Стратегічний менеджмент в системі управління організацією

Тема 15. Сфери і моделі менеджменту

Матриця вибору інноваційної стратегії

Обґрунтовуючи той чи інший варіант інноваційної стратегії, керівники повинні враховувати й те, що вона має відповідати загальній стратегії розвитку організації, бути прийнятною для неї за рівнем ризику й передбачати готовність ринку до сприйняття новинки. Водночас важливо пам'ятати, що управління інноваційними процесами в організації не обмежується лише вибором інноваційної стратегії. Зусилля вищого керівництва необхідно спрямовувати на те, щоб забезпечити реалізацію вибраної стратегії. Це великою мірою залежить від інноваційного потенціалу організації, який визначається станом її внутрішнього середовища.

ІІІ Контрольні питання для самоперевірки:

1. Які завдання вирішує інноваційний менеджмент?

2. Яким чином відбувається управління інноваційною діяльністю підприємства?

3. За якими етапами формується інноваційна модель підприємства?

4. Яку роль відіграє менеджер в інноваційній сфері?

5. Назвіть основні функції і принципи інноваційного менеджменту.

6. Які інноваційні стратегії може обрати організація?

ІV Література:

1. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г., Петришин Н.Я. Менеджмент - К.: "Академвидав", 2012р.

2. Мескон М., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента - М.:"Диалектика-Вильямс", 2015г.

3. Хміль Ф.І. Основи менеджменту - К.: "Академвидав", 2007р.

Самостійна робота 45

І Питання до опрацювання:

1. Роль та місце стратегічного менеджменту в організації.
2. Особливості стратегічного управління організацією.
3. Процес планування і вибору стратегії організації.

ІІ Основні аспекти опрацювання матеріалу:

1. Роль та місце стратегічного менеджменту в організації.

Сьогодні виживання й розвиток організації в довгостроковій перспективі залежить від уміння своєчасно передбачити зміни на ринку й відповідно адаптувати свою діяльність, змінюючи асортимент продукції та послуг, форми обслуговування, збутову мережу, організаційну структуру, інші елементи внутрішнього потенціалу.

У країнах з розвинутою ринковою економікою спрямованість на організацію майбутнього стає необхідною складовою стратегічного мислення менеджерів сучасних організацій, а стратегічний менеджмент розглядається як обов'язковий елемент загальної системи управління організацією. За умов конкуренції організація сама визначає цілі на майбутнє, добивається конкурентних переваг, здійснює стратегічний вибір і послідовно втілює його в програму дій. У практиці діяльності українських підприємств механізм стратегічного управління перебуває в стадії формування.

Всі організації за умов конкурентного середовища, що формується, мають не тільки концентрувати увагу на внутрішньому стані справ, але й розробляти довгострокову стратегію, яка дала б змогу їм встигати за змінами, що відбуваються.

Прискорення змін у середовищі діяльності, поступове насичення вітчизняного ринку, поява нових запитів і зміна позиції споживачів, зростання конкуренції за ресурси, глобалізація бізнесу, поява нових можливостей для розвитку, пов'язаних з досягненнями сучасних технологій, розвиток інформаційних мереж — ці чинники привели до зростання значення стратегічного управління й необхідності його використання в практичній діяльності вітчизняних організацій.

Таким чином, роль стратегічного менеджменту для українських підприємств визначається умовами їхньої діяльності, що кардинально змінилися в пореформений час, високим рівнем нестабільності зовнішнього середовища, інтеграційними процесами, які відбуваються, глобалізацією бізнесу. За нинішніх умов відсутність розробленої стратегії розвитку та комплексу заходів з її реалізації гальмує розвиток організації або взагалі призводить до кризи та зникнення її з ринку.

Стратегічне управління можна визначити як систему управління організацією за умов нестабільного, швидкозмінного середовища, що забезпечує динамізм, адаптованість і конкурентоспроможність розвитку.

Система управління організації має дві основні підсистеми — стратегічне управління, пов'язане з розвитком стратегічного потенціалу організації, та оперативне управління, яке орієнтується на досягнення прибутку в короткостроковій перспективі. Ці дві підсистеми органічно пов'язані між собою та доповнюють одна одну, оскільки будь-які стратегічні плани, без конкретних оперативних заходів з їх реалізації залишаються лише сподіваннями. Разом з тим, кожна з цих підсистем має свої відмінності та особливості.

Так, основною метою стратегічного управління є вибір і забезпечення стійкої конкурентної позиції, яка забезпечить життєздатність організації в змінному середовищі. Оперативне управління має на меті раціонально використовувати чинну стратегічну позицію організації для забезпечення короткострокових сьогоднішніх цілей, отримання прибутку, що буде достатнім для подальшої реалізації стратегічних цілей.

