Поетика збірки «синя далечінь» Максима Рильського 1 страница

Курсова робота

ІV курс

Науковий керівник –

проф. Барчан В.В.

Ужгород 2012

ЗМІСТ

Вступ...........................................................................................................................3

Розділ І. Мотив гармонії людини і природи у творчості

М. Рильського.............................................................................................9

Розділ ІІ. Мотив античної та світової літератури у збірці «Синя далечінь» ….19

Висновки....................................................................................................................34

Список використаних джерел та літератури...........................................................36

ВСТУП

Максим Рильський видав за життя чимало книг лірики, поем, вибраних творів, перекладів. Разом із посмертною збіркою «Іскри огню великого» (1965) їх налічується вісімдесят («На білих островах» (1910), «Під осінніми зорями» (1918, 1926), «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) та ін.).

Вірші почав писати з дитинства, а коли мав 15 років – вийшла друком його перша книжка поезій «На білих островах». У ті ж часи друкував свої поезії в журналі «Українська хата». Ю. Лавріненко зазначає, що Рильський привітав українську національну революцію, але його дві перші по 1917 році поетичні збірки – «На узліссі», ідилії і «Під осінніми зорями» – показують його на чималій дистанції від гігантського революційного чорторию боротьби всіх проти всіх. В цьому юнацькому і ще несамостійному періоді творчості Рильського визначилась одна його постійна риса – інтимний зв'язок з природою, замислений ліризм тонкого обсерватора[1]. В найтяжчих роках революції (приблизно 1919-1921) Рильський їде з Києва на село, де три роки вчить дітей у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема «Крізь бурю й сніг», революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була можливість дистанції, самотності і самовпорядкування, створення собі «білого острова» серед розбурханого революційного океану, інтимного контакту з природою, в якої, як вважає Ю. Лавріненко: «поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження в вічній красі найстрашніших противенств»[2]. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій «Синя далечінь», «поетична перлина, в якій вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомного духа»[3].

Восени 1923 р. поет залишає Романівку й переїздить до Києва. Тут він протягом шести років (до 1929 р.) працюватиме педагогом – навчатиме української мови та літератури у школі, один рік читатиме лекції в Київському інституті професійної освіти (тепер Державний університет ім. Т. Г. Шевченка). Пізніше (1931-1932 рр.) викладатиме курс «Теорії і практики художнього перекладу» в Українському інституті лінгвістичної освіти. Але, хоч педагогічна праця й забирала багато часу, основною його професією стає література, поезія – саме в ці роки він і визначається як справді професійний письменник, активний учасник літературного процесу.

У цей час до Києва, що почав оживати в новій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші Рильського – М. Зеров, П. Филипович, Освальд Бургард (Ю. Клен): до них вертається і Рильський, стаючи вчителем у Києві. Він випускає одну за одною блискучі збірки поезій: поеми «Чумаки» і «Крізь бурю й сніг»; збірку «Крізь бурю й сніг»; перероблене, на дві третини одсіяне і на третину доповнене новими поезіями видання збірки «Під осінніми зорями»; «Тринадцята весна»; «Де сходяться дороги»; «Гомін і відгомін».

Офіційна радянська критика була роздратована позицією поета і тому взяла його під постійний обстріл. Втеча від сучасності, гедоністичне сприймання світу, трубадур буржуазної культури, нарешті «буржуазний націоналіст» – це лише незначна частина з тих закидів, що сипались на його адресу. Рильський певний час не вступав у політичну полеміку. Все ж, не витримавши політичного натиску, опублікував у київській газеті статтю «Моя апологія альбо самооборона» («Більшовик», ч. 216, 25 вересня 1923), де, як зазначає Ю. Лавріненко, «просив критиків «не робити скороспілих присудків», відкинув зведення поняття «сучасність» до фабричного димаря і повстання проти капіталу»[4]. Сам Максим Рильський у статті писав: «Коли звернемось до моїх речей, то справді дивно читати в 1922-1923 рр. про рибальство, спокій і т. д. Це не значить, проте, що я в час революції лиш спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу»[5].

