Та його рішення

Сімнадцятий Вселенський (Ферраро – Флорентійський) собор 1431 – 1449 рр.

Матеріали про Ферраро–Флорентійський собор до нас повністю не дійшли. Як наголошують дослідники, одним із головних джерел про собор є мемуари диякона Сільвестра Сиропулуса, еклесіарха храму св. Софії в Константинополі, історія собору, подана ще Мілетським митрополитом Дж. Гіллом, твір Марка Ефеського “Виклад святого митрополита Ефеського про те, яким способом він дістав архієрейську гідність, і пояснення про собор, що був у Флоренції” та інші твори того часу [70].

Скликання наступного Вселенського собору припадало на зміну ідеологічних цінностей та пріоритетів, що ширились Європою, - починалась епоха гуманізму, і було викликане не тільки догматичними суперечками, проблемами подолання розколу з-поміж ієрархів, але й політичними причинами: Візантійській імперії загрожувала загибель - її володарі шукали політичної та військової допомогти в монархів та духовенства Заходу.

Серед єретичних рухів цього періоду можна виокремити кілька напрямів, зокрема:

- унаслідок формування централізованих держав та зростанням національної самосвідомості важливу роль відіграє рух за збереження або відтворення національних літургійних обрядів та проведення Меси (Літургії) національними мовами;

- у середовищі середньовічних філософів шириться думка про формування сильної світської влади, зовсім незалежної від ідеологічного впливу Церкви. Це проявилося в діях французького легіста П’єра Дюбуа, англійського схоласта Вільяма Оккама та відбилося у творах Марсилія Падуанського (~1275-1343, трактат “Захисник світу”) та Данте Аліг’єрі (“Божественна комедія”)[29. Т.І, с.392; 45, с.147];

- окремі із європейських монархів під впливом новітніх єресей починають виступати проти примату папи, під приводом посилення королівської влади, але основна причина була захована в тому, що світська влада прагнула або зовсім позбутися церковної десятини, або залишити її у своїй країні для королівських потреб (приклад Філіпа ІV Красивого, з ініціативи якого були знищено орден тамплієрів; низка королівських указів та рішень парламенту в Англії (1343, 1351, 1353), боротьба німецького імператора Людвіга ІV Баварського з папством [29. Т.І, с.392].

В європейських країнах ширився “соборний рух” - наслідок “авіньйонського полону пап” (1309-1478) та “Великої схизми”, як її ще називають “Великого розколу” (1378-1418) [29. Т.І, с.391-392]. У розгар “Великої схизми” в окремих країнах “соборний рух” набирає сили і водночас ширяться ідеї за повернення до національних літургійних обрядів, зокрема у Франції це знайшло своє відображення у вимогах про збереження галліканського обряду й проявилося в документі “Буржуазна прагматична санкція” (1438) французького імператора Карла VІІ, відомого як “галліканські вольності”[29. Т.І, с.392].

Частина жителів Візантії, тікаючи від переслідувань, загарбницьких війн, що загрожували їхній країні, переселяється до країн Європи. Сюди приїжджають учені із грецькими оригіналами праць Арістотеля і Платона та багатьох інших грецьких філософів. Учені-богослови візантійського обряду, перевозять до Європи багато творів східних Отців Церкви та документів перших сторіч поширення християнства. Так, у деяких європейських університетах відкриваються кафедри грецької мови та літератури, де вивчається і східна філософія. Учені-схоласти, ченці-богослови перекладають на латинську мову й тиражують переписуванням літописи східних монастирів, документи Вселенських соборів, праці східних Отців Церкви.

Європа по-іншому відкриває для себе грецький світ, містичний світогляд Сходу, опертий на систему Платона. Це зрозумів ще Тома (Фома) Аквінський, систематизувавши погляди Платона й Арістотеля, і подав свої знамениті п’ять доказів існування Бога (див. релігійна філософія та теодицея).