У процесі стратегічного управління виявляється необхідність проведення стратегічних змін в організації. Оперативне управління спрямоване на визначення й реалізацію конкретних оперативних завдань, мотивацію, координацію зусиль та контроль дій виконавців встановлених завдань.

Стратегічне управління орієнтується на зовнішнє середовище, тому в ролі критеріїв ефективності організації в довгостроковій перспективі розглядає досягнення балансу організації з ним. Оперативне управління в ролі критеріїв ефективності розглядає прибутковість організації впродовж короткострокового періоду та раціональне використання потенціалу організації.

Стратегічне управління вбачає в персоналі організації найбільш цінну складову стратегічного потенціалу, джерело бізнес ідей, і стратегічних рішень. Саме завдяки персоналові організація може навчатися й розвиватися. Оперативне управління розглядає персонал як виконавців окремих робіт і завдань.

До характерних рис системи стратегічного управління належать такі:

§ цілісність — усі елементи системи слугують досягненню загальних цілей, що постають перед організацією впродовж довгострокового періоду;

§ адаптивність — стратегічне управління має забезпечити реакцію організації на зміни в зовнішньому та внутрішньому середовищі;

§ складність — залежно від об'єкта вирізняють певні рівні стратегічного управління;

§ наявність особливої методології — сукупність методів, що застосовуються в процесі розробки та реалізації стратегії;

§ наявність інформаційної стратегічної інформації, що застосовується під час обгрунтування та прийняття стратегічних рішень;

§ управлінський потенціал організації;

§ висококомпетентні стратегічні менеджери, здатні приймати стратегічні рішення за умов швидких змін у зовнішньому оточенні;

§ базування на стратегічних управлінських рішеннях, що ухвалюються з метою збереження та посилення конкурентних переваг організації;

§ представляє собою еволюційний етап розвитку систем управління організацією, що охоплює певні їхні елементи.

1. Особливості стратегічного управління організацією.

Стадії процесу стратегічного управління:

1. Cтратегічний аналіз та визначення ідей, місії, цілей і пріоритетів організації;

2. Визначення варіантів стратегії організації, стратегій окремих бізнесів, функціональних стратегій;

3. Вибір стратегічних альтернатив та розробка програми дій щодо реалізації вибраної стратегії;

4. Реалізація стратегії та внесення змін в елементи внутрішнього середовища організації;

5. Стратегічний контролінг.

Усі стадії процесу стратегічного управління взаємопов'язані, циклічні. Діє зворотний зв'язок і, відповідно, зворотний вплив кожної стадії на інші й на всю їхню сукупність. У цьому полягає важлива особливість процесу стратегічного управління.

Стратегічне управління як система стане ефективним тільки тоді, коли застосовуватиметься на всіх рівнях управління організацією.

Система стратегічного управління охоплює три рівні:

• корпоративний (рівень організації);

• діловий (сфери бізнесу);

• функціональний.

Виходячи з цього, можна виокремити три групи основних об'єктів стратегічного управління: організація, стратегічні господарські підрозділи (СГП), функціональні сфери організації.

Організація як об'єкт стратегічного аналізу — відкрита соціально-економічна система, що діє в одній або декількох сферах бізнесу. Може об'єднувати сукупність стратегічних господарських підрозділів.

Стратегічний господарський підрозділ (СГП) — самостійна структурна одиниця організації, що орієнтується на певні стратегічні зони господарювання (сфери бізнесу), має коло конкурентів, ресурси, самостійно визначену стратегію розвитку, яка адекватна загальній стратегії організації, її очолює керівник, що цілком відповідає за розвиток підрозділу.

Функціональна сфера організації — це діяльність, яка ґрунтується на виконанні певних функцій структурними підрозділами організації — маркетингу, виробництва, управління персоналом та ін.

Основою стратегічного управління на всіх рівнях є стратегічні рішення. Стратегічні рішення — це управлінські рішення, що визначають ринки, товари та канали, які матимуть найбільшу цінність для організації в майбутньому.

Стратегічні рішення спрямовані в майбутнє та пов'язані із великою невизначеністю, масштабним залученням ресурсів, закладають основу для прийняття оперативних рішень. До стратегічних рішень на рівні організації належать, наприклад, рішення про вихід на нові ринки збуту, придбання, злиття, продаж, перепрофілювання тих чи інших підрозділів. На рівні стратегічних господарських підрозділів — це рішення щодо впровадження нової продукції, нових технологій, утворення збутової мережі та стосовно взаємодії з постачальниками, клієнтами. На рівні функціональних сфер організації стратегічні рішення охоплюють рішення щодо нових форм організації та оплати праці, добору кадрів, придбання ліцензій, переходу на нові види сировини, матеріалів для виготовлення продукції.