У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». «Неокласика» - це умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, літературознавців та перекладачів періоду «розстріляного відродження» - М. Зерова, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургардта (Ю.Клена), М. Рильського[6]. Неокласики вирізнялися дисципліною духу, здатністю ставити вир емоцій під контроль розуму і волі, політично-філософською споглядальністю, віддаленістю від скороминущої поверхні життя. Вони орієнтуються на класичну норму, що передбачає строгу досконалість форми, пошук гармонії духу, повагу до вічних цінностей. Представники цього напряму з повагою ставляться до канонів класичних взірців мистецтва. У їх творах це виявляється у використанні тем, сюжетів, образів, мотивів міфології, античності, ренесансу, класицизму за допомогою форм сонету, тріолету, рондо.

Неокласиків у першу чергу хвилювало питання поетичної мови, яка, на їх думку, мала бути досконалою, високохудожньою, витонченою, спроможною дати читачеві естетичну насолоду. Неокласики закликали вчитися високій поезії у митців античної епохи та французького парнасу: «Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова, – зазначав М. Зеров. – І тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками і французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок мови»[7].

«Парнасці» – це група французьких поетів, авторський колектив збірника «Сучасний Парнас. Збірник нових творів» (1866; видавець А. Лемер): Л. де Ліль, Сюллі-Прюдом, Ж. М. Ередія, К. Мендес, А.Рено, Л. Буйє, Л. К. де Рікар та ін.. Представники угрупування одними з перших усвідомили іманентну сутність художньої дійсності, почали обстоювати принципи «чистого мистецтва». Досвід від французьких поетів, зокрема настанови кларизму, «чистого мистецтва» філігранності мови, привертав увагу київських «неокласиків».[8]

Поезія українських неокласиків та її мистецька вага отримала різку оцінку в критиці – від послідовно негативної у представників радянського літературознавства (В.Коряк, Я.Савченко, О.Дорошкевич) до цілком схвальної у діаспорному середовищі. М.Неврлий висловлював думку про те, що «свободою духа й прагненням до світовості київських неокласиків можемо вважати «модерними» поетами, без огляду на їх замилування до класичних форм»[9].

Безперечно, сьогодні переосмислюється роль неокласиків в літературі, хоча їх творчість зазнала і брутальних цензурних спотворень, і тенденційних або спрощених витлумачень. Ці поети стали «жертвами» доби, були змушені відгукуватись на ультимативні вимоги, які їм пред’являлися владою, вони часом то відмовлялися від себе, то просто втрачали в творчості більше, ніж здобували.

До творчості М. Рильського в різні роки зверталися В. Агеєва, Ю. Булаховська, С. Єфремов, В. Моренець, М. Неврлий, Л. Таран та ін. Окремими монографіями вийшли дослідження життя і творчості письменника І. Білодіда, В. Борщевського, І. Ільєнка, Н. Костенка, С. Крижанівського, Б. Рильського.

Серед великої кількості публікацій, присвячених Рильському, ґрунтовний аналіз його ранньої творчості, представлений у першому томі праці Л. Новиченка («Поетичний світ Максима Рильського (1910-1941)»), де подано детальний аналіз збірок 1910-1941 років. Автор праці розглядає творчість Максима Рильського акцентуючи увагу на провідних мотивах, а також на специфіці образної системи.

Григорій Вервес у своїй монографії «Максим Рильський в колі слов’янських поетів» розкриває багатогранний поетичний світ М. Рильського у зв’язках з поезією таких видатних митців слова ХХ ст., О. Блок, М. Маяковський, П. Тичина та ін.., автор зосереджує увагу на співвідношенні традиційного й новаторського творчості українського письменника. В книзі вперше зроблена спроба визначити загальнослов’янський контекст поезії Максима Рильського.