Водночас грецькі вчені-богослови, викладаючи в європейських університетах, теж пізнають західний містичний світ, знайомляться із творами західних Отців Церкви, вивчають відмінності латинського обряду і починають розуміти, що не всі їх заперечення щодо догматики, яку викладають західні теологи, абсолютно вірні. Через два великі чернечі ордени домініканців та францисканців, які здебільшого засновували ці університети, папи теж були поінформовані щодо відкриття творів східних Отців Церкви, грецьких документів та відмінностей в догматичному богослов’ї. Саме ці обставини сприяли тому, що Римський папа Мартин V висловив зацікавлення до проблем багатьох Східних Церков, що мали великі труднощі через завоювання їх земель турками-сельджуками.

Крім того, політична ситуація, що склалася на Аппенінському півострові, де існувало багато різних незалежних держав, у тому числі й папська область, була неконтрольованою. Адже коли папа Мартин V (1417-1431) вирушив із Констанци до Риму, то з’ясувалося, що королева Неаполя Іоанна ІІ вимагала викупу в папи за його в’їзд до Риму, і він змушений був чекати ще 3 роки, поки побачив розграбовані собори, внаслідок феодальних міжусобиць, та майже запустіле місто Рим.

Після Констанцського собору проблеми антипап не були подолані до кінця, до того ж тривав рух гуситів. Окрім того, собор ухвалив рішення про систематичне скликання Вселенських соборів, а тому було вирішено скликати наступний собор у Базелі. Утім, уже на цей собор Мартин V прибути не зміг: папа помер раптово (20 лютого, 1431 р.), щоправда, він вислав своїх представників до Базеля. Ще в Базелі відбувалося серйозне обговорення пропозицій візантійської делегації в особі єпископа Ісидора та Кантакузина.

Обраний новим папою італієць Габрієле Кондульмер під іменем Євгена ІV (Eugene Gabriele Condolmieri, 1431-1447) підтвердив акти свого попередника Мартина V з обмовкою, що подальші події, можливо, примусили б його відмінити його рішення, і вислав на Базельський собор делегата попереднього папи, вже як свого представника - кардинала Джуліано Чезаріні із супроводом [45, с.161; 78].

Папа Євген ІV (1431-1447) мав проблему із антипапами Климентом VІІІ та Бенедиктом ХІV, що померли 1423 р., та пізнішим останнім антипапою Феліксом V (1439-1451), що визнав канонічними вибори 1449 р. папи Миколи V (1447-1455) [45, с.158, 163]. Спроба провести собор у Павії 1423 р. і подолати схизми закінчились для Євген ІV невдачею [29. Т.І, с.393].

Папі Євгену IV довелося розв’язувати проблеми і низку непродуманих рішень попереднього собору, з’ясовувати ситуацію у Базелі: позаяк його ж довірені особи подали йому неправдиву інформацію, оскільки його не повідомили, що у Базелі зібралися як представники всіх військово-політичних сил Європи, крім Англії, так і про те, що кардинали та єпископи мали зацікавлення про проведення екуменічного собору із представниками Східних Церков та з візантійським імператором, але в Авіньйоні. Візантійський імператор та його однодумці хотіли провести собор в одному із південно-італійських міст. Вони викликали 29 травня 1437 до Базеля новообраного папу Євгена ІV, щоб з’явитися перед частиною ієрархів.

Утомлений від упертості більшості в Базелі, кардинал Чезаріні та його прихильники тоді залишили місто й переїхали до Феррари, куди папа Євген IV, як зазначено вище, переніс собор декретом від 30 грудня 1437 чи 1 січня 1438 р. [78].

Як стверджують деякі історики, через загрозу чуми учасники собору з Базеля переїхали до Флоренції, а потім до Феррари (уже через брак фінансів). Інші дослідники зазначають, що почалася боротьба папи Євгена ІV проти ідеї учасників Базельського собору про конціліаризм [45, с.162].

