Вплив ІІ Ватиканського собору на оновлення ідей соціальної доктрини Католицької Церкви

Другий Ватиканський собор розглядав багато проблем і ухвалював щодо них відповідні рішення. Серед документів собору, які відносяться до питань соціальної доктрини Церкви, важливе місце займають: конституція “Радість і надія”, декларації “Про релігійну свободу”, “ Про християнське виховання” та декрети “Про засоби суспільного повідомлення” та “Про апостолят мирян” [2, с. 287- 303].

Пасторальна конституція ІІ Ватиканського собору про Церкву в нинішньому світі “ Gaudium et spes” (“Радість і надія”, 1965) [2] розглядає питання ролі і місця Церкви в сучасному житті.Хоча конституція складається з двох великих частин, поділених на розділи та параграфи, вона є однією великою цілісністю. Її називають „пасторальною” тому що вона, на підставі вчення віри, намагається пояснити стосунки Церкви зі світом і сучасною людиною.

Після вступу у першій частині учасники собору виклали своє вчення про співвідношення людини зі світом, в якому вона живе (Церква і покликання людини, гідність людської особи, людська спільнота, людська праця, завдання Церкви в нинішньому світі).

У другій частині проаналізовано різні проблеми і питання сучасного життя і суспільства (гідність подружжя і родини, сприяння культурному розвиткові, економічне життя, життя в політичній спільноті, сприяння миру та будівництво спільноти народів).

Пасторальна конституція ІІ Ватиканського собору “Радість і надія”, відповідає на запитання: яке є ставлення Церкви до сучасного світу, як вона може в ньому здійснювати свою місію? Щоб щиро відповісти на них, Церква повинна спочатку без упередження пізнати світ. Вона не може вибрати собі якийсь уявний світ, який відповідає її “побожним бажанням”, але має справу зі світом таким, який він є насправді. Динаміка сучасного життя приймається Церквою без застережень, вона навіть схвалюється, як щось велике, гарне і добре [22, с.140].

Другий Ватиканський собор у “Декларації про християнське виховання” розкриває соціальну мету виховання: ”Справжнє виховання має на меті формування людської особи стосовно остаточної її цілі, а рівночасно на благо тих спільнот, яких кожна людина є членом та в чиїх обов’язках, визрівши, братиме участь. “ Діти і молодь “...нехай будуть сформовані для участи в житті соціальному,щоб, випосажені належно конечними і відповідними засобами, могли діяльно ввійти в різні громади людської спільноти та бути відкритими для спілкування з іншими, і охотно трудитися для спільного блага, до щораз досконалішого пізнавання і любови Бога” [2, с.289-290].

Декрет ХХІ Вселенського собору “Про засоби суспільного повідомлення” – один із перших офіційних документів Католицької Церкви, ухвалених на соборі, у якому відображено бачення ієрархами місця і ролі засобів масової інформації у формуванні людської особистості та висвітлення соціальних проблем у світі [2].

Соціальні проблеми, підняті на соборі, знайшли своє відображення у документах оприлюднених папами Римськими.

Ще в енцикліці „ Pacem in terris” (“Мир на землі”, 1963) папа Іван ХХІІІ уперше включив до богословського вчення основні поняття Декларації Об’єднаних Націй про гідність і права людини. Автори „Gaudium et spes” (“Радість і надія”, 1965) змальовують новий образ гідності людини, вони кладуть в основу свого вчення більш удосконалене поняття гідності людини, трактують людину не тільки як природний образ Бога, але бачать також її місце в надприродній сфері спасіння. Енцикліка наголошує на гідності людини крізь призму віри.

До слова, одне з речень конституції “Радість і надія”, стало майже крилатим висловом: „Порядок речей повинен підлягати порядкові (потребам) особи, а не навпаки” [2].

Дата добавления: 2017-02-01