Це також статті М. Зерова («Літературний шлях Максима Рильського» та «Максим Рильський. Під осінніми зорями») та Д. Струка («Максим Рильський як неокласик»), а також розділ про неокласиків у монографії В. Моренця («Національні шляхи поетичного модернізму першої половини ХХ ст.»). Розглядаючи стильові особливості поезії Рильського, Зеров звертає увагу на еволюцію стилю від символізму до неокласицизму[10], а Д. Струк виділяє п’ять рис, характерних для неокласичної поетики митця: досконалість поетичної форми, точність мови, пластичність образів та епітетів, поетична об’єктивність і лірична універсальність[11]. Поетичну об’єктивність Д. Струк пояснює як відстороненість поета, його абстрагування від почуттів, виражених у поезії. Рильський передає ті почуття, що вже «відстоялись в його душі» і вже не заторкують його особисто.[12]

Природу універсальності неокласиків, і зокрема Рильського, В. Моринець пояснює через іманентну зорієнтованість художнього мислення неокласиків на вічне і неперехідне, яка автоматично алегоризує чи параболізує всіляке «тут і тепер», що потрапляє в поле їхньої творчої уваги, увільнюючи його від первісної приналежності до реального часу і місця.[13] Подібна маніпуляція стає можливою за рахунок того, що неокласики широко використовують культурно-історичну дійсність як матеріал для своєї творчості.

Д. Наливайко відзначає високий рівень інтертекстуальності у поезії Рильського, культурологічну масштабність, «далечінь його культурно-історичних» горизонтів.[14]

С. Крижанівський поезію раннього періоду називає справжніми шедеврами пожовтневої української лірики. Він зазначає, що секрет новаторства Рильського в тому, що він підкорив старі форми – сонет, октаву, терцину, примусив їх служити новому змістові – новим ідеям, образам, сучасному поетичному мисленню[15].

Б. Корсунська у монографії «Поезія нового світу» досліджує розвиток української лірики 20-30-х років ХХ століття. Об’єктом дослідження стала і творчість Максима Рильського. Щодо «Синьої далечіні» вона пише, що саме ця збірка найбільш позначилася впливом неокласицизму у творчості М. Рильського[16].

Г. Колесник зауважував, що М. Рильський належав до тих поетів, у яких інтелектуальне та емоційне начало гармонійно поєднуються в одній особі[17].

Микола Зеров вважає, що «Під осінніми зорями» (в другому виданні), «Синю далечінь» і «Тринадцяту весну» можна без жодних застережень назвати книжками сформованого вже майстра і визначити як пору його творчої юності[18].

Творчість М. Рильського була об’єктом багатьох критиків. Проте, тема нашої курсової роботи «Провідні мотиви лірики 20-30-х років Максима Рильського» є мало дослідженою, а тому і актуальною.

Об’єктом нашого дослідження стали збірки 20-30-х років Максима Рильського, а саме «Під осінніми зорями» (1918, 1926), «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929).

Предметом дослідження у нашій роботі є провідні мотиви лірики Максима Рильського 20-30-х років.

Метою нашої курсової роботи є виділити і проаналізувати основні мотиви ранньої лірики Максима Рильського. Реалізація зазначеної мети передбачає виконання або розв’язання таких завдань:

– зібрати та опрацювати наукову літературу, присвячену вивченню раннього періоду творчості Максима Рильського;

– дослідити мотив гармонії людини і природи у ранньому періоді творчості поета;

– виділити та проаналізувати мотив античної та світової літератури у поезії 20-30-х Максима Рильського;

– детально розглянути культурологічні мотиви М. Рильського;

– розкрити психологію творчості в поетичному осмисленні митця.

РОЗДІЛ І

ІНТИМНІ МОТИВИ У РАННІЙ ЛІРИЦІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

У ліриці Максима Рильського найбільше вражає багатство її мотивів. У збірках 20-30-х років, зокрема «Під осінніми зорями», «Синя далечінь», «Тринадцята весна», «Крізь бурю й сніг», «Гомін і відгомін», присутні такі мотиви: мотив гармонії людини з природою, мотив нерозділеного кохання, мотив піднесення духовності, мотив звеличення культури, мистецтва, мотиви античної і світової літератури. Однак одним з найбільш помітних все ж таки є мотив гармонії людини і природи, який ми розглянемо детальніше.

Краса природи і рідної землі надихала багатьох митців (зокрема, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Тичина, В. Сосюра, Л. Костенко) на створення визначних шедеврів. Природа, її гармонійна краса і щедрість присутні і у ліриці та поетичному епосі Максима Рильського, в його нарисах і оповіданнях. Про роль природи в розвитку літератури та мистецтва поет висловив ряд цінних думок в наукових працях «Природа і література», «Про людину, для людини».