Без достовірної документальної бази всі причини скликання ХVІІ Вселенського (Базельсько-Ферраро-Флорентійського) собору (1431–1449) розкрити важко, але та обставина, що не всі учасники Базельського собору та світські володарі Європи приїхали до Феррари, теж сприяла його продовженню.

Підготовка собору свідчить, що папа Євген ІV скликáв збори ієрархів у Феррарі для розв’язання багатьох проблем, що з’явилися у Церкві, або була необхідність їх вирішення давно, а також цього вимагали деякі зовнішні політичні обставини – загроза для Європи турків-сельджуків (усі пропозиції Кантакузина від греків були прийняті).

На очах у країн Європи, де розвивалися ідеї гуманізму та відродження, падала колись могутня Візантійська імперія - потужний військовий буфер, що стримував раніше навали східних завойовників, а тепер зовсім ослаб; ці ж завойовники ставали загрозою для європейських народів та їх християнської цивілізації. Чи розуміли це світські володарі? До папи часто зверталися християни східних обрядів із проханням про допомогу чи з пропозиціями про унію в надії хоч на якийсь міжнародний захист їхніх народів. Серед таких пропозицій були і пропозиції унії між Константинопольським патріархатом та Західною Церквою, що вже обговорювалися частково в Базелі, де представником імператора й патріарха був майбутній митрополит Київської Русі – Ісидор Солунський.

Духовні особи швидше побачили небезпеку загарбницької політики сельджуків, яку володарі та народи Європи відчули пізніше. Тому з Риму були вислані запрошення на собор до представників усіх Східних Церков. Константинопольський патріарх Йосип ІІ (1416-1439) теж передав розпорядження про Вселенський собор своїм підлеглим митрополитам, архієпископам та єпископам, що були в його юрисдикції. Так, за його розпорядженням на собор поїхав Київський митрополит Ісидор (1436-(1441)1459) разом із єпископами: Авраамом Суздальським, Євтимієм Новгородським та групою інших ієрархів та мирян від Північно-Східної Русі (Московії та Південно-Західної Русі).

Київський митрополит Ісидор Солунський (~1380-1463), навчався в Константинополі, де здобув вищу освіту. Як посланець імператора Мануїла ІІ, він був у рідних околицях, де у монастирі св. Михайла в Монембасії прийняв чернечий постриг, відтак повернув до Пелепонесу із царенком Іваном Палеологом 1417 року. Константинопольський архімандрит Ісидорнеодноразово бував у Греції, як посол Візантії – учасник переговорів у Базелі (1431-1436), по цьому був призначений митрополитом Київським (1436-(1441)1459), приймав і відіграв важливу роль у ході Ферраро-Флорентійського порозуміння (1437-1441), ще 1439 року був визнаний кардиналом, але отримав кардинальські відзнаки від папи аж 11 липня 1443 р, виступив легатом проголошення Ферраро-Флорентійського порозуміння у Константинополі (12. ХІІ. 1452р.), брав участь у його останній обороні, допомагаючи імператорові, покинув місто в останній групі, повідомив світ про злочини яничарів Магомета ІІ, сприяв поділу Київської митрополії та призначенню з 1458 р. її нового митрополита Київського Григорія ІІБолгариновича (1458-1472). Помер в 1463 р. у Римі [Р. ІІ.19].

Як зазначають сучасники, на початку 1438 р. делегація “із 700 осіб відбула із Константинополя у Феррару. За раніше підписаними домовленостями, її проїзд та утримання взяв на себе папа. Делегацію очолив діючий візантійський імператор Іван VIII Палеолог та перестарілий Йосип ІІ, патріарх Константинопольський. З ними прибуло понад 30 митрополитів, частина з яких представляла легатів від інших Східних Церков: Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського патріархів” [70]. Болгари і серби не брали участі в соборі: вже перебували під владою турків. Були представники від Церков у Волощині та Молдовії. Прибула делегація із Грузії (єпископ і мирянин). Про присутніх представників тоді ще єдиної Київської митрополії уже йшлося.

