядкові номери бібліографічних описів джерел у цьому списку є номерами, якими позначають у квадратних дужках посилання в роботі (вступі, основному тексті роботи, висновках).

Джерела, на які є посилання у тексті кваліфікаційної роботи вказують у списку джерел, який розміщують наприкінці роботи.

Приклад оформлення переліку використаних джерел наведено у додатку К.

Дата добавления: 2017-01-14