Зокрема, у статті «Природа і література» митець висловлює свою думку, щодо впливу природи на всі сфери людського життя: «Говорячи про багатогранний вплив природи на всі ділянки людського життя, стаючи на захист і оборону наших лісів і вод, звірини, птаства, риби, таких корисних для народного господарства і так часто нерозумно нищених, ми повинні пам’ятати, що природа та її краса повсякчасно супроводять літературу і всі мистецтва, протягом багатьох століть становлять незмінну і дуже важливу складову частину поезії, малярства, скульптури, музики…»[19]. У цій статті автор намагається вкотре нагадати нам про те, що більшість читачів знає, але не завжди з належною повнотою зважує на це. Наголошує, що ще «автори гомерівського епосу» говорили про постійну залежність людського життя від природи.

А у статті «Про людину, для людини» М. Рильський впевнено говорить, що «письменник повинен знати життя», щоб могти донести своє ставлення до навколишнього середовища та до людини читачеві. Він пише: «Про що б не писав поет – беру це слово у найширшому значенні – про тварин, чи про дерева, чи про гірські ручаї, – він завжди кінець кінцем пише про людину, для людини»[20]. Мотив гармонії людини з природою є наскрізним у всій творчості М. Рильського.

У ранніх збірках Рильського значне місце посідає тема природи. Поглянемо на їх промовисті назви – «На білих островах», «Під осінніми зорями», «Синя далечінь», «Тринадцята весна», «Крізь бурю й сніг», «Де сходяться дороги».

Відомо, що з самого дитинства поета оточувала природа і тому автор завжди прагнув збагнути її таємниці. Для Рильського «природа – це вічне джерело нашого життя і нашої творчості!» Він вважає, що «вона нам стократ більше віддасть, ніж ми можемо дати!»[21]

Поет любить життя. Але він не може собі уявити існування людини поза межами природи: життя без лісів та гаїв, квітів і трав, життя без синього неба та ясного сонця, без гудіння бджіл та співу солов’я. У поезії Рильського природа – «храм і майстерня».

Дмитро Гнатюк у спогаді «Одне з найтепліших знайомств» Рильського називає «великим гуманістом». Гуманізм проявлявся у нього завжди і в ставленні до людей, і в ставленні до природи. Д. Гнатюк зауважує: «Максим Тадейович був палко закоханий у рідну природу»[22].

У поезії «Люби природу не як символ», що увійшла до першого видання збірки «Під осінніми зорями» (1918), Рильський показує своє бачення того, якою має бути любов до природи. Вона не повинна бути символічною або «любов'ю на папері»:

Вона – не тільки тема вірша

Або картини… [23]

Автор закликає любити природу синівською любов'ю, адже «вона – це мати», яка ніколи не зрадить, а заспокоїть і дасть свободу польоту:

Люби природу не як символ

Душі своєї,

Люби природу не для себе,

Люби для неї (Т.1, с.110).

«Я син гаїв і син традицій» (Т.1, С.361) – говорить він у поезії «М. Зерову», вважаючи природу вічним і невичерпним джерелом життя і творчості, а себе її талановитою дитиною, вірним і дбайливим сином, а не «царем природи».

Світ природи відбивається вже в перших віршах Рильського, зокрема й тих, що склали збірку «На білих островах» (1910). Ця збірка юного поета була збіркою початківця, який, однак, уже вправно володів і віршем і словом. Ліричний герой «На білих скалах» спостерігає земне життя з «білих островів», хмар.

Природа рідного краю – це головний образ ліричних поезій Максима Рильського, а людина є невід’ємною її часточкою. Слід відзначити, що у ранній творчості Максима Рильського визначне місце займає лірика настроїв. Мотив гармонійного існування людини і природи виразно помітний у програмовому вірші «Поле чорніє. Проходять хмари», що увійшла до другого видання збірки «Під осінніми зорями» (1926). Це пейзажна настроєва лірика. У цій мініатюрі вражають яскраво виражені почуття єдності героя з рідною землею. Поет дуже яскраво, свіжо передає закоханість у життя:

Поле чорніє. Проходять хмари.

Гаптують небо химерною грозою.

Пролісків перших блакитні отари…

Земле! Як тепло над тобою!