Перебіг подій на с імнадцятому Вселенському (далі - ХVІІ Вселенському або Ферраро – Флорентійському) соборі (1431-1449 рр.).

Для обговорення учасниками собору були винесені такі питання:

1) про чистилище;

2) про походження Святого Духа;

3) роль і місце папи у скликанні й проведенні соборів;

4) матерія Тайни євхаристії – традиції вживання прісного чи квасного хліба та інші обрядові відмінності (наприклад, епіклеза – молитва після причастя, тощо);

5) про відновлення союзу (унії) між східною і західною частиною колись єдиної Церкви Христової;

6) про військову допомогу Константинополю для захисту від турків-сельджуків.

Хід собору:

Як уже мовилося, спочатку собор зібрався в Базелі. Через проблеми конціліаризму, вибори антипапи, початок епідемії чуми папа Мартин V закрив засідання та оголосив збір у Феррарі.

Візантійська делегація прибула 8 лютого 1438 року до Венеції, де прогостювали цілий місяць, але не всі, а тільки ті, котрі не працювали в комісіях. До Феррари в лютому прибули делегації Східних Церков, європейські єпископи чи їх представники, Константинопольський патріарх та імператор і їх представники (4 березня 1438р.). Довго чекали світських європейських володарів, але, крім англійської делегації, інші монархи не прибули. Вони ще сподівалися, що рішення Базельського собору їм вдасться зберегти незмінними. Аж улітку прибула делегація Київської митрополії у складі єпископів і мирян із Суздаля, Новгорода та інших земель на чолі з митрополитом Ісидором, який ще до недавнього часу від імені Константинопольського імператора та патріарха вів попередні перемовини у Базелі про порозуміння та військову допомогу Заходу для Візантії.

Навчені гірким досвідом, папа і його курія вже більш ретельно продумали хід собору. Попередні переговори із окремими делегаціями Східних Церков і Константинополя дали можливість узгодити багато принципових моментів, необхідних для проведення собору.

Було погоджено, що основою для дискусій буде Святе Письмо, канони Вселенських соборів, твори Отців Церкви, визнаних святими на Сході й на Заході. Візантійці в особі Віссаріона та Ісидора погодилися на своєрідний “нульовий варіант”: кожен латинський отець вважався рівним за авторитетом з грецьким отцем. Правда, це давало латинським ієрархам на соборі певну перевагу, адже вони вже знали твори грецьких (бо були переклади латинською мовою) і латинських Учителів Церкви, а візантійцям були відомі праці лише їхніх Отців Церкви [70]. Коли прибули східні патріархи, архієпископи або їх представники, проблемні питання розглядалися шляхом відкритих дискусій та з опорою на Святе Письмо – це давало набагато успішні результати.

Вирішувалося питання, за якими квотами будуть голосувати: за квотами націй (як це було на Констанцському соборі) чи підготовчих комісій (комітетів), в які входили представники Сходу і Заходу й де розглядалися і готувалися проекти соборних рішень. Було вирішено, що кожна делегація представить своїх докторів-богословів, ієрархів, які будуть готувати проекти рішень та виступати із обґрунтуваннями “за” і “проти”.

На запланованих сесіях собору готувалися питання, що викликали з боку візантійської сторони найбільше заперечень:

1) про чистилище;

2) про верховенство влади собору над папою (теза конціліаризму), про примат чи непомильність папи;

3) тринітарне питання – про співдію Трьох Божих Осіб між собою (як уявляють цю співдію вчені-теологи християнських народів), тобто про Філіокве (Filioque), або про зіслання Святого Духа від Отця через Сина;

4) про обряди приготування хліба до причастя та про молитву під час Літургії – епіклезу;

5) прохання імператора Константинополя та патріарха про військову допомогу Візантії;

6) релігійні та політичні вимоги послідовників Яна Гуса – гуситів та учасників Гуситських війн – таборитів;

7) питання кількох уній (з константинопольськими греками, з вірменами, коптами та іншими народами);

8) інше: питання про шлюб серед священиків, випадки уневажнення при укладенні Тайни шлюбу вирішили обговорити пізніше.

