Поняття, типи та система кримінального процесу. Кримінальні процесуальні форма, функції та гарантії

Типи кримінального процесу

Під поняттям «тип» (від грец. Гурон - відбиток, форма, зразок) у сучасній науці розуміють предмет або явище, що містять риси, які повторюються у багатьох інших, подібних їм, явищах або предметах та вважаються типовими. Поняття «тип» нероз­ривно пов'язане з поняттям «типологія» (від фен. фроі - відбиток та Іо^оз - вчення). яке являє собою метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленовування систем об'єктів і їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Отже, «тип» є певним логічним поняттям, яке передбачає завідоме спрощення реальності та використовується для дослідження причин та характеру відхилень іс­торичної дійсності від ідеальної моделі.

Типи кримінального процесу розрізняють залежно від того, які завдання стоять перед кримінальним процесом, як визначені повноваження та функції відповідних державних органів, наскільки у процесі представлені та захищені права людини, яка система доказів, на кого покладено обов’язок забезпечення доведеності вини особи, тощо.

У доктрині кримінального процесу виділяють певні історичні типи кримінально­го процесу: 1) розшуковий; 2) змагальний; 3) змішаний.

Розшуковий тип кримінального процесу характеризується, за загальним правилом, такими ознаками:

1) обвинувачення, захист, розгляд і вирішення кримінальної справи належать до компетенції одного і того ж органу державної влади - органу розслідування (він міг мати формальну назву: слідчий, суддя тощо). Саме цей орган розпочинає досудове розслідування, встановлює обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, застосовує заходи забезпечення кримінального провадження та приймає всі інші процесуальні рішення;

2) відсутні процесуально самостійні сторони захисту і обвинувачення, отже, від­сутня правова рівність сторін. Замість цього є предмет розслідування та підслідний. Причому підслідний виступає не суб’єктом кримінальних процесуальних відносин, а об’єктом впливу з боку органу розслідування;

3) відсутні достатні гарантії для захисту прав та інтересів підслідного, оскільки завдання по їх забезпеченню покладено на орган розслідування, який сприймає такі гарантії як певну формальність, недотримання якої не тягне за собою істотних нега­тивних процесуальних наслідків;

4) рушійною силою процесу є не спір сторін, а безособова воля органу розсліду­вання, веління закону;

5) процесуальна діяльність державного органу не відділена від адміністративної;

6) відсутня належна правова процедура.

До видів розшукового процесу відносять: 1) дізнання громади; 2) вотчинний суд (суд землеволодільця, який користується правами суду над підпорядкованим йому населенням); 3) кримінально-адміністративна розправа (здійснювалася стосовно всього населення цивільною чи військовою адміністрацією, або спеціальним полі­цейським органом та була типовою для деспотичних держав, жорстких окупаційних режимів); 4) військово-польовий суд (являє собою надзвичайну судову процедуру в діючій армії, що перебуває в похідно-бойових умовах, тому досудове розслідуван­ня та збір доказів практично не проводилися через відсутність часу та реальну не­безпеку з боку ворога; розгляд справи провадився суддями, які призначалися з чис­ла офіцерів та за відсутності прокурора і захисника); 5) ассиза (від піздньолат. атше - засідання, зібрання) (являє собою певний компроміс між дізнанням грома­ди та кримінально-адміністративною розправою, оскільки у суді присутній не лише так званий місцевий елемент, але є і представництво центральної влади); 6) інкві­зиційний (від лат. іпquшііо - розслідування, розшук) процес; 7) слідчий процес (бюрократичний вид розшукового процесу, характерними ознаками якого були ра-

»

Глава 1

ціональність, безособовість, сувора регламентованість процедур, перевага форми над змістом, опосередкованість дослідження доказів, скасування тортур задля отримання доказів).

Розглянемо інквізиційний процес.

У Західній Європі інквізиційний процес почав формуватися як релігійний, кано­нічний (X-ХУ ст.), пізніше він став світським, державним. Середні віки ознаменува­лися прийняттям у Західній Європі низки нормативних актів, які завершили створен­ня інквізиційної системи кримінального провадження. Кримінальне уложення імпе­ратора Карла V відоме під назвою «Кароліна» (1532 p.).

Інквізиційний процес проіснував у Франції до Великої буржуазної революції 1789 p., в Австріі- до прийняття Статуту кримінального судочинства 1873 p., у Німеччині - до введення імперського Статуту 1876 p., у Росії - до судової реформи 1864 р.

Для інквізиційного процесу характерні такі риси:

1) приводом до початку кримінального провадження був донос;

2) розрізняли загальне слідство (іпдитііо _§епегаШ), яке призначалося для з’ясування питання про те, чи мала місце досліджувана подія (дія) та чи містить вона склад правопорушення (согрш Місії), після чого провадилося слідство проти кон­кретної особи (іпдитііо зресіаШ), під час якого збиралися докази винуватості цієї особи;

3) суд був відділений від адміністрації, але, з іншого боку, і відповідальний перед нею;

4) інквізиційний процес, на відміну від інших видів розшукового процесу, був достатньо детально нормативно врегульований;

5) провадження було таємним та письмовим. Публіка в засідання, як правило, не допускалася, зате скликалася для спостереження за виконанням вироку;

6) панувала формальна система доказів у найбільш грубій та суворій формі, оскіль­ки за основу доказування бралося визнання особи, отримане під тортурами. В основу формальної системи доказів були покладені приблизні, наївні узагальнення та спо­стереження (наприклад, переконання, що невинуватий ніколи не стане обмовляти самого себе), а також релігійні та класові міркування (показання заможних, іменитих, духовних мали більшу цінність);

7) функції обвинувачення, захисту та правосуддя надавалися одній особі. Отже, змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості відсутні, захисник не допускався. Суд виходив з презумпції винуватості. Тому, якщо особа стверджувала, що невинувата, тягар доказування не­винуватості покладався саме на неї;

8) розрізняли вироки обвинувальні, виправдувальні та ті, які залишали засудже­ного під підозрою. Таке залишення під підозрою на все життя кидало тінь на репута­цію особи, вину якої не вдалося встановити;

9) перегляд вироку могли ініціювати лише відповідні посадові особи держави («ревізія»).

Радикальні судові реформи XVШ-ХІХ ст, епоха буржуазних революцій ознаме­нувалися відмежуванням судової влади від законодавчої та виконавчої, від суддів

Дата добавления: 2017-02-01