Глибшає далеч. Річка синіє,

Річка синіє, зітхає, сміється… (Т.1, С.114)

Радість буття, яка охоплює ліричного героя розкривається засобами поетичного синтаксису: звертаннями, риторичними запитаннями й окликами. Малюнки природи в обох строфах завершуються висловом почуттів ліричного героя. «Земле! Як тепло нам із тобою!» – так закінчується перша строфа.

Єднання з природою, замилування красою навколишнього світу породжує піднесений настрій, розбуджує в душі героя молоді («зелені») надії:

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато – серце порветься! (Т.1, С.115)

Картина провесни, намальована у вірші, свідчить про дивовижну спостережливість молодого поета, його зорове сприйняття природи, оптимістичне світовідчуття.

Пейзажні малюнки Рильського передають внутрішню сутність взаємин людини з природою. У цьому переконує поезія «Яблука доспіли, яблука червоні», що є чудовим зразком любовної лірики. В. Борщевський зазначає, що основний мотив цієї поезії взято з життя, з народної творчості.[24]

Характерною рисою композиції вірша, розвитку його ідеї є паралелізм між явищами природи і людського життя. Любов і розлука нагадують розквіт і згасання у природі:

Яблука доспіли, яблука червоні!..

Вже й любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста… (Т.1, С.117)

У вірші йдеться про красу, душевну повноту, гармонію людських почуттів, про мужність юних сердець. Образ сліпих, червоних яблук асоціативно відтінює розвиток почуття. Однак, передчуття розлуки тривожить серця закоханих («А тепер у серці щось тремтить і грає…»), навіює їм сумний настрій. Біль розлуки відтінює пейзажна картина осені:

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить…

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.(Т.1, С.117)

У вірші зображено красиве кохання чистих і благородних людей. Щирою людяністю віє від останнього рядка, який давно став крилатим висловом («Вміє розставатись той, хто вмів любить»).

Вартує уваги поезія «На білу гречку впали роси», яка відкриває збірку «Під осінніми зорями». Поет створює ліричну мініатюру, в якій замилування рідною природою поєднується з передачею глибоких переживань героя, його сумом за коханою, його пам’яттю про неї:

На білу гречку впали роси,

Веселі бджоли одгули,

Замовкло поле стоголосе

В обіймах золотої мли.

Дорога в’ється між полями…

Ти не прийдеш, не прилетиш –

І тільки дальніми піснями

В моєму серці продзвениш. (Т.1, С.113)

Л. Новиченко, звертаючи увагу на природу і душевний стан ліричного героя, відзначав: «Предметний фон з тими чи тими реаліями – річ майже обов’язкова в ліриці Рильського… Загалом його пейзажам властивий витончений психологізм»[25].

Цікавою є мініатюра «Сніг падав безшелесно й рівно». Якщо у попередньо згаданій поезії ми бачимо ліричного героя, який сумує за коханою, то тут події розгортаються з точністю до навпаки:

Ми вдвох ішли й не говорили,

Ти вся засніжена була…

І ми ішли й мети не знали

В вечірній сніжній тишині.(Т.1, С.114)

Автор змальовує тихий зимовий вечір і двох закоханих, які навіть не розмовляють, а просто насолоджуються «вечірньою сніжною тишиною». Уже у наступній поезії збірки «Весною ми їздили в поле» Максим Рильський показує нам весняний пейзаж, на лоні якого продовжують розвиватися почуття закоханих. Тут майже у кожному рядкові відчувається гармонійне злиття людини з природою:

Веселі додому вертались

Ми в свіжій вечірній імлі,

І стомлені душі зливались

З живою душею землі. (Т.1, С.114)

Як бачимо, образ природи у Рильського персоніфікований. Вона, як і будь-яка людина, має душу, а головне – живу.

К. Фролова, звернувши увагу на поезію «Весною ми їхали в поле», зауважує: «Природа у М. Рильського існує сама по собі як предмет уважного і любовного дослідження. Людина – дитина природи, вона мусить пізнати її мудрість, красу, гармонію тому, що природа – одне з джерел щастя людини. Ніщо не стоїть між людиною і природою у Рильського».[26]

Мотив гармонії людини і природи є одним з провідних мотивів і у наступній збірці Максима Рильського «Синя далечінь» (1922), яка є своєрідним продовженням попередньої – «На білих островах» (1918, 1926).