Більшість учасників собору все ж зібралася у Феррарі, куди й прибули члени підготовчих комісій (комітетів), де 8 січня 1438 р. його було відкрито богослужінням, на якому папу представляв кардинал Нікколт Альбергаті (Niccolt Albergati).

Перша сесія cобору розпочалася 10 січня 1438 року. Вона проголосила собор в Базелі переміщеним до Феррари й анулювала наперед будь-які і всі майбутні декрети учасників собору в Базелі [78].

Отримавши повідомлення, що наближається грецька делегація, папа Євген IV прибув до Феррари, де 24 січня відбувся його урочистий вхід до міста.

На другій загальній сесії, що розпочалася 15 лютого 1438 р., були оголошені декрети про порядок обговорення проблемних питань та порядок голосування і правила дискусій, узгоджені представниками різних сторін. На цій же сесії папа Римський відлучив від Церкви учасників базельського лжесобору, які все ще продовжували там засідати.

Урочисті сесії cобору почали роботу 9 квітня 1438р. й проходили в соборі Феррари під головуванням папи Римського. Тут, на почесних місцях з одного боку на місце померлого імператора сів імператор Сигізмун д із Люксембурга, а на місцях послів - Візантійський імператор Іван Палеолог та його брат Дмитро, Константинопольський патріарх Йосип; Антоній – митрополит Гераклєї, Григорій Гамма, протосинкел Константинополя (останні два представляли і патріарха Олександрії); Марко Євгенік - архієпископ Ефеcький; Ісидор – митрополит Київський (одночасно представляв патріарха Антіохії); Діонісій, єпископ Сардинський - представник патріарха Єрусалимського; Віссаріон - архієпископ Нікеї, учасник підготовчих засідань у комісіях; Бальсамон – головний хартопилакс(особа, що засвідчувала чиїсь права чи привілеї) Сиропулюс, головний еклезіарх; єпископи Монембасії Лакедемон та Анжело.

В обговореннях латинські отці були представлені головним чином кардиналом Юліано Чезаріні та кардиналом Нікколтом Альбергаті, Андрієм Хрисобергом, архієпископом Родоcьким; єпископом Форлмом; іспанцем-домініканцем Джоном (Іваном) де Торрквематою (Turrecremata); Джованні дi Раґуза (Іваном Чорногорським), архієпископом Ломбардським.

На попередні обговорення, поки чекали інших членів делегацій, втому числі й делегацію Київської митрополії, були винесені головні пункти різниці в баченні між греками і латинянами процесу дії Святого Духа; про опрісноки; чистилище, примат (першість) папи. Протягом цих попередніх обговорень завзяття і добрі наміри Візантійського імператора були очевидними. Він з усіх сил прагнув досягнути укладання військово-політичного союзу.

Почалося серйозне обговорення тогочасної доктрини про чистилище. Чезаріні та Торрквемата були головними латинськими спікерами, останній, зокрема, брав участь у серйозній полеміці з Марком Євгеніусом (Євгеніком) при обговоренні догматів, пояснюючи для греків поняття чистилища. Віссаріон виразно показав розбіжність щодо існування бачення потойбіччя серед греків і латинян. Ця стадія обговорення закінчилася 17 липня 1438р.: тоді сесії на якийсь час закрили, щоб учасники відпочили та дочекалися на прибуття інших делегацій. Аж тоді візантійський імператор скористався перервою, щоб приєднатися до пропозиції герцога Феррари про спільне полювання та обговорити деякі політичні питання.

У серпні прибули інші делегації, зокрема Київської митрополії. Продовжили роботу окремі комісії.

Дата добавления: 2017-02-01