Характерною рисою стратегічних рішень на всіх рівнях стратегічного управління є високий ризик і неможливість абсолютно точно с прогнозувати майбутні результати.

Стратегічний менеджмент пов'язаний з досягненням стратегічних результатів: нових ринків, нових товарів, нових технологій. У стратегічному менеджменті, крім економічних і технологічних змінних, враховуються психологічні, соціальні та політичні фактори. Стратегічний менеджмент складається із:

- формування стратегій;

- розвитку ділових спроможностей організації;

- управління впровадженням стратегій та розвитком здатностей.

Стратегічне управління дає прогноз організації на майбутнє, базуючись на певних припущеннях — ключових гіпотезах (аксіомах). За І. Ансоффом, це такі основні гіпотези:

1) Гіпотеза випадковості: немає єдиного рецепта оптимального управління організацією, певний середній набір різних типів управлінської поведінки, що відповідає різним типам проблем.

2) Гіпотеза про залежність від зовнішнього середовища: проблеми, які ставить перед організацією зовнішнє середовище, визначають оптимальну модель поведінки організації.

3) Гіпотеза про відповідність: для досягнення успіху рівень агресивності стратегії організації має відповідати рівню нестабільності середовища.

4) Гіпотеза про стратегії, здатності й діяльність: діяльність організації є оптимальною тоді, коли її стратегічна поведінка відповідає рівню нестабільності середовища, а ділові риси відповідають стратегічній поведінці.

5) Гіпотеза про багатоелементність: успіх організації залежить від взаємодії та взаємодоповнюваності декількох компонентів управління — менеджерів, структури, культури, системи.

6) Гіпотеза про збалансованість: для того, щоб діяльність організації була успішною, для кожного рівня нестабільності зовнішнього середовища необхідно дібрати відповідну комбінацію компонентів.

Ці гіпотези засвідчують, що система стратегічного управління кожної організації буде абсолютно неповторною, матиме свої певні характерні риси і залежатиме від таких чинників:

• сфери діяльності організації, її галузевої належності;

• розмірів організації;

• специфіки виробництва;

• наявного потенціалу організації;

• архітектоніки організації;

• спроможності персоналу організації.

Стратегічне управління є формою реалізації цільового підходу, оскільки орієнтується на визначення, обгрунтування та реалізацію довгострокових цілей організації за допомогою розробки стратегії.

Це проявляється у принципах стратегічного управління: цілеспрямованості, теоретико-методологічній обгрунтованості форм і методів; системному, комплексному підході до розробки стратегії; унікальності систем стратегічного управління; використанні майбутньої невизначеності як стратегічних можливостей; гнучкій адекватності систем стратегічного управління, зміні умов функціонування організації; результативності та ефективності.

Впровадження стратегічного управління можливе тільки тоді, коли організація стратегічно зорієнтована. Характерними рисами такої організації є:

• стратегічне мислення персоналу;

• застосування системи стратегічного планування;

• поточна діяльність підпорядкована досягненню стратегічних цілей;

• успіх базується на винахідливості та передбаченості (формування) потреб споживачів.

Стратегічне управління має певні проблеми.

Перша група проблем пов'язана з можливістю адаптації методології стратегічного управління для практичного використання вітчизняними організаціями. Методологія стратегічного управління досить складна, специфічна й передбачає наявність як певної стратегічної інформаційної бази, так і управлінського персоналу, що має відповідний рівень компетентності.

Друга група проблем пов'язана зі значними труднощами, що виникають у впровадженні системи стратегічного управління в практику діяльності наших підприємств. Стратегічне управління — це філософія бізнесу, мистецтво менеджерів, воно не містить рутинних схем дій для кожної організації. Тому внаслідок досить складного процесу становлення в організації, необхідності навчання персоналу, великих витрат часу й ресурсів, наявності спеціального підрозділу (групи людей) впровадження цієї системи управління в практику діяльності вітчизняних організацій відстає від бажаних темпів.

Практика свідчить, що найчастіше намагаються впровадити стратегічне управління організації, які дотримуються підприємницької поведінки на ринку.

1. Процес планування і вибору стратегії організації.

Одним із продуктів стратегічного управління є стратегія організації. Поняття стратегії досить багатогранне.