Варто підмітити, що, як творчість справжнього поета, лірика Максима Рильського має свій характерний тембр, ми одразу впізнаємо її по неповторній інтонації, природності тону та ще по тій теплій іронії чи самоіронії, що надають такої довірливої людяності кращим творам поета, які нині стали хрестоматійними.

С. Крижанівський зазначає, що важливою рисою Рильського – як поета – навіть у роки, які в деяких течіях тогочасної поезії були позначені мотивами занепадництва, був оптимістичний тон його віршів. Характерним для поета є почуття злиття з природою і людьми.[27] Особливо помітно це у поезії «Він і вона». Твір побудовано у формі діалогу між «ним» і «нею». Л. Новиченко, аналізуючи цю поезію, відзначає: «Прозорість сонячного, мужнього передзим'я – це те, що допомагає «йому» і «їй» забути недавні трагедійні переживання. І коли вони бачать у лісі хлопчика, що збирає в кашкет дикі лісові груші, – вони пізнають себе в ньому»[28]. Ліричний герой ніби згадує своє дитинство, згадує як сам колись збирав ті «гнилички»:

– Чи це ти, може, сам

(В минулому), маленький і несмілий,

Грушки збираєш, слухаючи пильно

Прозорий шелест ясного гілля,

І перший дзенькіт синичок бадьорих,

І вишній голос доброго Творця?(Т.1, С.148)

Поезія насичена великою кількістю запитань, одне з яких адресовано до хлопчика: «Чому ж ти радий, хлопчику?», а той з гордістю відповідає: «Я радий, що можу я збирати гнилички». Л. Новиченко називає цього хлопчика «майже символічним»[29].

Максим Рильський справедливо вважається визнаним майстром пейзажної та інтимної лірики, хоча ці поетичні струмені в його творчості раз у раз єднаються нероздільно. Через тонко відчуту природу, через її настрої в художника слова завжди промовляє людська душа. Нероздільність інтимної та пейзажної лірики можна простежити на поезії «Солодкий світ! Простір блакитно-білий…», яка увійшла до збірки «Синя далечінь». На перший погляд у цій поезії немає нічого «більшого» за звичайну радість весни й кохання. Проте, перечитуючи його вкотре, ми можемо із впевненістю сказати, що це ніщо інше як захоплене вітання життю:

Солодкий світ! Простір блакитно-білий

І сонце – золотий небесний квіт.

Благословляє дух ширококрилий

Солодкий світ.

Узори над весняних тонких віт,

Твій погляд, ніби пролісок несмілий,

Немов трава, що зеленить граніт,

Неначе спогад нерозумно-милий…

Солодкий світ! (Т.1, С.147-148)

Ліричний герой закоханий, а світ у якому він живе називає солодким. Поезія насичена великою кількістю епітетів («солодкий світ», «простір блакитно-білий», «дух ширококрилий»), порівнянь (погляд ліричного героя порівнюється із «проліском несмілим» або «травою, що зеленить граніт»). Багаторазове повторення «Солодкий світ» Л. Новиченко назвав «формулою загального світосприйняття Рильського»[30]. Але М. Зеров не зовсім погоджується з критиком, він вважає, що такі твердження є «поспішними та занадто пласкими і многоповторювані слова про якісь загального світосприйняття Рильського, всі ті твердження, ніби його поезія цілком міститься в формулі «Сладок свет!»[31].

Після того, як у 1919 році Рильський почав учителювати, тема кохання поступово відходить на другий план. Народжується поет-філософ. Дослідники відзначають, що Рильський, будучи істинним співцем природи, зображував живий довколишній світ не приблизно, не поверхово, а з високою достовірністю і, сказати б, шанобою та закоханістю. І це в ті роки, коли часом ставало гаслом дня боротися з природою, хоча нині всім ясно, що треба було вчити людину насамперед дружити з природою, шукати з нею розумніших взаємин і турботливої злагоди. Саме це намагався донести нам автор у своїх поезіях.