За Г. Мінцбергом, стратегія може визначатися за допомогою п'яти "П":

1) План, керівництво, напрямок розвитку.

2) Принцип поведінки або наслідування певної моделі поведінки.

3) Позиція, а саме — розміщення певних товарів на конкретних ринках.

4) Перспектива, тобто основний спосіб дій організації.

5) Прийом, особливий "маневр", що має на меті перехитрувати суперника або конкурента.

Стратегії організації притаманні певні характерні риси:

• процес розробки стратегії не завершується негайними діями, а, як правило, закінчується встановленням загальних напрямів, рух за якими забезпечить зміцнення позицій організації;

• стратегія має використовуватися для розробки стратегічних проектів;

• в розробці стратегії використовується узагальнена, неповна й неточна інформація, тому неможливо передбачити всі можливості, які виникають у майбутньому;

• з появою більш повної та точної інформації виникає потреба в перегляді та своєчасному визначенні нової стратегії;

• стратегія втрачає свою важливість відразу після того, як організація досягає поставленої мети.

Процес планування стратегії складається з певних послідовних етапів:

1) Оцінка й аналіз наявної стратегії організації.

2) Аналіз та оцінка зовнішнього і внутрішнього середовища організації, встановлення цілей розвитку.

3) Прогнозування сценаріїв імовірних подій, можливих ринків.

4) Коригування наявної або формування нової стратегії.

5) Обґрунтування й вибір стратегічних альтернатив.

6) Розробка функціональних і ресурсних стратегій.

7) Запровадження, контроль та оцінка результатів.

Під час вибору варіанта стратегії організації береться до уваги значна кількість чинників щодо самої організації, а також середовища, в якому вона працює. Серед основних факторів, які стосуються безпосередньо організації, слід назвати такі:

1) Цілі організації, в яких відображається, до чого прагне підприємство. Від цілей залежить варіант стратегії — зростання, стабілізації, виживання (реструктуризації), скорочення.

2) Пріоритети вищого керівництва суттєво впливають на вибір стратегії.

Наприклад, вихід на новий ринок або розробка нового продукту завжди пов'язані зі значним ризиком. Тому схильність керівництва до ринку відіграватиме вирішальну роль у виборі такого варіанта розвитку.

3) Стратегічний потенціал організації є одним із найважливіших моментів у виборі стратегії. Без кваліфікованого персоналу, сильної управлінської команди, придатної технології, обладнання неможлива реалізація стратегії, котра потребує глибоких знань, високої кваліфікації та відповідного виробничого потенціалу організації.

4) Розмір організації впливає на вибір стратегії, оскільки саме залежно від цього чинника, а також галузі, в якій діє організація, визначається модель поведінки стосовно конкурентів і враховуються обмеження, пов'язані зі специфікою галузі.

Зокрема, організації малого бізнесу можуть дотримуватися певних характерних стратегій розвитку — копіювання продуктів, послуг великих організацій, співпраці з великою організацією (франчайзинг), участь у виробництві продукту великої організації, фокусування на певній ніші ринку (у фрагментарних галузях). Головна ціль таких організацій — звести до мінімуму конкуренцію з великими організаціями.

5) Конкурентні переваги організації - це основа для ефективної конкуренції у довгостроковому періоді.

Причому стратегія розвитку може бути заснована на одній певній конкурентній перевазі, наприклад — наявній унікальній технології або кваліфікації робітників.

6) Стадія життєвого циклу підприємства (продукції). Залежно від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває організація, її керівництво може вибирати одну зі стратегій: зростання, стабілізації, реструктуризації, скорочення, глобалізації. Відповідно до стадії життєвого циклу продукту суттєво різняться маркетингові, цінові, виробничі стратегії.

7) Фінансові ресурси організації також впливають на вибір стратегії, оскільки будь-які стратегічні зміни потребують значних фінансових витрат.

8) Ступінь залежності від зовнішнього середовища відіграє значну роль у виборі стратегії. Реалізація стратегії залежить від того, чи можна знайти постачальників сировини та матеріалів, які підходять, або споживачів продукції.

9) Зобов'язання організації за попередніми стратегіями. У виборі стратегії враховується той чинник, що впродовж певного часу організація виконуватиме попередні зобов'язання, а це стримуватиме або коректуватиме можливості реалізації нової стратегії.

10) Фактор часу - це один із найсуттєвіших чинників, оскільки саме від вчасності прийнятих рішень і виконаних дій залежить успіх у конкурентній боротьбі.

В межах базової стратегії організація може вибрати один із кількох напрямів дій, що називаються стратегічними альтернативами.

Дата добавления: 2017-01-14