У такий спосіб, на думку Л. Новиченка, український неокласик відмежовував власну поезію від естетики символізму, який намагався знайти в природі всілякі містичні символи[32]. Автор пов’язував із природою своє уявлення про красу і мистецтво, адже гармонія у природі може дорівнюватись гармонії у мистецтві.

У цей час митець починає частково звертатися в своїй творчості до класичної спадщини. У його сонетах на тему кохання з’являються запозичені із античної міфології образи богів, чужі почуття.

У вірші «В освяченім гаю, де зеленіє лавр» світ античності вчить ліричного героя любити природу і жити з нею в повній гармонії, не мислити себе окремо від неї, адже кожна рослинка має здатність впливати на людину, так само як і людина на природу:

По росяній траві пробіг дзвінкий кентавр,

Що мудро вчить мене розпізнавати трави.

З них кожна має дух і чародійну міць:

Та зцілить, та уб’є, та зробить пожадливим,

Та серце укротить, немов пастух ягниць;

Та блисне й прогримить золотокосим гнівом (Т.1, с.171).

У поезії присутні такі античні образи як Дафна, кентавр та лавр. Образ кентавра відсилає нас до античного Хірона, який був одночасно і вчителем і воїном. У постаті кентавра простежується органічне злиття людини і природи, адже кентавр – це напівлюдина-напівкінь. Також згадує автор образ німфи Дафни, яку переслідував закоханий Аполлон. Шукаючи захисту і допомоги у богів, вона була перетворена на лавр – священне дерево Аполлона. У творі образ лавра виступає як символ могутності та слави.

У творчості М. Рильського, ми можемо відчути особливе його ставлення до квітів, як до невід’ємної частинки природи. У його поезії ми бачимо богиню веселощів і юності Флору, що володарювала над квітами, яким знаходилось місце і у війнах, і на бенкетах, і в урочистих поховальних процесіях, і на шлюбному ложі. Ними прикрашали вівтарі й місця жертвоприношень, вони були цілющими ліками і охоронцями домашнього вогнища. Тому не випадково у поезіях раннього Рильського так часто зустрічаються квіти. Переважно це цариця і дар богів – троянда («Гейне», «Веранда, виноград, гудіння бджіл у білім», «Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі»). Ця квітка водночас має два протилежних значення. Вона символізує і небесну досконалість, і земну пристрасть, час і вічність, життя і смерть. У Давній Греції вінком із троянд прикрашали наречену, що символізувало її цнотливість. Трояндами заквітчували двері в її помешкання, а пелюстками осипали шлюбне ложе. Саме це лягло в основу поезії «Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі». Як представник неокласицизму, Рильський поєднує міфологічні образи та образи природи:

Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі,

Образ Кіпріди її благословляє з кутка.

Ми принесемо богині смокви медово-солодкі,

Темний, міцний виноград і молодих голуб’ят.

Сонце сховається в морі, троянди запахнуть п’яніше,

Руки шукатимуть рук. Уст пожадливі уста…

І в заворожену ніч мудрого сина зачать. (Т.1, с.169)

Ця поезія, написана у 1921 році, стала шедевром любовної лірики. Тут дотримано давньогрецького колориту: і античний розмір – гекзаметр, і міфологічно Кіпріда (Афродіта), улюбленими птахами якої були голуби, а серед квітів – троянди, і предмети реалії, пов’язані з побутом давніх еллінів – «смокви медово-солодкі», «молоді голуб’ята».

У поезії наявні елементи, паралельні античним зразкам і одночасно простежуються нововведення: якщо в античності весільні пісні виконувалися, коли наречену урочисто заводили до будинку чоловіка, під час весільного бенкету, то в Рильського поетизується перша шлюбна ніч, оспівується краса та щастя людських стосунків, повнота життя; виконувачі в античну епоху хором хлопців та дівчат і сповнені побажань молодим, епіталами в українського поета автопсихологічні: містять елементи молитви до Кіпріди та Афродіти, описи шлюбного ложа або природи, емоцій і прагнень ліричного героя, деталі його інтимно-еротичного життя. Тематична та образна спорідненість поезій українського неокласика з античними взірцями засвідчена обраним ним метрико-строфічною формою – гекзаметром, який своїм ритмом надає вираженню почуттів урочистості та святковості.

Дата добавления: 2017-02-01